Предмет, методи та завдання курсу. 1 страница

2. Передумови розміщення продуктивних сил.

Предмет, методи та завдання курсу

Розміщення продуктивних сил (РПС) – це наука, що характеризує розподіл продуктивних сил по території відповідно до природних, соціальних та економічних умов окремих регіонів і визначає особливості територіального поділу праці, притаманні тій чи іншій соціально-економічній системі.

Продуктивні сили – це система суб’єктивних і технічних елементів, які виражають активне ставлення людей до природи. У процесі виробництва освоюються природні ресурси, відтворюються умови існування людей, відбувається соціальний розвиток.

Продуктивні сили складаються з трудових ресурсів та засобів виробництва. Засоби виробництва включають предмети та засоби праці. Предмети праці - природні ресурси, тобто ті матеріали, які були піддані якійсь обробці; засоби праці – машини, устаткування, інструменти та інші технічні знаряддя, технологічні процеси та енергопостачання, автоматизовані системи управління, комп’ютери тощо.

Головним складовим продуктивних сил є праця. Робоча сила характеризується кількісними та якісними показниками.

Предмет науки – сучасний стан та розвиток народногосподарського комплексу країни, економічних регіонів, галузевої та територіальної структури розміщення продуктивних сил і територіальної організації народного господарства.

Об’єкт вивчення – природноресурсний потенціал, людський та трудоресурсний потенціал, галузеві та міжгалузеві комплекси, соціальна інфраструктура, територіальні системи господарювання.

Метою науки є оволодіння науковими основами розміщення і територіальної організації продуктивних сил, всебічне (демографічне, економічне та екологічне) обґрунтування перспективного розміщення продуктивних сил, а також оптимізація сучасного характеру підвищення соціально-економічної ефективності суспільних затрат праці.

У межах РПС вирішуються такі завдання:

- структурні зміни в господарстві, формування ринкової економіки;

- формування раціональної територіальної структури господарства;

- вивчення природних ресурсів;

- регіональний аналіз ринкових процесів;

- територіально-екологічні проблеми;

- зовнішньоекономічні зв’язки.

Регіональна економіка (РЕ) – це галузь наукових знань, яка вивчає розвиток і розміщення продуктивних сил, соціально-економічних процесів на території країни та її регіонів із урахуванням природно-екологічних умов.

Предметом вивчення регіональної економіки як галузі науки є особливості і закономірності розміщення продуктивних сил і розвитку регіонів, фактори їх розміщення і регіонального розвитку.

Об’єктами дослідження цієї науки є регіони.

Метою регіональної політики є раціональний територіальний поділ праці між регіонами й економічна кооперація, а також усунення різниці між рівнем життя населення окремо взятих регіонів.

Умежах регіональної економіки досліджуються такі проблеми:

- регіональна політика держави;

- розробка і реалізація регіональних програм економічного і соціального розвитку;

- ефективність спеціалізації і комплексного розвитку регіону;

- економічне районування;

- розвиток експортних та імпортозаміщуючих виробництв;

- створення ринкової інфраструктури;

- розвиток підприємництва.

Методологічною основою курсу є вчення про територіальний поділ праці, що формує галузі господарської спеціалізації кожної окремо взятої території на підставі природних, демографічних, історичних, економічних та інших передумов.

Методологічна основа курсу ґрунтується на загальнонаукових (моделюванні, аналізі, синтезі, порівнянні, систематизації, літературному огляді), спеціальних (галузевому, районному, місцевому, картографічному) та розрахункових методах (статистичному, балансовому, економіко-математичному).

Передумови розміщення продуктивних сил

До природних передумов відносять клімат, рельєф, геологічну будову, географічне положення, природні ресурси, сонячні ресурси.

В залежності від розміщення природних ресурсів і природних умов будується галузева структура.

Природні ресурси – це елементи і сили природи, які можуть використовуватися у виробничій діяльності і поділяються на: мінеральні, земельні, водні, біологічні, ресурси світового океану, рекреаційні, кліматичні.

Демографічні передумови.

Для ефективного регулювання економічного розвитку доцільно використовувати економіко-демографічні моделі, зокрема, при розробці програм розвитку освіти, охорони здоров'я, зайнятості, забезпечення житлом тощо. Неврахування демографічних факторів може негативно позначитись на реалізації таких програм.

Базою для макроекономічних досліджень в демографії є мікроекономічні характеристики населення: стан розвитку сім'ї та окремої людини.

Індикаторами економічної безпеки, що мають демографічне спрямування можуть бути:- коефіцієнт природного приросту населення;- коефіцієнт смертності немовлят;- коефіцієнт міграції;- коефіцієнт відтворення населення;- коефіцієнт економічного навантаження на суспільство.

Економічні передумови розміщення продуктивних сил – це сукупність економічних умов та відношень, які впливають на особливості розміщення продуктивних сил.

Вони ґрунтуються наступним чином:

- історико-економічні передумови;

- особливості суспільної організації виробництва;

- характер прояву територіального поділу праці на регіональному та міжнародному рівнях;

- загальний рівень економічного розвитку регіону.

Історико-економічні передумови – це закономірна послідовність подій у розвитку економіки, які істотно впливають на характер РПС.

Передумови є загальні і регіональні, вони визначаються закономірностями суспільного розвитку.

Форми суспільної організації виробництва виділяють наступні:

- концентрація;

- спеціалізація;

- кооперування;

- комбінування.

Територіальний поділ праці на міжрайонному рівні формує народногосподарський комплекс країни. Спеціалізація країни визначається геополітичним положенням, рівнем економічного розвитку, інтегральними ресурсами, особливостями історико-економічного розвитку та політичною орієнтацією.

загальний рівень економічного розвитку регіону відображають такі показники, як:

· ВНП характеризує кінцеві результати діяльності економіки держави. Він створюється в матеріальній та нематеріальній сферах діяльності.

· ВВП характеризує кінцеві результати внутрішньої економіки без урахування зовнішніх надходжень.

· Валовий суспільний продукт – це сума валової продукції галузей матеріального виробництва, який включає додану вартість та вартість минулої праці.

· Матеріальний доход створюється у сфері матеріального виробництва у невиробничій сфері. Він дуже близький за змістом до ВНП, але відрізняється від нього розміром податків на виробництво та імпорт, сумою амортизаційних відрахувань.

· Національне багатство – це сукупність накопичених матеріальних благ (обсяги основних фондів, обігових коштів, приватного майна тривалого користування).

· Продуктивність суспільної праці – це відношення виробничого національного доходу до чисельності працівників, які його створили.

Контрольні питання

1. Що вивчає наука „Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка”?

2. Які завдання вирішують у межах РПС та РЕ?

3. Які існують передумови розміщення продуктивних сил?

Завдання на самостійну роботу

1. З’ясуйте що є спільного між РПС і РЕ, між РПС та економічною географією, між РПС та демографією.

2. Обґрунтуйте рішення про об’єднання двох наук РПС та РЕ в одну дисципліну.

Література

[1] c. 10 – 12.

[4] с. 7 – 16.

[5] с. 5 – 9.

[6] с. 15 – 27.

[7] с. 4 - 9.

ТЕМА 2. ТЕОРІЇ ТА КОНЦЕПЦІЇ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

1. Теорії розміщення продуктивних сил і розвитку регіонів.

2. Нові парадигми та концепції регіону.

Теорії розміщення продуктивних сил і розвитку регіонів

Пріоритетним напрямом соціально-економічного розвитку України є регіональна стратегія розвитку, в основу якої покладені сучасні теорії ре-гіоналізму, що функціонують в умовах постіндустріального суспільства.

Розробкою регіональних теорій займалися як економгеографи, так і економісти. Класиками регіональної науки є: німецькі вчені Іоганн Тюнен, Альфред Вебер, Вільгельм Кристаллер, Аугуст Льош; російські вчені Н.Н. Ба-ранський, Н.Н. Колосовський та інші. Найсильніші наукові школи склалися в Німеччині, Швеції, Великобританії, США, Франції.

Виділяють такі напрями і теорії розміщення продуктивних сил і розвитку регіонів:

• географічний детермінізм;

• енвайронменталізм;

• штандортні теорії розміщення;

• регіональна наука;

• теорія ринків збуту;

• геополітика.

Географічний детермінізм — форма натуралістичних учень, де провідна роль у розвитку суспільства та нації відводиться географічному положенню та природним ресурсам (Монтеск'є, Е. Реклю).

Енвайронменталізм — наукове вчення, що пояснює міжнародний поділ праці різницею у природному середовищі (Сміт, Е. Хентингтон). Е. Хентингтон розробив теорію „кліматичних оптимумів", згідно з якою найсприятливіші умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані у помірному поясі.

Штандортні теорії розміщення виникли у XIX ст. і зв'язані з іменами І.Г. фон Тюнена, В. Лаунхардта, А. Вебера. Основними особливостями цих теорій є: розгляд одного, окремо взятого сільськогосподарського чи промислового підприємства; припущення, що дані за всіма факторами розміщення можна зібрати, узагальнити й отримати точну відповідь про оптимальне місце будівництва підприємства (розміщення виробництва).

І. Тюнен вперше обґрунтував наявність об'єктивних закономірностей розміщення товарного виробництва. Перша його праця „Ізольована держава в її ставленні до сільського господарства і національної економіки" з'явилась у 1826р. Вчений відкрив вплив фактора простору на затрати та прибуток сільськогосподарських підприємств і встановив, що таким чином простір впливає на спеціалізацію підприємств. Тюнен запропонував модель розподілу в просторі спеціалізації та способів ведення сільського господарства залежно від відстані до міста, яке водночас є ринком збуту сільськогосподарської продукції і постачальником промислових товарів. Як основний фактор розміщення в моделі є транспортні витрати.

В. Лаунхардт також вважав транспортний фактор вирішальним для розміщення промислових підприємств. Він обґрунтовував мінімізацію транспортних витрат на сировину, допоміжні матеріали і готові вироби правильним вибором місця для їх розміщення.

А. Вебер у праці „Теорія штандорта промисловості" (1909 р.) визначив і проаналізував основні фактори, які впливають на розміщення окремо взятого промислового підприємства та запропонував основний критерій оптимальності розміщення — мінімізацію сумарних витрат виробництва і збуту. Вебер увів поняття „стандартного фактора" або фактора розміщення і визначив його як чітко виражену перевагу, що виникає в процесі економічної діяльності, коли така діяльність здійснюється в даній місцевості чи у певному типі місцевості". На думку Вебера, на місцезнаходження підприємства найбільший вплив чинять такі фактори: транспортні витрати (основний), витрати на робочу силу, агломерації. Останній визначається технічною і просторовою концентрацією виробництва, можливістю використання спеціалізованої ремонтної бази, інфраструктури.

Регіональна наука - це напрям зарубіжної теорії розміщення продуктивних сил, що виник у першій половині 50-х років і є синтезом багатьох традиційних наук. Термін „регіональна наука" ввів американський економіст Уолтер Айзард, який вважав, що це поняття є ширшим за регіональну економіку. Регіональна наука має вивчати простір, регіони (райони), локації (місце розташування) та їх системи. Найвидатнішими представниками регіональної науки є: П. Хаггет (Англія), У. Айзард (США), В. Леонтьєв (США), які видали низьку праць із регіонального планування й економічного прогнозування.

П. Хаггетом у працях „Просторовий аналіз" (1965р.), „Моделі в географії" (1971 р.) розроблена теорія просторової організації суспільства, моделювання процесів на основі мінімізації витрат сил і часу під час переміщення на найкоротші відстані. В. Леонтьєв розробив методи вивчення міжгалузевих зв'язків і міжгалузевого балансу за схемою „витрати - випуск" і є автором „Дослідження структури американської економіки" (1958 р.). Основним недоліком моделей типу „затрати - випуск" для пояснення регіонального росту є відсутність можливості повною мірою враховувати господарську динаміку.

У. Айзард та В. Леонтьєв на початку 50-х років розробили перші багатогалузеві моделі міжрайонних зв'язків.

Теорія ринків збуту пов'язана з працями таких видатних вчених, як: Август Льош та Вільгельм Кристаллер. А. Льош розглядав теоретичні проблеми розміщення господарства в цілому, в масштабі всієї країни, а тому багато уваги приділяв економічним районам. Вирішуючи проблеми розміщення виробництва, він сконцентровував увагу на ринках збуту готової продукції. Основними факторами розвитку він вважав: ринок збуту товарів; інтереси національного господарства; максимальний прибуток; транспортний; сировинний. В. Кристаллер створив і обґрунтував теорію „центральних міст", тобто міст, які забезпечують навколишній простір товарами та послугами; визначив роль міст і агломерацій у формуванні ієрархічної територіальної структури країни.

Геополітика - це напрямок, який досліджує політику держави щодо довкілля та розглядає проблеми, які виникають внаслідок просторових відносин. Вперше цей термін увів Р.Челлен (наукова праця „Великі держави" (1910р.), а розвинув Ф.Ратцель (наукові праці „Антропогеографія" у 2т., „Політична географія" (1987р.)).

В останні десятиліття розвивалися концепції територіально-виробничого комплексоутворення і „полюсів зростання". В основу теорії територіально-виробничих комплексів, розроблену в працях Н.Н. Колосовського (1969р.), покладено технологію енерговиробничих циклів. Н.Н. Колосовський ще в 40-х роках досліджував систему територіальних комплексів районного масштабу, створив фундамент для розробки теорії ТВК (територіально-виробничих комплексів). Вчений розробив метод енерговиробничих циклів, який став основним для економіко-географічної характеристики районів і дозволив чіткіше виявити структуру господарства та виробничі зв'язки всередині районів.

На початку 50-х років минулого століття на Заході набула розвитку ідея створення „полюсів зростання",що базувалася на теорії інновацій Йозефа Шумпетера. Автор концепції „полюса зростання" французький учений Фран-суа Перру виокремлював центр генерації та передавання інноваційних імпульсів від одного сектора економіки до іншого. Концепція пізніше стала пріоритетом регіонального планування. Цей підхід рекомендується західними економістами для пострадянських держав у вигляді вільних економічних зон, підприємницьких зон у депресивних районах. Разом з тим, у західних країнах ця концепція використовується за умов розвинутої економіки та соціально-виробничої інфраструктури, якщо запровадження режиму преференції здійснюється без збитків для інших територій.

„Точки економічного зростання" здебільшого створюються на обмежених територіях з метою підтримки малого та середнього бізнесу. При цьому підвищення ділової активності та рівня зайнятості призводить водночас до скорочення витрат на соціальні програми для жителів підприємницької зони й до збільшення бюджетних надходжень за рахунок податків з доходів підприємств та громадян. Але для країн перехідної економіки, де слабо розвинута соціально-виробнича інфраструктура, ця концепція має обмежене застосування.

Вагомий внесок у розробку теоретичних і прикладних проблем регіональної економіки зробили відомі українські вчені-економісти Б.М. Да-нилишин, М.І. Долішній, С.І. Дорогунцов, І.І. Лукінов, Я.Б. Олійник, В.І. Пав-лов, В.М. Трегобчук, М.І. Фащевський, М.А. Хвесик, Л.Г. Чернюк, Н.Г. Чу-маченко та інші, праці яких є основою для обґрунтування регіональної стратегії розвитку.

Нові парадигми та концепції регіону

У працях основоположників регіональної економіки регіон виступав тільки як зосередження природних ресурсів і населення, виробництва і споживання товарів, сфери обслуговування. Регіон не розглядався як суб'єкт економічних відносин, носій особливих економічних інтересів. Навпаки, у сучасних теоріях регіон досліджується як багатофункціональна і багатоаспектна система. Найбільше поширення одержали чотири парадигми регіону.

Регіон як квазідержава являє собою відносно відокремлену підсистему держави і національної економіки. У багатьох країнах регіони акумулюють все більше функцій і фінансових ресурсів, які раніше належали «центру» (процеси децентралізації і федералізації). Одна з головних функцій регіональної влади – регулювання економіки регіону.

Регіон як квазікорпорація являє собою великий суб'єкт власності регіональної, муніципальної і економічної діяльності. У цій якості регіони стають учасниками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу (прикладами можуть служити захист «торгової марки» місцевих продуктів, змагання за більш високий регіональний інвестиційний рейтинг і т.п.). Регіон як економічний суб'єкт взаємодіє з національними і транснаціональними корпораціями.

Підхід до регіону як ринку, що має визначені межі (ареал), акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємницький клімат) і особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знань і т.д. Дослідження в рамках даного підходу іноді виділяють в особливу дисципліну регіональне ринкознавство.

Три зазначені парадигми в теорії регіону включають проблему співвідношення ринкового саморегулювання, державного регулювання і соціального контролю. Серед вчених-регіоналістів рідко зустрічаються прихильники крайніх позицій: або цілком ринкова економіка (радикальний лібералізм) або економіка, яка є управляється централізовано. Безліч теоретичних відтінків уміщається в платформі «соціальне ринкове господарство».

Підхід до регіону як до соціуму (спільності людей, які проживають на визначеній території) висуває на перший план відтворення соціального життя (населення і трудових ресурсів, освіти, охорони здоров'я, культури, навколишнього середовища і т.д.) і розвиток системи розселення. Вивчення ведеться в розрізі соціальних груп з їхніми особливими функціями та інтересами.

Даний підхід ширший за економічний. Він включає культурні, освітні, медичні, соціально-психологічні, політичні та інші аспекти життя регіонального соціуму, синтезу яких регіональна наука із самого початку приділяла велику увагу.

Подібність регіону і національної економіки визначає можливості застосування для регіону макроекономічних теорій (неокласичних, неокейнсіанських та ін.), особливо тих, які ставлять в основу виробничі фактори, виробництво, зайнятість, доходи. Теорії регіональної макроекономіки відповідають парадигмі «регіон як квазідержава». Таке застосування більш адекватне для однорідних (гомогенних) регіонів.

Контрольні питання

1. Назвіть штандортні теорії розміщення продуктивних сил.

2. Хто належить до класиків регіональної економіки?

3. Яка парадигма в теорії регіону висуває на перший план відтворення соціального життя і розвиток системи розселення?

Завдання на самостійну роботу

1. Проведіть дослідження наукових робіт по регіональній економіці українських вчених економістів.

Література

[1] c. 2 – 26.

[4] с. 9 – 12.

ТЕМА 3. ЗАКОНОМІРНОСТІ, ПРИНЦИПИ ТА ФАКТОРИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

1. Закономірності розміщення продуктивних сил.

2. Принципи розміщення продуктивних сил.

3. Фактори розміщення продуктивних сил.

Закономірності розміщення продуктивних сил

РПС є наслідком впливу об’єктивних законів і закономірностей та суб’єктивної волі людини.

Закон – це необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення між явищами у природі і суспільстві.

Закономірність – це об’єктивно дійсний, повторюваний зв’язок явищ природи з громадським життям.

Закони і закономірності не залежать від волі людей.

Закономірності РПС виявляються у відношенні між виробничою діяльністю людей і територією, на якій вони діють.

Існують наступні закономірності РПС:

- ефективне розміщення продуктивних сил;

- територіальний поділ праці;

- економічна цілісність регіону;

- регіональна інтеграція господарства;

- територіальна комплексність продуктивних сил;

- територіальна концентрація продуктивних сил;

- зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів;

- соціальна спрямованість;

- усталеність розвитку;

- національна безпека;

- планомірність;

- керованість;

- комплексність;

- конкурентоспроможність;

- ефективність господарства економічних районів.

Принципи розміщення продуктивних сил

Свідома розробка і впровадження доцільних заходів з економічної організації території, згідно закономірностей розміщення називаються принципами розміщення продуктивних сил, або принципами регіональної соціально-економічної політики.

Найважливіші принципи РПС:

- принцип раціонального розміщення виробництва;

- принцип оптимальності розміщення виробництва;

- принцип збалансованості і пропорційності;

- принцип комплексного розміщення виробництва;

- принцип розміщення підприємств, згідно з раціональними формами суспільної організації виробництва;

- принцип урахування міжнародного територіального поділу праці;

- принцип збереження економічної рівноваги;

- принцип обмеженого централізму.

Дотримання принципів РПС є основою регіональної політики. Регіональна політика – це сфера управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни у просторовому, регіональному аспектах. Регіональна політика характеризується наступними напрямами:

- співвідношення і взаємодія рушійних сил регіонального розвитку в державному, коопераційному, приватному та ін. секторах національної економіки;

- співвідношення державних і регіональних аспектів;

- зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів;

- регіональні аспекти демографічної та економічної політики.

Мета регіональної політики – це забезпечення населенню гідних умов життя.

Її принципи:

- пріоритет інтересів регіону над інтересами галузей, відомств і т.д.;

- всебічне врахування передумов і факторів розміщення продуктивних сил;

- пріоритет ресурсозберігаючого підходу до РПС;

- потреба поступового зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів.

Фактори розміщення продуктивних сил

Фактор розміщення є одним з центральних понять. Слово “фактор” в перекладі з латинського “factor” – той, хто робить, виробник. Фактор – це повне співвідношення між об’єктом розміщення і територією, де вони розміщуються.

Праця, сировина і транспорт є найважливішими факторами виробництва.

Сировинний фактор ще називають фактором матеріаломісткості. Витрати на матеріаломісткість виробництва у більшості галузей промисловості складають понад половини сукупних витрат на весь обсяг виробництва.

Ступінь матеріаломісткості – це відношення витрат на сировину до обсягу виробленої продукції. Ці величини виражають у грошових і натуральних показниках. Якщо кратність перевищує 2, то матеріаломісткість вважається високою. Для матеріаломісткого виробництва характерна висока концентрація.

В світовому виробництві постійно іде процес зниження матеріаломісткості виробництва, внаслідок чого вплив сировинного фактора поступово спадає.

Паливно-енергетичний фактор близький до сировинного за характером впливу на виробництво, тому що паливо теж є мінеральним ресурсом.

Енергомісткі – це виробництва, які зазнають сильного впливу паливно-енергетичного фактора. Вони поділяються на електромісткі та паливомісткі.

Енергомісткі виробництва поділяються на високоенергомісткі (частка паливно-енергетичних витрат становить 30-45% витрат на виробництво продукції), середньо місткі (15-30%) та неенергомісткі (менше 15%).

До паливомістких відносяться виробництва, які поглинають багато тепла. Особливе місце належить ТЕС.

Вплив водного фактора базується на використанні природних ресурсів. Мається на увазі прісна вода, яка використовується у процесі виробництва. Вода річок і озер, яка використовується для водного транспорту, безперечно, є водним ресурсом, але не вважається складовою частиною водного фактора. Споживання прісної води у світі має тенденцію до зростання. Вода використовується у промисловому і сільськогосподарському виробництві, але пропорції споживання у різних країнах різні. Водоспоживання залежить від розвитку зрошування в регіоні.

Водомісткість виробництва є висока (81-500 м /т), середня (20-80 м /т) та низька (менше 20 м /т).

Дефіцит води є лімітуючим фактором для розміщення водомістких виробництв.

Дія фактору робочої сили (трудового) залежить від демографічного потенціалу регіону, чисельності трудових ресурсів, їхньої кваліфікації, статево-вікової структури.

Вплив трудового фактора визначається обсягом витрат праці на одиницю продукції. Можна його порахувати шляхом обчислення питомих витрат на зарплату в собівартості продукції, однак даний метод не завжди точний, тому що, якщо вартість вихідної сировини є висока, то в кінцевій собівартості готової продукції її питома вага буде великою, що понизить питому вагу зарплати. На неї істотно впливає рівень механізації праці.

Точнішим є метод натуральних показників, наприклад витрати людино-години на одиницю продукції. Цей метод використовується в сільському господарстві.

Трудомісткість також можна визначити через розрахунок маси продукції, яка припадає на одного виробника.

Дія споживчого фактора виявляється у наближенні виробництва до місць споживання готової продукції. Він посилюється в наступних випадках:

- коли продукт порівняно дешевий і перевезення на великі відстані істотно вплине на його вартість;

- коли масове споживання готової продукції локалізується в певних центрах.

Наприклад, хлібопекарське виробництво обслуговує територію з радіусом до 10 км., транспортування свіжого молока до 25-30 км., радіус подавання тепла від ТЕЦ становить не більше 30 км. і т.д.

Транспортний фактор посилює дію попередніх факторів, його складова в структурі витрат в багатьох випадках є високою. У залежності від розмірів транспортних витрат виробництво розміщують ближче до сировини або до споживача. Дешеві вантажі перевозити на великі відстані невигідно, тому що частка транспортних витрат буде становити в цих випадках 25% і більше. Для порівняння - у вартості дорогих вантажів вона становить 0,1 - 1,5%.

Вплив транспортного фактору дається в ознаки через забезпеченість території транспортними сполученнями (конфігурація транспортної мережі, щільність доріг і т.д.). високий економічний розвиток регіону і розвиненість транспортної мережі є прямопропорційними величинами.

Фактор науково-технічного прогресу істотно впливає на РПС. Тобто, на території регіону може виникнути виробництво, яке раніше тут було неефективним.

Наприклад, до 20 ст. підприємства чорної металургії орієнтувались у розміщенні переважно на вугілля, тому що його було потрібно більше, ніж руди на одиницю металу (виник металургійний район Донбас). При зміні технології витрата вугілля значно знизилась і виробництво чорної металургії почало тяжіти у розміщенні до залізорудних басейнів (Кривий Ріг).

Дата добавления: 2014-12-07