Питання для перевірки знань. Фінансова складова. Серед функціональних складових належного рівня економічної безпеки фінансова складова вважається вирішальною

Фінансова складова. Серед функціональних складових належного рівня економічної безпеки фінансова складова вважається вирішальною, оскільки в ринкових умовах господарювання фінанси є «двигуном» будь-якої економічної системи.

Спочатку оцінюються погрози економічної безпеки, що мають політико-правовий характер і включають:

- внутрішні негативні впливи (неефективне фінансове планування і керування активами; малоефективна ринкова стратегія; помилкова цінова і кадрова політика);

- зовнішні негативні впливи (спекулятивні операції на ринку цінних паперів; цінова й інша форми конкуренції; лобіювання конкурентами недостатньо продуманих рішень органів влади);

- форс-мажорні обставини (стихійні лиха, страйки, військові конфлікти) і обставини, що наближаються до форс-мажорних (несприятливі законодавчі акти, ембарго, блокада, різка зміна курсу валют і т.п.).

У процесі оцінки поточного рівня забезпечення фінансової складовий економічної безпеки підлягають належному аналізу:

- фінансова звітність і результати роботи підприємства (організації) — платоспроможність, фінансова незалежність, структура, використання капіталу і прибутку;

- конкурентний стан підприємства (організації) на ринку — частка ринку, яким володіє суб'єкт господарювання; рівень застосовуваних технологій і менеджменту;

- ринок цінних паперів підприємства (організації) — оператори й інвестори цінних паперів, курс акцій і листинг.

Важливою передумовою охорони фінансової складовий економічної безпеки є планування (включаючи і бюджетне) комплексу необхідних заходів і оперативна їхня реалізація в процесі здійснення тим чи іншому суб'єкту господарювання фінансово-економічної діяльності.

Інтелектуальна і кадрова складова. Належний рівень економічної безпеки у великій мері залежить від складу кадрів, їхнього інтелектуального потенціалу і професіоналізму. Охорона інтелектуальної і кадрової складової економічної безпеки охоплює два взаємозалежних і в той же час самостійні напрямки діяльності суб'єкта господарювання:

- напрям зорієнтовано на роботу з персоналом фірми, на підвищення ефективності діяльності всіх категорій персоналу;

- напрям націлено на збереження і розвиток інтелектуального потенціалу, тобто на охорону сукупності прав на інтелектуальну власність (у тому числі на патенти і ліцензії), а також на використання накопичених знань і професійного досвіду працівників підприємства (організації).

Техніко-технологічна складова. Процес охорони техніко-технологічної складовий ЭБП(ПРО), як правило, передбачає здійснення декількох послідовних етапів.

Перший етап охоплює аналіз ринку технологій виробництва продукції, що відповідає профілю даного підприємства (збір і аналіз інформації щодо особливостей технологічних процесів на підприємствах, що випускають аналогічну продукцію; аналіз науково-технічної інформації з нових розробок у даній галузі, а також щодо технологій, здатних зробити прорив на галузевий технологічний ринок).

Другий етап включає аналіз застосовуваних на даному підприємстві технологічних процесів і пошук внутрішніх ресурсів поліпшення використовуваних технологій.

На третьому етапі концентрують зусилля на аналізі товарних ринків за профілем продукції, що випускається підприємством, та ринків товарів-замінників, а також на оцінці перспектив розвитку ринків виробленої підприємством продукції і прогнозування можливої специфіки технологічних процесів для випуску конкурентоздатних товарів.

Четвертий етап звичайно присвячується розробці технологічної стратегії розвитку підприємства, що включає:

- виявлення перспективних товарів із групи (номенклатури, асортименту), виготовленої підприємством;

- планування комплексу технологій для виробництва перспективних товарних позицій;

- бюджетування технологічного розвитку підприємства на основі оптимізації витрат і вибору альтернативи: проведення власних чи розробок придбання патентів і необхідного устаткування на ринку;

- розробка загального плану технологічного розвитку підприємства (з відображенням у ньому вибору альтернативного варіанта, термінів і обсягів фінансування, відповідальних виконавців);

- складання плану власних корпоративних НДДкР відповідно до плану технологічного розвитку.

На п'ятому етапі оперативно реалізуються плани технологічного розвитку підприємства в процесі здійснення його господарської й іншої діяльності.

