Лекція 2. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій

Лекція 2. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій

1. Господарський розвиток за первісної доби.

2. Основні риси економіки Стародавнього Сходу.

3. Економічна думка Стародавнього Єгипту та Вавилонії.

Мета:

Література:

1. Господарський розвиток за первісної доби.

Первісна доба була найтривалішою в історії людства. За даними науковців, людина з'явилася в теплих сприятливих умовах Євразії та Африки понад 3 млн. років тому. Людство пройшло шлях від зародження людини як біологічного виду до сучасного фізичного типу, від первісного людського стада до родової та сусідської громад, племен та їхніх союзів, зародження державності, виникнення на рубежі IV – III тис. до н. е. стародавніх цивілізацій.

Матеріальна культура первісного суспільства поділяється на кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), бронзовий і ранній залізний віки. Найважливішими рисами первісної доби були перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, існування роду як господарської одиниці, який поділявся на великосімейні виробничі колективи, громади спільної власності на землю.

Палеоліт, або давній кам'яний вік (3 млн. – 10 тис. років тому), був найважчим і найдовшим періодом, який збігся з льодовиковим періодом в історії Землі. Протягом цього періоду знаряддя праці еволюціонували від палки-копалки і примітивних кам'яних знарядь до мікролітів (невеликих відщепів і пластин), складних знарядь з вкладками, списометалки. Поширилось використання кістки і рогу. Головними заняттями населення були збиральництво, загінне полювання, рибальство. Людина навчилася видобувати та підтримувати вогонь, що було найвизначнішим технічним досягненням. З'явилися постійні житла.

Знайдено залишки господарсько-побутових комплексів, що складалися з житла, яке нагадує курені, накриті шкурами звірів, ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, вогнищ i ям-сховищ. Тогочасна людина полювала на мамонтів, нocopoгiв, коней, зубрів, биків, лосів, оленів, птахів.

У мезоліті (середньому кам'яному віці) утвердилися сучасні післяльодовикові природно-кліматичні умови. Великі звipi вимерли. Люди були змушені харчуватися дрібними тваринами, птахами. Поряд із збиральництвом i полюванням одним з головних занять було рибальство вудкою. Тоді ж були винайдені гарпуни, лук, стріли, рибальські голки, плетені сітки, тене­та. Великого значення набуло річкове збиральництво (ловля раків, молюсків). Виник найдавніший транспорт – водний (плоти, човни, видовбані з стовбурів дерев). Для мезоліту характерний високий рівень виготовлення мікролітів. З'явилися макроліти – кам'яні знаряддя для обробки дерева, зокрема сокири.

Неоліту (новому кам'яному віку) притаманне утвердження різних галузей відтворюючого господарства. Цей процес дістав назву "неолітична революція". Складовою частиною цієї епохи був мідний вік, або енеоліт, коли відтворююче господарство стало домінуючим. Ріллю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше – ралом. Зерно на борошно мололи кам'яними зернотерками (жорнами). Розводили велику i дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося общинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал – кераміка. Збереглося чимало цегляного посуду, випаленого з глини, оздобленого чорним, білим та жовтим орнаментами, жіночі статуетки прародительок. Зародилося прядіння i ткацтво, з'явився ткацький верстат. У неоліті остаточно завершилося формування техніки обробки каменю (шліфування, пиляння, свердління), вдосконалилися лук i стріли, з'явилися кам'яні сокири. Виник наземний транспорт – лижі, віз, сани, волокуша. Наслідком неолітичної революції стала досить розвинена система обміну.

За мідним віком настав бронзовий, який охопив III–II тис. до н. е. на Стародавньому Сході, а в Європі – II тис. до н. е. Визначальними рисами цього періоду були існування відтворюючого господарства, швидкий розвиток тваринництва i орного землеробства, виділення скотарських племен. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзоливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Обмінювалися мідь, бронза, золото, фаянс, сіль.

Перехід до виробництва заліза на межі II –I тис. до н.е. став визначальним моментом початку раннього залізного вiкy. У Західній Європі він поділявся на два періоди: гальштадський (900 – 500 рр. до н. е.) і латенський (500 р. до н. е. - початок нашої ери). Для гальштадської культури характерними були співіснування бронзових і залізних знарядь праці, перехід від мотики до сохи та плуга. У латенський період з'явилися залізні серпи, плужні лемеші, розвивалися ремесла, особливо ковальство, ювелірна справа, гончарство. На початку нашої ери на території, завойованій Римом, латенську культуру змінила так звана провінційна римська культура.

Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі, будівельники. Зразки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в розкопаних поселеннях, так і в могильниках. Виявлено чимало ремісничих майстерень, у тому числі ковальських, гончарських, ювелірних. Серед знайдених виробів найчастіше зустрічаються залізні сокири, серпи, ножі, рибальські гачки, наконечники списів, шпильки, посуд, античні прикраси, кераміка, намиста, амфори.

Удосконалення знарядь праці, розширення виробництва їх з металу, поділ виробничої сфери на сільське господарство і ремесло, виробництво додаткового продукту створили економічні умови для виникнення держав. Перші з них утворилися на Стародавньому Сході на зламі неоліту і бронзової доби.

2. Основні риси економіки Стародавнього Сходу.

Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тис. до н. е. до падіння Західної Римської імперії у V ст. н. е. Склалися два типи госпо­дарської організації – східне і античне рабство. Проте їм були властиві спільні риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними знаряддя­ми праці, провідна роль землеробства і натурального господарства, позаеко­номічний примус як засіб організації та привласнення суспільної праці.

Давньосхідна економіка – приклад найсуворішої державної централізації. Держава була розпорядником робіт та головним власником усіх зрошуваних земель. Численні господарства общинників, у свою чергу, сплачували до казни натуральні податки (зерно, птицю тощо) та брали участь у громадських роботах. Частина храмових та державних земель здавались в оренду. У системі натурального господарства економічне значення мала зовнішня торгівля. Вивчення економічної структури та форм виробничих відносин у давньосхідних суспільствах, де праця рабів не мала великого виробничого значення, дає змогу вважати виробництво на Давньому Сході рабовласницьким лише умовно, а самі суспільства розглядати як особливу, „азіатську” систему господарства.

Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті. Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та економіч­ному розвитку. Зрошувальна система землеробства забезпечувала отримання високих врожаїв, розвивалось тваринництво. Поступово фараони, жерці, державні чиновники присвоїли общинні землі, перетворивши вільних селян на залежних від себе виробників. Згодом ста­родавні єгиптяни навчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти тонке льняне полотно, прикраси з золота і срібла. Особливо високого рівня розвитку досягла обробка каменю (єгипетські піраміди).

Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні землеробство, то між цими областями виникла жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Синайський півострів, Нубія та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом, шкірами, слоно­вою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки, де вільно купували і продавали невільників. Найбільшими рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Однак головною продуктивною силою були селяни – члени громад. В 525 р. до н. е. Єгипет завоювали перси.

До району східного рабства належало також Межиріччя (Месопотамія). Як і в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розливаючись, щедро удобрювали поля. Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високі врожаї. Проте для цього треба було звести могутні протиповіневі греблі та інші іригаційні споруди. Найпоширенішими сільськогосподарськими культурами тут були ячмінь, просо, льон, горох, цибуля, часник, огірки, виноград, фігові, фінікові дерева, яблуні. Зростання сільськогосподарського вироб­ництва стимулювало розвиток ремесел та торгівлі. Основне населення - селяни, які, втративши власність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства. З ремісничих професій поширеними були каменярі, теслярі, ковалі, пекарі, металурги. Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV –III тис. до н. е. були ІІІумер, Ур, Ніннур, Урук та ін.

У кінці III тис. до н. е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло за царя Хаммурапі (1792– 1750 рр. до н. е.). Як і в Месопотамії в цілому, головною галуззю господарства вавілонян було землеробство. За Хаммурапі будувалися грандіозні канали. Як свідчить його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські общини. Значного роз­витку набула зовнішня та внутрішня торгівля. Вавилонські купці вивозили фініки, інжир, зерно, вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші, ліс, метали, камінь.

Економіка східного рабства характерна і для Стародавньої Індії та Китаю. Вже в IV тис. до н.е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі – бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську діяльність місцевих жителів. Тільки в II –І тис. до н. е. спостерігалося швидке підне­сення економіки Індо-Ганзької долини. Використовуючи залізні знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збирали два врожаї на рік цукрової тростини, пшениці, проса, льону, бавовнику, рису. З'явилися купці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й справжні монети з'явилися у формі шматочків срібла з печаткою лише у V ст. до н. е. Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівне становище в економіці.

Особливості східного рабства:

1.Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економіч­ного життя – сільське господарство – залишилось поза рабовласницьким виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку ґрунту, особливо в системі царського і храмового господарства.

2. Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство.

3. Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід, каналів тощо.

4. Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та рабовласницькі елементи.

3. Економічна думка Стародавнього Єгипту та Вавилонії

За археологічними свідченнями, найдавніші поселення земле­робів та скотарів у долині р. Ніл виникають на межі V та IV тис до н.е. Природнокліматичні умови місцевості були особ­ливо придатні для сільськогосподарського виробництва. Жаркий клімат у поєднанні з долинами родючих грунтів дозволяв отри­мувати з землі значний додатковий продукт навіть з урахуван­ням низького рівня техніки землеробства. Основою виробництва додаткового продукту була висока продуктивність землеробства завдяки родючості долинних земель, але господарське викори­стання яких було можливим лише за умови створення зрошуваль­ної системи (будівництва мережі каналів, дамб, гребель). Спору­джувати й експлуатувати таку систему було не під силу окремій сім'ї чи громаді. Для цього були потрібні об'єднання зусиль усього населення річкової долини і злагоджені дії усіх номів (общин) для того, щоб підтримувати систему в порядку та по­стійно розширювати. З найдавніших часів спочатку номи, а потім державна влада виконували цю об'єднавчу функцію. Держава об'єдну­вала господарські дії сільських спільнот для будівництва зрошу-иальних систем, і це перетворювало вже сформовану общинну трудову повинність індивідів спільно здійснювати господарську діяльність у державну трудову повинність. Саме через суспіль­ні роботи східні владики підпорядковували собі вільних сільсь­ких землеробів, які фактично переставали бути вільними. Отже, можна стверджувати, що до III тисячоліття до н. є. в Єгипті було сформовано господарську модель тотальної підпо­рядкованості населення і його залучення в систему державного господарства, Тут руйнуються община з її традиціями колектив­ного землекористування і встановлюється панівна роль держав­ного господарства з ознаками адміиістративно-комапдної систе­ми. Це і засвідчують найдавніші пам'ятки економічної думки. Так, у «Повчанні гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (XXII ст. до н.е.), написаного в формі порад батька синові, підкреслюється важливість і корисність централізованої влади та контролю за виробництвом і розподілом. А для цього правитель повинен був дбати про матеріальне заохочення чиновників та жерців. Згуртованість підданих, підпорядковане функці­онування системи управління розглядається як запорука стійкого владарювання. Про наслідки руйнації централізованої системи управління, що порушує сувору регламентацію госпо­дарського життя та необхідності відродження деспотично-бюро­кратичного механізму регулювання господарства і повернення до системи трудових повинностей для будівництва пірамід та ірига­ційних систем, ідеться в таких документах, як «Речення Іпусера» (XVIII ст. до и.е,) і «Пророцтво Нефертіті» (XV ст. до н.е.).Адміністративно-господарські документи Стародавнього Єгип­ту (переписи населення, земельні кадастри, документи госпо­дарської звітності, юридичні акти) відображають особливості ор­ганізації господарської діяльності різних верств населення. Вони засвідчують, що все населення було розбите па вікові групи ( діти,юнаки, зрілі чоловіки, старі люди) та соціальні розряди (зокрема це воїни, жерці, царські землероби тамайстри). Розподіл та пере­розподіл ресурсів за професіями, розрядами, віковими категоріями був прерогативою представників державної влади.У господарському житті давнього єгипетського суспільства провідна роль належала натуральному господарству. Проте в цей період почали зароджуватися і перші ознаки торговельно-обмінних відносин. З'являються такі суб'єкти товарно-грошових відносин, як торгівці та лихварі, люди пов'язані з ринком (не-джес). Мірою вартості виступає зерно (функції грошей — загаль­ного еквівалента ще не було). Про особливості сфери обігу певне уявлення дають древньоєгипетські юридичні акти, за допомогою яких здійснювалося оформлення торгово-лихварських операцій: купівля-продаж землі, худоби, рабів, боргові зобов'язання. На межі 1 тисячоліття до н.е. в Давньому Єгипті посилюються тенденції децентралізації господарської системи. Земельні ділян­ки, які держава виділяла чиновникам в умовне користування, пе­реходили в їхню особисту власність. Соціально-економічними наслідками формування особистої власності процес ожебрачешія землеробів і збагачення власників землі, зростання лихварської залежності, послаблення централізації, зменшення розмірів дер­жавної скарбниці. У 1 тис до н.е. Стародавній Єгипет пере­творюється в залежну країну, яка постачає зерно та поповнює скарбниці провідним країнам Західної Азії.

Месопотамія-територія, що розташовувалась між двома річками - Тігр і Євфрат, тому часто ця назва перекладається як Межріччя. Зародженню господарської діяльності на цій території сприяла низка факторів, серед яких: 1)надзвичайна родючість грунтів, особливо придатна для
розвитку землеробства;2)географічне розташування (центр Близького Сходу), що
забезпечувало провідну роль у розвитку міжнародної торгівлі; 3)природні ресурси [глина, поклади металів(олово,залізо)],що сприяло розвитку різних ремесел. На території Месопотамії з VII по IV тисячоліття до н.е. від­бувався процес розподілу первісного суспільства та виникнення суспільств ранніх цивілізацій. На початку III тисячоліття до н.е. утворюються перші невеликі держави в історичній місцевості Шумер (держава Давній Шумер). Економічною основою цієї першої цивілізації було високо­продуктивне сільське господарство, рівень продуктивності якого визначався природною родючістю ґрунтів і технологією ірига­ційного землеробства. Ця технологія вимагала організаційних зу­силь зі зрошування землі (спорудження гребель, системи сполу­чених каналів, колодязів та іп.), а це, всвою чергу, потребувало багаточисельної і дисциплінованої робочої сили, кваліфікованого управління танагляду. У ролі керівників, ініціаторів і координа­торів колективних дій виступали жерці та воїни. Цивілізація шумерів була цивілізацією міст. З одного боку, різ­ниця між шумерським містом і селом була невелика, оскільки значну частину його населення становили селяни, Але технології, пов'язані з поданням води, від яких залежало існування людей, вимагали організованих зусиль міського населення. Замість об­робітку невеликих ділянок силами однієї сільської родини, як на­певно робили жителі сіл епохи неоліту, шумери переділили зро­шувані землі на великі лани, що належали богові та якими від його імені розпоряджалися жерці. Місто створювалося на базі однієї або кількох таких храмових громад. Населення шумерських міст, яке займалося землеробством, об'єднувалося в робочі бригади в кількасот, а може, і в кілька ти­сяч осіб. Користуючись найпростішими ручними знаряддями, ці бригади споруджували та обслуговували великомасштабні ірига­ційні системи, необхідні для використання можливостей річки в повному обсязі. Глиняні таблички з одного давньошумерського міста оповідають про те, що землю і врожай у цьому місті було поділено на три категорії: 1) лани, які належали богові та оброб­лялися від його імені; 2) лани, що орендувалися окремими жите­лями на рік; 3) лани, віддані жителям безплатно в постійне кори­стування.Наприкінці ПІ тисячоліття до н.е. внаслідок завоювання міст давнього Щумеру утворюється стійке централізоване держав­не утворення — Шумеро-Аккадське царство, зі столицею у Вави-лоні. В історичному розвитку цивілізації в Месопотамії найвищою межею є Вавилонське царство під час правління царя Хаммурапі (приблизно 1700 р. до н.е.). За­кони Хаммурапі свідчать про розвинутість економічних відносин та відповідне економічне мислення, в системі якого відображено широкий спектр процесів і явищ господарського життя. Численні закони свідчать про розвиток товарно-грошових відносин, тенден­цій зародження ринкового господарства та намагання влади їх обмежити. Вільні громадяни мали повне право розпорядження своїм майном, зокрема землею. Але був заборонений продаж службо­вих наділів. Обмежувалося лихварство та боргове рабство. Зако­ни Хаммурапі суворо регламентували норму процента в грошовій (20 %) та натуральній (33 %) формах, а також передбачали від­строчку виплати боргу в разі неврожаю на 1 рік без сплати додат­кових відсотків. За несвоєчасну сплату боргів ні царські воїни, ні інші громадяни не мали права бути позбавлені своїх земельних наділів. Оренда землі, як правило, була короткостроковою (один-два роки) і відносини оренди оформлялися договором, у якому вказувався термін, об'єкт, розмір і час сплати. Орендарі сплачу­вали ЗО—50 % врожаю за землю, за сад — 2/3 врожаю тощо. Закони Хаммурапі передбачали встановлення норми грошової винагороди найманим робітникам, форми і строки найму (10— 20 років). Тож можемо зробити узагальнення про те, що закони Хам­мурапі визнавали існування товарно-грошових відносин та ін­ституту приватної власності, проте були спрямовані на гальму­вання їх розвитку і зростання ролі держави, формування тра­диційних підвалин східного суспільства та його соціальної ста­більності.

ТЕМА 3. ОСОБЛИВОСТІ ГОСПОДАРСЬКОГО РОЗВИТКУ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ ПЕРІОДУ ФОРМУВАННЯ СВІТОВИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ (VIII СТ. ДО Н.Е. – V СТ. Н.Е.)

Лекція 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VIII ст. до н.е. – V ст. н.е.)

1. Господарський розвиток Стародавньої Греції.

2. Господарський розвиток Стародавнього Риму.

3. Економічні ідеї Ксенофонта, Платона, Аристотеля.

Мета:

Література:

Лекція 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VIII ст. до н.е. – V ст. н.е.)

1. Господарський розвиток Стародавньої Греції.

Хронологічно період, відомий під умовною назвою античний (лат. аntiquus – давній) охоплював першу половину VIII ст. до н.е. – V ст. н.е. Держави, які склалися на базі „античної” громади набули рис класичного рабства.

Становлення античної економіки в Греції відбувалося в межах невеликих полісів (міст-держав). Через це антична громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в основному як місто, найчастіше ремісничого типу, яке розширювало свою територію та поповнювало робочу силу у воєнних походах.

У VIII –VI ст. до н. е. прогрес у землеробстві привів до відокремлення ремесла від сільського господарства та розвитку торгівлі між окремими районами Греції. Розвивалася металургійна та гірнича справа, будівництво жител, ткацтво, кораблебудування. В цей час формувалися грецькі рабовласницькі поліси. Центром такого полісу було місто, оточене муром. Найяскравішим прикладом рабовласницької держави була Спарта – наймогутніший у військовому відношенні поліс. Фізична праця була для спартанців принизливим заняттям, їхня справа – війна. Господарство було відсталим, свідченням чого можуть бути гроші – залізні пластини, які ніде, крім Пелопоннесу, ніхто не приймав. Грошовий обмін не набув розвитку.

Інакше формувалися рабовласницькі держави в Аттиці, у прибережних районах Греції та в острівній частині Еллади. Високого розвитку досягли тут ремесло і торгівля. Землеробство відігравало другорядну роль. У нелегкій боротьбі з родовою аристократією в ряді міст перемогло демократичне управління. Найяскравішим прикладом такого полісу стала Афінська рабовласницька держава. За реформою Солона (595 р. до н. е.) анулювалися селянські борги, заборонялося продавати афінян у рабство, а тих, які були продані, викуповували. Було покладено край безоглядній спекуляції аристократії земельними ділянками, обмежено їхні розміри.

Важливим фактором економічного життя Стародавньої Греції була колонізація. Найінтенсивніше вона здійснювалась у VIII –VI ст. до н. е. Головна причина – гонитва за новими землями, за здобиччю, хлібом.

У V ст. до н. е. рабовласницьке суспільство в Греції досягло найвищого рівня розвитку, хоча економіка прогресувала дуже нерівномірно. Ремесло і торгівля розвивалися в незначній частині країни, на більшості ж територій переважали сільське господарство, землеробство і тваринництво. Удосконалювались агротехнічні прийоми в землеробстві: вводилося трипілля, удобрювались вапном поля, застосовувалась борона з дерев'яними зубами, молотильна дошка. З’явилися трактати з сільського господарства.

Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячменю, розведенні садів, виноградників, оливкових гаїв. Олія була головною статтею грець­кого експорту.

Значне місце в господарстві Греції займала виплавка металів. Із металів (срібла, золота, міді) виробляли прикраси, посуд тощо. Надзвичайною якістю славилася грецька кераміка (дахівка, посуд), тканини. Військова могутність Афін призвела до розвитку кораблебудування, яким керувала держава. Широкого розвитку набули в грецьких містах грошовий обіг і товарне виробництво. Зовнішня торгівля перебувала в руках купців, які були одночасно власниками кораблів та їхніми капітанами. Держава на­магалася регулювати ціни, але торгівля здебільшого була вільною. Набули поширення ярмарки, які влаштовували на ринкових площах міст.

Грошовий обмін провадили лихварі, які мали обмінні магазини - транези. У Греції було стільки видів монет, скільки і міст-полісів. Це ускладнювало обмін і торгівлю. Тому транезити застосовували багатоготівкові розрахунки. Поступово вони перетворювалися на банкірів, які приймали вклади і видавали їх на товари, які купував вкладник.

Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами і рабовласниками паралізували економічне життя країни – сільське господарство, ремесло, торгівлю. У 338 р. до н. е. Грецію завоювала Македонія, а в II ст. до н. е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької держави.

2. Господарський розвиток Стародавнього Риму.

Еволюція Риму відповідала трьом етапам розвитку Римської держави: перший (VIII –VI ст. до н. е.) – царський; другий (509 – 31 рр. до н. е.) – республіканський; третій (31 р. до н.е. – 476 р. н. е.) – імператорський.

Царський період (VІІІ – VІ ст.) був переходом від родової до сусідської общини. Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування громадського землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення протиріч між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, плебеями і клієнтами зумовили розклад громади. Протягом VI –III ст. до н. е. у Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Про це, зокрема, свідчать розкопані фортеці, міські мури, каналізація, водопроводи, іригаційні системи, храми, стіни яких оздоблювали фресками, зброя (шоломи, щити, панцирі, мечі), транспортні засоби, предмети побуту, сільськогосподарський інвентар.

Республіканський період (V – І ст. до н.е.) розквіт рабовласницького господарства припав на II – І ст. до н. е. Воно набуло класичних форм. Економічне піднесення тривало перші два століття нашої ери. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства: ремісництві, домашньому господарстві, каменоломнях, але переважна частина – в сільському господарстві. Джерелами рабства були війни, пірат­ство, борги. Рабами були іноземці, римське право забороняло перетворювати громадян своєї республіки на рабів. Переважало приватне рабовласництво, державне було незначним.

Римська держава вважалася юридичним власником землі. Роздавання її у приватну власність здійснювалося поступово. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів (нобілів). Землю намагалися придбати також вершники – багатії, які займалися торгівлею, відкупами, лихварством. Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили сформувалися лати­фундії з десятками тисяч гектарів землі та великою кількістю рабів. Виникли сальтуси – спеціалізо­вані латифундії.

У ранній період римської історії землероби користувались примітивними знаряддями праці – плугом без колісниці, дерев'яною бороною, мотикою, серпом, косою, лопатами. Існувало трипілля. З зернових вирощували ячмінь, пшеницю, просо, з технічних – льон, коноплю, з садових виноград, оливкові гаї, маслини. Самостійними галузями були тваринництво і птахівництво.

Кінець республіки (І ст. до н. е.) – це період руйнівних громадянських війн і занепаду господарства, особливо в Італії. Подолавши економічну і політичну кризи, які були спричинені затяжними громадянськими війнами, римляни, заволодівши всім Середземномор'ям, розпочали небачене до того будівництво громадських споруд (Колізей в Римі), розкішних палаців знаті, лазень, водогонів. Розвивалося суднобуду­вання. На найвищу ступінь піднялась технологія виливання предметів з бронзи та благородних металів, різьблення по мармуру і базальту

Імператорський період (31 р. до н.е. – V ст. н е) В І – III ст. н. е. Сільське господарство не тільки подолало занепад, а й досягло свого найвищого рівня розвитку. Відбулися позитивні зміни в агротехніці. Розширювалися посівні площі. Вдосконалювалися коса, серп, борона з зубами. В І ст. н. е. почали використовувати жатку з широким захватом, колісний плуг, мінераль­ні добрива, водяний млин. Застосовувалося штучне зрошення. Іригаційна система давала можливість збирати 2 – 3 урожаї на рік.

У І – II ст. н. е. розпочалися зміни в організації виробництва у володіннях великих землевласників. Латифундії поділялися на невеликі ділянки (парцели), які надавалися в оренду колонам – дрібним землеробам (склалася система колонату). Крім дрібної оренди поширилися велика оренда на емфітевтичному праві (довго - і вічнодострокова), прекарій – умовне землеволодіння, коли земля надавалася на строк, визначений її власником. Виникли рентні відносини у вигляді натуральних і грошових платежів, відробітків. Особливо поширив­ся колонат в імперських сальтусах. Колони віддавали одну третину вро­жаю і відробляли 6 днів панщини, виконували державні повинності, плати­ли податки. Рабам, які займалися ремеслом або комерційною діяльністю за дорученням рабовласників, почали надавати пекуліум – майно, яким раб міг розпоряджатися, укладати на його основі господарські угоди.

Широкого розвитку набула торгівля. Вона приносила більше прибутків, ніж промисловість. Спочатку склався внутрішній ринок (ярмарки). Розвитку торгівлі спри­яли об'єднання Середземномор'я під владою Риму, спеціалізація і товаризація господарства, географічний поділ праці, успіхи в кораблебудуванні та будівництві доріг.

