КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Боголюдська природа Церкви
Догматичне правознавство. Боголюдська природа Церкви. План 1. Предмет та розвиток науки права взагалі. 3. Методи та школи у правознавстві. 4. Догматична юриспруденція Середньовіччя. 6. Історично-Філософська школа.
Являючи собою Царство Небесне на землі, Церква з самого свого народження виявила свою Боголюдську природу, якою вона відрізняється від усіх інших людських громад, в тому числі і релігійних. Церква – це Божественний заклад, у якому Святий Дух подає людям благодатні сили для духовного відродження, спасіння і обоження. Церква Христова – це Царство не від світу цього (Ін.18, 36), у той же час це – Царство, видимо явлене у цьому світі. З людського боку вона являє собою “суспільство людей, з’єднаних православною вірою, законом Божим, священноначалієм і Таїнствами”. В самому Священному Писанні слово “церква” вживається і для вказівки на її неземну природу: дім Божий, “ який є Церква Бога живого, стовп і утвердження істини ” (1 Тим.3, 15), Тіло Христове,” яке є Церква ” (Кол.1, 24-25), - і для того, щоб позначити її як людське суспільство: говорячи про те, що брата, який згрішив, потрібно спочатку викрити наодинці, а якщо не послухає, то перед свідками, Господь додав: “ Якщо ж не послухає їх, скажи церкві; а якщо і церкви не послухає, то нехай буде він тобі, як язичник і митар ” (Мф.18, 17). Поняття “церква” веде походження від двох грецьких слів, які вказують на обидві ці – Божественну і людську – сторони в природі Церкви. Слов’янськими та германськими мовами (“црква” – сербською, Kirche – німецькою, church – англійською) слово “церква” бере початок від грецького словосполучення (Дім Господній), а по-латині і в мовах романських (ecclesia, l’eglise, chiesa) походить від грецького слова, яке означає суспільне, або народне, зібрання.
Як Тіло Христове Церква безкінечно переважає все земне і ніяким земним законам не підлягає, але як людське суспільство вона підпорядковується загальним умовам земного порядку: вступає у ті чи інші відносини з державами, іншими суспільними утвореннями. Вже одна ця обставина вводить її в область права. Проте область права стосується не тільки вказаних відносин Церкви. Вона охоплює і внутрішньоцерковне життя, устрій Церкви, взаємовідносини між церковними спільнотами та інститутами, а також між окремими членами Церкви. Творець і Глава Церкви дав їй Свій закон: правило віри і правило життя по вірі, т. т. догмати віри і моральний закон, а разом з тим Він дав і закон, яким встановлюються відносини між окремими частинами її живого організму. Свої основні закони Церква отримала від самого Христа, інші закони вона видавала сама, владою, яку Він вручив їй. Норми і правила, що регулюють як внутрішнє життя Церкви, в її спільнотно-інституціональному аспекті, так і її відносини з іншими суспільними спілками, релігійного чи політичного характеру, складають церковне право. Цими нормами, правилами, законами Церква оберігає свій Богозданний лад. МЕТОДИ І ШКОЛИ У ПРАВОЗНАВСТВІ
Загально кажучи, право можна досліджувати під трьома поглядами: догматичним, історичним та політичним. Саме в такій послідовності розвивалася наука права. 1. Догматичне правознавство. Практика життя насамперед вимагала застосування діючих правних норм, писаних чи звичаєвих для застосування їх у поодиноких життєвих випадках таких, як складання угод та інших актів, розв'язання суперечок, встановлення провинності й кари та ін. Отже, особи, які найчастіше мали до діла з правом, тобто судді, адвокати, державні діячі, теоретики права, насамперед мусіли знати діюче у своїй країні право та вміти застосувати його норми до конкретних поодиноких випадків, а цієї мети найкраще можна осягнути за допомогою т. зв. догматичного методу.
