Класичні теорії соціології права

Класичні теорії права. Ідеї вчених Р. Єринга, Г. Еллінека, М. Вебера, Э. Дюркгейма, Л. Дюги, Е. Эрлиха зіграли чималу роль у розвитку питань соціології права.

Німецький юрист Рудольф фон Єринг (1818–1892) – творець реалістичної концепції права, відповідно до якої право являє собою не абстрактну логічну конструкцію, а живу складову суспільних відносин. Право Єринг визначав як установлення держави, що здійснюється з метою забезпечення громадського порядку й запобігання суспільних конфліктів. Держава, за Иерингом, може порушити закон заради забезпечення загального блага.

Німецький державознавець Георг Еллінек (1851–1911) вивчав право в різних аспектах – у юридичному й у соціальному. З юридичної точки зору Еллінек визначав існуюче право як систему норм поведінки установлених державною владою й гарантованих силою її примусів. У соціальному аспекті Еллиіек тлумачив право психологічно, як засноване на переконаності народу в тім, що це є право діюче. Державно-правова концепція Еллінека говорить, що покора державній владі, від якої виходять правові норми, а, отже, і їхнє дотримання забезпечується тоді, коли народ переконаний у правомірності державної влади, при цьому до фактичних відносин панування приєднується їхнє психологічне визнання підвладними як нормативних відносин («повинно бути так, як є»). Таке усвідомлення надає державній владі правового характеру і забезпечує її стійкість. Ідея Еллінека, заснована на визнанні влади народом, пізніше була визначена як ідея легітимності державної влади.

Класик німецької соціології Макс Вебер (1864–1920) стверджував, що предметом соціології права є соціальні дії індивідів, в основі яких лежать норми права.

Найважливішими елементами веберівської соціології права є такі:

а) концепція панування через використання державного апарату, раціональні правила або закони є важливою формою легітимного панування;

б) вчення про взаємодію політичних структур та права;

в) вчення про взаємодію права та економічної системи;

г) концепція соціальної ролі професіональних юристів.

«Оскільки» право стає об'єктом дослідження соціології, остання має справу не з логічно вивіреним «об'єктивним» змістом правових принципів, а з діями (поведінкою) індивідів, серед детер­мінант та результатів яких значне місце посідають уявлення людей про «смисл» та «значення» певних юридичних принципів».

Вебер вказує на існування чотирьох таких типів; а) цілераціонального; б) ціннісно-раціонального; в) афективного; г) традиційного¹. Ці типи розташовуються залежно від зростання міри раціональності, що відбиває роль раціона­лізації, як найбільш узагальненої ознаки суспільного прогресу в цілому (точніше кажучи — західного типу розвитку).

Веберівська концепція панування фактично витікає з його тлумачення «орієнтації на іншого» як суттєвої ознаки соціальної дії. «Панування, — пише він, — це шанс зустріти підкорення певному наказу»². Тобто панування — взаємне чекання: того, хто наказує, що його наказ буде виконано, і того, хто має підкорятися, що наказ буде мати бажаний характер. Залежно від «мотивів» (суб'єктивного смислу) підкорення панування може мати різний характер: «а) обумовлюватись інтересами, тобто ц ілераціональним и висновками щодо діяльності; б) обумовлюватися звичкою; в) мати афективну основу, тобто спиратися лише на особисті схильності підданих»³.

Вебер визначав існування кількох типів права, яке може бути ра­ціональним або ірраціональним, а за спрямованістю — формальним або субстанційним. Раціональним право стає за умов, що його дія керована загальними правилами, а не суб'єктивними реакціями на окремі випадки або ірраціональними формальними засобами на зразок «пророцтв» тощо. Інший різновид становить субстанційно раціональне право, яке утворюється за загальними правилами, що обумовлені ідеологічними системами, які відрізняються від власне правових, наприклад, системами моралі, релігійних цінностей, політичної ідеології. Формально раціональне право визначається загальними правилами таким чином, що і в матеріальному і в процесуа­льному аспектах до уваги беруться лише загальні чітко встановлені обставини справи. Найвищим різновидом формально раціонального права є логіко-формальне право.

Основою панування є цілераціональна дія, тобто її мотивація інтересами робить панування «легальним». – суб'єкти підкоряються не особистостям, а встановленим «законам». Такий тип підкорення є універсальним, поширюючись не лише на керованих, але й на керуючих, які мають діяти за жорстко визначе­ними формальними та раціональними правилами. Саме принцип «формально-правової визначеності обумовлює сутність легального панування», як однієї з основ сучасного суспільства як системи фор­мальної раціональності.

Класичним або «найбільш чистим типом» легального панування Вебер визнає бюрократію. За своїм змістом бюрократія — це діяльність «машини управління», що складається з чиновників, які: «1) особисто вільні і підкоряються лише діловому службовому обов'язку; 2) мають стійку службову ієрархію; 3) мають чітко визначену службову компетен­цію; 4) працюють на конкретних засадах, тобто принципово на ос­нові вільного вибору у відповідності до спеціальної кваліфікації; 5) отримують систематичну грошову винагороду; 6) розглядають свою службу як єдину чи головну професію; 7) прогнозують свою кар'єру — «підвищення» або відповідно до старшинства по службі, або відповідно до здібностей, незалежно від позиції (оцінки) керів­ництва; 8) працюють в повному «відокремленні від засобів управ­ління» і без присвоєння службових місць; 9) підкоряються єдиним дисциплінарним нормам та є підконтрольними»¹.

Однак діяльність «машини управління» залежить не тільки від раціональних правил — «права», але й від політичних цінностей, які визначають загальну спрямованість функціонування та розвитку бюрократії. Привнесення політичних цінностей в процедури управління (панування) здійснюється політичними лідерами (лідером)². Тобто він визнавав можливість (а в певному відношенні важ­ливість) доповнення легального панування — традиційним або навіть харизматичним. Його політичний ідеал утворювала така дер­жава, що органічно поєднувала «бюрократію» як раціональний механізм здійснення влади, політичного лідера, який має «хариз­му» та здатний виразити близькі та зрозумілі народу політичні цін­ності, та інститути представницької влади (парламент) «критично-контрольні» щодо бюрократії.

Дослідження французького вченого Эмиля Дюркгейма (1858–1917) в області соціального поділу праці зіграли важливу роль у розвитку соціології права. Відповідно до його поглядів стан і рівень розвитку суспільства проявляються в рівні розвитку права, що, як магічний кристал, висвітлює всі соціальні відносини. Дюркгейм виділяв такі типи права:

1) репресивне право, орієнтоване на переслідування й покарання індивідів за провини, що не влаштовують колективну свідомість. Такий тип права характерний для суспільств із нерозвиненим поділом праці;

2) реститутивне право, що організує спільне життя людей і призначене для зближення людей і відновлення справедливості, а не покарання, на відміну від права репресивного. За Дюркгеймом, починаючи з римського права, репресивне право поступово припинило свою дію, і почали розвиватися різні галузі права (право сімейне, договірне й ін.).

Відповідно до підходу до права французького правознавця, представника політико-правової теорії солідаризму Леона Дюги (1859–1928) право має соціальну природу й становить соціальний факт поряд з іншими інститутами суспільства. Соціальні норми (норми солідарності), що виникають у суспільстві, трактуються вченим як справді правові норми, що регламентують зовнішні прояви людської волі. Вони виражають потребу суспільства в дисципліні, без підпорядкування якої існування суспільства неможливо. Такі правові норми коштують вище держави й установленого їм законодавства, які лише служать для їхнього здійснення.

Австрійський правознавець Євгеній Эрліх (1862–1922), один з основоположників соціології права як науки, визначав соціологію права як наукове вчення про право.

Эрліх – автор концепції «живого права», тобто права, що фактично вже діє в суспільстві, виникаючи спонтанно й випереджаючи право, що виходить від держави. Эрліх вважав, що право складається в певну систему норм у процесі життя суспільства. Ці норми формуються як у ході судової практики, так і в процесі повсякденної діяльності людей. Эрлих уважав, що існує розрив між правом, вираженим у законі, і «живим правом», що діє в реальному житті. Він підкреслював, що право повинне бути якнайближче до реального життя.

Дата добавления: 2014-01-11