Тексти для пунктуаційного аналізу

СИНТАКСИЧНИЙ РОЗБІР РЕЧЕННЯ З ПРЯМОЮ МОВОЮ

Доведіть, що це речення з прямою мовою, назвавши слова автора і пряму мову.

Визначіть, чим виражені слова автора і пряма мова (простими чи складними реченнями, текстом).

Зробіть синтаксичний розбір кожного речення (див. синтаксичний розбір простого і складного речення).

Зробити пунктуаційний аналіз текстів, визначаючи обов’язкові, варіативні та факультативні знаки (авторські знаки, зумовлені умовами контексту). Зазначити, розділові знаки є віддільними чи відокремлювальними.

Віддільні служать для розмежування попереднього і наступного речень, частин у складному реченні та однорідних членів. До них належать крапка, знак питання, знак оклику, кома, крапка з комою, двокрапка, тире і три крапки. Віддільні розділові знаки можуть бути одиничними й повторюваними. Відокремлювальні розділові знаки вживаються для позначення меж таких синтаксичних конструкцій, які вставляються в речення з метою доповнення, пояснення, розкриття змісту одного чи кількох членів речення або й речення в цілому, тобто ними відокремлюються звертання, вставні і вставлені конструкції, відокремлені члени речення. До них належать парні розділові знаки.

1. «Х-фактор» на сьогодні — один із найбільш рейтингових продуктів у сезоні. Його частка майже вдвічі вища за середній показник СТБ. Величину рейтингу пояснимо просто: понад чверть населення України під час кожного ефіру шоу налаштовує телеприймачі на один канал...

Формат «Х-фактора», як і його вартість і «правила» реалізації, — комерційна таємниця. Говорити можна лише про принципи адаптації.

Та це, загалом, очевидно й глядачеві... Типажі учасників — там і тут — істотно відрізняються.

Але ідея та ж сама: співоче шоу для всі охочих, учасників розділено на чотири категорії — солісти до 28 років, солістки до 28, категорія «виконавці віком після 28» і колективи.

Формат, здавалося б, витримано навіть у якихось малосуттєвих дрібницях. Як, скажімо, склад журі. У британському — Шеріл Коул і Данні Міноуг: перша — екс-вокалістка помірно популярної в Британії групи Girls Aloud, друга — сестра зірки зі світовим ім’ям Кайлі Міноуг. Формат журі витримано в тому значенні, що про Йолку, Серьогу, Сосєдова мало не половина глядачів «X-фактора» вперше дізналися завдяки талант-шоу.

Можна багато й красиво розводитися про те, що «X-фактор» (та інші подібні телешоу) розвиваються за сценарієм «історії про Попелюшку», але при перекладі цієї казки рідною мовою виявляється, що її фінал перекладач неминуче перебріхує.

І провина в тому, зрозуміло, не перекладача, а вітчизняного культурно-розважального середовища.

Для прикладу: переможниця третього сезону британського «X-фактора» Леона Льюїс їздить по світу з концертами і не сходить з перших рядків європейських хіт-парадів. А найщасливіші переможці українських талант-шоу — добре, якщо хоча б раз на рік дають концерти на престижному майданчику. Решту часу подорожують по країні, виступаючи на ювілеях промислових компаній і днях бухгалтерів.

Цей ліричний відступ був не дуже витонченою підводкою ось до чого: чи варто талантові прориватися через бар’єри телеконкурсів, щоб, поповнивши лави українських попзірок, стати ще одним артистом, 90% гастрольного життя якого займають корпоративні свята?

Чи варто бути зіркою шоу-бізнесу, якщо такого загалом і немає?

Не секрет, що дуже багатьох людей розваги з телевізора давно не влаштовують. Власне, ці люди були завжди. Але донедавна не мали колективного голосу. Сама ідея нехай і безмірно талановитих, але затиснутих у рамки формату артистів, які з’являються промисловим способом («Х-фактор» і далі за списком), противна суті мистецтва.

Більше того, вона неприємна не тільки заумним інтелектуалам, а й, як з’ясувалося, тій категорії глядачів, яку зазвичай обзивають «широкими масами».

Глобалізація мистецтва йде повним ходом: від світу сучасного живопису до світу сучасної літератури.

Форматні телешоу на кшталт «Х-фактора» — форпости цього процесу.

