Зовнішньополітична діяльність незалежної України

409.

Пилип Орлик - перший гетьман у вигнанні - очолив потужну українську політичну еміграцію в Західній Європі. "Пакти і конституції законів і вольностей Війська Запорозького" - документ, що накреслив шляхи визвольних змагань кільком наступним поколінням українців; втілення державницьких прагнень гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика. Доля Пилипа Орлика - приклад служіння Батьківщині, коли на її вівтар принесено і матеріальні вигоди, і родинне щастя, і саме життя. Після смерті Івана Мазепи та частина козаків, яка пішла з ним у вигнання, залишилася без керівника. Постала потреба обрати нового гетьмана. І хоча кандидатура претендента на гетьманський уряд майже ні в кого не викликала заперечень, проте з виборами через несприятливу ситуацію зволікали півроку. Нарешті 5 квітня 1710 р. в Бендерах (Молдавія) відбулася козацька рада. Гетьманом було обрано найближчого сподвижника Івана Мазепи - генерального писаря його уряду Пилипа Орлика. Під час козацької ради 5 квітня 1710 р. було схвалено документ "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького" (згодом цей документ назвали "Конституцією Пилипа Орлика" та "Бендерською конституцією"). Основу "Пактів і конституцій..." становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права та обов'язки. Це й вирізняло ухвалений документ від традиційних гетьманських статей, що базувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко зазначаючи умови, згідно з якими він отримував владу. Крім того, в документі обґрунтовувався державний лад України. Саме тому його вважають першою українською Конституцією. Документ складався зі вступу й 16 статей.Діяльність Пилипа Орлика на гетьманській посаді була спрямована на створення антимосковської коаліції. 10 травня 1710 р. Карл ХІІ затвердив обрання Орлика гетьманом. Того самого дня було укладено новий договір між Україною та Швецією. У ньому потверджувалися гарантії незалежності й самостійності України. Швеція зобов'язувалася забезпечити оборону й цілісність території.

Прутський мирний договір 1711 р. та його наслідки для України

Переговори між Московією і Туреччиною завершилися укладенням мирного договору. Його було підписано 12 липня 1711 р. на р. Прут поблизу Ясс. За угодою московський уряд зобов'язувався передати Туреччині частину українських земель, зокрема Азовську фортецю з прилеглою територією. Москва обіцяла зруйнувати свої нещодавно збудовані фортеці - Таганрог, Кам'яний Затон на Дніпрі, Новобогородицьку фортецю в гирлі р. Самари (нині в межах Дніпропетровська). Окрім того, московський уряд брав зобов'язання не втручатися в польські справи, зрікався Запорожжя та Правобережної України. Що ж до Лівобережжя, то стаття про нього була сформульована настільки двозначно, що кожна сторона могла тлумачити її по-своєму. За Прутським мирним договором Туреччина мала дозволити московській армії вивести свої війська з артилерією та обозом із Молдавії. Прутський мир був невигідним для Москви. Вирвавшись із оточення, Петро І порушив умови договору. Це змусило Орлика вжити заходів, аби переконати турецький уряд не затверджувати договірні документи доти, доки Москва не виконає всіх зобов'язань і не відмовиться від усієї України. Втім, турки під тиском Англії й Голландії ратифікували договір. Щоправда, під час ратифікації Прутського мирного договору в Стамбулі турецький уряд примусив Петра І терміново виконати зобов'язання щодо Азова й Таганрога, а також розпочати виведення військ із Польщі й тих земель Правобережної України, що належали Польщі за договором 1686 р. 5 березня 1712 р. було видано фірман (указ) султана, за яким на Правобережну Україну й Запорозьку Січ поширювалася влада Орлика. Шукаючи підтримки таких європейських країн, як Англія, Франція, Німецькі держави, Польща, Швеція, він надсилав до багатьох урядів листи-зверення, порушуючи в них українське питання. Пилип Орлик не втрачав жодної нагоди, аби торкнутися теми України: чи то в безпосередньому спілкуванні з Карлом ХІІ, Людовіком ХІV, Августом ІІ, Станіславом

410. Гайдамацький рух в Україні. Коліївщина.
Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький та опришківський рух.
Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині століття охопили Київщину.
Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, робітники з ґуралень, млинів і панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики.
Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця — «різуна».
Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви.
Перший значний вияв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р. Приводом до нього була боротьба шляхетських угруповань за польську корону та вступ на Правобережжя наприкінці 1733 р. царського війська для підтримки Августа III в боротьбі проти Станіслава Лещинського. Це спричинило чутки, що царське військо прийшло допомогти у визволенні від польсько-шляхетського панування і возз'єднанні з Лівобережжям у складі РОСІЇ, і
Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паво-лоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шляхетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат, більшість ватажків загинула.
У 40-х роках на Правобережжі спостерігався деякий спад гайдамацького руху. Проте і в цей час загони, які очолювали Г. Голий, 1. Вечірка, І. Борода, Р. Чорний, Ф. Таран та інші ватажки, активно діяли в багатьох місцевостях.
Широка хвиля гайдамацького руху знову прокотилася по Правобережній Україні в 1750 р. У травні загін О. Ляха розгромив шляхетський табір у Корсуні, а потім здійснив рейд через Таращу, Ржищів, ХодорІв та Інші міста й села. У районі містечка Мошни діяв загін М. Мамая, який згодом разом із загоном Г. Лисого здійснив похід на Чигиринщину. Гайдамацькі загони оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими містами. Однак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.
Гайдамацький рух на Правобережжі, хоч І зазнав поразок, втягував у боротьбу значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, загрожував польському пануванню в Україні.
1750 р. ознаменувався новим піднесенням гайдамацького руху, який виник на початку XVIII ст. у вигляді невеликих повстанських загонів. Згодом він поширився на великі території України і залучив до боротьби значну частину українського народу.
У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «коліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли І захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання став Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині.
Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтого козаки перейшли на бік повстанців, що значно підсилило їх лави. 10 червня спільним ударом вони оволоділи містом. Взяття Умані мало велике значення. Форпост польського панування на Правобережжі було ліквідовано. Повстання перекинулося на інші райони, де діяли загони гайдамацьких ватажків С. Неживого, М. Швачки та ін. Вони знищували королівські органи влади і запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку землю, скасовували повинності, відновлювали православну церкву. Налякана польська шляхта звернулася до РОСІЇ з проханням об'єднати сили і придушити гайдамацький рух. Катерина, II наказала командуючому російських військ Кречетникову вжити заходів для придушення повстанців. Той обманом запросив керівників повстання на переговори і заарештував їх. Потім разом з поляками розгромив основні сили повстанців. Частину гайдамаків і Гонгу судив польський суд в с. Кодні, де після жорстоких тортур усіх було страчено. У Києві відбувся російський суд, який покарав повстанців на чолі з М. Залізняком, ватажка було заслано на каторгу до Сибіру.
Хоч повстання закінчилося поразкою, образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам'яті, їх приклад надихав український народ на визвольну боротьбу проти поневолювачів.
Після придушення повстання виступи селян не припинялися. Так, протягом 1776—1784 рр. на території України діяли загони народного месника С. Гаркуші, учасника Коліївщини. Це були невеликі, але рухливі загони, які здійснювали раптові напади на панські маєтки, а забране майно розподіляли серед селянської бідноти,
Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закІнчились поразками. Їх причини в дуже нерівному співвідношенні сил, розрізнених стихійних діях повстанців, які не мали чіткої програми дій.
Незважаючи на те, що Україну позбавляли прав, незалеж ностІ, навіть замінІли назву, національно-визвольна боротьб свідчила: український народ зберігає ідею незалежності, праї нення до суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, успадкували наступні покоління борців.

411. Ліквідація російським царизмом української державності у др..пол.XVIII ст..
Основні етапи нищення автономії України російським царизмом протягом XVIII ст.

В 1708 році з ініціативи московського уряду новим гетьманом став стародубський полковник Іван Скоропадський (хоча формально він був обраний на старшинській Раді в Глухові). За діями гетьмана наглядав призначений Петром І боярин Андрій Ізмайлов. В 1722 році був виданий указ про створення на Україні так званої Першої Малоросійської колегії. В її безпосередні функції входили: нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних стар­шин, дозвіл на видачу ними розпоряджень з управління краєм тощо. Такі кроки Росії всіляко обмежували автономію України.

Після смерті І.Скоропадського (1722 р.) Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим обов'язки) гетьманом призначили Павла Полуботка (1722-1723 pp.). Полуботок здійснював заходи щодо консолідації старшини, реформаторські дії в галузі судочинства, енергійно протистояв діяльності Малоросійської

колегії. За таку позицію, відверте протистояння цареві гетьман потрапив до Петропавлівської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер (1724 p.). щ Полуботкові і його однодумцях завершився розгром української автономістичної старшини.

Деяке полегшення становища України настало через два роки після смерті Петра І (Петро І помер в 1725 p.). В 1727 році на царський престол в Росії сів Петро II. В тому ж році була ліквідована Малоросійська колегія, скасовувались деякі податки та інше. Новим гетьманом України став Данило Апостол (1727-1734 pp.). Вже на початку його діяльності царською канцелярією були ухвалені так звані «рішительні пункти», що стали Конституцією України аж до кінця її автономії. Ці пункти юридичне вже не визнавали Гетьманщини як самостійної сторони. За ними: Україні дозволялось проводити зовнішні зносини тільки з Польщею і Кримом, за згодою царського резидента; українське військо в час війни підпорядковувалося фельдмаршалові; в Україні створювався генеральний суд з шести осіб, троє з яких мали бути росіянами, та інше. Згідно з «рішительними пунктами» національні органи влади підмінялися російськими установами чи окремими сановниками (намісниками).

На початку 30-х років XVIII ст. до влади в Росії прийшли цариця Анна та її фаворит Бірон, які скористались смертю гетьмана Д.Апостола, щоб повернутись до петровської політики. В цей період управління Україною доручили Правлінню гетьманського уряду (фактично було відновлено Малоросійську колегію), до діяльності якого додавалась таємна інструкція. За нею голові Правління гетьманського уряду князю Шаховському доручалось дбати про русифікацію української старшини, не допускаючи її зближення з іноземцями. Російська влада знову почала втручатися У внутрішні справи України, нищити місцеве самоуправління.

Після смерті імператриці Анни (1740 р.) російський престол зайняла дочка Петра І Єлизавета. Вона була одружена з простим козаком з Козельця (на Чернігівщині) Олексою Розумовським. Звернення української старшини до Єлизавети про відновлення гетьманства були задоволені. Новообраним гетьманом став брат Олекси Розумовського Кирило. За час свого гетьманування (1750-1764 pp.) завдяки впливу при дворі і прихильності імператриці Кирило Розумовський зумів розширити автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, реформував торгівлю і судочинство. Розумовський зумів повернути під свою владу Київ і Запоріжжя, вивести з України царські війська, відновити Київську митрополію. Реформу судочинства гетьман здійснив на основі • збірника законів «Права, за якими судиться малоросійський народ», який був завершений в 1743 році.

Довершила нищення української державності російська імператриця Катерина II, яка продовжила антиукраїнську імперську політику Петра І. Остаточне знищення української державності не слід розглядати як одномоментний акт, бо цей процес був розтягнений в часі і складався з цілого ряду взаємопов'язаних дій. Найголовнішими з них були:

1754 р. (ще до Катерини II, яка стала царицею в 1762 р.) - скасовано митний кордон між Україною і Росією;

1764 р. - ліквідовано Гетьманат як систему управління Україною, влада передавалася до II Малоросійської колегії на чолі з генералом Рум'янцевим;

1765 р. - ліквідовано слобідські козацькі полки (їх було 5) і замість них створено регулярні гусарські полки;

1775 р. - знищена Запорозька Січ;

1781 р. - скасовано адміністративний поділ

Лівобережної України на полки і сотні та запроваджено губернії за аналогією з Росією;

1783 р. - скасовано козацькі полки Лівобережжя (їх було 10), а замість них утворено карабінерні регулярні полки під управою російських офіцерів;

1783 p.- заборонено вільний перехід українських селян з місця на місце і таким чином введено кріпосне право;

1785 р. - українська старшина урівнювалася в правах з російським дворянством;

1786 р. - проведена секуляризація (тобто конфіскація) монастирських земель і маєтностей в Україні, чим завдано важкого удару українському духовенству та українській культурі, оскільки саме монастирі були осередками культури в Україні;

30-ті pp. XIX ст. - припинення дії місцевого права в Україні та перехід виключно до загальноросійських законів.

Отже, протягом XVIII ст. відбувався поступовий, але цілеспрямований і систематичний процес нищення української державності, яка після Б.Хмельницького існувала у вигляді Гетьманщини на засадах широкої внутрішньої автономії в складі Російської держави. Внаслідок вищенаведених подій від автономії України, її самобутності не залишилося й сліду. Україна була інтегрована в імперську систему Росії, а її соціальний лад, структура і право були приведені у відповідність з російською імперською моделлю.

2 липня 1993 p. BP України затвердила "Основні напрями зовнішньої політики України" Цей документ визначає базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, містить засади, на яких реалізується зовнішньополітична діяльність нашої держави. Так основними завданнями зовнішньої політики є: утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до Світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту, захисту прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України надання їм допомоги згідно з міжнародним правом; поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Засади зовнішньої політики України відображені також в Конституції (Основний Закон) України. Так у розділі. 1, ст. 18 сказано: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства та загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права". В Конституції також записано, що Верховна Рада схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України. Повноваженнями Верховної Ради є також надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України. У статті 92 записано, що виключно законами України визначають засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи.

У міжнародних відносинах державу представляє Президент. Він здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представників України, в інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі і відкличні грамоти тощо. Організує і забезпечує зовнішньоекономічну діяльність України, митну справу Кабінет Міністрів України (ст. 116). -

В Україні функціонують спеціальні міністерства, що здійснюють реалізацію її зовнішньої політики — Міністерство закордонних справ, Міністерство зовнішньої торгівлі. У Верховній Раді утворено спеціальний Комітет з питань міжнародних відносин та зв'язків з країнами СНД, в апараті секретаріату діє підрозділ міжпарламентських зв'язків, в Кабміні, апараті Президента є працівники, які виконують консультативно-радницькі функції в питаннях здійснення зовнішньої політики вищими ешелонами державної влади. Функціонують відповідні структури з питань зовнішньоекономічних зв'язків в обласних державних адміністраціях України.

У першій половині 90-х років головним завданням зовнішньої політики України було забезпечити міжнародне визнання і посісти відповідне місце у системі міжнародних відносин, відстояти статус позаблокової держави, домогтися міжнародних гарантій незалежності в обмін на ліквідацію ядерної зброї.

У другій половині 90-х років Україна намагалась реалізувати стратегію багатовекторності зовнішньої політики. Стратегічними партнерами України були проголошені США, Росія, Польща та ще цілий ряд держав. Проте підтримувати рівнозначні відносини з основними своїми партнерами виявилось нереально, хоча були досягнуті значні успіхи у двосторонніх відносинах. Так було укладено великий договір з Росією і угода про розподіл Чорноморського флоту (1997 p.); вдалось в основному врегулювати відносини з сусідніми державами: Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдавією; закладені основи для диверсифікації постачання енергоносіїв (збудовано нафтопровід Одеса-Броди, нафто-термінал, укладені договори з Туркменістаном, Азербайджаном тощо). Добрі економічні і політичні зв'язки склалися між Україною і більшістю держав європейського континенту, передусім із сусідньою Польщею, а також ФРН, Італією, Угорщиною. У той же час відносини з США характеризувалися нестабільністю, головною причиною яких стали внутрішньополітична боротьба в Україні і недовіра до українського керівництва на чолі з Л.Кучмою. Також наростали проблеми у відносинах з ЄС і НАТО, зумовлені невиконанням взятих Україною на себе зобов'язань.

Зрештою Україна опинилась під ударом "антидемпінгових розслідувань", перед санкціями FATF (Міжнародна група з розробки фінансових заходів боротьби з відмивання грошей) тощо. Україна опинилась перед вибором: або інтеграція у Євроатлантичні структури (НАТО, ЄС), або з Росією (СНД, ЄврАзЕС, Ташкенський договір). Україна проголосила обрання європейського вибору (травень 2002 p.), проте шлях у цьому напрямі не передбачався легким. Для цього потрібні були реформи, які б забезпечили досягнення європейських стандартів розвитку. У липні 2002 р. відбувся саміт "Україна -ЄС", де основним було питання про надання Україні статусу держави з ринковою економікою та асоційованого членства ЄС. У ході роботи саміту зазначалося, що Україна ще не відповідає стандартам ЄС і не потрапляє до переліку країн, які мають увійти до ЄС у 2004 р. та 2007 р. У 2003 р. Україна отримала статус "країни-сусіда ЄС". Щоб зменшити негативні наслідки від вступу до ЄС сусідів України з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, були укладені угоди про спрощений візовий режим.

Щоб домогтися підтримки США, українське керівництво на чолі з Л.Кучмою направило у 2003 р. до Кувейту, а згодом до Іраку, воєнний контингент. Проте ця зовнішньополітична акція була неоднозначно сприйнята в середині країни. А перебування українських військових у регіоні призвело до втягування їх у збройне протистояння між іракськими партизанами і окупаційними військами і, відповідно, до болючих втрат (загинуло 18 чол.).

Після невдалої спроби інтеграції на Захід, був взятий курс на Схід. У лютому 2003 р. керівники Росії, України, Білорусії, Казахстату уклали угоду про створення Єдиного Економічного Простору (ЄЕП). Проте реалізація і цієї угоди опинилась під питанням. Росія наполягає на створенні наддержавних органів, що заперечує Україна, а також між Україною і Росією спалахнув прикордонний конфлікт із-за острова Тузла в Керченській протоці. Хоча зрештою конфлікт вдалося погасити, проблема розподілу акваторії Азовського моря і Керченської протоки не була остаточно розв'язана.

Крім європейського вибору і тісних відносин з Росією, основними пріоритетами зовнішньої політики України були:

— економізація зовнішньої політики, тобто, зовнішньополітичні зв'язки повинні підкріплюватися і економічним співробітництвом. Також зовнішня політика повинна сприяти пошукам нових ринків для українських товарів;

— розвиток зв'язків із стратегічними партнерами;

— створення позитивного іміджу України;

--- забезпечити диверсифікацію постачання енергоносіїв;

--- підтримання відносин зі світовим українством (українська діаспора);

--- реалізовувати своє геополітичне положення, як мосту між Сходом і Заходом.

Важливим напрямом української зовнішньої політики стала участь українських військових у миротворчих операціях ООН. Вперше український контингент взяв участь у миротворчій операції в 1992 р. в Хорватії. Згодом були інші гарячі точки планети. На теперішній час українські контингенти знаходяться в Боснії, Косово (Сербія), Ліван, Ліберія, Сьера-Леоне. Під час участі України у миротворчих операціях ООН загинуло 34, поранено 50 військовослужбовців.

Після президентських виборів 2004 р. нове українське керівництво на чолі з В.Ющенком проголосило курс на євроінтеграцію і відмову від політики багатовекторності. Перед країною відкрилась перспектива отримання статусу країни з ринковою економікою, вступу в Світову організацію торгівлі (СОТ). Україна подала заявку на вступ до ЄС. Передбачається вступ України в НАТО. Але для реалізації цих амбітних планів ще потрібна наполеглива праця. На саммітах Україна — ЄС, Україна — НАТО (лютий 2005 р.) українському керівництву були дані відповідні позитивні сигнали.

Дата добавления: 2015-05-22