КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Державне управління в умовах проведення в Україні адміністративної реформиПринципи державного управління — це основоположні ідеї, наукові положення даного виду державної діяльності. Деякі автори зазначають, що принципи державного управління — це його позитивні закономірності, які пізнані наукою і практикою та охарактеризовані у відповідних поняттях. Принципи і функції державного управління В адміністративно-правовій науці виділяють такі групи принципів державного управління: а) соціально-політичні (демократизм, участь населення в управлінській діяльності держави; рівноправність осіб різних національностей; рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування громадської думки; об'єктивність). Ця група принципів характеризується тим, що вона поширюється на всі сфери управлінської діяльності, а самі принципи закріплюються, як правило, в Конституції та законах України; б) організаційні принципи побудови апарату державного управління (галузевий, функціональний, територіальний). Вони є базою для визначення і розподілу компетенції між органами державного управління, створюючи, таким чином, єдиний механізм державного управління, який повинен функціонувати ефективно, не допускаючи паралелізму і дублювання; в) організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління (нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність, поділ управлінської праці, відповідальність за прийняті рішення, оперативна самостійність)1. Ця група принципів спрямоване на визначення змісту діяльності конкретних органів державного управління, забезпечення дієвості управлінських процедур і ефективності управлінських рішень. Поряд із поділом принципів на групи найчастіше пропонується їхня класифікація на види, а саме: а) загальносистемні: об'єктивності державного управління; демократизму державного управління; правової упорядкованості державного управління; законності державного управління; розподілу влади в державному управлінні; публічності державного управління; б) структурно-цільові: погодженості цілей державного управління за основними параметрами між собою; взаємо доповнювання цілей, при якому одна ціль сприяє іншій; підпорядкування приватних, локальних цілей загальним цілям державного управління; в) структурно-функціональні: диференціація і фіксування функцій шляхом видання правових норм і закріплення управлінських функцій в компетенції органів державного управління; концентрації, яка обумовлює необхідність надання певному органу таких управлінських функцій, щоб його державно-управлінський вплив дійсно широко і міцно направляв, організовував і регулював об'єкти управління; комбінування, направленого на те, щоб певна сукупність управлінських функцій від різних суб'єктів управління не допускала дублювання і паралельності; достатньої різноманітності, яка вимагає, щоб управлінські функції щодо того чи іншого об'єкту управління за кількістю і змістом відповідали різним управлінським запитам останнього; відповідності управлінського впливу реальним вимогам та запитам об'єктів управління; в) структурно-організаційні: єдності системи державної влади, яка забезпечує цілісність, погодженість і дієвість державно-управлінських процесів; територіально-галузевий, який обумовлює залежність організаційних структур від території, галузі виробництва і послуг, сфери суспільного життя; різноманітності організаційних зв'язків, які розкривають вертикальні і горизонтальні організаційні взаємовідносини органів державної влади і місцевого самоврядування в системі державного управління; поєднання колегіальності та єдиноначальності, зумовлений специфікою організаційної побудови та порядку діяльності органів державного управління; г) структурно-процесуальні: відповідності елементів (методів, форм, стадій) управлінської діяльності органів державного управління їхнім функціям; конкретизації управлінської діяльності та особистої відповідальності за її результати; стимулювання раціональної і ефективної управлінської діяльності. Функції державного управління являють собою основні напрямки діяльності державних органів для забезпечення виконання завдань державного управління. Вони мають конкретний зміст і здійснюються за допомогою конкретних способів і форм управління. В адміністративній науці прийнято розрізняти функції державного управління, функції органів державного управління і управлінські функції всіх державних органів. Суттєве значення має співвідношення саме функцій державного управління і функцій органів державного управління, які відрізняються одна від одної, маючи ряд подібних ознак. В юридичній науці немає єдиної думки з приводу видів функцій державного управління. Г. В. Атаманчук класифікує функції державного управління на: — внутрішні (управління всередині державної управляючої системи); — зовнішні (вплив державних органів на об'єкти управління); — загальні (які відображають суттєві моменти управління: організація, планування, регулювання, кадрове забезпечення і контроль); — специфічні (які відображають особливий зміст окремих впливів). На думку Ю. М. Старилова, функції державного управління класифікуються на два види: а) функції державного управління як управлінського права. До цієї групи відносяться такі функції: забезпечувальна; інтегративна; комунікативна; охоронна; організаційна; правотворча; контролю; б) функції державного управління як основні напрями діяльності органів виконавчої влади. Окрім вищеназваних видів, функції державного управління можна класифікувати на: а) в залежності від спрямованості і місця впливу: соціально-організаційні (вплив державних органів на об'єкти управління) і внутрішньо-організаційні (управління усередині державного управлінського апарату); б) за змістом, характером і обсягом впливу: на загальні, спеціальні, допоміжні. При цьому, слід зазначити, що до загальних функцій належать: — організація (визначення організаційних положень, що встановлюють порядок управління, регламентів, нормативів, вимог, відповідальності та ін.); — прогнозування і моделювання (наукове передбачення, систематичне дослідження стану, структури, динаміки та перспектив управлінських явищ і процесів). В теорії адміністративного права прогнозування визначається як спосіб розробки науково обґрунтованих оцінок майбутніх процесів і ситуацій, які підлягають управлінському впливові. Прогнозування відіграє у державному управлінні важливу роль, оскільки без нього неможливо передбачити наслідки прийняття того чи іншого управлінського рішення. Моделювання — це створення системи управління, яка призначена для спланованого управління, вирішення завдань і досягнення поставлених цілей; планування (визначення мети, необхідних ресурсів, способів, строків, форм і методів поетапного контролю за діями об'єкту). Планування — це процес складання, погодження, затвердження планів в управлінні. Воно відіграє суттєву роль у досягненні поставленої мети, оскільки від якості планування залежить очікуваний результат. Планування часто застосовується у державному управлінні у вигляді прийняття державних комплексних програм, наприклад, указ Президента України від 29 травня 2001 р. «Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» та ін. Регулювання. Під цим терміном в адміністративній науці розуміють регламентацію державою у законодавчих та інших нормативно-правових актах загальних вимог до державної управлінської діяльності, яка здійснюється органами державного управління, наприклад, закон: від 30 жовтня 1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні». Координація (забезпечує узгодження діяльності систем управління). Координація являє собою погодженість діяльності різних державних органів для досягнення загальних мети і завдань; контроль (спрямовані на забезпечення законності, дисципліни). Саме контроль дає можливість встановити відповідність або невідповідність фактичного стану справ у системі державного управління тим вимогам, які встановлюються нормативно-правовими актами. Контроль повинен бути послідовним, об'єктивним, обгрунтованим, законним, оперативним і гласним. Різновидом контролю є адміністративний нагляд, який здійснюється визначеними законом державними органами. Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб'єкту (Президента України, Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій та ін.) або об'єкту управління (економічна, соціально-культурна, адміністративно-політична сфери). Допоміжні функції сприяють процесам реалізації загальних та спеціальних функцій. До них можна віднести: стратегічне та поточне планування; фінансування, стимулювання, кадрове забезпечення, керування, діагностування та ін.
Адміністративно-правові норми застосовуються при реалізації делегованих державою відповідним суб'єктам функцій і повноважень та у внутрішньо-організаційної діяльності не тільки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а й усіх державних органів, адміністрації державних підприємств, установ і організацій. Здійснення ефективної управлінської діяльності створює необхідні умови для належної реалізації та захисту прав і свобод громадян, забезпечує виконання покладених на них обов'язків. Станом на даний час проходить комплексна перебудова існуючої в нашій державі управлінської системи та розбудова нових, важливих інститутів, яка має впроваджуватися в межах адміністративної реформи. Концепція адміністративної реформи в Україні, затверджена Розпорядженням Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи від 17 вересня 2004р, ставить за мету реально поліпшити стан організації виконавчої влади, зробити її одним із важливих чинників прискорення економічних, політичних, соціальних державно-правових перетворень. Слід зазначити, що Концепція стосується не тільки управлінських, а й інших проблем, в ній також ставиться завдання переосмислення організаційних і правових засад державного управління, науково-методологічної бази адміністративного права як галузі публічного права. Не викликає сумнівів необхідність адміністративної реформи в Україні, але якщо говорити про адміністративне право і його реформування, то це стосується його як галузі права, відповідної системи законодавства і аж ніяк не науки, оскільки суспільне призначення адміністративного права завжди пов'язувалося з забезпеченням і охороною прав і свобод громадян та виконанням ними обов'язків у сфері державного управління, завданнями по організації управління суспільними справами. Звичайно, на різних етапах розвитку суспільства і держави, правової системи пріоритети були різними, як і пріоритетність самої виконавчої влади та органів, що її здійснюють. У Концепції визначено п'ять напрямів здійснення адміністративної реформи: 1) створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні; 2) формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління; 3) кадрове забезпечення нової системи державного управління; 4) зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ забезпечення системи державного управління; 5) наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового інформаційного моніторингу її функціонування. Здійснення зазначених напрямів розраховано на відносно тривалий період і включає до себе три етапи. Процес реформування має стосуватися системи органів виконавчої влади (Кабінету Міністрів України, центральних та інших підвідомчих Кабінету Міністрів органів виконавчої влади, місцевих органів державної виконавчої влади), системи місцевого самоврядування та адміністративно-територіального устрою держави, питань організаційного, кадрового, фінансово-економічного, інформаційного, наукового забезпечення. Передбачено створення комплексного механізму організаційного забезпечення адміністративної реформи, який би охоплював головні складові адміністративних перетворень. Створення такого механізму має важливе значення, адже відомо, що через економічні, соціальні, правові реформи пройшли всі держави (в крайньому разі Європи) і ефективність їх проведення забезпечувалася спеціально створюваними організаціями. Вітчизняній практиці відомі неодноразові реформи, які розпочиналися, але так і не були доведені до завершення. Однією з причин цього була відсутність політичної волі та організаційного механізму забезпечення реформ. Координацію заходів щодо проведення адміністративної реформи покладено на Прем'єр-міністра України. Контроль за розробленням та реалізацією пропозицій з питань реформування центральних органів виконавчої влади здійснює заступник Голови Державної комісії з проведення адміністративної реформи в Україні, віце-прем'єр-міністр України, а з питань реформування місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та державної служби — заступник Голови Державної комісії з проведення адміністративної реформи в Україні, Глава Адміністрації Президента України. Відповідно до Указу створені робочі групи з проведення реформи органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та державної служби. Правову основу адміністративної реформи становлять Конституція та закони України, які визначають статус центральних і місцевих органів виконавчої влади, систему адміністративно-територіального устрою та організацію місцевого самоврядування. Для забезпечення реалізації положень Концепції адміністративної реформи в Україні передбачено підготовку інших концепцій та програм, законів України. Перетворення у системі місцевого самоврядування повинні забезпечуватися Координаційною радою з питань місцевого самоврядування при Президентові України та Фондом сприяння місцевому самоврядуванню України. 6. Організаційна наука (наука управління) Виникнення, розвиток і розмежування галузей наук – це тривалий і багатогранний процес. Підходи до визначення науки управління, трактування її сутності були і залишаються неоднозначними. На початку свого виникнення /друга половина XVIII ст. / вона зводилась до універсального опису управління через доповнення і розширення науки адміністративного права і адміністративної політики, що мало б давати певні знання про реально існуючу адміністрацію. Подальший розвиток різних галузей знань, які займалися вивченням організації та управління, призвели до розширення меж досліджень науки управління і в результаті до кризи її правової концепції. Спеціалізація науки зробила неактуальною думку про можливість створення уніфікованого опису управління. Можна назвати кілька головних напрямів розвитку науки управління. На розуміння науки управління та її завдань мав значний вплив на розвиток наук про організацію і керівництво, зокрема праксеологія –наука “про методи правильної, ефективної та раціональної людської діяльності”. Йдеться про техніку хорошої роботи як такої, про вказівки і застереження, які зберігають своє значення для будь-якої діяльності, аби б ця діяльність була найбільш ефективною. Праксеологія є загальною теорією, яка може застосовуватись до явищ, пов’язаних з управлінням. Предмет науки управління обмежується проблемами раціональної організації роботи адміністративного апарату, тому