Та ось у чому річ: на форматних випускників талант-шоу здебільшого дивляться виключно як на світських персонажів. Так, їх знає країна... Так, вони, безперечно, артисти... Але в підсвідомості крутиться небезпечне — ніби штучна ялинка теж ялинка, але таки не до кінця. Винуватий у цьому «формат» — категорія, якої в мистецтві не існує.

Телебачення донедавна було головним каналом інформації і розваг. Причому з авторитарним одностороннім зв’язком. Але в останнє десятиліття комунікаційний світ стрімко змінився. Виявилося, зворотний зв’язок є. Він шириться семимильними кроками. Глобалізації мистецтва мільйони зацікавлених людей дали зворотний хід. Величезна маса людей, яка раніше була розрізнена, тепер перебуває в одному інформаційному полі. А телеканали дедалі більше уявляються величезними малоповороткими лайнерами.

Ідеться про Інтернет. Найбільш (на даний момент) «народний» спосіб комунікації.

Цього року Марку Цукербергу — творцеві найпопулярнішої соціальної мережі «Фейсбук» — журнал Time присудив звання «Людина року». Зрозуміло чому. Приватні сторінки на «Фейсбуку» мають півмільярда людей. Тобто кожен чотирнадцятий житель планети.

У Британії ним користуються 62 відсотки населення — майже дві третини. На минуле Різдво британці зібралися у «Фейсбуку» і змістили з першого місця національного хіт-параду нового переможця

«Х-фактора»... Дружно проголосувавши за групу Rage Against the Machine.

Здається, цей демарш виявився першим масовим попередженням формату: зв’язок нині двосторонній; нас явно більше, і ми можемо впливати на те, що ви намагаєтеся зробити з мистецтвом!

Із приводу «глобального телебачення» варто відзначити важливу річ — зниження рейтингів загальнонаціональних каналів. Тенденція ця загальносвітова. І як боротися з нею, поки що не придумали.

Неабияку лепту в цей розлад механізму вніс Інтернет. Він набагато мобільніший, швидкісніший, чесніший та універсальніший.

Дехто сходиться на думці, що вихід телебачення в тому, щоб створювати нішеві спеціалізовані телеканали. Тобто брати на озброєння «Теорію довгого хвоста» Кріса Андерсона, головного редактора журналу Wired. Суть її в тому, що люди більше не хочуть споживати усереднені продукти. У мистецтві, як і в економіці, покупців чимдалі менше влаштовують «речі для всіх». Хочуть — товар під себе. У результаті нішеві прибутки перекривають прибутки форматних продуктів.

Зрозуміло, що українські інтернет-реалії поки що не можуть конкурувати з реаліями Європи і Америки. З іншого боку, ще якихось сорок років тому було заведено ходити одне до одного в гості дивитися телевізор — тобто дайте тільки час.

Утім, як показав недавній випадок на українському «Х-факторі», потужностей уже цілком вистачає... По суті, вітчизняні користувачі мережі повернули на шоу одного з вибулих учасників — Олександра Кривошапка. Четверо суддів вирішили, що він «не талант» (не формат). І тисячі глядачів з ними не погодилися. Десять років тому авторитарність спрацювала б чітко. Тепер, що прекрасно, — ні!

Виявилося, ті ж таки «широкі маси», які «їдять, що дають», мають голос. І вони можуть про це гучно заявити. Зрештою, завдяки їхній увазі до шоу, в каналу й підвищується вартість тих самих рекламних секунд… Словом, затребувана ніша перемогла загальний хіт продажів.

Навряд чи вже назріла війна «Інтернет проти телебачення». Це було б поверхово й банально.

Просто треба усвідомлювати, що культурне поле нині, з одного боку, однорідне, а з іншого — зовсім не однозначне. Маргінальний артист має стільки ж можливостей пробитися до публіки, як і комерційна попзірка.

Має тому, що в Інтернеті немає нав’язуваного формату. Немає «фабрики»! Тут кожен відповідає за себе. Усе прозоро і доволі об’єктивно.

Об’єктивно настільки, що та сама комерційна попзірка (якщо вона справді чогось варта), вже точно не пропаде. Маргінальний артист ніколи не перебереться виступати з напівпідвальних клубів на стадіони, але він хоча б має можливість бути почутим...(з газети «Дзеркало тижня»)

2. Про владу

Колишній британський канцлер, коли його запитали на телебаченні, чи хотів би він бути прем'єром, відповів із певним здивуванням: «Та всяк хотів би...» Мене це у свою чергу теж здивувало, бо я, наприклад, зовсім не думаю, що кожен хотів би бути прем'єром; існує безліч людей, які зовсім не мріють про таку посаду - і не тому, що це «червиве яблучко», а тому, що багато хто вважає таку роботу просто жахливою: страшний клопіт, велика відповідальність, уже наперед відомо, що на тебе всяк час нападатимуть, тебе всякчас висміюватимуть і приписуватимуть тобі найгірші наміри тощо. Отже, чи це правда, що «всі хочуть влади»? Відповідь на це запитання залежить від того, який сенс ми вкладатимемо в саме поняття влади. У найширшому розумінні «владою» ми називаємо все те, що дає нам змогу впливати на оточення - природне чи людське - в бажаному напрямку. Мала дитина, яка вперше сп'ялася на ноги чи почала ходити, вже здобуває певну владу над своїм тілом і, як бачимо, радіє цьому; беззаперечним є також той факт, що кожен хотів би мати більше, а не менше влади над функціями свого тіла, які можна контролювати, як м'язи й суглоби. Коли ми опановуємо якусь іноземну мову, вчимося грати в шахи або плавати, коли ми вивчили якусь галузь математики, то маємо підстави сказати, що ми виробили певні навички, завдяки яким володіємо певним рівнем культури.

Таке широке поняття влади вже загальноприйняте, цим пояснюється поява теорій, за якими кожен людський почин підпорядковується прагненню влади, усі наші мотивації походять з пристрасного бажання влади в її найрізноманітніших формах; хоч би чого ми домагалися, ми хочемо тільки влади, у цьому джерело енергії людського життя. Люди прагнуть багатства, бо багатство дає їм владу як над речами, так, певною мірою - іноді значною, - і над іншими людьми. Навіть секс можна тлумачити в категоріях влади: або тому, що, як здається, нам належить тіло іншої людини, а відтак і сама людина, або з тієї причини, що, володіючи тілом-людиною, ми виключаємо інших з простору цього володіння і засобом такого виключення або збіднення інших отримуємо втіху володаря. Більше того, навіть альтруїстична поведінка при певному зусиллі може витлумачуватися таким чином: якщо ми робимо добро іншим людям, то тільки для того, щоб контролювати їхнє життя, отже, здобувати над ними часткову владу, навіть якщо ми несвідомі цієї прихованої мотивації. Таким чином, усе в житті зводиться до пошуку влади, нічого іншого не існує, решта - самоомана.

І хай теорія, згідно з якою в нас немає нічого, окрім жадоби влади, наївна, бо мало що пояснює, проте ніхто не заперечуватиме того факту, що влада - цінність, якої ми прагнемо особливо. Найчастіше, говорячи про владу, ми вкладаємо в це поняття зміст вужчий за той, про який уже йшлося, а саме про владу, сенс якої полягає в тому, щоб мати засоби, за допомогою яких ми можемо впливати - шляхом насильства чи загрозою насильства - на поведінку людей і регулювати цю поведінку відповідно до намірів володаря (одиничного чи колективного). У цьому сенсі влада передбачає існування організованих засобів насильства, у сучасному світі -держави. Чи кожний з нас хоче саме такої влади? Напевно, кожний би хотів, щоб інші люди поводилися так, як він вважає за потрібне, тобто: або згідно з його почуттям справедливості, або найвигідніше для нього. Одначе з цього не випливає, що кожен хотів би бути королем.

Не було і ніколи не буде «влади народу» у вузькому значенні цього слова: це неможливо просто з технічної точки зору. Можуть бути лише різні засоби, за допомогою яких народ контролює владу і може замінити її на іншу. Звичайно, коли влада вже діє, ми маємо чимало обмежень і в багатьох важливих справах не маємо права вибору; ми не можемо вибирати - посилати чи ні наших дітей до школи, платити чи не платити податки, складати чи не складати іспит на права водія (якщо ми хочемо водити машину), і це стосується тисячі інших

справ. Контроль народу над владою також не буває безпомилковим, влада, обрана демократичним шляхом, також піддається корупції, її рішення часто суперечать прагненням більшості, задовольнити всіх жодна влада не зможе і т. ін. Це банальні речі, відомі всім нам.