Шостий етап є завершальним, на якому аналізуються результати реалізації заходів щодо забезпечення техніко-технологічної складовий ЭБП(ПРО) на основі спеціальної карти розрахунків ефективності здійснення таких заходів.

Політико-правова складова. Загальний процес забезпечення політико-правовий складовий ЭБП(ПРО) здійснюється за типовою схемою, що охоплює ряд послідовно реалізованих дій.

Причини виникнення зовнішніх негативних впливів звичайно мають двоякий характер:

1) політичний;

а) зіткнення інтересів різних суспільних груп (верств) населення з економічних, національних, релігійних і інших мотивів;

б) військові конфлікти (дії);

в) економічні і політичні кризи світового (міжнародного) характеру.

2) законодавчо-правовий.

а) здійснення політичних і інших цілей партіями, що перебувають при владі (суспільними рухами);

б) зміна положень діючого законодавства з питань власності, господарського і трудового права, оподатковування т.п.

Оцінка реального стану політико-правової безпеки підприємства (організації) здійснюється по декількох (у більшості випадків — трьом) напрямкам:

1) рівень організації та якості робіт щодо охорони цієї складової загального рівня ЭБП;

2) бюджетно-ресурсне забезпечення робіт;

3) ефективність діяльності відповідних підрозділів суб'єктів господарювання.

Інформаційна складова. На кожнім підприємстві (в організації) відповідні служби виконують функції, у сукупності забезпечення, що характеризують процес, інформаційної складовий ЭБП(ПРО). До основного відносяться такі функції:

1. Збирання усіх видів інформації, що має відношення до діяльності того чи того суб'єкта господарювання (інформація щодо всіх видів ринків, інформація, що характеризує політичні події й тенденції макроекономічного розвитку світової і національної економіки; науково-технічна інформація; нові законодавчі і нормативні документи, що регулюють діяльність підприємств і організацій).

2. Аналіз одержуваної інформації з обов'язковим дотриманням загальноприйнятих принципів (систематизації, безперервності надходження, усебічного характеру аналітичних процесів) і методів (локальних, по специфічних і загалькорпоративних проблемах) організації робіт.

3. Прогнозування тенденцій розвитку науково-технологічних, економічних і політичних процесів на підприємстві, у країні й у світі щодо конкретної сфери бізнесу (діяльності), а також показників, яких необхідно досягти (наприклад, фінансові прогнози, прогнози об'єктів виробництва і технологічного розвитку даного чи підприємства даної організації).

4. Оцінка рівня ЭБП за всіма складовими та в цілому, розробка рекомендацій для підвищення цього рівня на даному суб'єкті господарювання.

5. Інші види діяльності з розробки інформаційної складовий ЭБП (зв'язок із громадськістю, формування сприятливого іміджу фірми, зашита конфіденційної інформації).

Оперативна реалізація заходів щодо забезпечення інформаційної складової ЕБП включає визначений комплекс робіт:

а) збирання різних видів необхідної інформації, що здійснюється через офіційні контакти з різноманітними джерелами відкритої інформації, неофіційні контакти з носіями закритої інформації, а також за допомогою спеціальних технічних засобів;

б) обробка і систематизація одержаної інформації, що проводиться відповідною службою підприємства з метою упорядкування для наступного більш глибокого аналізу. Для цього створюються класифікатори інформації і досьє, внутрішні бази даних і каталоги;

в) аналіз одержаної інформації, що включає всебічну обробку даних, що надійшли, з використанням різних технічних засобів і методів аналізу. У процесі проведення аналітичних робіт виконують прогнозні розрахунки за всіма аспектами інформаційної діяльності і можливими варіантами поведінки середовища бізнесу за допомогою різних методів моделювання;

г) захист інформаційного середовища підприємства, що традиційно охоплює:

- заходи для захисту суб'єктів господарювання від промислового шпигунства з боку конкурентів та інших юридичних і фізичних осіб;

- технічний захист приміщень, транспорту, кореспонденції, переговорів, різної документації від несанкціонованого доступу зацікавлених осіб до закритої інформації;

- збір інформації про потенційних ініціаторів промислового шпигунства і проведення необхідних превентивних дій з метою припинення таких спроб.

д) зовнішня інформаційна діяльність, котру спрямовують на створення в суспільстві сприятливого іміджу підприємства (організації) і протидія спробам нанести шкоду репутації даної фірми шляхом поширення про неї неправдивої (помилкової) інформації.

Екологічна складова. Проблема забезпечення екологічної безпеки суспільства з боку підприємства, що здійснює комерційну діяльність, може бути вирішена тільки шляхом розробки і дотримання національних (міжнародних) норм максимально припустимої концентрації шкідливих речовин, що попадають у навколишнє середовище, і екологічних параметрів продукції, що випускається. Підприємства-продуценти добровільно не будуть здійснювати заходи щодо забезпечення екологічного контролю за виробничими процесами і продукцією, що випускається, оскільки це зв'язано з додатковими витратами на очисні спорудження й екологічно чисті технології. Єдиним фактором, що спонукує підприємства до належного экологізації виробництва, є застосування відчутних штрафів за порушення національного екологічного законодавства.

При цьому індикаторами екологічної складової економічної безпеки є, з одного боку, нормативи гранично допустимої концентрації шкідливих речовин, установлені законодавством, а з іншого боку — рівень ефективності заходів щодо забезпечення економічної складовий ЭБП.

Алгоритм процесу охорони екологічної складовий ЭБП складається в проведенні таких послідовних дій:

1) розрахунок карти ефективності здійснюваних заходів щодо охорони екологічної складової ЭБП на основі звітних даних про фінансово-господарську діяльність підприємства;

2) аналіз виконаних розрахунків і розробка рекомендацій з підвищення ефективності здійснюваних заходів;

3) розробка альтернативних сценаріїв реалізації запланованих заходів;

4) вибір пріоритетного сценарію на основі порівняння розрахунків ефективності запланованих заходів;

5) передача обраного планового сценарію в складі загального плану охорони економічної безпеки в підрозділи, що здійснюють функціональне планування фінансово-господарської діяльності підприємства (організації);

6) практичне здійснення запланованих мір у процесі діяльності відповідного суб'єкта господарювання.

Силова складова. Явища (дії), що негативно впливають на рівень силовий складовий ЕБП, залежать від ряду причин. Основними з них є:

- нездатність підприємств-конкурентів досягти переваг методами ринкового характеру, тобто за рахунок підвищення якості власної продукції, зниження поточних витрат на виробництво (діяльність), удосконалювання маркетингових досліджень ринку і т.п.;

- кримінальні мотиви одержання злочинними юридичними (фізичними) особами доходів шляхом шпигунства, чи шахрайства, розкрадання;

- некомерційні мотиви зазіхань на життя і здоров'я керівників і працівників підприємства (співробітників організації), а також на майно фірми.

В сучасних умовах господарювання на усіх великих підприємствах (в організаціях) звичайно створюються автономні служби безпеки, а безпека функціонування невеликих фірм може забезпечуватися територіальними (районними чи міськими) службами, у яких фірма наймає одного чи декількох охоронців. Такі служби охорони, як правило, створюються при місцевих органах внутрішніх чи справ при державній службі безпеки.

Зрозуміло, що перелік конкретних задач з організації системи безпеки підприємства, в залежності від специфіки діяльності може бути великим чи меншим, але завжди достатнім і обґрунтованим.

Служба безпеки фірми повинна бути готова до виникнення і подолання критичної (кризової) ситуації, що виявляється через зіткнення інтересів бізнесу і злочинного світу. Для управління безпекою в екстрених випадках багато фірм створюють так називані кризові групи, до складу яких включаються керівник фірми, юрист, фінансист і керівник служби безпеки. Головна мета діяльності такої групи — протидіяти зовнішнім погрозам безпеки фірми.

Незадовільний фінансово-економічний стан підприємства спри­чиняється його збитковою діяльністю або низьким рівнем рентабель­ності, нераціональним розміщенням фінансових ресурсів. Усе це може призвести до банкрутства. В загальних рисах явище банкрут­ства визначено в Законі України “Про поновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом”, де розглянуто також питання організації процедури банкрутства, ство­рення ліквідаційної комісії, її повноваження, умови роботи тощо.

Поняття банкрутства органічно притаманне сучасним ринковим відносинам. Воно характеризує нездатність підприємства (організації) задовольнити вимоги кредиторів щодо оплати товарів, робіт, послуг, а також забезпечити обов'язкові платежі в бюджетні і позабюджетні фонди.

У Законі України «Про поновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом» під банкрутством розуміється визнана арбітражним судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

У нормальних умовах господарювання акціонери і кредитори сподіваються на винагороду, величина якого залежить від рівня прибутковості фірми. Один з перших ознак наближення банкрутства — падіння прибутковості фірми нижче вартості капіталу. Відсотки за кредит і виплачувані фірмою дивіденди перестають відповідати сучасним ринковим умовам господарювання. Кредитори (власники облігацій і ін.) ще одержують визначені суми, зафіксовані кредитними угодами, але відносна вигідність їхніх вкладень у дану фірму зменшується, а в зв'язку зі спадом вартості акціонерного капіталу падає і ціна акцій, збільшується ризик неповернення засобів, виникають труднощі із готівкою, особливо якщо кредитори не продовжують кредитні угоди і фірма змушена виплачувати не тільки відсотки, але і суму основного боргу. Може виникнути криза ліквідності і фірма виявиться в стані «технічної неплатоспроможності». Це явище вже можна розглядати як банкрутство.

Як показує закордонний досвід, банкрутство можна спрогнозувати за 1,5—2 роки до появи його очевидних ознак. Цілком можливим є визначення початкових ознак банкрутства через прогнозування «ціни підприємства» на найближчу і довгострокову перспективу.

Зниження прибутковості чи фірми збільшення середньої вартості зобов'язань викликають падіння її ціни. Ціна фірми — це приведені до дійсного часу потоки виплат кредиторам і акціонерам. Як дисконтну ставку використовується середньозважена вартість капіталу. Ціна фірми може упасти нижче суми зобов'язань кредиторам. Це означає, що акціонерний капітал «зникає». От це і є повне банкрутство — банкрутство акціонерів. В окремих випадках ціна фірми може виявитися нижче ліквідної вартості активів. У такому випадку ліквідаційна вартість виступає як ціна фірми, а продаж стає вигідніше її функціонування. Акціонери в цьому випадку утрачають свій капітал.

Причини банкрутства підприємств (організацій) можуть бути найрізноманітнішими. У цілому їх можна розділити на двох груп:

1) зовнішні, котрі практично дуже важко (іноді неможливо) врахувати;

2) внутрішні, що безпосередньо залежать від форм, методів і організації роботи на самому підприємстві. Результатом одночасного впливу усіх чинників є настання банкрутства.

Зовнішні фактори можуть бути міжнародними і національними. Міжнародні фактори формуються під впливом динаміки загальноекономічних показників розвитку ведучих країн, стану світової фінансової системи, стабільності міжнародної торгівлі, митної політики, рівня міжнародної конкуренції, руху міжнародного капіталу та ін.

Аналіз зарубіжної практики свідчить, що в країнах із розвинутою економікою та сталою політичною системою, як правило, одна третина банкрутств спричиняється зовнішніми, а дві третини — внутрішніми причинами. Очевидним є й те, що фактори банкрутства для вітчизняних підприємств є іншими, похідними від кризового стану національної економіки.

Характер державної політики є чинником, що впливає на розвиток і функціонування фірми через фіскальну і кредитно-грошову системи.

Умови і механізм визнання юридичних осіб, що займаються підприємницькою діяльністю, суб'єктами банкрутства (банкрутами) і порядок задоволення претензій кредиторів визначені законодавством.

Відповідно до Закону України «Про поновлення платоспроможності чи боржника визнання його банкрутом» суб'єктом банкрутства може бути будь-яка юридична особа, зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності, що не здатна вчасно задовольнити вимоги кредиторів або сплатити обов'язкові платежі державі. Юридична особа, проти якого порушена справа про банкрутство, називається боржником, а банкрут — це боржник, що перебуває в процесі ліквідації.

Як кредитор може виступати будь-яка українська чи іноземна юридична або фізична особа, що має претензії до боржника на основі як майнових, так і немайнових зобов'язань останнього. Вартість вимоги визначається в залежності від його сутності: вартість грошового зобов'язання — за ринковою ціною на день подачі заяви про банкрутство (до подачі такої заяви сума будь-якої вимоги включає лише відсотки і штрафи), вартість вимоги за контрактом — по вартості збитків, що поніс кредитор у зв'язку з невиконанням умов контракту боржником.

Заява про банкрутство в арбітражний суд за місцем перебування боржника можуть подати кредитори (крім тих, майнові вимоги яких забезпечені заставою), органи державної податкової служби, органи державних ревізійних служб, сам боржник.

Письмова заява кредитора (боржника, органів податкової чи контрольно-ревізійної служби) в арбітражний суд є підставою для порушення справи про банкрутство. До заяви додаються: список інших кредиторів, який знає заявник; список підписаних контрактів; список арбітражних чи інших судових справ проти боржника. Якщо боржник за власною ініціативою звернувся в арбітражний суд, то до його заяви додаються: список боржників, кредиторів, перелік вимог до боржника, забезпечених чи не забезпечених заставою (якщо вимоги забезпечені заставою, то указується вартість застави); список майна і його вартість.

Після прийняття заяви проводиться попереднє засідання арбітражного суду, на якому розглядаються представлені документи, заслуховуються пояснення сторін і, у разі потреби, призначається розпорядник майна боржника. Якщо суд вирішує, що всі процедурні вимоги дотримані, то він призначає судовий розгляд справи, посилає повідомлення всім сторонам судового процесу і публікує повідомлення про рішення суду в друкованому органі Верховної чи Ради Кабінету Міністрів України.

У місячний термін (із дня публікації повідомлення) арбітражний суд виносить визначення, у якому зобов'язує всіх облич, що подали заяву з матеріальними вимогами до боржника, скликати збори кредиторів, а якщо кількість кредиторів перевищує десять — створити повноважний комітет. Повноваження комітету визначаються зборами кредиторів.

Будь-яка фізична або юридична особа (у тому числі сам чи боржник кредитор), що бажає взяти участь у реструктуризації або санації боржника, у той же термін повинна подати в арбітражний суд заява з письмовим зобов'язанням про переклад на нього боргу, а також вказати умови проведення процесу реструктуризації або санації. У даному випадку санація є процедурою, що включає угоду між санатором і кредитором, спрямованої на врегулювання боргів і фінансове оздоровлення юридичної особи — боржника.

Таким чином, першим етапом санації є перехід до санатору боргів боржника; другим — узгодження умов реструктуризації юридичної особи — боржника; третім — узгодження між санатором і кредиторами умов виплати боргу.

Для успішного господарювання на основі ринкових відносин істотно важливою стає оцінка імовірності банкрутства суб'єктів підприємницької й іншої діяльності. В Україні, де протягом десятиліть панувала неринкова система господарювання, що виключає офіційне визнання банкрутства як економічного явища, відсутня загальноприйнята вітчизняна методика визначення імовірності банкрутства суб'єктів господарювання. У зв'язку з цим приходиться користатися закордонними методичними підходами, в основу яких покладені факторні моделі прогнозування банкрутства підприємств і організацій.

Більш обґрунтованою і тому широко розповсюдженої на практиці є п’ятифакторна модель Альтмана.

Професор Нью-йоркського університету Эдвард Альтман розробив алгоритм розрахунку індексу кредитоспроможності, що одержав назву індексу (моделі) Альтмана. Цей індекс дозволяє з достатньою імовірністю розділити суб'єктів господарювання на ті, хто працює стабільно, і на потенційних банкрутів.

Свою модель Э. Альтман побудував на основі дослідження фінансового стану і результатів діяльності 66 компаній, розрахував 22 фінансових коефіцієнта і виділивши для своєї моделі лише п'ять найбільш вагомих. Ці коефіцієнти характеризують з різних сторін (усебічно) прибутковість капіталу і його структуру.

У вітчизняній практиці господарювання застосування моделі Э.Альтмана зв'язано з визначеними труднощами.

По-перше, коефіцієнти регресії К_{1 –} К₅ обчислювалися автором за результатами діяльності компаній, що функціонують у зовсім іншім ринковому середовищі.

По-друге, у шкалі значень індексу «Z» не враховані галузеві особливості господарювання.

По-третє, вітчизняним фахівцям бракує інформації для розрахунку коефіцієнта К₃, через недорозвиненість ринку цінних паперів.

Тому модель Э. Альтмана може бути застосована у вітчизняній практиці господарювання тільки при дотриманні важливої умови: коефіцієнти регресії і критичних значень індексу «Z» потрібно обов'язково розрахувати для конкретних галузей (сфер діяльності) з використанням прийнятних критеріїв, що відбивають специфічні умови господарювання українських підприємств.

Причини ліквідації (припинення діяльності) підприємств і організацій можуть бути різними. Основними з них є наступні:

1) майно продовжує знецінюватися і бракує будь-якої можливості для відновлення його вартості;

2) жодна юридична чи фізична особа не звернулася до відповідного органу з заявою про проведення реструктуризації або санації боржника;

3) жодний з представлених реструктуризаційних чи санаційних планів не був схвалений кредиторами;

4) запропонований план виходу підприємства з кризового стану з тих чи інших причин неможливо реалізувати.

Рішення про ліквідацію боржника може ухвалити суд з власної ініціативи чи на клопотання розпорядника майна, кредиторів, зборів чи комітету кредиторів. Відтак Господарський суд приймає відповідну постанову про визнання боржника банкрутом, яка надсилається всім учасникам, причетним до цього процесу (засновнику визнаної банкрутом юридичної особи; власнику майна банкрута або вповноваженому ним органу; банку, клієнтом якого є банкрут; органу, що зареєстрував банкрута як суб’єкта підприємницької діяльності; усім кредиторам; усім учасникам угод, що в них боржник бере участь; державній службі зайнятості; відповідним профспілковим органом). Цією постановою призначаються ліквідатори з представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також з Фонду державного майна, якщо банкрутом визнане державне підприємство або організація.

Призначені арбітражним судом ліквідатори стають членами ліквідаційної комісії, що має широкі повноваження. До цієї комісії переходить право розпорядження майном банкрута і всі його майнові права і зобов'язання. Ліквідаційна комісія: управляє майном банкрута; здійснює інвентаризацію й оцінку майна; визначає ліквідаційну масу і розпоряджається нею; вживає заходи зі стягнення дебіторської заборгованості; реалізує майно збанкрутілого підприємства (організації) і здійснює інші заходи, спрямовані на задоволення вимог кредиторів.

Ліквідаційною масою є майнові активи банкрута, на які, з метою погашення боргу, може бути звернене стягнення на вимогу кредиторів. Якщо суб'єкт банкрутства є засновником або учасником господарчого товариства і відповідно власником частки в статутному фонді суспільства, ця частка підлягає викупу або вилученню зі статутного фонду способом його зменшення; одержані кошти включаються до складу ліквідаційної маси. Орендоване майно виключається з ліквідаційної маси.

Ліквідаційна вартість — це чиста грошова сума, що власник підприємства може одержати при ліквідації підприємства і розпродажу його активів.

Величина ліквідаційної вартості від продажу активів, очищена від супутніх витрат, дисконтується на дату оцінки за ставкою дисконту, яка враховує ризик, зв'язаний з цим продажем. Краще продавати окремо активи, ніж ціле підприємство. У цьому випадку сума виторгу, як правило, буває більше.

Практика господарювання виділяє визначені етапи технологічної послідовності процесу розрахунку упорядкованої ліквідаційної вартості підприємства:

перший етап — розробка календарного графіка ліквідації активів підприємства;

другий етап — оцінка поточної вартості активів з урахуванням витрат на їхню ліквідацію;

третій етап — уточнення обсягу зобов'язань підприємства;

четвертий етап — визначення різниці між поточною (скоректованою) вартістю активів і величиною зобов'язань підприємства.

Визнання у встановленому порядку боржника банкрутом має певні юридичні наслідки:

по-перше, припиняється підприємницька діяльність боржника (підприємства, організації);

по-друге, переходить до ліквідаційної комісії право розпорядження майном банкрута, усі його майнові права і зобов'язання;

по-третє, вважаються минулими терміни всіх боргових зобов'язань банкрута;

по-четверте, припиняється нарахування пені і відсотків на усі види заборгованості підприємства банкрута.

Рішення про продаж майна банкрута за узгодженням зі зборами (комітетом) кредиторів приймає ліквідаційна комісія, що визначає порядок продажу цього майна (склад, умови і терміни придбання майна). Реалізація майнових активів банкрута проводиться шляхом викупу у випадку надходження лише однієї пропозиції; якщо пропозицій надходить дві або більше, то призначається проведення конкурсу чи аукціону.

У світовій практиці загальноприйнятими способами реалізації активів є:

а) продаж одному чи декільком покупцям;

б) продаж на аукціоні або з допомогою тендера;

в) надання в оренду одному чи кільком орендарям усіх або частини майнових активів банкрута з подальшим розподілом засобів, виручених від оренди, між кредиторами;

г) передача закладеного майна заставодержателю;

д) залишення боржнику збиткового майна або такого, що має незначну цінність і не впливає на збільшення майнових активів.

Можна використовувати й інші способи реалізації активів, затверджені в судовому порядку.

У випадку, коли суб'єктом банкрутства є унітарне державне підприємство або господарське товариство, у статутному фонді якого переважна частка майна належить державі, проведення аукціону (конкурсу) здійснюється органом приватизації. Якщо суб'єктом банкрутства є юридична особа, заснована на недержавній формі власності, ліквідаційна комісія може або безпосередньо проводити аукціон, або доручити його проведення спеціалізованому ліцензованому підприємству (установі).

Усі форми продажу майна банкрута оформляються договором куплі-продажу, що укладається між ліквідаційною комісією від імені підприємства-банкрута та покупцем.

Ліквідаційна комісія за узгодженням зі зборами (комітетом) кредиторів визначають послідовність реалізації об'єктів ліквідаційної маси і критерії їхнього відбору для продажу, оскільки допускається продаж як цілісних майнових комплексів, так і окремого індивідуально визначеного майна, об'єктів незавершеного будівництва або законсервованих об'єктів.

Майно (крім засобів державних підприємств-банкрутів), що залишилося після задоволення вимог кредиторів і членів трудового колективу, передається власнику або відповідному органу приватизації для реалізації, якщо суд прийняв постанову про ліквідацію підприємства-боржника.

Кошти, що залишилися після задоволення державним підприємством-банкрутом вимог кредиторів і членів трудового колективу, зараховуються у відповідний позабюджетний фонд приватизації.

Таким чином, справу про банкрутство можна вважати закритою тільки після затвердження плану реструктуризації (санації) майна боржника або після затвердження ліквідаційного балансу. Якщо майна банкрута виявилося досить, щоб задовольнити вимоги кредиторів, він вважається вільним від боргів і може продовжувати свою підприємницьку діяльність або організувати нову (звичайно, якщо майна залишилося досить для цього).

1. Економічна безпека в системі діяльності фірми за ринкових умов господарювання.

2. Обґрунтування функціональних цілей економічної безпеки підприємства (організації).

3. Об'єктивно необхідний склад функціональних елементів еко­номічної безпеки суб'єктів господарювання.

4. Типова схема процесу досягнення необхідного рівня еконо­мічної безпеки підприємств та організацій.

5. Методичні основи визначення та оцінки досягнутого рівня економічної безпеки того чи того суб'єкта господарювання.

6. Особливості розробки принципів економічної безпеки підприємства (організації) за окремими функціональними скла­довими.

7. Змістова характеристика процесу організації фінансової без­пеки суб'єктів бізнесової діяльності.

8. Організаційно-економічне обґрунтування необхідності вклю­чення силової складової в сукупність елементів економічної без­пеки підприємства (організації).

9. Об'єктивна доцільність створення та функціонування служ­би безпеки фірми за ринкових умов діяльності.

10. Узгодження конкретних завдань і функцій служб безпеки підприємств та організацій.

11. Сутнісна багатоаспектна характеристика банкрутства підприє­мства (організації).

12. Система ознак настання банкрутства підприємства (органі­зації) як економічного явища.

13. Виявлення та аналіз причин (чинників) банкрутства суб'єктів господарювання.

14. Послідовні етапи порушення справи про банкрутство підприє­мства (організації).

15. Загальновживані у світовій практиці господарювання методи визначення можливості банкрутства підприємства (організації).

16. Організаційні аспекти процесу порушення справи про банк­рутство окремих суб'єктів господарювання.

17. Можливі наслідки визнання банкрутами тих чи тих юридич­них осіб.

18. Процедура ліквідації (припинення діяльності) збанкрутілих підприємств та організацій.

Дата добавления: 2014-11-29