Боги стародавніх слов'ян

Про релігію давніх слов'ян відомо мало: найдавніші міфи не були тут записані (як у германців або кельтів, чиї ченці-місіонери зберегли язичницькі перекази). Тому джерелами уявлень про слов'янських богів і демонів є, передусім, власний слов'янський фольклор, а також народна творчість і міфи споріднених народів індоєвропейської групи.

Близькість слов'ян до землі визначила й своєрідність релігійних уявлень, які можна загалом охарактеризувати як культ природи. Кожна билинка, струмок, дерево уявлялися живими. Слов'яни шанували ріки, які серед вікових лісів несли животворну воду й правили за шляхи сполучення: недарма в народній творчості ріки розмовляють людською мовою. Та й будь-яка вода — дощова, снігова, озерна — була святою. Поклонялося слов'янство також горам і каменям, особливо ж тим «лисим» горам, на вершинах яких чомусь не було рослинності.

Слов'янські боги уособлювали ці сили природи. Сонце відоме нам сьогодні під різними іменами (Даждьбог, тобто бог, що подає благо; Сварог — від слова «свар» — жара і т.д.). Стрибог — ім'я бога вітрів. Перун, запозичений у прибалтійських народів, був богом грози й блискавки. Велес (від слова «волосся»), його одвічний супротивник, зв'язаний з землею, був богом скотарства. Мокош мислилася як богиня водяної стихії. Природа була наповнена демонічними істотами, що уособлюють родючість і вочевидь нагадують божків інших індоєвропейських народів (наприклад, мавки, польові та лісові, — аналоги грецьких дріад або німецького «демона житнього поля»; русалки — сестри античних німф; лісовик — побратим грецького Пана; домовик нагадує лар римлян).

Окрім поклоніння богам, у слов'ян існував культ предків. Вважали, що охороняє своїх родичів засновник роду — Чур (дід). «Чур — мене!» — вираз, що дійшов до наших днів, означав звертання до найстаршого: «Діду, захисти мене». У сучасному слововживанні — це лише вигук, що ніби вже й не має змісту, як незрозуміла багатьом і етимологія слова «цуратися»: воно виникло вже як прагнення відгородитися від світу мертвих, пізніше — взагалі від чого-небудь небезпечного.

Слов'янські вірування зазнали деструкції внаслідок прийняття християнства, що переосмислило язичницьких богів і їхніх служителів як демонів і волхвів (чаклунів). Наприклад, В. Пропп чітко довів у своїх дослідженнях чарівної казки, що баба-яга (відьма) — образ дохристиянської жриці, яка відає істину і керує посвятою в дорослі (яга — нагадує санскритське «йор», тобто мудрець). Бабки-знахарки, що живуть в українських селах і сьогодні, — безпосередні спадкоємиці отих давніх язичницьких жриць. Втім, жерців, як таких, у слов'ян тривалий час не було: волхвувати (чарувати) і їсти жертву (жертовну їжу богам і демонам), тобто бути жерцем — міг кожний. Капища були дерев'яними і не збереглися.

Богослужіння теж було нехитрим, а часом і страхітливим. Один арабський історик описав, як вшановував своїх богів слов'янський купець: забив жердини та розвісив на них м'ясо; приблудні собаки з'їли це м'ясо, чим пожертва і закінчилася. У давнину траплялися ритуальні людино- та дітовбивства як жертви богам. Убивали дружин на могилах чоловіків, як це було заведено також у скіфів і германців.

Давні слов'яни, як і інші індоєвропейці, спалювали небіжчиків на похоронному багатті, останки ховали в курганах — круглих або подовжених земляних насипах. Були відведені дні, коли поминали мертвих, а для того, щоб піддобрити їх, на могилу приносили їжу.

Духовна культура праукраїнства в цей найдавніший період лише формувалася серед численних і не завжди органічних впливів, достовірних фактів про неї ми маємо недостатньо, тому змальовувати цей період як чітко окреслену систему духовних цінностей немає належних підстав. Але, безперечно, фундамент українського світовідчуття складався саме в ці далекі й драматичні часи.

Дата добавления: 2014-01-11