Засоби контролю народу над владою ніколи не бувають досконалими, але вони найбільш результативні з усіх, які вигадало людство, аби запобігти свавільній тиранії, власне, вони зводяться ось до чого: зміцнювати засоби суспільного контролю над владою і обмежувати сферу державної влади тим, що справді необхідне для підтримування суспільного порядку. Регулювання усієї життєдіяльності людей - це тоталітарна влада.

Таким чином, ми можемо - й повинні - з підозрою трактувати органи політичної влади, перевіряти її якомога більше і в разі потреби нарікати на неї (а така потреба знаходиться майже завжди), але ми не повинні нарікати на те, що влада існує як така, хіба що ми винайшли б інший світ, - багато хто вже пробував, але без успіху (Лешек Колаковський).

3. Про брехню

Іноді дискутується питання, чи повинні лікарі повідомляти хворих про їхній безнадійний стан (це випадок прямої брехні або брехні шляхом приховування): це питання в різних країнах трактують по-різному, і хоча легко знайти аргументи як для одної, так і для другої сторони, проте, як правило, ці аргументи засновуються на гуманізмі, інтересах хворих і їхніх родин, а не на вартості правди як такої.

Коротко кажучи, напевно, не суперечить здоровому глузду визнання того, що трапляються ситуації, коли треба брехати задля доброї справи, і проблема полягає в тому, як визначити цю «добру справу», адже ми легко схилятимемося до того, що все, що не суперечить нашим приватним інтересам, це власне і є «добра справа», тому важко встановити таке правило, яке б обумовлювало усі можливі випадки і їхні варіації.

Прихильники ригористичної заборони на брехню кажуть: якби кожний брехав тоді, коли йому подобається, або коли йому вигідно, довір'я до інших людей було б цілковито підірване, а довіра - це необхідна умова будь-якого порядку й людського співіснування; таким чином, додають вони, брехня обернулася б проти брехунів, бо, таким чином, ніхто б нікому не вірив.

У цьому аргументі є раціональне зерно, але він непереконливий, якщо має бути підставою для запровадження абсолютної заборони на брехню. Якби ми ніколи не могли вірити в те, що інші кажуть правду, життя насправді було б нестерпним. Одначе повний розпад взаємної довіри нам, напевно, не загрожує. Здебільшого ми знаємо, коли можемо довіряти інформації, яку подають інші, а коли мусимо бути обачними, бо підозрюємо, що інша людина зацікавлена ввести нас в оману і Що, можливо, вона плекає такий намір. Люди рідко брешуть безкорисливо. Хоча існують випадки закоренілих брехунів: наприклад, я знав письменника, якому ніколи не можна було вірити, бо він любив розповідати різні історії про своє життя, які постійно змінювалися в залежності від обставин чи співрозмовників; одначе він робив це з фантазією й дотепно, так що його було приємно слухати, хоча всі знали, що до цих оповідань не треба ставитися серйозно…

Навіть брехня, що є такою звичайною в політиці, в бізнесі й на війні, не руйнує довір'я в приватних стосунках між людьми, бо всі, хто обертається в цих сферах, не втрачають пильності й знають, хто й навіщо може їх обманювати. Навіть брехливість реклами менш шкідлива, ніж могло б видаватися. У всіх країнах існують правові обмеження, які запобігають прямій передачі брехливої інформації про рекламовані продукти; просто заборонено під страхом покарання продавати воду з крана в упаковці, на якій написано, що це процентні ліки від раку. Одначе дозволяється оголошувати, що мило «Чудо» чи пиво «Гамбург» - найкращі в світі. У цьому випадку мета реклами полягає не в тому, щоб я, почувши по телебаченню, що мило «Чудо» найкраще в світі, прийшов до висновку, що це правда; ні, мета в тому, щоб я запам'ятав, як виглядає упаковка мила «Чудо» і щоб, вибираючи мило в магазині, я звернувся до продукту, який здається мені знайомим через багаторазовий перегляд тієї самої реклами; реклама розраховує - і то небезпідставно - на наш природний консерватизм, на те, що в мене виникне почуття, наче я вже знаю мило «Чудо», навіть якщо я й зовсім його не знаю.

