Розділ 2 Практичні аспекта судової риторики 8 страница

Експліцитний — такий, що виражений відкрито; протилежність імпліцитному.

Експромт — Див. Імпровізація.

Еліпсис (від грец. єААеиуІ^ — опущення) — стилістична фігура: пропуск слова, яке легко відтворити, воно ніби "підказується" контекстом.

Емпатія (від грец. єц... — у присутності яаб^С — почуття) — здатність відчувати стан іншої людини або аудиторії, важлива для юриста, медика, священика, оратора.

Епідектичне красномовство — те саме, що урочисте красномовство.

Епістрофа (від грец. єпштрофті — повертання, поворот назад) — стилістична фігура, що складається з повторення одного і того самого слова чи звороту.

Епітет (від грец. єяівєтоу — прикладка) — троп, який образно визначає річ, людину чи дію, підкреслюючи найхарактернішу чи вражаючу якість.

Епіфора (від грец. єтскрора) — перенесення, повторення — стилістична фігура: зворотний анафорі прийом, повторення слів (словосполучень) в кінці речень (у віршах — наприкінці віршових рядків або строф).

Ерудиція (від лат. eruditio — вченість) — наявність глибоких знань в тій чи іншій сфері (сферах). Е. виникає як результат кропіткої праці індивідуума над собою. Е. бажана для оратора.

Естетика промови (від грец. аіо-9г|тікб^ — чуттєво сприйманий) - важливий момент композиції (розташування) змістовних частин тексту, а також організація мовної форми за законами краси, використання засобів поетики (тропів і т. ін.).

Етапи підготовки промови — 1. Вибір теми. 2. Складання плану. 3. Процес збирання матеріалу. 4. Запис промови. 5. Розмітка тексту знаками партитури. 6. Тренування оратора.

Етика промовця (грец. т|9Ікб? — той, що стосується моралі) - визначений традиційною мораллю та суб'єктивною аксіологією оратора "момент істини": оратор не може виголошувати аморальні речі. Цей момент склався в нашій риторичній культурі в річищі тисячолітнього церковного впливу, хоча сьогодні ширше мовиться щодо "загальнолюдської" етики.

Етикетні формули — мовні кліше, що виникли в тій чи іншій національній мові у процесі культурного розвитку краю (привітання, формули ввічливості і т. п.).

Єзекіїль (VI ст. до н. е.) — великий біблійний пророк, син священика і сам священик, який проповідував у часи руйнації Юдеї царем вавілонським Навуход'оносором. Був взятий разом з народом у полон, де прожив від 593(95) до 571(73). Проповідь Є. таврувала гріхи народу, але водночас малювала перспективу повернення до батьківщини. Стиль Є. — екстатичний, напружений, глибоко психологізований; його характеризують елементи

візіонерства, патетичне моралізаторство.

Єремія (бл. 650—586 до н. е.) — великий пророк Старого Завіту, сучасник Єзекіїля, син священика. Людина чутливої вдачі, він болісно переживав моральний занепад свого суспільства. Є. виступив у ролі політичного оратора, пропагуючи союз з Вавілоном, за що був ув'язнений. Був оточений глузуванням; за переданням, прийняв смерть у Єгипті, де його побили камінням земляки-вигнанці. Є. відомий як патріот, що оплакав руйнацію Єрусалиму вавілонянами (звідси єреміада).

Єреміада (ієреміада) — тужлива, плачлива промова.

Єронім Блаженний (Святий) (331(342), (346)—420) — один з Отців Церкви. Вчився у Римі, був пустельником; папським радником; фундатором монастиря в Палестині. Є. переклав Біблію латиною, керуючись ціцероновським принципом перекладання ("не рабськи дослівно"), тому вона містить масу помилок, але поширена в Латинській

Церкві. Кохався в латинській риториці настільки, що у своєму екстатичному видінні почув з вуст Самого Христа звинувачення в "ціцероніанстві". Виступав як церковний полеміст. Індивідуальна манера Є. дещо жорстка, оскільки він мав звичай працювати одразу над кількома творами.