Розглянемо у чому він полягає. Наука права, викладена за цим методом називається догматичною юриспруденцією, або догматичним правознавством. Воно вживається у практичних цілях. При догматичній розправі права, яке колись зобов'язувало чи й нині зобов'язує в кожній окремій країні, його не піддають жодній критиці, але приймають інститути чи норми права, як щось незмінне й незаперечне. Тут є певна подібність чи аналогія до методу, що застосовується догматичним богослов'ям у справах віри. Правничий догматичний метод не дає справжнього наукового знання про істоту права, не помагає з'ясувати його природи, як соціального або психологічного явища. Догматичний метод є систематично-описовим методом явищ і правних норм й залишає науковцям пояснювати істоту права, як явища соціального, психологічного, його відношення до етики і моралі й подібного. Наукове завдання догматики позитивного права полягає в конструкції, в побудові правних інститутів, у зведенні поодиноких норм до загальних понять, а також і в тому, щоб зробити логічно випливаючі з них висновки. Догматичний метод увів право в царину умового мистецтва в тлумаченні канонів. Догматичне тлумачення постало ще за ранніх часів людської культури. Відомо, що понад дві тисячі років до Христа видано було закони Гаммурабі, кілька сот літ пізніше появилися єгипетські закони, Мойсеєві закони, а ще пізніше – законодавства грецьке і римське. Але певно, що існували законодавства й у значно раніші часи. Цілком певно, що вже тоді було потрібно вивчати право, треба було знати закони й звичаї, іцоб застосовувати їх при розсудах, а судові функції були найважливішими в системі тодішнього управління. У старинних жидів довгий час їхні провідники називалися суддями, які значно пізніше перебрали титул царів. У первісних народів право, як і всі суспільні установи, було безпосередню пов'язане з релігією. Норми права здавалися в очах первісної людини наказами або натхненням, що походило безпосередньо від богів чи від Бога, як наприклад, десять заповідей Божих, переданих Мойсееві, а ціле право уважалось установою божою. Таким чином первісне право завжди було забарвлене релігійно, було священним, а переступ, порушення закону вважалось тогочасними людьми за невиконання божої волі. А тому, що волю найкраще могли знати жерці, священики, служителі культу, тому й не дивно, що законотворчі функції, як і функції збереження, тлумачення законів та навчання їх, як й права взагалі зосереджувалися в руках цієї верстви. Так було в Єгипті, Ізраїлі, Стародавньому Римі, у первісній Церкві.
Як розвивалася наука права у різних найбільш культурних народів стародавнього світу ми не знаємо. Більшість уривкових відомостей дійшли до нас лише з часів Римської імперії. Римлян визнала юридична наука за геніальних творців права, а особливо права цивільного. Ними розроблені деякі галузі права публічного такі, як про державний лад, процесуальне право. Найваливішою спадщиною, яку дістало людство від римських правників - це їхній метод, донині неперевершений. Римляни були митцями у творенні права. Вони найкраще зуміли відчитати, зінтерпретувати природний закон Творця й оформити його в правні норми. В Римській імперії, а пізніше й у Візантії, наступниці Риму на Сході, діяли школи правознавства, де вивчалася складна чинна система права. За підручники, що впроваджували учнів-правників в ділянку підставових понять права служили т. зв. інституції, свого роду енциклопедії цивільного права. До наших часів дійшли інституції відомого римського правника Ґая (II ст.). Також імператор Юстиніян доручив професорам Теофілу й Доротею укласти елементарний підручник з систематичним нарисом римського права для правників-початківців. Цей підручник 533 року дістав навіть силу закону. Занепад Римської імперії у V ст., занепад господарства й культури припинили на цілі століття розвиток правотворчості й правознавства у цілій Европі, хоч право й надалі не переставало діяти в Італії, Франції й Еспанії, але як право власне племені, народу. Церква в цілому і клир зокрема, які оформилися в інституції з певною структурою, жили також в основі за формулами римського права, особливо щодо судів, процесів, щодо шлюбних норм, права власності, посілостей, дарування та ін.
В такому підрядному вигляді це право перебувало від VI до XII ст. В деяких містах Італії існували навіть правничі школи, найстарша – в Болонії, в яких викладали право на високому рівні.
ДОГМАТИЧНА ЮРИСПРУДЕНЦІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
На початку XI ст. починається відродження та новий розквіт римського права. Зумовлює цей факт широка морська торгівля, нове господарче й культурне життя північних італійських міст та Венеції, що перетворюються в потужні морські торговельні республіки. Тут починає буяти жваве комерційне, мистецьке, літературне, наукове життя. Настає корінний поворот у соціальній структурі тодішнього суспільства. Примітивні форми пануючого досі «варварського» народного права зовсім не були придатними до регулювання нових відносин. Тому правнича думка того часу цілком природно звернулася до готового римського права, яке впродовж віків неволі було розгублене а чи й призабуте. Римське право було перейняте узагальненими принципами й становило собою гармонійну юридичну систему. Воно надавалося до застосування на широкій території І для розвиненого торговельного обороту, бо на цьому ґрунті воно і постало. Римське прво наново входило у життя та набувало характеру чинного права, особливо через судову практику, яку стверджувала законна влада.
ШКОЛА ҐЛЬОСАТОРІВ І КОМЕНТАТОРІВ
В XII ст, у Болонії розпочав свою діяльність своєрідний університет – школа ґльосаторів і коментаторів римського права. Слово «ґльоса» означає примітка між рядками тексту або на маргінесі, яка пояснює правне значення слів і тексту закону. Саме школа ґльосаторів і коментаторів стала ініціатором ще перед добою відродження і дала почин догматичного вивчання права. Догматизм мислення саме й був характерною рисою раннього Середньовіччя. За догматичним методом бралися готові істини ззовні, не розшукуючи їх шляхом самостійного дослідження явищ і не піддаючи їх критиці. Як у релігії бездискусійно приймається основою всього Св. Письмо, у класичній філософії - твори Арістотеля, в праві — corpus iuris civilis, тобто збірники права, іцо їх було видано за наказом візантійського імператора Юстиніяна в 529—566 pp. під назвами інституцій, кодексів і новел. За цим збірником компіляцій і праць римських класичних авторів-правників був визнаний найвищий авторитет. Його вважали хіба іцо не таким же авторитетним, яле Св. Письмо. Текст цього збірника у правничих школах лише вивчався і пояснювався. Навчання було фраґментарним, над якимось вибраним текстом, та казуалістичне, тобто пояснення правних казусів, дійсних чи вигаданих. Навчання відбувалося екзеґетичним, тлумачним способом. Згодом деякі відважні автори намагаються подавати юридичний матеріал в своїй власній системі; відступаючи від збірників Юстиніяна. Ґльоси — тлумачення автентичних авторів набирають сили майже закону. У XIII ст. школа коментаторів, пояснюючи гіе лише автентичні тексти і ґльосаторів, стає знаряддям, через яке запроваджується у життя західноєвропейських народів римське право. Право церковне, чи канонічне запозичило дуже багато юридичних форм та інститутів від римського права.
ІСТОРИЧНО-ФІЛОСОФСЬКА ШКОЛА
Допитливі уми правників не задовільнилися вивчанням права за безкритичним методом ґльосаторів і коментаторів, перейнятих схоластикою, прискіпливою казуїстикою та повною відсутністю історичних знань та історичного світогляду. В добу Відродження XIV-XV ст. поглиблюється дослідження стародавніх грецьких і римських класичних письменників, філософів, богословів, правників. Разом з тим нагромаджується великий історичний, філософський, богословський і правний матеріал. На підставі правдивого знання пробуджується критична думка, яка і схоластиці, і царині юриспруденції проголошує невблаганну війну. У Франції на початку XVI ст. виникає історично-філософська школа права. Згодом, у XVI-XVII ст., постає подібна школа в Голяндії. Обидві ці школи впроваджують в дослідження права систематизацію та історично-критичний метод, а особливо нагромаджують велику кількість історичного правного матеріалу. Представники цих шкіл вимагають дослідження за автентичним, оригінальним текстом правних джерел, відкидаючи ґльоси, тлумачення, які на той час майже цілковито витиснули первісні тексти збірників права, вимагають старанної обробки джерел римського права. Але ці школи т. зв. практичного напрямку не внесли в науку права помітних надбань. Розвинулася в XVII ст. також школа природного права, головно в Голяндії та Німеччині. Її засновником був Гуґо Ґроґій, а за ним іде ряд визначних науковців таких, як наприклад, Емануїл Кант. Ця школа в науку права внесла філософсько-ідейний зміст, чого бракувало попереднім школам права. Ідея про природне право людини існувала завжди. Вже римські правники вживали термін ius naturale. Але викристалізувалася й оформилася ця ідея лише у XVII ст. та розвинулася найбільше у XVIII ст., осягнувши апогея в часи Великої Французької Революції. Ґрунт для викристалізування ідеї природного права людини був підготований господарчими та соціальними причинами у XVII-XVIII ст. Відкривалися нові світи, зростали промисловість і торгівля, підкосився рівень культури й добробуту, особливо серед міського населення. До цього появились велетні науки, як Галілей, Коперник, Декарт, Н'ютон. Серед народних мас постало практичне бажання свободи особистої, релігійної, економічної та політичної, тобто свободи від утисків феодалів, деколи й від утисків духовенства, та головно від настирливої опіки абсолютичної монархії, що зродилась на руїнах феодалізму. Ці прагнення до свободи знайшли собі вислів, а згодом і дальший розвиток в ідеології школи природного права. Школа природного права визнає людину основним елементом суспільства. Разом з тим людина є особистістю, особою, а тому моральною цінністю. Під суспільним оглядом людина, як особа, є найпростішим елементом, суспільним атомом. Як члена суспільства, людину вже не можна розділити, тому вона є те, іцо суспільно неподільне, тобто індивідом. Кожний індивід має права, які йому вроджені та належать незалежно від суспільного ладу або держави, а єдино від Творця природи. Отже, права людини походять від самої її природи. Ці права потрібно лише