Першим засобом оплати в Римі, як і у багатьох інших народів, була худоба (до IV ст. до н. е.) Згодом римляни, наслідуючи греків, почали відливати мідні, срібні, золоті монети відповідної маси.

Подальшого розвитку і певної правової регламентації набула банківська справа. Рим став світовим центром грошових операцій, торгових угод, світовою біржею. Міняльні контори створювалися державою і здавалися в оренду. Розвивався лихварський капітал.

Фінансова система Риму була заснована на експлуатації колоній. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали податків у 3-4 рази більше норми.

Переважає точка зору, що в економічному піднесенні Італії вирішальне значення мали внутрішні фактори: швидке розшаруван­ня громади, прогрес матеріальної культури, республіканська система полі­тичного ладу. Експансії рабовласництва сприяли великі римські завоюван­ня, оскільки культурна спадщина народів Середземномор'я збагатила ан­тичну Італію. Експлуатація рабів стала головним джерелом багатства. Ве­лике значення мало пограбування колоній, що набуло систематичного ха­рактеру у фіскальній, торговій, лихварській сферах.

У добу пізньої Римської імперії (III –V ст. н. е.) господарство занепало і прийшло до кризового стану (перші ознаки кризи – повстання Спартака в І ст. до н.е.). Причиною кризи було загострення суперечностей рабовласницького суспільства: дешева рабська праця не стимулювала технічній прогрес; утруднення контролю за працею рабів у латифундіях, що призводило до зниження продуктивності праці; крах завойовницької політики. В аграрному виробництві відмічався застій, зменшення площ оброблюваних земель, поширення екстенсивної форми ведення господарства. Зросло значення невеликих господарств. Колонадні стосунки стали переважаючими. Поземельних відносин набув інститут патронату. За часів Республіки він полягав у добровільному входженні громадян під покровительство знатних осіб.

Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю. Зменшилося населення міст. Ремесла поступово переміщувалися з міст у села. Ремісничі майстерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли і латифундії перетворювалися на економічно замкнені господарства. Скоротилися внутрішня і зовнішня торгівля, грошовий обіг. Римська імперія втратила свою віднос­ну економічну єдність. Посилилися суперечності між Римом і провінціями. В 476 р. н. е. Західна Римська імперія перестала існувати – це стало умовною межею між добою рабоволодіння та феодалізму.

3. Економічні ідеї Ксенофонта, Платона, Аристотеля

Перші прояви економічної думки греків знаходимо у поемах Гомера " Іліада " і "Одисея " (10 – 8 ст. до н.е.) – енциклопедії життя населення, котре жило майже 3 тисячі років тому на берегах Егейського та Іонічних морів. Економічні спостереження переплітаються з розповіддю про осаду Трої та походи Одисея. В поемах засуджуються дії іноземних купців, які замахувались на натуральне господарство, схвалюється сільське господарство, примирення з рабством.

Розвиток продуктивних сил у VІІІ – VІ ст. до н. е. призвів до відділення ремісництва від хліборобства, зростання міст. У цей період здійснюється розвиток особливої форми соціально-економічної і політичної організації суспільства – полісу – держави-міста, як кількості вільних громадян. У цей період проходила боротьба основної маси вільного населення проти боргового рабства.

Економічні проблеми Стародавньої Греції стали об'єктом спеціальних досліджень у роботах Ксенофонта, Платона, Арістотеля. Саме завдяки їм почали вживати термін „економіка”, що в буквальному перекладі означає „наука про ведення домашнього господарства”

Ксенофонт 430-355 рр. до н.е. – автор трактату "Домострой" – один із перших в історії економічної думки звернувся до всебічного вивчення проблем поділу праці в суспільстві.

- положення про поділ праці на розумову і фізичну доповнює новою тезою про те, що „найбільш проста робота” може виконуватися більш продуктивно, що ступінь поділу праці зумовлений розміром ринку. Тобто Ксенофонт першим указав на взаємозв’язок між поділом праці і ринком;

- виділяє дві сторони товару – корисна якість (споживна вартість) і здатність до обміну (мінова вартість);

- надає конкретні поради щодо організації виробництва і найкращих заходах експлуатації рабів;

- ідеалізує сільське господарство "земля вчить справедливості, бо дає більше тому, хто старанно працює";

визнає необхідність існування і корисність грошей, виділяючи функції обігу і засобу платежу

Платон (427 - 347 рр. до н.е.)

Створив два проекти державної будови ідеального типу. В першому проекті „Держава” стверджує, що кожний від природи пристосований до виконання лише однієї справи і повинен займатися тільки нею. Держава повинна складатися з трьох станів: урядовці (аристократи, філософи), охоронці (воїни) і чернь (хлібороби, ремісники і торговці). Раби – власність вільних громадян або живе знаряддя праці, тому не відносяться до жодного стану. Перші два стани не мають власності, забезпечуються за рахунок держави, займаються виключно розумовою працею.

Другий проект створено у роботі „Закони”. На відміну від попереднього твору, тут Платон протиставляє ідеальному типу „негативний” тип суспільного устрою. Головним двигуном поведінки людей в ньому виступають матеріальні турботи і стимули. Вважав, що пороком держави є відсутність єдності, вона розколота боротьбою за матеріальні інтереси. Нерівність корениться у природі людей, кожний повинен отримувати свою частку відповідно природним здібностям. Розглядає проблему матеріального забезпечення вищих станів і фактично пропонує елементи соціально-економічного устрою суспільства на комуністичних засадах – усі громадяни в ідеальній державі зможуть одержувати за жеребком дім і земельний наділ. Причому останній мав наділятись з наданням права володіння і користування. Цінність загального майна громадян не повинна різнитись більше ніж в чотири рази.

Як і Ксенофонт найголовнішою галуззю економіки вважав землеробство. Поділ праці – головний принцип побудови держави.

Торгівля необхідна, тому що обслуговує розділ праці усередині міста і між містами;

Арістотель (384 – 322 до н.е.) – видатний мислитель давнини, учень Платона. В своїх роботах „Нікомахова етика” і „Політика” розробляє проект ідеальної держави, котрий схожий з проектами попередників (Ксенофонта, Платона) по-перше, визнає за необхідне поділ суспільства на вільних і рабів, працю розумову та фізичну, по-друге, поділяє погляди щодо негативного ставлення до ремесла і його малої значущості для суспільства. Оригінальність побудови проекту Арістотеля в тому, що всі види господарської діяльності людей відносить або до природної сфери – економіки, або до неприродної – хрематистики.

Економіка – діяльність людей в землеробстві, ремеслі, дрібній торгівлі. Ціль діяльності – задоволення життєвих потреб людини, і вона повинна стати об’єктом піклування держави.

Хрематистика – безпечне мистецтво нажиття багатства за допомогою великих торгівельних угод для перепродажу і лихварських операцій. Її ціль – володіння грошима.

Концепція Арістотеля про економіку і хрематистику двояка. Наприклад, обмін, з одного боку, розглядається як акт задоволення потреб людини і дозволяє трактувати споживну вартість товару як категорію сфери економіки, з другого боку, обмін символізує акт наживи, дає підставу вважати мінову вартість категорією сфери хрематистики.

- давав економічну характеристику рабства, вважаючи, що ні виробництво, ні життя не може обійтися без рабів;

- виправдовував систему позаекономічних примусів. Раб – майно, що приносить доход. Все вироблене рабом – прирощення майна, тому що раб – власність рабовласника, його праця цілком належить рабовласнику;

- відкриває дві сторони товару: споживну вартість і мінову вартість;

- ідеалом господарювання є невеличке землеробське господарство, яке забезпечує себе майже всім необхідним, а те нечисленне, чого не вистачає, можна одержати шляхом „справедливого обміну”. Таким чином, економічна необхідність приводить до обміну, в основі якого лежить факт суспільного поділу праці;

- перед економічною наукою поставив завдання відкрити суть порівнювання благ, що обмінюються (звідки походять гроші?). гроші виникли не стихійно, а в результаті згоди між людьми і в „нашій владі”, щоб вони стали „не споживанні”. Але ця проблема не доведена ним до кінця.

Таким чином, економічна думка стародавньої Греції була своєрідною і зрілою. Трактовка проблеми рабства займала центральне місце, шукались заходи ефективної експлуатації рабів. На економічну думку великий вплив справив розвиток міст і пов'язаний з цим зріст ремісництва і торгівлі. Значення розподілу праці розумілось правильно. Були спроби аналізувати товарно-грошові відносини, умови обміну, гроші. У більшості мислителів переважав натурально-господарський підхід до економічних проблем.

ТЕМА 4. ГОСПОДАРСТВО ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СУСПІЛЬСТВА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (V – ХV СТ.)

Дата добавления: 2014-01-07