Жанри ораторські — диференціація ораторських творів як підвидів тієї чи іншої галузі красномовства. Див. Академічне красномовство, Політичне красномовство, Судове (юридичне) красномовство, Суспільно-побутове красномовство, Церковне красномовство.

Жаргонізми (від франц. jargon — жаргон) — слова (словосполучення), що належать до лексикону вузької (найчастіше — професійної) групи (студенти, торговці, злодії тощо). Професійний жаргон називають також сленгом. Оратор вдається до жаргону в крайніх, визначених ситуацією, випадках.

Жень (людяність) — філософський принцип конфуціанства, який мусить бути покладений в основу світового та державного порядку й системи законів та ритуалів.

Жест — система міміки, рухів рук і тіла, що відіграє допоміжну, але важливу роль в ораторському виступі. Неповторна система жестикуляції в культурі того чи іншого народу складається історично, що мусить бути враховано оратором. Культура Ж. оратора спирається й на вивчення акторської техніки. Ж. бувають механічні (автоматичні), ілюстративні та емоційні; ораторові рекомендується користуватися лише третім видом Ж., оскільки лише вони по-справжньому підсилюють виразність промови, прикрашають її, допомагають у виділенні основних думок.

Закінчення — Див. Структура ораторського твору. Заклик — Див. Структура ораторського твору. Закон — Див. Декалог. Заповіді — Див. Аркани віри, Декалог.

Заратупггра, грец. Зороастр (перша третина І ст. до н. е.) — великий релігійний реформатор Давнього Ірану, який створив дуалістичну релігійну систему, що грунтується на ідеї боротьби добра і зла у світі (Ормузд і Аріман). В релігійних гімнах-гатах, що лягли в основу священної книги

зороастризму "Авеста" викладені повчання, в яких підноситься культура та доброчинство (ототожнені зі скотарством і землеробством). 3. став символом красномовного пророка, що засновує моральні підвалини суспільства; саме тому Ф. Ніцше використав образ 3. як певну емблему у своїй книзі "Так говорить Заратуштра".

Здібності риторичні — сукупність природжених якостей (голос, постава, шарм, "магнетизм", філологічна обдарованість та ін.), що є фундаментом ораторської діяльності та сприяють успіху промови.

Зевгма (від грец. фоуца — зв'язок) — синтаксична фігура, підпорядкування слів, словосполучень одному узагальнюючому слову.

Злам інтонації — Див. Інтонації злам. Знак наголосу — Див. Наголосу знак. Знаки партитури — Див. Партитури знаки.

Зовнішня культура оратора — система засобів щодо створення іміджу промовця, яка базується на контролі зовнішнього вигляду (зачісці, одязі тощо), постави, погляду, жесту, голосу.

Ідея (від грец. Іоєсс — образ, начало): 1. Категорія візантійської риторики, що базується на християнському неоплатонізмі; виражається в таких якостях стилю, як чіткість, чистота, висота, величавість тощо. 2. Категорія літературознавства: ставлення автора до своєї теми. 3. За-гальнофілософська категорія, що означає поєднання в акті пізнання об'єктивних даних щодо дійсності та суб'єктивного поривання до її перетворення; в цьому аспекті І. широко впливає на ораторську діяльність.

Ієреміада — Див. Єреміада.

Ілюстративність промови (від лат. illustratio — наочне зображення). 1. Насиченість тексту, що його виголошує оратор, прикладами (цифровими, статистичними, життєвими та ін.). Можна також говорити про І., коли оратор вдається до живопису словом, використання звукових образів тощо. 2. Оснащення виступу наочністю (слайди, таблиці тощо).

Імпліцитний — прихований, підтекстовий (те, що виражено "між рядків", у підтексті). Вмілий оратор використовує поруч зі словами і виразами експліцитного характеру також І. моделі.

Імпровізація (експромт) (від лат. improvisus — несподіваний, раптовий) — промова, що виголошується без попередньої підготовки. І. грунтується на природному дарі слова й, почасти, ерудиції та культурі промовця. Здатність до І. свідчить про обдарованість і найвищий рівень розвитку ораторських здібностей. Ораторам-початківцям не варто зловживати І.

Інверсія (від лат. inversio — перестановка) — стилістична фігура: незвичний, нехарактерний порядок розташування слів.

Індукція (від лат. inductio —°- впровадження) — спосіб мислення від конкретного до загального. І. завжди протиставляється дедукції.

Інсайт (англ, insight — у полі зору, збагнення) — момент натхненного інтуїтивного проникнення в суть проблеми без попереднього логічного аналізу. Наявність І. (або імітація його) в промові здатна справити винятково сильне враження на слухачів.

Інтеграції тексту способи — Див. когезія, ретроспекція, проспещгя.

Інтелігентність (від лат. intelligens — обізнаний, мислячий) — здатність оратора генерувати думки та емоції, інтегрувати їх у річищі інтелектуальної проблеми та рафінувати крізь призму культури. І. невід'ємна від емпатіг, ерудиції, етики, естетики та ін. У сьогоднішньому суспільстві І. вважається невід'ємним атрибутом оратора (хоча XX ст. дає приклади неочікуваного впливу малоінтелігентних ораторів на, здавалося б, висококультурні середовища, що пояснюється апеляцією до нижчих інстинктів людини).

Інтонації злам — надрядковий знак партитури, який використовується при зміні інтонаційного малюнку (від підвищення до пониження чи навпаки).

Інтонація (від лат. intono — голосно вимовляю) — рит-мо-мелодійний малюнок мовлення, що базується в основному на підвищенні або пониженні тону. І. є покажчиком оцінки речей, про які говорить оратор і допомагає донести цю оцінку до аудиторії.

Інформація (від лат. informatio — пояснення) — за-гальнонаукове поняття, що набуло особливої вагомості та універсальності в XX ст., завдяки успіхам таких наук, як кібернетика, інформатика тощо. Стосовно філологічних дисциплін часто використовується поняття "семантична І." — така, що доступна розумінню і підлягає інтерпретації в ході спілкування. Промови, в яких І. зникає під масою звучних слів, слід кваліфікувати як вербалізм.

Іоанн Златоуст (бл. 350—407) — один з Отців Церкви, архієпископ Константинопольський, плідний автор і блискучий оратор, про що свідчить вже те, що його прозвали Хризостомом (Златоустом). Вчився у знаменитого ритора Аібанія. Виступив як гострий політичний оратор, критикував імператрицю та знать, через що був підданий репресіям. Його проповіді, які він диктував скорописцям, при-нагідно широко й ерудовано коментуючи Біблію, є зразт ком християнської риторики, а його бурхливий захоплюючий стиль змальовує духовне життя Візантії з великою виразністю.

Іронія (від грец. єірсоуєіа — прихований глум) — стилістична фігура, з допомогою якої оратор дає зрозуміти аудиторії своє критичне ставлення до об'єкта промови, хоча прямо його не висловлює.

Ірраціональні моменти промови — апеляція оратора до стихії емоційного, розбурхання почуттів аудиторії (любов, ненависть, співчуття тощо). До обігравання І. м. п. часто вдаються демагоги.

Ісайя (бл. 760 — бл. 699 до н. е.) — великий пророк Біблії, що мав значний вплив на духовне і політичне життя свого часу. Автор книги, в якій розгорнуто викладено концепцію Месії, що дає підстави іменувати його "Євангелістом Старого Завіту" (дехто вважає, що ця книга належить двом авторам). У часи І. над Юдеєю нависла загроза асі-рійського завоювання, і І., єднаючи релігійну проповідь з політичним прогнозом, виступив проти союзу з Єгиптом.,

Э81

За переданням, був живцем розпилений надвоє царем Манассією.

Ісократ (436—338 до н. е.) — викладач риторики та оратор в Афінах в епоху політичної кризи суспільства. Отримав освіту у софістів, був логографом, доки не відкрив свою школу риторики (бл. 390 до н. е.), слухачами якої були переважно молоді аристократи. Школа І. стала одним з центрів політичної думки, причому антидемократичної; І. бачив порятунок Еллади в її підкоренні Філіппу Македонському. Красномовство розглядав як ключ до знання взагалі, як основу освіти молоді. Стилю І. притаманні складні періоди, ритмізованість мови, евфонія, чітка композиція. І. був одним з найвизначніших античних авторитетів у сфері риторики.

Історія риторики — галузь знання, що вивчає виникнення, становлення, розвиток і сучасний стан красномовства. І. р. спрямована на виявлення закономірностей цих процесів, описує конкретно-історичні (синхронічні) зрізи стану красномовства в тому чи іншому середовищі та діахронічний процес розвитку, впливу та занепаду явища. Оскільки красномовство є супутником людства практично протягом всієї його історії, обрії І. р. справді неосяжні й потребують широкого подальшого вивчення.

Іісус, син Сирахів (бл. 300 р. до н. е.) — видатний старозавітний красномовець, проповідь якого продовжує традиції Екклезіаста і конденсує величезний досвід світової мудрості, просякнутий ідеалами Біблії. Твори І. С. здавна мають величезний вплив на виховання молоді в християнському суспільстві.

Казуальний момент промови (від лат. casus — випадок, ситуація) - орієнтація оратора на той чи інший склад аудиторії (молодь, солдати, діти тощо). Визначений (не без впливу античного досвіду) Григорієм Великим Двоєсловом. Слід відрізняти К. м. від казуїстики — софістичної підта-совки доказів.

Каламбур (від франц. calembour — гра слів) — стилістична фігура, заснована на грі омонімами.

Канцеляризми — штампи ділової мови, яких ораторові варто уникати. Можуть бути засобом пародіювання Чиновницького жаргону.

Каталог (грець. катаА,оуо^ - список) - перелік, список предметів, складений за порядком, що полегшує їх пошук. Розрізняють алфавітний каталог, в якому описи розташовано за алфавітом прізвищ авторів або заголовками творів; систематичний каталог — за галузями знань, наукових дисциплін тощо (наприклад, українська мова, китайська література, фізика і т. ін.).

Квінтіліан Марк Фабій (бл. 35—96 н. е.) — видатний оратор, теоретик риторики та педагог Давнього Риму, який підсумовує величезний досвід античності у сфері елоквенції. Перший оратор, який став називатися професором, тобто знавцем своєї справи. Труд його життя — "Про виховання оратора" (у 12 книгах) було знайдено лише в епоху гуманізму (XVI ст.), після чого ім'я К. набуло величезного авторитету. Він вважав риторику могутнім засобом розвитку природних здібностей дитини і, відкидаю-чи звичні для його часу тілесні покарання, закликав до кропіткої індивідуальної праці, до розвитку свідомості та мови дитини: справжній римлянин мусив вміти гарно говорити.

Класична освіта — започаткована в епоху Відродження, базувалася на вивченні античності та риторичному досвіді. Проте в XVIII—XIX ст. центр уваги тут змістився на вивчення художньої літератури й увага до риторики згасла.

Клімакс — Див. Градація.

Кліше (від франц. cliche — штамп) — шаблонні, затерті вирази, яких ораторові слід уникати.

Когезія (лат. cohaesus — зв'язаний) — один із способів інтеграції тексту, якщо всі його частини постійно взаємодіють завдяки тому, що оратор чи то повертається до вже сказаного, чи то натякає на те, що буде сказано.

Колон — самостійне за значенням речення (сукупність речень), що підлягає інтонаційному виділенню. К. є частиною періоду.

Композиція (від лат. compositio - сладання, створення) — розташування складових літературного твору (компонентів). Виділяють три основних типи композиційної побудови тексту: лінійну, спиральну та кільцеву. Лінійна - композиція, за якої частини тексту розташовані за чіткою логікою (зазвичай це - хронологічний розвиток подій). Спиральна композиція - спосіб побудови тексту, за якого основна думка виступу повторюється неодноразово, але кожного разу вона збагачується новою інформацією. Кільцева композиція - спосіб побудови тексту, за якого перша та остання частини твору віддзеркалюють одна одну. Конспект (від лат. conspectus — огляд) — коротке за-нотування змісту певного тексту (план, тези, приклади тощо). У К. занотовуються найсуттєвіші положення. У процесі конспектування розвивається логічне мислення, вміння виділяти головне, зростає культура мови. К. необхідний для оратора-початківця.

Коракс, або Корак (V ст. до н. е.) — вірогідний автор першого підручника з риторики, створеного у співавторстві з Тісієм на Сіцілії.

Культура мови оратора — відповідність мови оратора до норм слововживання, орфоепії і т. п.; вміння будувати свій (індивідуальний) стиль з урахуванням найвищих Духовно-літературних досягнень свого суспільства. К. м. є обов'язковою для оратора.

Лабільність (від лат. labilis - нетривкий, незбалансова-ний) - вміння людини швидко переходити від однієї проблеми до іншої, уникаючи помилок.

Лаконізм — стисле, чітке вираження думки, без пишномовних прикрас.

Лактанцій (IV ст. н. е.) — видатний християнський ритор та літератор; уславився тим, що сполучав емблеми язичницької міфології з християнською символікою.

Лапки " " — рядковий знак партитури, що вживається для означення слів, що вимовляються з іронічною інтонацією.

Легато ^J — підрядковий знак партитури, що використовується для позначення злиття слів у вимові (наприклад, прийменника з іменником).

Ліваній (314—393) — видатний вчитель красномовства, наставник Василі я Великого та Іоанна Златоуста. Л. отримав блискучу освіту в Антіохії, згодом в Лфінах, де в 25 років став одним з керівників риторичної освіти. Пізніше мав свою школу в Константинополі та Нікомедії; в останній йому вдалося справити великий, хоча й опосередкований, вплив на Юліана Відступника. В останні роки життя користувався великим авторитетом як ритор. Л. — типовий представник так званої "другої софістики", що прагнула відновити блиск античної культури. Проте, незважаючи на належність Л. до еліти, яка творила на той час політику та ідеологію, твори Л. (64 промови, а також близько 500 записів та близько 150 шкільних вправ, багато й різноманітно побудованих) вражають, насамперед, суто формальною технікою.

Лісій (бл. 459—380 до н. е.) — логограф класичного періоду, що вийшов з нижчих верств і навчався у найвідомі-ших софістів. Виступив як політичний оратор у важкий момент Пелопонеської війни, що закінчилася поразкою Афін, і одразу прийняв бік демократії, тавруючи тиранів. Але згодом обмежився сферою судової риторики, хоча віддавав данину й епідектичному красномовству. Л. — фундатор жанру судової промови, майстер змалювання людського характеру. Стиль його — простий і виразний — являє собою живий зразок аттичної чистоти.

Літературна норма — Див. Норма літературна.

Літота (від грец. Алтотт)^ — простота) — троп, що базується на художньому зменшуванні.

Логічна побудова промови — базується на дотриманні законів логіки (закони тотожності, протиріччя, виключеного третього, достатньої підстави), що забезпечують чітку послідовність думки та врівноваженість частин тексту.

Логічні помилки—Див. Помилки логічні.

13 2—129

Із*

Логографи — знавці юриспруденції в Давній Греції, які писали промови для звинувачених судом. Л. базували свій текст на софістиці, дбаючи не стільки про істину, скільки про вигідний для клієнта виклад справи.

Маат — юридичні та політичні норми життя у світогляді стародавніх єгиптян, божественний порядок та істина, що не дає суспільству зірватися в хаос.

Машал (маршал) — жанр давньоєврейської літератури (притча, афоризм, приказка), що може бути патетичним і високим за настроєм, а може стати іронічним і навіть дражливим. Активно впливав на риторику середньовіччя.

Me — таємничі первісні начала буття, джерело світової справедливості у світогляді Шумеру. З духу Me виходили при встановленні політичних і юридичних норм.

Металогічна лексика — Див. Тропи.

Метафора (від грец. цетскрора — перенесення) — троп, що будується на перенесенні значення (ознаки) слова за принципом подібності на інше. М. за своєю суттю можна назвати скороченим порівнянням, тільки тут не названо предмет порівняння.

Метонімія (від грец. цєтюуиціа — перейменування) — троп, побудований на переносі назви з одного предмета на інший за суміжністю значень.

Мікротема — Див. Тема.

Міміка (від грец. ціцікб^ — наслідувальний) — рухи м'язів обличчя, якими виражаються емоції та почуття людини. Оратор мусить вміти контролювати міміку та мобілізувати мімічні засоби для виразу своїх емоцій і впливу на аудиторію.

Міркування (хрія) — система логічних умовиводів, що в класичній риториці розміщується після оповіді.

Міф — система мислення, властива людині поряд з релігійним і науковим осмисленням світу; на архаїчних стадіях становлення суспільства є універсальною системою, з якої лише згодом виокремлюються релігія, наука, мистецтво, філософія тощо. У силу тієї обставини, що в основі М. лежить образно-символічне узагальнення, він зберігає владу над свідомістю навіть після розкладу архаїчного сві-

тогляду. Історія риторики дає велику кількість свідчень того, що апеляція до М., яким живиться свідомість тої чи іншої громади, забезпечує успіх ораторського виступу.

Мова — основний засіб спілкування і взаєморозуміння людей, основа ораторської діяльності. Оратор, розвиваючи індивідуальний стиль мовлення, є разом з тим носієм і виразником можливостей національної М.

Мовний етикет — система риторичних формул, що прийнята в даному суспільстві, класі, прошарку, вислови типу: "Встати, суд іде!"; "Благословіть сказати, владико!" і т. ін. Зокрема, це риторичні звертання: Громадяни і громадянки! Брати і сестри! Пані та панове! Товариші! Добродії! Ваша Величність! Ваше Високопреосвященство! тощо.

Модуси промови — вісім структурних аспектів основної частини промови за Річардом Тетфордським (XII ст.) (додатковий розподіл, виділення причини й наслідку, міркування, виявлення чотирьох алегоричних значень, наведення текстів для підтвердження, повтор-перифраза, вживання порівнянь і метафор, вживання етимологічних пояснень — зі сфери походження певних слів).

Мухаммед (бл. 570—632) — засновник релігії ісламу, полум'яний проповідник, який силою своєї проповіді багато в чому змінив обличчя світу. Будучи неписьменним, М. свідчив, що отримав через видіння-об'явлення знання тексту Корану, що перебуває на небесах. Коран, записаний як проповідь М., став основою арабо-мусульманської культури, фундаментом арабської мови та літератури, ісламської юриспруденції (шаріат) і, зазвичай, мусульманської риторики.

Наголос логічний — підрядковий знак партитури, який виділяє семантичний центр фрази (слово або групу слів).

Наголосу знак — надрядковий знак партитури, який вживається для позначення правильного наголосу слів.

Наочність — додаткова система доказів (таблиці, діаграми, ілюстрації тощо), яка збільшує можливості впливу на аудиторію. Не слід плутати Н. та систему технічних засобів навчання (магнітофони, діапроектори, епідіаскопи

тощо). Досвідчений оратор не зловживає Н., але й не зневажає нею.

Настрій — емоційний стан оратора, що накладає відбиток на його поведінку та мовлення і передається слухачам. Промовцеві важливо вміти контролювати свій Н.

Натхнення — піднесення душевних сил оратора, яке розкріпачує творчі можливості особистості й забезпечує надзвичайну мобілізацію уваги аудиторії. Досвідчений оратор може досягти Н. за допомогою певної методики.

Національна мова — реальний фундамент національної культури в її юридичних, політичних, релігійних, науково-освітянських і побутових аспектах. Н. м. може бути почасти пов'язана культурно-генетично з мовою наднаціональної, космополітичної культури (наприклад, мови романських народів — з латинню, російська мова — з церковнослов'янською тощо), але цей варіант не є обов'язковим (пор. зі статусом арабської мови в усіх сферах культури мусульманського світу після виникнення Корану). Українська н. м. нині перебуває у стадії пасіонарності, завойовуючи все нові рубежі.

Неологізми (від грец. vso^ — новий \буо^ — слово, нові слова) -слова (словосполучення), що створюються самим автором. У силу своєї гіперекспресивності вони використовуються найчастіше поетами; оратору рекомендується уникати Н. як незрозумілих для слухачів.

Неориторика (Rethorica nova) — нова риторика, що виникла у другій половині XX ст. на грунті нових наукових дисциплін (теорії комунікації, психолінгвістики тощо) і ставить на меті насамперед комунікативний акт, спілкування оратора з аудиторією, рольову ситуацію, методи переконання.

Норма у красномовстві (від лат. norma — взірець) — система етичних, граматичних та естетичних правил, які вироблено у рамках певної культури і на яких базує свою діяльність оратор. Проте часом і порушення норми може стати виразним моментом промови.

Норма літературна — регламентоване орфоепічними, лексичними, граматичними та стилістичними правилами використання засобів національної мови.

Образ художній — специфічна форма переосмислення життя митцем, що визначає стилістику мовних рішень. Властива переважно поезії, але здавна широко використовується ораторами.

Обрив — стилістична фігура, що передає перервану мову: йдеться про щось одне, а потім переводиться на інше.

Об'єкт промови — явища реальної дійсності, що становлять матеріал для ораторської теми. Див. Тема.

Об'єктивність промовця — неупередженість оратора, справедливість його оцінок. О. п. визначає, як правило, заздалегідь успіх оратора, особливо у таких сферах, як політична, судова, академічна.

Оксюморон — троп (один з видів епітету), який дозволяє з'єднати у вислові несумісні речі.

Опис — змалювання в слові (нерідко із застосуванням поетичних засобів) обставин, що є об'єктом уваги. О. найчастіше статичний (на відміну від оповіді).

Оповідь — змалювання у слові якихось подій, руху сюжету промови; у класичній риториці йде слідом за описом і передує міркуванню.

Опонент (від лат. opponens — той, що заперечує) — уявний чи реальний співрозмовник оратора, який має супротивну позицію. Ораторові важливо дотримуватися норм коректності у ставленні до О.

Оратор, ритор (лат. orator від ого — промовляю) — особа, яка виголошує промову.

Орфоепія — правильна вимова, система норм вимови в певній мові.

Осанка — положення тіла оратора, що виробляється у результаті роботи над своїми фізичними даними. Негарна О. помітно псує враження від промови.

Основна частина — Див. Структура ораторського твору.

Павло, апостол (І ст.) — один з найполум'яніших проповідників християнства, чиї 14 послань складають серцевину апостольских послань Нового Завіту. Походив зі славної юдейської родини, мав блискучу освіту (причому

не тільки ортодоксально юдейську, а й еліністичну); був ворогом християнства, яке щойно народилося; проте навернувся, за його власним свідченням, у видінні самим Іісусом Христом. Відтоді все життя П. було віддане проповіді християнства, яку було здійснено у вражаючих масштабах (майже все культурне Середземномор'я). Був страчений за віру. У Посланнях П. започатковано християнське богослів'я, юриспруденцію та політику щодо держави. Неповторний стиль П., в якому сполучаються екстатичність і раціоналізм, справив величезний вплив на християнську риторику.

Пам'ять — психофізичний процес закріплення, збереження та відтворення інформації. Для оратора важливо тренувати П.; допускається використання конспектів з метою її підтримки.

Панегірик — жанр пишномовної похвали у старовинній риториці.

Парадокс (від грец. яара8о?о? — дивний, неочікува-ний) — стилістична фігура: неочікувана думка, висновок, що різко розходяться із загальноприйнятою думкою чи з логікою попереднього тексту.

Паралепсис (від грец. лараАлІ\|я? — пропуск) — стилістична фігура, що має місце, коли оратор повідомляє саме про те, що начебто намагався приховати. П. використовується для комічного ефекту.

Партитури знаки — графічна розмітка написаного тексту з метою його правильного інтонування. Основні П. з.: фразові паузи, дужки ромбічні та квадратні, лапки, знак наголосу, підвищення та пониження тону, злам інтонації, логічний наголос, уповільнення та прискорення темпу читання, легато. П. з. поділяються на три групи: рядкові, надрядкові, підрядкові (залежно від положення щодо рядка тексту).

Дата добавления: 2014-10-31