науку управління, у певному сенсі, можна назвати “логікою адміністрування”. Досить чітке бачення науки управління та її предмета у французького вченого Бернара Гурнея. На його думку, наука управління може бути визначена як галузь суспільних наук, яка намагається дати опис і пояснення структури і діяльності органів, що становлять апарат держави і публічних колективів. Вона є наукою тому, що її предмет становлять не чисті випадковості і спеціаліст у галузі науки управління може давати пропозиції узагальнюючого характеру. Як соціальна наука вона вивчає думки, позицію і поведінку людей і груп, які становлять державну машину або пов’язані з нею. Спеціаліст у галузі науки управління використовує концепції та застосовує методи, вироблені різними галузями соціології або загальною соціологією. Публічне управління, точніше – різні його аспекти можуть бути предметом дослідження інших суміжних наук. Виділяють такі аспекти управління: 1) політичний – участь у реалізації державної влади; 2) правовий – врегулювання управлінських відносин правом, тобто правовий характер організації і діяльності адміністрації; 3) соціологічний – врахування стосунків між людьми в процесі управління; 4) психологічний – врахування у цій сфері поведінки людей та її мотивування; 5) економічний – розпорядження матеріальними благами, а також господарська та інша діяльність; 6) праксеологічний – успішність чи неуспішність управлінської діяльності адміністрації. Отже, до управлінських наук можна віднести перелічені галузі досліджень. Для них управління є безпосереднім предметом пізнання. Меншою мірою це стосується таких наук як етика, педагогіка, історія, кібернетика, статистика. У зв’язку з цим варто звернути увагу на зв’язок науки управління з традиційними (у вузькому розумінні) науками про управління, а, власне, з наукою адміністративного права і адміністративної політики. Між цими науками є багато спільного. Найперше – це спільне коріння, яке сягає камералістики. Ідея правової держави привела до домінування правової науки над управлінськими науками. Необхідність охорони прав громадян через систему загальних і адміністративних судів змістила центр уваги з фактичної діяльності адміністрації на кінцевий ефект її окремих дій, виражених в адміністративному акті, оскільки з правового погляду тільки він міг підлягати судовому контролю. Наука управління є позитивною дисципліною. Її найперше цікавить те, яким чином застосовуються юридичні норми, як проходять процеси і якими причинами процесів викликана та чи інша їх форма. Вона повинна охопити реальну діяльність установ, погляди і поведінку службовців. Головною функцією науки управління є кооперація досліджень управлінських процесів, а також забезпечення єдності упорядкованих знань у цій сфері. Вона є комплексною дисципліною, яка базується не на звичайній сукупності, а на опрацюванні всього здобутку досліджень у всіх аспектах публічного управління. Кожна концепція науки управління повинна містити чіткі положення щодо: 1) об’єкта дослідження; 2) точки зору, з якої досліджувані управлінські явища будуть оцінюватись; 3) методів і техніки дослідження. Натомість усі аспекти і елементи, які творять науку управління, потребуватимуть подальшого методичного удосконалення і переконливого підтвердження істинності своїх положень. Нині організаційна наука перебуває на етапі остаточного формування свого предмета дослідження, визначення місця в системі суспільних наук. Вона формується передусім у рамках суспільних наук, хоча істотний вплив на її формування справляють і технічні науки (кібернетика, інформатика та ін.) При цьому організаційна наука має «подвійний» міждисциплінарний статус. З одного боку, вона формується на межі не тільки суспільних, а й технічних наук, а з іншого — має яскраво виражений міждисциплінарний характер у системі суспільних наук. Організаційна наука має складну внутрішню структуру, яку утворює певний комплекс наук. У ньому чітко виділяються загальнотеоретичні дисципліни, що умовно об'єднуються поняттям «теорія організації» або «теорія організації і управління». Як невід'ємну частину теорії організації слід виокремити і теорію державно-правової організації соціальних систем, яка тісно пов'язана з циклом правових наук. У дослідженнях з цієї проблематики, поряд з наукою управління, вказується і теорія управління, а також теорія державного управління. Існують також галузеві теоретичні дисципліни: теорія організації управління промисловим виробництвом, теорія управління господарськими комплексами, теорія організації промислових підприємств та ін. Окрім того, до складу організаційної науки відносять: науку організаційної поведінки (праксеологію); наукову організацію праці та деякі інші науки, які не мають на цей час чітко означених, загальновизнаних предметів дослідження. Саме цей чинник зумовлює певну «розмитість» предмета досліджень організаційної науки.
Дата добавления: 2013-12-14; Просмотров: 1690; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |