Тема 3. Управлінська думка в Україні з часів Київської Русі до кінця ХІХ ст. 1 страница

Список літератури

1. Білоус В.І. Садово-паркове мистецтво – К., 2001

2. Боговая И.О., Фурсова Л.М. Ландшафтное искусство. - М.,1988

3. Бондарь Ю.О. Ландшафтна реконструкція міських садів і парків. – К., 1982. – 59 с.

4. Вергунов А.П. Архитектурная композиция садов и парков. – М.: Стройиздат, 1980. – 252 с.

5. Гегельський І.Н. Мистецтво паркового пейзажу. – К., 1993

6. Гузенко Т.Г., Ганжа М.Т., Котова Ю.И, Шарапова Э.П. Декоративное садоводство и садово-парковое строительство. – К., 1985

7. Жирнов А.Д. Искусство паркостроения. - Львов, 1977

8. Залесская Л.С. Курс ландшафтной архитектуры. – М., 1964

9. Канева Л.И. Проектирование садов и парков. – М.: Сигма, 2008. – 183 с.

10. Карнаух А.Д. Мистецтво паркобудування. – Одеса: Факір, 2007. – 208 с.

11. Коломієць С.А. Ландшафтна композиція парків. – К.: Прогрес, 2006. - 83 с.

12. Копієвська О.Р. Соціально-культурні аспекти організації діяльності парків в країнах зарубіжжя. Дис. канд. пед. наук / КНУКіМ. – 1999. – 175 с.

13. Ландшафтная архитектура, под ред. Родичкина И.Д. – К., 1990

14. Липа О.Л. Визначні сади і парки України. – К., 1960

15. Лихачев Д.С. Заметки о реставрации садов и парков. Восстановление памятников культуры. – М.:Искусство, 1981. – 412 с.

16. Миколина В.И. Ландшафтная архитектура. – М.: Профессия, 2008. - 235 с.

17. Пеликанов Ю.Б. Планирование и оснащение садов и парков. – М.: Протекция, 2004. – 160 с.

18. Пир-ПАРК. Парковое хозяйство стран СНГ. – М.: ЗАО «A&C GROUP», 1999. – №№1-3.

19. Профессия - досуг. – М.: ООО «Центр информации и технологий «Профессия - досуг». – 72 с.

20. Стойчев Л.И. Парковое и ландшафтное искусство. – София. 1973

1. Розвиток управлінської думки в Україні до середини ХІХ століття.

2. Управлінська думка в Україні з другої половини ХІХ століття до 1917 року.

1. Розвиток управлінської думки в Україні до середини ХІХ століття

Наступний розвиток управлінської думки в Україні неможливо уявити у відриві від загальноросійської історії розвитку господарства й економічної теорії. Взаємопро­никнення, збагачення культур народів, що входили в Російську імперію, було, є і залишиться відмітною рисою їхнього розвитку» перекреслити, забути, не врахувати який було б просто непростиме, короткозоре з позицій соціально-економічного прогресу цив народів. Свідченням цього є життя і діяльність багатьох представників української наукової думки, у тому числі економічної.

М. А. Балудянський (1769— 1847) народився в Закарпатті. Для свого часу він здобув гарну освіту, закінчивши юридичний факультет Віденського університету. З 1789 p. працював професором в Академії Гросс-Вардейнс, а потім у Пештському університеті викладав політичну економію. У 1803 p. царський уряд запросив Балудянського на викладацьку роботу в Головний педагогічний інститут Санкт-Петербургу- У 1819 p. Інститут було перетворено в університет, і Балудянський став його першим ректором (1819—1821). Крім науково-викладацької діяльності, він багато і плідно працював і як державний чиновник.

Уперше в Російській імперії Балудянський опублікував нариси з історії економічних учень («Статистичний часопис» за 1806 і 1808 pp.). Системи економічних поглядів меркантилістів, фізіократів, А. Сміта викладалися ним у поєднанні з висвітленням господарського й управлінського механізмів, за допомогою яких передбачалося ці системи реалізувати на практиці.

Такий підхід відіграв, мабуть, вирішальну роль у тому, що Балудянський став одним з ідеологів і розроблювачів програм буржуазного реформування економічної системи в Росії. З його ім'ям пов'язані розроблення таких складових цього реформування, як план М. М. Сперанського ("План фінансів" на 1810р.), реформа державних селян П. Д. Кисельова (1837— 1841 pp.), грошова реформа Є. Канкріна (1839—1843 pp.).

Основою меркантилістської, або комерційної, системи є накопичення грошей, що ототожнюються з багатством нації. Держава виступає в ролі батька великої сім'ї, що повинен кожному її члену визначити вид діяльності. Співвідношення економічних інтересів особи і держави має бути таким:

“Громадянин повинен працювати не в тих промислах, де він одержує більший прибуток, а в тих, що дають державі більшу вигоду”. Основним критерієм економічно ефективної діяльності в такій системі є сальдо торговельного балансу. Ддд держави вигідним є баланс при позитивному сальдо, що водночас свідчить про правильність комерційної політики.

Що стосується співвідношення галузей і сфер діяльності то воно уявлялося таким: на першому місці перебуває зовнішня торгівля, на другому — внутрішня, далі йде мануфактура (промисловість) і, нарешті, сільське господарство. Критерієм такої градації галузей є Їхня роль у збільшенні багатства нації (грошей). Держава у своїй політиці мусить цим керуватися управляти як виробниками, так і споживачами.

Незважаючи на визнання прогресивного значення меркантилістської системи, її ролі в накопиченні багатства суспільства, ставлення Балудянеького до неї було, однак. негативним. Він засуджував політику меркантилізму, спрямовану на захоплення нових ринків і колоній, розв'язування війн. У дусі систем фізіократів і А. Сміта він підтримував значення етичних аспектів економічної політики, що ґрунтуються на "великодушності і любові до людини", виступав проти цехової замкнутості і регламентації меркантилізму, за свободу ринку і виробника, за надання простору для розвитку продуктивних сил суспільства. При цьому він критично ставився і до фізіократичного учення про продуктивну і непродуктивну працю. Як і А. Сміт, до продуктивної праці він відносив усі види праці в матеріальному виробництві й у цьому розумінні поділяв його погляди па суть багатства нації, вважаючи, що воно полягає в "накопиченні продуктів праці".

З погляду управління цікавими були думки вченого про організацію праці. Вони стосувалися трудових відносин, кваліфікації робітників, заробітної плати. Підкреслюючи стимулюючу роль останньої, Балудянський основи диференціації зарплати пов'язував із талантом, майстерністю, професіоналізмом окремих категорій працівників. Крім важливості цих ідей для організації управління виробництвом на мікрорівні, у кріпосній Російській імперії де проблеми організації праці просто ігнорувалися, ідеї Балудянеького будоражили суспільну думку, змушували замислюватися над майбутнім станом економіки закликали до ліквідації кріпосного права.

Широкій громадськості В.Н. Каразін (1773—1842) відомий як засновник Харківського університету й ініціатор реформи освіти в Росії. Як учений-економіс7 він представляв погляди фізіократизму. З його ім'ям пов'язане становлення класичної теорії в Україні. Часовий лаг порівняно з більш розвинутими на той час країнами Заходу, де ці погляди вже ставали історією, змінюючись іншими, свідчив лише про запізнілий розвиток у Росії ідей і практики підприємництва. У різноманітних наукових концепціях переважали питання про шляхи соціально-економічного розвитку імперії, відтісняючи на задній план ті проблеми, що хвилювали західні країни, у тому числі й проблеми управління підприємницькою (ринкової) економікою.

Український учений не міг не звернути уваги на надмірно роздутий центральний державний апарат, на "юрбу жадібних чиновників", віддалених від місць і країв. Каразін гостро засуджував нерозумне, нераціональне, однобоке зосередження багатства і розкоші в столицях тоді, коли решта держави "ще являє собою халупи без дахів ".

Таким чином, з наведених вище положень ученого випливає висновок про необхідність поліпшення державного управління в Російській імперії, підкреслюється важливість урахування місцевих особливостей у його подальшому реформуванні. З ним Каразін пов'язував можливість зближення інтересів як різноманітних верств (класів) суспільства, так і народів і націй, його що населяють.

Реформування державного управління Каразін передбачав здійснити в межах монархії зі збереженням Російської імперії, включаючи в неї й Україну. Великі надії він покладав при цьому на те, то цар Олександр І використає "самовладу" для усунення "самовлади", "дасть нам нерушимі закони'¹'¹.

Вважаючи самодержавство непорушним у віках, основу спадкоємності влади царя Каразін бачив у дворянстві, що відіграє роль "жил" і "нервів" у державному організмі. Він рекомендував створити з представників дворянства думу дорадчого характеру у справах державного управління. Учений закликав Олександра І до вчинення "подвигу законотворчості".

Як відомо, цей заклик відіграв свою роль. Усунення "деспотизму уряду" цар вважав головною метою перетворень у суспільстві, здійснити які він мав намір за допомогою основних законів, що закріплюють нові принципи державної влади і гарантують внутрішній спокій і динамічний розвиток держави. Не дивно, що слово "закон" було вибито за вказівкою Олександра І на зворотному боці медалі, випущеної на честь його коронації.

У творчій і практичній діяльності Каразіна проблеми управління на макро- і мікрорівнях тісно перепліталися. Зокрема, з необхідністю перебудови системи державного управління він пов'язував проблему шляхів вирішення центрального на той час селянського питання в Російській імперії. Залишаючись прихильником поміщицького і дворянського землекористування, Каразін перспективи його розвитку пов'язував із реформуванням управління господарством. Крім установлення "меж залежності" селян, обмеження поміщицького свавілля, наділення селян цивільними правами, Каразін вважав за необхідне надати селянам право власності па землю на основі приватного володіння (включаючи право її продажу і купівлі) і сплати щорічної грошової ренти.

У цьому зв'язку певний інтерес викликають ідеї Каразіна про самоврядування і його спроби впровадження їх у життя. У 1793 p. у селі Кручик на Харківщині він організував селянське самоврядування. Згодом Каразін запровадив його й у селі Анашкіно під Москвою, в маєтку своєї дружини. Органом самоврядування була дума, до складу якої входило двоє селян, а головою був Каразін. У разі потреби його заміняла довірена особа. Обов'язок писаря виконував один із письменних селян за призначенням голови. Діяльність думи здійснювалася відповідно до статуту, розробленого Каразіним.

Частина поміщицької землі, що залишалася після наділення селян земельними ділянками, мала оброблятися не примусово, а найманою працею. Обуржуазування при цьому поміщика-власника вело до поступового скасування кріпосної системи, перетворення феодально залежного селянина в орендаря. Отже, управлінська думка в Україні розвивалася паралельно з розвитком економічної теорії, відображаючи потреби практики реального господарювання й активно впливаючи на неї.

Видатну роль у становленні управлінської думки в Україні відіграла Києво-Могилянська академія. Заснована в 1632 p. митрополитом Петром Могилою, Академія тривалий час (аж до закриття її царським урядом у 1817 p.) була центром освіти й управлінської Думки в Україні, а з часів царя Олексія Михайловича — і в Росії. Насамперед це пов'язано з високим рівнем викладання Дисциплін з освіти й управління в галузі економіки й агрономії.

Глибоке вивчення в Академії античної філософії, зокрема філософії Платона й Аристотеля, давало її вихованцям також знання з економічної, у тому числі й управлінської, думки. Вони знали основні положення античної "ойкономіі", розробленої і розвинутої Ксенофонтом і Аристотелем.Давньогрецька "ойкономія" — пе зведення думок і порад з управління садибою, рабовласницьким господарством, система правил їх організації. У ній подані перші спроби теоретичного осмислення принципів організації й управління господарством, аналізу деяких економічних і управлінських категорій. Випускники Києво-Могилянської академії знали і канонічну політичну економію середньовіччя. Одночасно в Академії викладалися основи "сільської" і "домашньої" економіки. У результаті такої уваги до питань економіки управління Академія поставляла тодішній Росії не тільки українських епіскопів і просто освічених людей, а й добре підготовлених агрономів-організаторів і економістів, що залишили глибокий слід у розвитку агрономічної й економічної наук Східної Європи.

Серед випускників Києво-Могилянської академії насамперед відзначимо Андрія Самборського (1732—1815). Перебуваючи при російському посольстві в Лондоні, він доповнив знання, отримані в Академії, вивченням теорії і практики сільського господарства Англії. На той час відомим авторитетом в галузі англійського сільського господарства був Артур Юнг. Він відстоював і пропагував польове травосіяння і травопільну систему господарства. Самборський виклав основні положення науки Юнга у своїй праці "Опис практичного англійського землеробства" (1781). Він став прихильником "англійської системи", тобто системи великого інтенсивного сільського господарства.

Повернувшись із Лондона, Самборський став вихователем престолонаслідника Павла Петровича, а також учителем великих князів Олександра (пізніше — царя Олександра І) і Костянтина. Тому можна стверджувати про позитивний вплив поглядів українського економіста на формування політики освіченого абсолютизму в першому десятиріччі XIX ст.

Деякий час перебував в Англії також вихованець Києво-Могилянської академії Михайло Ліванов (1751—1800). Як і Самборський, він на місці вивчав тодішню англійську літературу і досвід ведення сільського господарства. Ліванов написав і видав три книги, присвячені проблемам організації сільського господарства: "Наставляння до умоглядного і діловодного землеробства" (1786). "Керівництво до розведення і поправлення домашньої худоби" (1794), "Про землеробство, скотарство і птахівництво" (1789). В останній праці викладалися положення книги "економіста-експериментатора" ЙоганаХристіана Шуберта фон Клеєнфельда.

М, Ліванов був одним із перших дослідників грунтів і умов хліборобства в Степовій Україні. У 1799 p. він заснував першу в Україні сільськогосподарську школу поблизу м Миколаєва. Відомо також, що Потьомкін, думаючи створювати Екатеринославский університет, мав намір запросити на передбачувану в ньому кафедру агрономії М. Ліванова.

До випускників Києво-Могилянської академії належала ще плеяда вчених і агрономів-організаторів сільського господарства. Серед них — Іван Комов, котрий після закінчення Академії вивчав в Англії сільське госіюдарстно і потім видав підручник "Про землеробство" (17У8). У ньому автор розвивав основи загального і спеціального хліборобства і, зокрема, вміло пропагував сівозміну. Його перу належить також книга "Про землеробські знаряддя" (1785). Завдяки діяльності випускників Києво-Могилянської академії в Україні склалися агрономічні центри: Батуринський, Харківський, Ніжинський, Миколаївський та ін.

Оцінюючи роль і значення Академії у сфері домоведення, відомий російський економіст-аграрник, професор А. Чаянов відзначав, що вона "дала нам у XVlll cm. чимало вчителів агрономії". За його словами, Самборський, Ліванов, Комов представляли так звану англійську систему, частково описуючи англійське хліборобство, а ще більше відображаючи вплив німця фон Клеєнфельда.

Ціла група вихованців Києво-Могалянської академії, що стали професорами, агрономами, організаторами сільського господарства, справді підготували цінні праці. Все це дало змогу заснувати в Московському університеті кафедру "мінералогії і сільського домоведення", на яку для читання курсу "Сільське домоведення" був запрошений також києво-могилянець Антон Прокопович-Антонський.

Серед діячів у сфері прикладної сільської економіки першої половини XIX ст. виділявся відомий український бджоляр винахідник розбірного рамкового вулика і власної (української') рамки II. І. Прокопович (1775—1850). У 1828 p. він відкрив у селі Пальчики недалеко від Батуріна першу в Східній Європі школу бджільництва з дворічним теоретико-практичним курсом навчання. Школа функціонувала 51 рік. Про досягнення Прокоповича як спеціаліста й організатора бджільництва знали не тільки в Україні, а й у Росії. Більше того, учні Прокоповича описали його методику ведення пасіки і конструкцію вуликів у публікаціях у Франції і Німеччині.

2. Управлінська думка в Україні з другої половини ХІХ століття до 1917 року

Розвиток економічної теорії, як і теорії власне управлінської (менеджменту) і сьогодні виявляється в боротьбі їхніх різноманітних напрямів. Тому класифікація напрямів була, є і залишиться однією з найважливіших проблем науко «ото дослідження в галузі економіки. Таке дослідження маг w і l-и.ки теоретичне значення. Найчастіше від нього залежать практичні рішення господарювання, вироблення тієї або іншої економічної політики держави. Безперечно, розвиток загальної економічної теорії і теорії менеджменту взаємозалежний. Прикладом цього є наукова творчість і громадська діяльність таких економістів, як І. В. Вернадський, Н. X. Бунте, М. І. Туган-Барановський, відомих не тільки в Україні.

І. В. Вернадський (1821-1884) народився в м. Києві, де й здобув освіту. Він був професором Київського, а потім Московського університетів, Петербурзького педагогічного інституту й Олександрівського ліцею. У 1856—1867 pp. — чиновник особливих доручень при міністерстві внутрішніх справ. З 1857 по 1861 p. — видавець і редактор журналу "Економіст". З 1867 по 1876р.— управляючий конторою державного банку в Харкові.

Вернадський одним із перших у світовій літературі розробив класифікацію напрямів економічної думки. Ще g 1849 p. він виділив в економічній науці два великих напрями — позитивний і негативний. До першого він відніс теорії і школи, представники яких вважали, що економічний розвиток вирішальною мірою залежить від активної діяльності держави. Другий напрям представляли ті теорії і школи, що спиралися на "природні закони" розвитку і заперечували необхідність втручання держави в економіку. У меркантилістів панував позитивний підхід, у фізіократів і класиків — негативний, а в так званих протекціоністів — компроміс між обома підходами. Оскільки макроекономічні монетаристські й кейнсіанські моделі і сьогодні визначають економічну політику різних їсраїн світу, підппкіпнп кпгпитіяючи на уігравлінські теопії. класифікація Вернадським основних напрямів економічної теорії свого принципового значення не втратила і сьогодні, у тому числі для України.

Історичний досвід свідчить, що традиційно для України (у складі Російської імперії) роль держави в економіці була вирішальною. Держава брала активну участь у створенні фінансово-кредитної і грошової систем, сприяла їхньому нормальному функціонуванню. Становлення і розвиток ринкових відносин супроводжувалися державним регулюванням останніх. Держава завжди активно втручалася а діяльність підприємця, використовуючи для цих цілей різноманітні економічні й адміністративні інструменти. Особливо яскраво це стало виявлятися з початку XVIII ст., у зв'язку зі становленням протекціоністської ("заступницької") системи. У першій чверті XIX ст. близько половини всіх мануфактур було побудовано державою. Водночас держава сприяла створенню приватних підприємств, тісно пов'язаних із державним господарством. Промислове підприємництво в Росії й Україні на відміну від Західної Європи зароджувалося як державне підприємництво.

У другій половині XIX ст. держава продовжувала сприяти розвитку підприємництва, приватної ініціативи. Вони підтримувала розвиток промисловості, будівництво залізниці акціонерними товариствами, а з 80-х років — за рахунок скарбниці і викупу багатьох приватних доріг. Серед інших методів підтримки державою приватної ініціативи і підприємництва — різноманітні податкові пільги, зокрема звільнення від усіх видів податків і мита на досить тривалий період, звільнення від оподатковування прибутків працівників окремих підприємств, кредитні пільги у формі безпроцентного або пільгового кредитування, державні замовлення. Засновникам нових підприємств практично безплатно передавалися землі, будівлі, помешкання виробничого призначення.

Держава сприяла розвитку підприємництва і шляхом протекціоністської митної політики. Заінтересовані в посиленні протекціонізму промислові підприємці вимагали високих митних тарифів, вважаючи їх головним засобом успішного розвитку національної промисловості. Окремі економісти України (П. Мігулін, М. Соболев та ін.) також були прихильниками протекціонізму за активного втручання держави в економічне життя. Водночас інші вчені і громадські діячі, до яких належав і Вернадський, заявляли про свою прихильність до політики вільної торгівлі, вільного підприємництва.

Про розбіжність своїх поглядів з політикою протекціонізму у сфері зовнішньої торгівлі Вернадський писав у статтях "Про зовнішню торгівлю" і "Ще про зовнішню торгівлю", що мали значний вплив на суспільну думку того часу. Вчений вважав, що, незважаючи на меншу розвиненість Російської імперії порівняно з Великобританією, молода російська промисловість усе-таки зможе витримати конкуренцію з боку англійської промисловості, насамперед завдяки своїм структурним перевагам. Крім того, лише в умовах конкуренції можливе зростання продуктивності вітчизняної промисловості. На думку Вернадського, протекціоністські тарифи звільняють промисловця від тривожного суперництва", що тримає в напруженні його “ моральні і розумові сили”. І хоча високі тарифи дають змогу досягти певних політичних цілей — незалежності нації або н могутності, економічних цілей — поліпшення життя людей або досягнення особистої економічної свободи можна досягти лише при низьких тарифах і відповідно низьких цінах, тобто шляхом застосування політики вільної торгівлі, фритредерства

Щоправда, Вернадський не цілком заперечував необхідність втручання уряду в економіку. Він вважав, що таке втручання не потрібне, коли ринки вже звільнилися від феодальної залежності і меркантилістських уявлень, але створення таких умов — справа уряду. Для Росії середини XIX ст. це означало насамперед скасування кріпосного права.

Таким чином, погляди Вернадського на економічну й управлінську роль держави необхідно розглядати з урахуванням конкретного хронологічного періоду й обстановки, в яких вони висловлювалися. Це ж треба мати на увазі і при аналізі поглядів Н. X. Бунте.

М. X. Бунге (1823—1895) — відомий український учений і суспільний діяч. Випускник Київського університету (1845), він надовго пов'язав життя зі своєї альма-матір. Тут він захистив магістерську (1847) і докторську (1852) дисертації, працював професором політичної економії і права, був ректором університету, успішно поєднував навчальну й адміністративну роботу, користувався величезною повагою співробітників і студентів. Крім викла­дацької роботи, Бунге управляв ще і Київським відділенням державного банку (з 1865 p.).

Будучи спеціалістом в галузі грошей і кредиту, він працював у фінансовій комісії з підготовки реформи 1861 p. і зробив вагомий внесок у формулювання фінансових аспектів реформи. З 1880 p. почалася урядова діяльність українського вченого: спочатку як товариша (заступника) міністра фінансів, а згодом (1881 —1886) — міністра фінансів і голови Комітету міністрів (1887—1895).

Як про закономірне і позитивне явище писав Бунге про те, що в європейських країнах спостерігається концентрація і централізація промисловості і кредитних організацій. У зв'язку з цим мануфактурний феодалізм переходить у розряд історичних спогадів. Великі підприємства, підкреслював він, вирвали людство з патріархального економічного побуту, І хоча в Росії поки що нічого цього немає, треба сприяти витісненню дрібної промисловості фабричним виробництвом шляхом розвитку акціонерних компаній, що вигідно поєднують ^діяльність особи з діяльністю суспільства ".

Урядові заходи, що ґрунтувалися на таких або подібних уявленнях, сприяли бурхливому зростанню в Росії промисловості і промислового підприємництва. Для захисту інтересів промисловців наприкінці XIX ст. стали створювати представницькі організації підприємців — спілки, товариства, комітети і з'їзди, що будувалися за галузевою або територіальною ознакою.

У другій половині XIX ст. була створена фінансово-кредитна система з мережею державних і комерційних банків, сформувався внутрішній ринок, склалися сучасні форми торгівлі, зросла роль товарних бірж, розвинулася внутрішня торгівля, у результаті проведеної С. Ю. Вітте реформи грошей нормально функціонувала грошова система. Все це означало успішне формування в країні ринкових відносин.

У цьому процесі активну участь брали представники економічної й управлінської думки, а також уряд (держава), що у своїй діяльності спирався на відповідні теоретичні положення, сприяючи розвитку ринкової підприємницької економіки, здійснюючи її регулювання.

До кінця XIX ст. промислове підприємництво в Україні достатньо зміцніло і було спроможним вирішувати складні проблеми господарського розвитку. У свою чергу, такий розвиток слугував живлющим середовищем для збагачення новими положеннями економічної теорії й управлінської думки. Саме у зв'язку з розробленням насамперед питань управління промисловим виробництвом увійшло в історію світової науки ім'я ще одного економіста і суспільного діяча — М. І. Туган-Барановського.

М.І. Туган-Барановський (1865—1919) народився в Україні. Закінчив Харківський університет, здобув учею№ ступінь кандидата природничих наук Проте найбільше його цікавили питання суспільного життя, він екстерном склав іспити за юридичний факультет. У 1894 р в Московському університеті Туган-Барановський захистив магістерську дисертацію на тему: "Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя". Після опублікування не тільки в Росії, а й за рубежем вона принесла йому неабияку популярність.

У 1898 р. Туган-Барановський захистив докторську дисертацію і до 1917 р. працював приват-доцентом, а потім професором у Московському \ університеті і Петербурзькому політехнічному інституті. Лютнева 1917р. революція круто змінила його життя. Приїхавши в тому ж році в Україну, він обіймає посаду міністра фінансів у Центральній Раді. Після цього деякий час займається кооперативним рухом і науково-організаторською роботою. За його активної участі створюється Українська академія наук, у структурі якої вперше у світі було створено відділення соціально-економічних наук. Він стає академіком, професором Київського університету, деканом його юридичного факультету, головою Центрального кооперативного українського комітету. Смерть була передчасною і несподіваною на початку 1919 р.

Розвиваючи економічну теорію, М, Туган-Барановський, як і І.В. Вернадський, запропонував нову класифікацію її напрямів. Головною вадою капіталізму він вважав бідність населення при зростаючому багатстві, і залежно від підходу до вирішення цієї проблеми він виділяв у політичній економії три напрями.

Перший охоплював прихильників нерегульованого товарно-господарського ладу (класична школа та ін.), другий напрям — прихильників соціалізму (утопічного і марксистського), як повна протилежність першого. Нарешті, третій напрям — еклектичний — займав проміжне положення між двома першими. Він був представлений тими школами (наприклад німецька історична), прихильники яких намагалися зберегти товарно-господарський лад, але пом'якшити гостроту класових антагонізмів шляхом посилення державного втручання.

Кожний лад ґрунтувався на різних господарська принципах, що характеризували відповідну економічну (господарську) систему: перший — приватногосподарську другий — суспільно-господарську, третій — благоденства. На запитання "Яка із систем найбільше відповідає інтересам суспільства? " у Туган-Барановського відповіді не було. По суті він обґрунтовував положення теорії змішаної економіки.

Туган-Барановський зробив вагомий внесок у вирішення найважливішої проблеми державного регулювання економіки — проблеми ступеня централізації господарського ладу. Він звернув увагу на небезпеку централізму для свободи особи і на інші його вади (бюрократизм, примус та ін.). Проте вчений не відкидав його цілком, а, навпаки, вважав необхідним для майбутнього соціалістичного ладу. На його думку, планомірність (організованість) суспільного організму є істотною перевагою, заради якої можна і потрібно змиритися з обмеженням свободи особи.

Ослаблення елементів примусу, звільнення суспільної ініціативи Туган-Барановський пов'язував із широким розвитком місцевого самоврядування. Водночас мали набути широкого розвитку і вільні господарські організації на засадах трудової кооперації. Остання, на його думку, у промисловості приведе до виробничої асоціації, а в сільському господарстві — до трудових общин із досить складним внутрішнім кооперативним устроєм.

Таким чином, наприкінці XIX— на початку XX cm. «українській економічній літературі дістали обґрунтування питання державного регулювання економіки в умовах ринкових відносин, взаємодії державного централізму ' самоврядування місцевих господарських органів. Були відображені і питання про можливості поєднання планових і ринкових основ в управлінні народним господарством. Відповіді на всі ці питання давалися з урахуванням досягнень західної економічної теорії. Одночасно розвивалася і теорія управління, зокрема школа наукового менеджменту.

Дата добавления: 2015-05-22