Виникнення антропологічних товариств та їхня роль в історії науки про людину

Протягом 50—60-х років XIX ст. у багатьох євро* пейських столицях постали антропологічні товариства — перші на­укові осередки, що мали на меті всебічне вивчення людини.

Найпомітніший слід в історії антропології залишило Паризьке товариство, засноване 1858 р. французьким анатомом і хірургом 77. Брока (1824— 1880). Брока включав у зміст антропології широкий комплекс природничих і частково гуманітарних наук, а саме: зооло­гічну антропологію, що займається визначенням місця людини в природі; описову антропологію, або етнологію, до завдань якої входить дослідження анатомічних, психологічних та соціальних рис населення земної кулі; загальну антропологію, або біологію людини, котра вивчає вплив зовнішнього середовища, спадковість, краніоло­гічні характеристики тощо. Таке широке трактування антропології.

Поль Брока

яке передбачає належність до неї власне антропології — науки про мінливість фізичного типу людини у часі й просторі; етнографії та первісної археології, було властиве і іншим представникам фран­цузької антропологічної школи.

виключну увагу Брока приділяв удосконаленню методів дослід­жень. Він розробив систему краніологічних і соматологічних точок, _склав перелік найважливіших ознак на черепі й тілі живої людини, створив прилади — прототипи сучасного антропологічного інстру­ментарію, підготував спеціальні таблиці для визначення кольору _шКіри, волосся й очей, виготовив муляжі описових характеристик обличчя: носа, губ і т. ін. Методичні рекомендації вченого значно зменшували вплив суб'єктивних чинників у процесі фіксації морфо­логічних ознак, який негативно відбивався на підсумках антропо­логічних досліджень.

З ініціативи Брока при Паризькому товаристві були засновані Антропологічна школа та музей, що згодом набув статусу Музею Людини. Він об'єднав навколо себе велику групу учнів і послідов­ників, які розгорнули активну пошукову діяльність. Один із них — Я. Топінар — узагальнив досвід французької школи антропології у фундаментальній праці "Елементи загальної антропології" (1885), де виклав основи методики морфологічних досліджень, розглянув історію органічного світу й питання антропогенезу, систематизував великий за обсягом матеріал у галузі расознавства, зібраний багатьма поколіннями європейських дослідників. Згодом інший вихованець Паризького товариства — И. Денікер — створив дуже детальну та науково обгрунтовану антропологічну класифікацію людства (1900). На відміну від попередніх класифікацій, де антропологічні, етногра­фічні, психологічні та інші характеристики часто змішувалися, в її основі лежали суто морфологічні критерії.

У 1863 р. перший антропологічний осередок виник у Російській імперії. Це було Товариство любителів природознавства при Мос­ковському університеті, організатором та ідейним натхненником якого став професор кафедри зоології А. Богданов (1863— 1896).

Богданов вважав, що антропологія, яка перебуває на межі природничих та гуманітарних знань, відіграє надзвичайно важливу роль у розробці світоглядних проблем. Час появи людства, тілесна будова найдавніших людей, умови, які сприяли вдосконаленню їхньої фізичної подоби, "порівняльна морфологія, біологія й систе­матика нині існуючих племен та їхній географічний розподіл" — ось коло питань, що їх має висвітлювати антропологія. Вчений рішуче Осуджував прояви расистської ідеології, які почастішали у другій половині XIX ст.

Богданов одним із перших виступив із дуже сміливим для свого ^Ч?^СУ положенням про незбіг расових та етнічних класифікацій, на-^Вівши приклади, коли та ж сама етнічна група включає різні антро­пологічні компоненти. Він переконливо показав, що спорідненість Племен за мовою, побутом і звичаями ще не є доказом спільності ^1хНього походження. На таких же позиціях стоїть і сучасна наука.

Історія антропологічних знань

Формування антропології

Російський природознавець звертав велику увагу на розвиток краніологічних досліджень. Він опублікував і кілька статей, присвя­чених антропологічному складові давнього населення України: скіфів, середньовічних киян і т. ін. Зібрані під його керівництвом} краніологічні колекції (понад 3 тис. черепів) склали основу антропологічної виставки, організованої в Москві 1879 р. На ній були також представлені знаряддя праці первісних людей, реконст^ рукції зразків давньої фауни та флори, скульптурні зображення й фотографії представників численних етнічних груп, що мешкали в Російській імперії. Згодом експонати цієї виставки надійшли до новоствореного Антропологічного музею Московського універси­тету, що діє й понині.

Анатолій Богданов

Микола Миклухо-Маклай

Особливу роль в історії антропології відіграв видатний учений-гуманіст, українець за походженням М. Миклухо-Маклай (1846— 1888). Протягом 70—80-х років минулого століття він здійснив кілька експедицій на Нову Гвінею, Соломонові та Гебридські острови, Малаккський півострів тощо. Постійно ризикуючи життям, він зібрав там великі антропологічні й етнографічні колекції, котрі не втратили свого значення й досі.

Центральне місце в науковій спадщині Миклухо-Маклая посіда­ють праці з антропології Нової Гвінеї. Вчений переконливо довів безпідставність поширених у ХІХ ст. уявлень про корінні відмінності

г^асів від усіх інших народів світу. Зокрема, він спростував ідчення тих європейських мандрівників, які писали про надмірну ^сВ_рСТКість волосся та синювато-чорний колір шкіри мешканців ^айбільшого меланезійського острова. Хибною виявилася й думка, ніби волосся у них росте жмутиками, а в будові ноги простежуються примітивні, "мавпячі" риси. Принципове значення мав також висновок Миклухо-Маклая про відсутність дисгармонії у фізичному типі метисів — дітей від шлюбів новогвінейців та малайців, оскільки він суперечив поглядам полігеністів про належність папуасів до особливої раси. Увесь комплекс наведених ученим даних пере­конливо свідчив про те, що ні за своїм фізичним типом, ні за психікою папуаси нічим істотно не відрізняються від інших народів, включно з європейськими, а їхня культурна відсталість пояснюється не расовою неповноцінністю, а специфікою історичного розвитку.

Миклухо-Маклай рішуче протестував проти дискримінації темношкірих рас, вимагаючи припинити політику "насильства, лю-докрадства й невільництва", яку проводили колоніальні держави. Прагнучи захистити мешканців Нової Гвінеї від колонізаторів, він висунув проект заснування на острові общини вільних поселенців. Однак царський уряд не підтримав його. Тяжкі хвороби, викликані перебуванням у незвичних для європейця кліматичних умовах, підірвали здоров'я Миклухо-Маклая, і він помер на 42-му році життя.

Значний внесок у розвиток антропології зробив відомий росій­ський вчений академік Д. Анучин (1843— 1923), який теоретично обгрунтував і застосував на практиці географічний метод аналізу антропологічних даних. У праці "Про географічний розподіл зросту чоловічого населення Росії" (1889) вчений виділив у Східній Європі кілька осередків низького та високого зросту, вказавши, що вони утворилися внаслідок давніх етногенетичних процесів. Так, змен­шення довжини тіла населення деяких регіонів Росії, за Анучиним, пояснюється впливом низькорослих фіномовних племен, асимільо­ваних прийшлими східними слов'янами в добу середньовіччя. Для аргументації своїх висновків він широко залучав дані суміжних етно­генетичних дисциплін: історії, археології, етнографії. Застосований Анучиним комплексний підхід до висвітлення питань етногенезу та етнічної історії мав чимало послідовників і досі залишається акту­альним.

26

Історія антропологічних знань '

Дата добавления: 2014-11-29