Теоретична думка розвитку культури України

Історія розвитку країни та її народу – це достатньо складний хвилеподібний процес. Історія держави має як періоди піднесення й розквіту, так і часи занепаду. У науковій практиці існує думка, що український народ мав дві епохи найвищого культурного розквіту. Перша – епоха великих київських князів. Друга – період ХVІІ – ХVІІІ ст. Формування культурного середовища країни залежить від певних соціально-історичних умов. Історична ситуація в державі має величезний вплив на розвиток культури і мистецтва. В свою чергу, мистецтво тісно пов’язано з історичним життям народу і у своїх творах відображає події нації^*. Завдяки цьому сучасна наука має можливість послідовно відтворити загальну картину культурно-історії розвитку країни, дослідити філософську спрямованість мистецтва, з’ясувати психологічні настрої і естетичні смаки суспільства.

Розвиток культурного середовища Україну безпосередньо був пов’язаний з процесами формування національної свідомості, державності та нації як такої. Подібні тенденції були помітні в Україні вже з ХVІ ст., поступово вони складаються у наукові теорії. Будівництво незалежної держави, що розпочалося в ХVІІ ст., не могло відбуватися, не маючи в своїй основі зачатків української нації. Звертаючись до історії походження поняття “нація”, пригадаємо, що в Давньому Римі, чужі племена окремих регіонів, об’єднані кровними узами, називали націями. Однак ці “нації” не мали певних прав, якими були наділені громадяни Римської імперії.

Канонік Регіно Прюмський в Х ст. вказував на відмінності націй за “походженням, звичаями, мовою і законами”. Наприкінці ХІІІ ст. виникло ще одне пояснення слова “нація” – це представники того чи іншого спрямування на церковних соборах, до “нації” входили представники не лише церковних, а й світських кіл певної країни. “Нації” були угрупованнями представників інтелектуальної, теологічної, політичної чи церковної еліти, об’єднаних територіальною ознакою.

У ХVІ ст. відбулося кардинальне зрушення у вживанні терміну “нація”. В Англії нацією називали населення країни, “нація” стала синонімом слова “народ” (лат. “ populus ” – “народ”, мало інше значення аніж “ natio ”). Протягом ХVІІ ст. термін використовували деякі європейські країни як відповідник поняття “народ” і пов’язувався з категоріями “громадянство”, “держава” (належність до певної територіально-політичної, а не суто етнічної чи мовної спільноти). В останній чверті ХVІІІ ст. “нація” у французькій мові стала еквівалентом “народу” (popule).

ВИДИ ЕТНІЧНИХ СПІЛЬНОТ

Таблиця 4.1.

Отже, поняття етнічний, національний, народний починають сприйматися як синонімічні з XVІII ст., під час оформлення нації, який припадає на ХІХ – початок ХХ ст. Наукове обґрунтування терміну “нація” поступово дійшло висновку, що “народність і нація – такі сукупності людей, котрі обумовлюються спільністю мови, психічного складу, території, матеріального життя й культури. Всі ці елементи характеризують саме єдине ціле, єдність”

Українська наукова думка другої половини ХVІІІ ст. збагатилась творчими здобутками видатного філософа, поета, музиканта та педагога – Григорія Савича Сковороди (1722 – 1794), який вів життя мандруючого філософа-аскета. Він є автором великої кількості оригінальних творів: філософські трактати (“Потоп зміїний”, “Вхідні двері до християнської доброчинності” та ін.), байки (збірка “Харківські байки”), поезії (збірка “Сад божественних пісень”), панегірики, оди, пейзажні вірші, епіграми, афоризми та сатиричні твори. У філософських трактатах і діалогах біблейська проблематика перетинається з ідеями платонізму й стоїцизму. Митець підтримував ідею гуманізму та відстоював поняття “природної людини” та розуміння “сродної праці”. Г. Сковорода був прихильником традиційної християнської ідеї мирного самовизначення людини в світі, вважаючи, що сенс людського життя – це подвиг самопізнання.

Питання національної єдності та національної свідомості розкриває у своїй творчості Іван Петрович Котляревський (1769-1838) – перший класик вітчизняної літератури й драматургії. Через літературну творчість він сприяв укріпленню та підвищенню ідеологічного статусу української мови.

ХVІІ – ХVІІІ ст. були для України не тільки періодом становлення української нації, а ще й часом гноблення докорінної православної віри, це період так званого католицького тиску. Православна церква і духівництво мали вагоме значення не тільки як релігійний постулат, а й як національно-традиційне культурне тло України. Боротьба за православну віру злилася з боротьбою за волю й національну незалежність. Боролися не тільки мечем, а й словом, пензлем. Це сприяло утворенню полемічної літературної течії (І. Вишенський, М. Смотрицький, З. Копистенський).

Зазначимо, що апогею українська полемічна література досягла на зламі XVII – XVIII ст. А більшість творів теоретиків-полемістів проти католиків та уніатів були написані в Острозькій академії. Друкувалася велика кількість книжок спрямованих проти католицтва та унії. В умовах загостреної соціальної боротьби серед широких кіл населення виникає прагнення до згуртування. При монастирях і церквах утворювалися братства, в які об’єднувалися інтелігенція, духівництво і прості люди (селяни), небайдужі до майбутнього нації. При братських школах, які всебічно підтримувались козацько-гетьманським урядом та створювалися, щоб дати “христианам истинную премудрость”, існували художні осередки, де майстри живопису своїми засобами (олівцем і пензлем) боролися проти католицької реакції. Від того часу як демократичні верстви стали на чолі національно-визвольного руху, змінився і характер української культури, зокрема мистецтва. Віра в силу людини, пафос боротьби та перемог, здобутих у перші роки визвольної війни, історичний факт єднання українського та російського народів – усе це певною мірою відбилося в мистецтві.

Перший етап національно-культурного відродження України охоплює приблизно 40-ві роки ХІХ ст. (Харків, Полтава, Ніжин, пізніше Перемишль, Львів). Розглядаючи етапи формування націй, необхідно зауважити, що специфіка характеру кожного народу накладала відбиток на його культурно-мистецьке середовище, яке формувалося й зростало з урахуванням перебудов, що відбувалися в суспільстві. Культура не тільки віддзеркалює формотворчі процеси внутрішнього характеру в країні, але й відображає місце й сферу впливу держави та її народу в світовій історії. Отже, процес формування нації, як один з етапів історії народу, мав вплив на розвиток культури і мистецтва.

Подібне твердження дозволяє розглянути культуру країни як елемент загального процесу історичного розвитку нації. “Кожна культура має індивідуальні, унікальні риси, які, власне, і дають можливість відрізняти одну національну спільноту від іншої. І ця індивідуальність, культурна унікальність проявляються, насамперед, у літературі та мистецтві” [Г. Касьянов]. Зрозуміти культурне середовище України, починаючи ще з XVII – XVIII ст. можна лише враховуючи специфічні умови, у яких відбувалося формування національної свідомості українців.

В. Касьянов у процесі становлення української нації виділяє три етапи:

· княжофеодальний – від Київської Русі до Люблінської унії (1569);

· козацький – XVII – XVIII ст.;

· модерний – починається з часів “національного відродження” ХІХ ст.

Автор зазначає, що в XVI – XVII ст. відбувається “соціально-психологічне відокремлення значної частини населення етнічних українських земель від спільного до цього часу комунікативного й суспільно-політичного простору”. Подібна тенденція актуалізує мистецькі надбання українців під час національно-духовного відродження держави, а також є достатньо актуальною й для аспектів культурно-національного піднесення та гуманізації культурно-освітніх процесів ХХ – ХХІ ст. З ХVІ – ХVІІ ст. в культурній сфері розпочалося творення нових символів і міфів, які можна розглядати як підґрунтя для становлення окремої, “української” форми національної суспільної свідомості.

Звернемося до висловлення І. Гете: “необхідно пізнати особливості кожної нації, примиритися з ними, щоб саме на цьому ґрунті з нею спілкуватися, тому що відмінні властивості нації подібні її мові й монетам, вони полегшують спілкування, більше того, – вони тільки і роблять його можливим”. Ця сентенція красномовно підтверджує, що досвід націй робить можливім спілкування тільки в разі збереження й розвитку їх особливостей. В культурі та мистецтві, як ні де інше, виправдовується подібне ставлення до національних особливостей. Народ, який не вивчає культуру інших народів, не тільки бідніє, але й лишається можливості збагачувати й розвивати свою культуру та мистецтво.

Певний образ думок і відчувань, безліч звичаїв, повір’їв і звичок, належать окремому етносу. Аналогічні звичаї й повір’я кожного народу складають історію розвитку культури та мистецтва. Отже “універсальне визначення “нації” як людської спільноти […] має включати в себе як мінімум, мовні, культурні, територіальні, економічні, соціальні, соціально-психологічні й політичні характеристики”. Наявність таких спільних характеристик дозволяє говорити про вплив на культурне середовище. І вже від загальної картини розвитку будь-якої нації залежить, наскільки тісними будуть її взаємовідносини з іншими націями на культурному ґрунті.

За дослідженнями Е. Сміта, визначення спільних факторів об'єднання народу в націю (“мовні, культурні, економіко-територіальні, соціально-психологічні характеристики”) або сприйняття його як єдиної національної спільноти, може відбуватися в суспільстві, об’єднаному спільною назвою, територією, міфологічними традиціями, культурою, історичною пам’яттю, економічними і юридичними законами.

Слід ураховувати силу впливу названих факторів на формування певних соціоідеологічних особистостей для кожної нації і її культурного середовища. Для українського народу ці фактори єднання несли в собі певне психоемоційне навантаження. Питання “спільної назви” перед українцями постало з часів єднання українських племен і намагань створити державу. Доречно помітити, що спільна назва може формуватися на основі спільної території, що дає можливість говорити про зародження держави. Однак питання “спільної території” для України завжди було дуже гострим. Перші спроби державного єднання українців можна спостерігати на етапі розпаду родового ладу і формування племінних відносин у слов’ян. Дослідження Н. Полонської-Василенко вказують на спроби єднання в державу більшої частини слов’ян і створення, в певній мірі, міцної держави в VI – VII ст.

Таким чином, на першій стадії ми можемо вести розмову про формування етносу, як історично виниклого виду стійкого угруповання людей, представлених племенем. Відзначимо, що неодмінною умовою виникнення етносу є спільність території, мови та єдиного психоемоційного стану. При цьому характерними рисами психоматичного складу можна вважати наявність самоназви (етнонім), котре в певних випадках зв'язано з найменуванням території проживання; територіальна цілісність, як умова формування та існування етносу; наявність антропологічних (расових) ознак; прояв особливостей культури (матеріальної і духовної). Кожна етнічна спільнота є культурною цілісністю, котра включає в етнічну самосвідомість і самопізнання уявлення про спільність походження всіх членів в процесі спільної історичної практики їх предків.

Поступово формування культурологічних теорії в Україні все більше підпадало під вплив Західної Європи. Вагомий внесок у розвиток культурологічної думки зробило Кирило-Мефодіївське братство. У Статуті Братства, у відозвах “До братів українців”, “До братів росіян”, “До братів поляків”, у творах його фундаторів – М. Костомарова (“Думки про історію Малоросії”, “Дві руські народності”), П. Куліша (“Повість про український народ”), В.М. Бєлозерського, М.І. Гулака, М.І. Савича і Т.Г. Шевченка – відстоюються ідеї культурної самобутності українців, їх права на вільний розвиток, гарантований вільним федеративним союзом. Мета Кирило-Мефодіївського товариства – національне визволення, ліквідація кріпацтва, створення загальнослов’янської федеративної республіки.

До проблем культурології мають відношення дослідження з питань історії та теорії світової і вітчизняної культур. Вітчизняна класична література завжди була уважно до культурних універсалій буття свого народу, сприяючи формуванню національної свідомості. У творах Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки відображене глибоке проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідження М. Костомарова “Книга буття українського народу”, нарис І. Нечуя-Левицького “Світогляд українського народу”.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) – поет, художник, філософ. За участь у таємному Кирило-Мефодіївському товаристві – відправлений в солдати. Автор великої кількості творів: вірші – “Кобзар” (1840), цикл “В казематі” (1847), “Царі” (1848); поеми – “Катерина”!838, “Тарасова нічь” (1838), “Гайдамаки” (1841), “Сон” (1844), “Кавказ” (1845), “Юродивий” (1857). Багато з його віршів стали народними піснями (“Думи мої, думи мої”, “Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий”). У творчість насичена любов’ю до України, роздумами про власну трагічну долю та важку долю українського народу, про страждання кріпаків, присутні мотиви героїчної історії народу, ідеї національно-визвольної боротьби та слов’янського братства. Творчістю Т. Шевченка стверджений критичний реалізм в українській літературі та започаткований її революційно-демократичний напрям. Живопис Т. Шевченка поклав початок реалістичному напряму в українському мистецтві.

Микола Іванович Костомаров (1817-1885) – історик і письменник, один з керівників Кирило-Мефодіївського товариства. Підтримував ідею української культурно-національної автономії. Займався проблемами соціально-політичної та економічної історії України та Росії (“Руська історії у життєписі її головних діячів”, у 3-х т. 1873-1888). Збирав та досліджував український фольклор. Намагався вирішити питання висвітлення історії широких народних мас як основного предмета історичної науки.

Вагомим був творчий доробок українського історика Олександра Матвійовича Лазаревського (1834-1902). Його праці (“Малороссийские посполитые крестьяне” (період 1648-1783 рр.), “Описание старой Малороссии”, “Люди старой Малоросии”) присвячені історії Лівобережної України другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. Значною мірою розробив нові питання: формування на Лівобережжі феодального землеволодіння, перетворення козацької старшини на поміщиків та закріпачення нею селян і козаків.

Значний внесок в розвиток культурологічної думки зробив Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) – видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик. З позицій порівняльно-історичної методології М. Драгоманов виступав проти хуторянського етнографізму, висував ідеї вільного розвитку народної культури у національну культуру, просякнуту загальнолюдськими цінностями. В галузі економічних проблем приділяв увагу пореформеним аграрним відносинам. Мислитель не заперечував можливість капіталістичного розвитку країни, зазначаючи, що такий шлях сприяє розвитку продуктивний сил, прискорює технічний прогрес. Хоча визначав і негативні боки капіталізму – криза, безробіття. Майбутнє він пов’язував із соціалізмом (громадівством) як досконалішим суспільним устроєм. Обізнаний з працями К. Маркса та Ф. Енгельса він не підтримував марксистську теорію класової боротьби, теорію соціалістичної революції та диктатури пролетаріату. Соціаліз бачив епохою далекого майбутнього. А першочерговим завдання соціалістів бачив у задоволенні політичних свобод, на основі яких необхідне проведення соціально-економічних реформ.

Іван Якович Франко (1856 – 1916) – письменник-белетрист, поет, вчений, публіцист, керівник демократичної партії малорусів Австрії, учасник національно-визвольної боротьби у Галіції. Підтримував демократичні ідеали соціокультурного розвитку країни. Йому належить велика кількість праць з теорії та історії літератури, етнографії та фольклористики, літературознавства. У віршах (збірка “В вершин та низин”, 1887, “З днів суму”, 1900), поемах (“Смерть Каїна”, 1889, “Іван Вишенський”, 1900, “Мойсей”, 1905) – мотиви соціальної боротьби, звернення до національних та біблейських образів. У оповіданнях (збірка “Борислав”, 1877), повістях, романах (“Борислав сміється”, 1881-1882), п'єсах (“Украдене щастя”, 1894) – співчуття селянству та робочому руху, критика державних та політичних інститутів, моральних підвалин влади багатіїв. У збірці поезії “Зів’яле листя”, 1896 – ніжно-меланхолічний, любовний зміст, розкрито глибоко інтимну драму людини (“ Sei ein Mann und folge mir nicht ”). У творі “Захар Беркут” (1883, часи татарської навали XIII ст.) проявив неабиякий талант в галузі об’єктивного історичного роману, створив антиєзуїтську повість “Місія” (1887). У збірці віршів “Мій Ізмарагд”, 1898 – важкий песимістичний настрій та переживання за долю української нації. Одні твори наповнені ідеалістичним сумом на загальнолюдських мотивах, інші – енергійно та ефективно закликають суспільство боротися проти суспільного (класового й економічно) гноблення та містять в собі виклик всьому інертному, неосвіченому буржуазно-клерикальному галицькому суспільству. Його опубліковані твори налічують понад 50 томів.

І. Франко культурно-історичний розвиток України висвітлював з революційно-демократичних позицій. Таке ставлення до долі народу захоплювало С.А. Подолинського та П.А. Грабовського. Їхнім творам притаманні співчутливе змалювання тяжкого становища народних мас, підтримка визвольної боротьби трудящих.

Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) – історик та видатний державний діяч, говорить про початок історичного життя наших предків, які розселилися по всьому Чорноморському узбережжю від Дністра до Азовського моря з кінця IV ст. Але на цьому етапі історії ми можемо говорити не про єдину державу, а лише про племена, які об’єднувало спільне територіальне розташування, культурні ознаки. Отже можна вести мову про народ, який володів певною системою сталих ознак, сформованих історичною ситуацією. Таке визначення говорить про народ як етнічну спільноту, який ще не володіє в певній мірі ознаками нації, однак виступає як етнос. М. Грушеквський створив цілісну концепцію культурно-історичного розвитку українського народу, яку послідовно виклав у 10-ти томній праці “Історія України-Русі” (1898-1934). Концепція базується на тезах самобутності і самостійності української культури. Одним з перших він піддав сумніву і критиці теорію єдиної монолітної культури Київської Русі, доводив існування різних етноплемен ще за епохи трипільської культури. Не протиставляючи українську і російську культури, він все ж вважав першу більш близькою до європейської культури.

Микола Григорович Хвильовий (1893-1933, псевдонім − Фітільов) – український письменник, підтримував ідею національного піднесення України. У збірках віршів “Молодість” (1921), “Досвітні симфонії” (1922) – підкреслював романтичне сприйняття й ставлення до революційних подій. У прозі – пошуки нових засобів вираження, у збірці новел “Сині етюди” (1922), “Повісті про санаторну зону” (1933) – іронія та сарказм у відображенні радянського міщанства. Полемічні роздуми про долю націоеальної культури викладено у романі “Вальдшнепи” (частина І, 1927); у літературній публіцистиці – ідея сомастійного розвитку української літератури. В обстановці політичних репресій М. Хвильовий покінчив життя самогубством.

Наукове вивчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці (Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Томашівський), що гуртувалися навколо Наукового товариства ім. Т. Шевченка, у Львові товариство очолював М. Грушевський.

У 20-40-х роках ХХ ст. відбувається поворот в українській культурологічній думці. Після розвитку в руслі культурології Просвітництва і раннього Романтизму, вона починає відчувати вплив ірраціоналізму і волюнтаризму (А. Шопенгауера, Ф. Ніцше). Найбільш яскраво цей вплив втілився в творчості Дмитра Донцова (1883-1973), яка стала теоретичною основою інтегрального націоналізму.

Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я. Яреми “Українська духовність в її культурно-історичних виявах”, І. Мірчука “Головні риси українського світогляду в українській культурі”, Д. Донцова “Дух нашої давнини”, О. Кульчицького “Світовідчування українця”, М. Шлемкевича “Душа і пісня”, Є. Маланюка “Нариси з історії нашої культури”, І. Огієнка “Українська культура”.

Так, видатними представниками української культурологічної думки є І. Котляревський, М. Костомарова, М. Куліш, В. Бєлозерський, М. Гулак, М. Савич, С. Подолинський, П. Грабовський, Т. Шевченко. Також М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, М. Хвильовий, які наслідували соціологічну концепцію культурно-історичного процесу; Д. Чижевський, О. Потебня, Г. Сковорода. Представники концепції культурних універсалій – Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Томашівський. Всі ці традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологи В. Горський, О. Забужко, С. Кримський, А. Макаров, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівський, В. Ушкалов, О. Шило, С. Рибалко.

Питання для перевірки знань:

1. Охарактеризуйте поняття “типологія культури”. Які існують типи культур?

2. В чому полягають особливості теоретичної думки епохи відродження, назвіть представників?

3. Які існують наукові концепції розвитку культури, розкрийте їх сутність.

4. Проведіть паралель між концепціями О. Шпенглера та А. Тойнбі.

5. Визначте головну думку теоретичної концепції розвитку культури за М. Бердяєвим.

6. Визначте особливості теоретичних концепцій епохи Просвітництва, назвіть представників.

7. Кого в історії культури вважають представниками циклічної можелі розвитку культури?

8. Назвіть представників лінійної моделі культурноо розвитку.

9. У чому полягає сутність концепції «осьового часу»?

10. Надайте характеристику поняттям «осьовий час», «осьова культури», «осбовий народ».

11. Поясніть особливості теоретичних концепцій українських вчених, назвіть представників.

12. Назвіть основні структурні елементи культури.

13. Які методологічні підходи визначають процеси аналізу культурних явищ?

Питання до самостійної роботи:

1. Культурно-історичні концепції просвітників та романтиків Нового часу.

2. Концепція макроцивілізаційного руху субекумен Г. Померанца.

3. Теорія розвитку культури М.М. Бахтіна.

4. Загальний принцип становлення і життєдіяльності людської культури а «ігровою моделлю» І. Хейзінга.

5. Протиставлення природничого та гуманітарного знання в теорії Г. Ріккєрта

6. К. Леві-Стросс – засновник структурної антропології, уявлення про культуру як знакової системи.

7. Семіотика культури та літератури в теорії Р.Барта.

8. Вихід з культурної кризи М. Фуко через нові «стилі існування».

Література

1. Библер В. Цивилизация и культура. – М., 1993.

2. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. – К.: Основа, 1993.

3. Иконникова С.Н. История культурологическмх теорий: учеб. пособие / С.Н. Иконникова. – СП6: Питер, 2005.

4. Крымский С.Б., Мейзерский В.М., Парахонский Б.А. Эпистемология культуры. – К., 1993.

5. Культурологія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Упоряд.: О.І. Погорілий, М.А. Собуцький. – К.: Києво-Могилянська академія, 2005.

6. Левi-Строс К. Первiсне мислення / К. Левi-Строс. — К.: Укр. центр духов. культури, 2000.

7. Леви-Стросс К. Структурная антропология. – М.: Наука, 1983.

8. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації: Сощокультурний розвиток людства: Навч. посібник. − К., 1996.

9. Самосознание культуры и искусства XX века. Западная Европа и США / Отв. ред. и сост. тома Р.А. Гальцева. – М.; СПб.: Унив. кн.: Культурная инициатива, 2000.

10. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій: Навчальний посібник./ Упоряд.: Бичко А., Гнатенко П. та ін. – К., 1993.

11. Тойнби А. Постижение истории. – М.: Прогресс, 1999.

12. Уткин А. И. Глобализация: процесс и осмысление. – М.: Логос, 2001.

13. Хейзинга Й. Homo ludens. В тени завтрашнего дня. – М.: Прогресс, 1999.

14. Шпенглер О. Закат Европы. – М.: Мысль, 1999.

15. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.: Политиздат, 1999.

[1] Артефакт – лат. arte – штучний + faktus – зроблений.

Дата добавления: 2014-10-17