віднайти, відчитати, як закони природи, як істини, що випливають з аксіоми моральної природи індивіда, у якому містяться також природні закони людського спілкування, як рівно ж невід'ємні й непорушні права вільної людини. Природні закони спілкування будуть служити для управління суспільством. Виходячи з цих наставлень, філософська школа природного права визнавала кожну історично створену систему природного права лише нівеченням ідеальної системи природного права та шкідливим ухилом від нього. Таке знеї важливе й погірдливе ставлення до позитивного права привело до занедбання вивчання права минувшини, його історії, як і права чинного та його догми. Під цим оглядом школа природного права мала свій неґативний вплив на подальший розвиток права. Проти теорії природного права з гострою критикою виступили з одного боку історики й соціологи, а з другого – самі таки правники. Одначе, незаперечним фактом є те, що заслуги школи природного права перед цілим людством, а зокрема перед наукою права, є просто неоціненними. Вона піднесла науку права до висот філософських наук, створивши для неї широку ідейну базу. Школа природного права не цікавиться лише практичними питаннями права, як це робилося перед тим, але вивчає право, як органічну сукупність правних норм, як щось ціле, закінчене і розшукує для права належне місце у суспільстві, а особливо - в державі. Ця школа намагається розв'язати питання про саме походження права, про його зв'язки з етикою. Вона стверджує правну цінність кожної людини, як індивіда, визнаючи за ним певні незмінні, непорушні, особисті й політичні права. Ця школа впроваджує лише свої формулювання загальних понять права та критичний метод у вивчанні права, бо не ввазсає тогочасних зобов'язуючих правних норм за. щось священне, а навпаки за попсоване, інтерпольоване природне право. Школа природного права не шанує авторитетів, але з повагою ставиться до римського права від якого, хоч несвідомо, запозичила багато правних концепцій. Вона також сприяла догматичній юриспруденції, домагаючись доцільнішої систематизації догматичного правничого матеріалу, тобто норм позитивного права. Догматичне правознавство вивчає переважно сучасне практичне право та його практичне застосування в житті. Історичне правознавство вивчає переважно право в минулому, пов'язуючи його часто зі сучасним правом. Одначе, людський розум цим не задовольняється. Йому треба встановляти право на майбутнє, чого вимагав саме життя суспільства, яке перебуває в процесі постійного розвитку. Життя - це рух, постійний поступ, воно цілий час творить нові відносини в суспільстві, нові вартості й нові цілі у людей. ІЦоб не залишитися поза життям, не застаріти, право мусить поспішати, охопити своїми нормами нові відносини, задовольнити нові потреби. Політика права має своїм опорним пунктом метод, протилежний методу догматичного правознавства. Всупереч з догматизмом, вона починає саме критикою зобов'язуючого права, яке для неї не є жодною істиною чи безсуперечним твердженням. Але ця критика права їй потрібна на те, щоб довести необхідність запровадження нових правних нррм. Для того що така критика визначає точну мету майбутнього законодавчого акту, вишукуючи форми і засоби, якими цю мету можна осягнути. Таким чином інтенсивно вводиться у творчий процес права елемент людської свідомості, зокрема свідомості цілей і засобів. В загальному політика права, як наука, відіграє роль віщуна майбутньої реформи, наприклад, запровадження нової конституції в якійсь державі чи радикальні зміни в царині права карного або цивільного, нові кодекси і тому подібне. Правдою є і те, що саме ця наука політики права найслабше розвинена з усіх правничих наук. З вищесказаного бачимо який складний шлях довелося перейти правознавству, поки воно дійшло до сучасного стану. Ми бачимо, що право охоплює найрізноманітніші явища життя, індивіда, суспільні зв'язки, державу, релігію, міждержавні зв'язки, а разом з тим речі й чини. Право не є явищем простим, а навпаки,- багатогранним і різнородним. До вивчання права треба підходити з різних боків, історичного, догматичного, соціологічного, економічного, психологічного або релігійного. Цей лад має бути, як право, розумний, справедливий та гарантуючий свободу всім членам суспільства. В цій різнобічності права полягають практичні труднощі вивчання природи права, та труднощі його дослідження. Все таки право, як явище людської культури, є цілісним і неподільним. Цілісність поняття права імперативно вимагає від нас зводити докупи все те, що є в праві спільного, що його об'єднує в цільне поняття і, врешті, дає загальне пізнання права, тобто синтез цілого правознавства. Тому перед нами стоїть друге важливе після вступу питання — визначити властиве поняття права. ТЕМА 2. ПОНЯТТЯ ПРАВА
Дата добавления: 2014-12-07; Просмотров: 580; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |