Культура і психологія: точки взаємозв’язку

Іван Данилюк,

кандидат психологічних наук,

в. о. завідуючого кафедрою соціальної психології

Національного університету ім. Т. Шевченка

Розглянуто і проаналізовано співвідношення психології і культури в етнічній психології. Визначено, що культура справляє визначальний вплив на формування можливих і належних психологічних якостей особистості. „Суб’єктивна культура” є найбільш інтегральним поняттям у взаємозв’язку „культура і психологія”.

Постановка проблеми

Важливе місце у етнопсихології посідає проблема співвідношення психології і культури та їх взаємовпливу. Ці дві категорії різнопланові, але складність їх розподілу полягає в тому, що вони в якійсь частині співпадають або, у будь-якому разі, зближаються. Це дозволяє у багатьох випадках визначити психологію етнічної спільноти через культуру, а факти культури – через психічний склад.

Згадаємо відоме положення про спільність психічного складу, який виявляється в спільності культури. Р. Бенедикт, одна з фундаторів психологічної антропології, часто повторювала: „Психологія народу – це його культура”. Кожен із нас є провідником культури; ми непримітно привносимо свою психологічну культуру в кожну ситуацію, контекст та інтеракцію. Оскільки культура відіграє важливу роль у формуванні нашої „Я-концепції”, вона справляє глибокий вплив на всю поведінку людини у будь-яких контекстах.

Незважаючи на те, що наука, яка вивчає проблеми зв’язку культури і психології, називається, згідно з вітчизняною традицією, етнічною психологією, поняття культури (як етнічної культури) є у ній операціональним і важливим поняттям, адже людина в процесі соціалізації та інкультурації засвоює саме культуру, і вона, таким чином, стає психологічною реальністю. Новонароджені, наприклад, не володіють культурою, хоча їм цілком може бути властива біологічна або темпераментна схильність до засвоєння певних культурних тенденцій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

У науці окремі спроби проаналізувати, як співвідносяться психологія і культура, робили представники психологічної антропології А. Кардинер, Р. Бенедикт, А. Лінтон та інші. Щоправда, вони звертали увагу насамперед на причинний зв’язок між культурою і психологією особистості. Наявність у певному суспільстві „основної особистісної структури”, яка властива більшою чи меншою мірою усім членам цього суспільства, пояснюється тим, що на її формування впливає єдина культурна практика. Адже моделі сімейної організації, практика догляду за дітьми, їх виховання й соціалізація, які є „первинними суспільними інституціями”, неоднакові для різних культур, а тому сприяють формуванню певних схожих рис характеру, схожих алгоритмів поведінки у всіх членів того чи того суспільства. Ці інституції відповідальні за формування єдиних для всіх носіїв даної культури психологічних травм, які й формують структуру особистості.

Тут йдеться про вплив культури на особистість. Існує також і зворотний вплив особистості на культуру: втілення потреб базової особистості у вторинних суспільних інституціях (фольклорі, мистецтві, релігії тощо). Вторинні суспільні інституції є проекцією базової особистості, її породженням. Тобто, психологічні травми нейтралізуються (або, якщо використовувати термінологію психоаналізу, сублімуються) у вторинних суспільних інституціях: у тому ж фольклорі, мистецтві, принципах соціальної організації і навіть специфіці господарсько-економічної діяльності.

Однак поза увагою залишалося знаходження точок перетину культури й психології, встановлення тезаурусу, який найточніше відповідав би взаємозв’язку культури й психології.

Мета статті:

· проаналізувати співвідношення культури і психології та дослідити роль культури у формуванні відчуття „Я”;

· виявити етнопсихологічний тезаурус, що має безпосереднє відношення до взаємозв’язку „культура і психологія”.

Виклад основного матеріалу

Не є великою дивиною судження про те, що практично вся психологія є культурно обумовленою. Багато дослідників дійшло висновку, що нібито загальнопсихологічні та „природні” соціально-психологічні закони дуже часто обмежені тільки західною культурою, а більшість теорій нерелевантні незахідним культурним умовам. Як писав ще в 1930-х роках А. Лурія, „Культура, середовище перероблює людину, не тільки даючи їй певні знання. Вони трансформують саму структуру її психологічних процесів, виробляючи в ній певні способи користування своїми власними можливостями” [1, с. 221]. Людина, оволодіваючи ідеальною формою – культурою, яку вона застає при народженні, привласнює її собі. Ця культура стає її власною суб’єктивною реальною формою.

Залежність процесів формування особистості від соціального оточення може бути розглянута на різних рівнях узагальнення. Якщо розвести їх гранично дихотомічно, то соціальні ситуації, з якими зіштовхується дитина у процесі дорослішання і які визначають зміст соціалізації, можуть бути проаналізовані як ситуації власне міжособистісної взаємодії (як вплив „інших людей”) і як ситуації впливу суспільства в цілому. Останнє ж завжди „більше”, аніж безпосереднє соціальне оточення, адже включає в себе, окрім суспільних відносин, соціальних інституцій і колективних уявлень, ще й культуру.

Увага дослідників до ролі культури в індивідуальному розвитку пов’язана з очевидним контрастом між розмаїттям звичаїв, вірувань, моралі різних народів (культурною варіативністю людства) і певною інваріантністю сутності людини. Як співвідносяться параметри унікального (властивого конкретній культурі) і всезагального (властивого різним культурам) у розвитку індивіда – це питання, яке визначило крос-культурний підхід у психологічному аналізі.

Для загальної психології цікава роль культури у формуванні психічних процесів (відомі три напрями аналізу, які історично склалися: дослідження культурних відмінностей перцептивних процесів, мислення і пам’яті). На початку ХХ століття припускалося існування культурних відмінностей на всіх трьох рівнях психічних функцій. Так, наприклад, думали, що перцептивні здібності і пам’ять у примітивних народів розвинуті краще, тоді як інтелект, продукт вищих психічних функцій, вважали більш високим у представників розвинутих технологічних суспільств.

У віковій психології нехтування поняттям „культура” призвело до надмірного наголосу на нативістські теорії розвитку дитини. Не випадково Д. Харкнес у своєму огляді досліджень з психології розвитку вказав на „невидимість культури в психологічній теорії”. Оскільки в процесі типового дослідження будь-якої однієї країни багато аспектів культури не оцінюється, результати надто часто списуються на генетичні чинники та наявність чи ненаявність деяких гіпотетичних універсальних процесів.

Соціальні психологи також переконалися, що багато американських соціально-психологічних концепцій не „працюють” навіть у сусідніх країнах.

Слово „культура” використовується у багатьох значеннях. Зокрема, в англійській мові воно може означати расу, національність чи етнічність, музику, образотворче мистецтво, харчування, одяг, ритуали, традиції тощо. Це слово стало модним у США в останні десятиліття, воно пов’язується з такими поняттями, як культурна своєрідність, культурний плюралізм, мультикультуралізм. Однак важливо визнати, що в інших культурах це поняття також може мати різні значення або акценти. Наприклад, вживаючи слово „культура”, представники різних народів розуміють щось своє: у Японії, в першу чергу, згадують про аранжування квітів або чайну церемонію, в Україні – про театр, музику чи манеру поведінки, а не про аспекти культури, які мають на увазі науковці.

Культура – явище, насамперед, багатоаспектне, і тому надто складно повністю перелічити всі її елементи. Це знаряддя, будинки, одяг, способи виготовлення страв, соціальна взаємодія, вербальна та невербальна комунікація, виховання дітей, освіта молоді, релігія, естетичні уподобання, філософія тощо. Всі ці елементи складають матеріальні і духовні продукти життєдіяльності людини. Матеріальна культура складається із створених людиною предметів, але в цих предметах матеріалізуються знання та уміння, які, разом із цінностями, нормами, уявленнями про світ і правилами поведінки, є елементами нематеріальної культури.

Поділ культури на матеріальну і духовну є тільки наукова абстракція, оскільки кожний матеріальний предмет перед тим, як він був створений, повинен був спочатку стати „ідеєю” у мозку людини, а вже потім об’єктивуватися у якийсь матеріал – книгу, картину, скульптуру тощо.

Якщо соціологи у визначеннях культури насамперед виділяють ідеї, які передаються від покоління до покоління; пов’язані з ними системи цінностей, які, у свою чергу, визначають поведінку індивідів і груп, їх способи мислення і сприймання, то психологам у якості предмета етнопсихології слід виокремлювати суб’єктивну культуру. Саме „суб’єктивна культура” є найбільш інтегральним поняттям у взаємозв’язку „культура і психологія”, під якою розуміють характерні для кожної культури способи, за допомогою яких її члени впізнають створену людьми частину людського оточення: те, як вони категоризують соціальні об’єкти, які зв’язки між категоріями виокремлюють, а також норми, ролі і цінності, які вони визнають своїми.

Отже, суб’єктивна культура охоплює реакцію людей на ці об’єкти у формі цінностей, ролей та атитюдів. До суб’єктивної культури належать всі уявлення, ідеї та вірування, які є об’єднавчими для того чи того народу і справляють безпосередній вплив на поведінку і діяльність його членів. Окремих представників психологічної антропології (К. Клакхона, наприклад) хвилювало, як елементи культури відображаються у свідомості людей, „існують у їх головах”. Вони схилялися до думки, що культура є „абстракцією конкретної людської поведінки, але не сама поведінка”.

Культуру як таку ніхто не бачив. Дехто схильний порівнювати її з дзеркалом, яке відображає неусвідомлювані людські фантазії; дехто стверджує, що вона схожа на географічну карту. „Як карта не є територією, а абстрактним уявленням певної області, так і культура є абстрактним описом тенденцій до уніфікації слів, справ і артефактів людської групи” [2, с. 50]. Якщо карта точна, і ви можете її читати – ви не загубитесь; якщо ви знаєте культуру, ви будете знати своє місце у житті соціуму. Жоден носій певної культури не знає усіх подробиць „культурної карти”. Часто повторюване твердження, що Святий Фома Аквінський (як сказав би Г. Лейбніц) був останньою людиною, яка володіла усіма знаннями свого суспільства, абсурдне за сутністю.

Як рибам, що постійно перебувають у воді, важко „оцінити” її роль, так і людям не вдається „бачити” культуру, оскільки вона є середовищем, в якому ми існуємо. Зустріч з іншими культурами дозволяє побачити й нашу власну як предмет для роздумів.

Отже, культуру, на думку представників психологічної антропології, не можна побачити, почути, відчути чи скуштувати. Те, що ми реально можемо спостерігати, так це різницю у людській поведінці, яка виявляються у діяльності, ритуалах, традиціях. Ми бачимо прояви культури, але ніколи – її саму. Все, що ми спостерігаємо, стверджує К. Клакхон, - це системи поведінки або артефактів групи, яка дотримується загальної традиції. Ми повинні розуміти, що під різною поведінкою лежать культурні відмінності і таким чином вивчати культуру. У цьому смислі культура – абстрактне поняття, теоретична сутність, яка допомагає нам зрозуміти, чому ми робимо те, що робимо, і пояснити різницю у поведінці представників різних культур. Культура не статичне явище, вона постійно змінюється.

Оскільки культура, як і відомі всім фізичні поняття (гравітація, електромагнітні поля), являє собою зручну абстракцію, важливо не плутати її з суспільством. Термін „суспільство” стосується групи людей, які взаємодіють одне з одним більше, аніж з усіма іншими; людей, які співпрацюють одне з одним для досягнення певних цілей. Ми можемо побачити і навіть перелічити індивідуумів, які складають суспільство. Під „культурою” ж розуміємо специфічний спосіб життя, властивий певній групі людей.

У визначальному значенні культури для людини легко переконатися: досить опинитися в іншому культурному оточенні або просто зіткнутися з іншою культурою, як норми соціальної поведінки перестануть бути ними (від нормативів величини міжособистісної дистанції у спілкуванні до норм взаємодопомоги, відносин домінування – підкорення, способів вирішення конфліктних ситуацій). Слід відзначити, що соціальна норма більше притаманна традиціоналістським культурам. У високоіндустріальних суспільствах, де домінують мегаполіси, соціальна норма більш розмита. Ідеологія мультикультуралізму, коли в суспільстві існує позитивне ставлення до різних етнокультурних груп і добровільна адаптація соціальних інституцій суспільства до потреб різних культурних груп, сприяє швидкому взаєморозумінню між представниками „титульного” етносу та етнічних меншин.

Будь-яка культура імпліцитно несе в собі нормативний образ людини – відповідь, яка існує на рівні індивідуальної і суспільної свідомості на питання про можливі і належні якості особистості. Ці відповіді можуть бути достатньо неструктуровані, але, як справедливо відзначає І. Кон, якраз вони складають ядро, вісь так званої наївної, буденної, житейської психології будь-якого народу, нації чи етнічної групи, інтегруючи й підсумовуючи особливості їх соціального виховання, очікувань та оцінок.

Саме цей нормативний закон людини у культурі визначає особливості соціалізації: чи буде підтримуватися різними її інституціями активність чи пасивність людини, яка підростає, її прагнення до індивідуального успіху або орієнтація на колективні досягнення, інтернальний або екстернальний локус контролю, численність або структурна „зібраність” „Я-концепції”.

Так, в американській культурі історично склалася висока оцінка таких особистісних якостей, як упевненість у собі, уміння володіти собою, і, отже, в процесі соціалізації дитина орієнтуватиметься саме на цю модель – інституції соціалізації будуть формувати у неї навички упевненої і стриманої в проявах негативних почуттів соціальної поведінки. Такі якості будуть представлені як цінності на рівні індивідуальної свідомості.

Отже, культури не тільки дають засоби для задоволення потреб, але й продукують самі потреби. У будь-якої групи існують набуті спонуки-мотиви, які визначаються культурою, і вони можуть бути набагато потужнішими у повсякденному житті, аніж вроджені біологічні стимули. Так, багато американців докладають максимум зусиль для досягнення „успіху”, а не для отримання сексуального задоволення.

Знання культури дозволяє передбачити значну частину дій будь-якого носія. Багато людей у нашому суспільстві вважають, що кращий спосіб примусити людину краще працювати – підвищити його зарплатню. Вони думають, що прагнення поліпшити своє матеріальне становище закладене в „людській природі”. Такі догми можуть існувати тільки в тому випадку, коли ми не маємо знання про інші культури. Виявляється, що у деяких суспільствах мотив корисності не може бути дійовим стимулом. „Улюблений афоризм американців про те, що людьми насамперед рухає прагнення до щастя, уявляється японцям аморальним. Щастя, на їхню думку, – це лише приємний момент відпочинку, немовби перекур на ниві, але аж ніяк не рушійна сила і мета життя....Сила волі, здатність заради вищого обов’язку відвернутися від насолод, які зовсім не вважаються злом, – от що японці вважають чеснотою” [3, с. 77].

Виконання роботи також залежить від культури. Соціальне середовище настільки сильно впливає на людей, що вони або починають працювати так, щоб стати кращими за інших, або ставляться до роботи байдуже.

Психологічна антропологія і порівняльно-культурна психологія внесли унікальний вклад у наше розуміння культури. Завдяки вивченню детально описаних відмінностей і схожостей між багатьма культурами ми одержуємо велику можливість визнати відносність багатьох переконань, властивих нашій культурі. Спільноти розумних людей, які пройшли через основний тест на виживання у якості культури, мають доволі різні переконання стосовно багатьох із тих речей, які ми вважаємо очевидними або священними. Велика частина того, що для нас є очевидним у етнічній картині світу, що ми вважаємо незаперечною істиною, може і повинно бути піддане сумніву.

Як писав К. Леві-Стросс, „нам потрібно переконати самих себе, що сторонньому спостерігачеві, який належить до іншого суспільства, деякі наші звичаї здалися б за своєю природою подібними до канібалізму, який ми вважаємо несумісним з поняттям цивілізації. Я маю на увазі наші судові та пенітенціарні традиції. Коли дивишся на них з певної відстані, виникає бажання протиставити одне одному два типи суспільств: суспільства, що практикують антропофагію, тобто такі, які вважають необхідним поглинання деяких індивідів, що володіють грізними силами, оскільки вбачають у цьому єдиний спосіб нейтралізації цих сил і навіть можливість їх використання; і суспільства, які, як, наприклад, наше, взяли на озброєння те, що можна було б назвати антропоемією (від грецького emein – сходити блюванням), і для вирішення тієї ж проблеми обрали протилежний спосіб, який полягає в тому, щоб викинути цих небезпечних індивідів за межі суспільного тіла, утримуючи їх у тимчасовій або пожиттєвій ізоляції у спеціально призначених для цього закладах. У більшості так званих первісних суспільств цей звичай викликав би глибоке обурення…” [4, с. 504 - 505].

Становлення „нормальним”, повноправним членом своєї культури включає у себе вибіркове формування, розвиток у собі схвалених, санкціонованих потенційних можливостей і придушення при цьому несанкціонованих („злих”, „злочинних”) форм поведінки (так само, як менталітет не є тотожним висловленим думкам і видимому способу дії, а стоїть за ними і визначає межу між тим, що людина може помислити і допустити, і тим, що вона відчуває за „немислиме”, недопустиме).

Хоча теоретично було б цілком можливо тільки зображати відповідність соціальним нормам, не втілювати їх у свої внутрішні переконання, але для більшості людей це доволі важко. Культура, безперечно, є важливою умовою становлення особистості, однак особистісна інтеграція – не менш фундаментальний факт. Ми можемо приймати певні культурні цінності як власні, важливі для нашого персонального становлення, але правда також те, що всі ми – протестуючі девіантні індивідуалісти, як стверджував Г. Олпорт. Деякі елементи своєї культури ми повністю відкидаємо, деякі засвоюємо як прості пристосувальні звички, але навіть ті елементи, які ми по-справжньому засвоюємо, ми засвоюємо так, щоб вони підходили до нашого особистісного стилю життя. Звідси випливає, що культура – це обов’язкова умова, але не загальний трафарет становлення.

Однак, з точки зору культури, набагато краще, якщо повсякденний розум, звичний автоматизований образ вашого мислення і відчуття, формується так, щоб відображати загальноприйняті в культурі переконання і цінності. Тоді людина буде автоматично правильно сприймати та інтерпретувати події, все для неї буде природним. Отже, вона досягла погодженого трансу, породженого культурою. Цей набір переконань включає в себе і віру в те, що у нас немає „системи переконань”. Іноземці, на нашу думку, мають дивні „переконання”, адже саме ми знаємо, що насправді є правильним.

Підводячи підсумки слід відзначити, що

· існує двосторонній вплив і взаємозв’язок між культурою та особистістю;

· культура є обов’язковою умовою становлення особистості; вона імпліцитно несе в собі нормативний образ людини, а, отже, справляє визначальний вплив на формування можливих і належних психологічних якостей особистості;

· суб’єктивна культура є найбільш інтегральним поняттям у взаємозв’язку „культура й психологія”.

Література:

1. Выготский Л. С., Лурия А. Р. Этюды по истории поведения: Обезьяна. Примитив. Ребенок. – М.: „Педагогика-Пресс”. – 1993.

2. Клакхон К. Зеркало для человека. Введение в антропологию. – СПб.: „Евразия”. – 1998.

3. Овчинников В. В. Ветка сакуры. – М.: Молодая гвардия, 1972.

4. Леви-Стросс К. Печальные тропики. – Львов: Инициатива; М.: АСТ. - 1999.

<< Назад Далі >> До змістуПерейти:

• Політичний менеджмент

• Редакційна колегія

• №6 (33) (грудень 2008)

• Архів номерів

• Соціальна психологія

• Редакційна колегія

• №6 (32) (грудень 2008)

• Архів номерів

• Людина і політика

• Український соціум

• Редакційна колегія

• №1 (6) (лютий 2005)

• Архів номерів

Українська Банерна Мережа

© Український центр політичного менеджменту 2003-2004

Дата добавления: 2015-05-10