Коли ж ми говоримо про політичну брехню, треба провести чітке розрізнення. Політична брехня - часте явище, одначе, обмежене свободою слова й критики в демократичних країнах, воно не затирає різниці між правдою і неправдою. Якийсь міністр може заявити, що він про щось і не знав, хоча насправді знав. Отже, він збрехав, але незалежно від того, чи стане, чи не стане явною його брехня, різниця між правдою і фальшем залишається в силі. Інакше стоять справи в тоталітарних країнах, особливо за комунізму в стані його найвищого піднесення, тобто за сталінізму. Там повністю затирається різниця між тим, що є правдою, й тим, що є політично правильним, затирається аж тією мірою, що люди, які зі страху повторювали «політично правильні» слова, наполовину самі в ці слова вірили, і навіть вожді часто ставали жертвами власної брехні. Мета полягала в тому, щоб різниця між правдою й брехнею стерлася в умах громадян так, аби люди знали, що належить говорити як політично правильне й забували про цю різницю, щоб можна було фальшувати історичну правду й таким чином не просто брехати, а нищити саму ідею правди в нормальному розумінні цього слова. Цієї мети не можна було досягти повністю, але розумове спустошення, викликане цією системою, було величезне, особливо в Радянському Союзі. У Польщі, де тоталітарний режим ніколи не сягав такого рівня, воно було меншим. Свобода слова й критики не може викорінити політичної брехні, але може повернути нормальний сенс словам «брехня», «правда» чи «правдивість».

З того, що брехня іноді допускається, і з того, що можна брехати задля добра, варто все ж зробити висновок, що нам можна покладатися на формулу «іноді брехня - це добро, іноді - зло», бо така формула настільки туманна, що може виправдати практично будь-яку нашу брехню. Також з цього не випливає, що можна з самого початку виховувати дітей у такому дусі. Обачніше буде вчити дітей, що будь-яка брехня без винятку - це недобре, аби таким чином прищепити їм інстинкт, завдяки якому їм принаймні буде не по собі, коли вони брешуть. Решти діти вчаться самі - швидко, легко й без допомоги дорослих.

Та якщо абсолютна заборона на брехню іноді неефективна, а часом вступає в суперечність з іншими, важливішими заповідями, то як встановити той загальний принцип, що допускає брехню? Я повторюю, що такого загального принципу, який би безпомильно визначав кожний окремий випадок, немає. Одначе можна відважитися на певні моральні висновки, які можуть виявитися корисними. Перший висновок такий: треба намагатися не брехати самому собі, отже, знати між іншим, що коли вже ти брешеш, то брешеш. Досить сказати, що коли ми брешемо і вважаємо, що робимо це для добра, то мусимо точно знати, що так воно і є. По-друге, ми мусимо пам'ятати, що наше самовиправдання і наше розуміння «добра», які мають ушляхетнити нашу брехню, завжди підозрілі, якщо «добра справа» пов'язується з нашим особистим інтересом. По-третє, ми можемо пам'ятати, що брехня не має морального виправдання й тоді, коли допускається, і навіть тоді, коли рекомендується задля збереження важливіших цінностей. По-четверте, непогано знати, що брехня часто приносить шкоду іншим, але ще частіше вона шкодить самому брехуну, бо внутрішньо спустошує його. Запам'ятовування цих правил не призведе до того, що всі ми - чи більшість із нас - станемо святими й безгрішними, воно не знищить також на світі брехню, але може навчити нас обережно поводитися з такою зброєю, як брехня, навіть тоді, коли застосувати цю зброю треба (Лешек Колаховський).

4. Говіркою я називаю таку людину, яка може досить розумно і ясно говорити перед пересічними людьми, керуючись загальновживаними поняттями, а красномовним - тільки того, хто будь-який обраний ним предмет може розкрити й прикрасити так, щоб він став разючішим і пишнішим, й усіх, хто засвоїв та запам'ятав усі ті знання, які можуть слугувати джерелами красномовства.

...Першою і неодмінною умовою для оратора є природне обдаровання. Для красномовства необхідна особливого роду жвавість (гнучкість) розуму й чуття, яке сприяє швидкому знаходженню у промові будь-якого предмета і робить прикрашання численним, запам'ятовування - правильним і міцним.

Я стверджую: нехай то є навіть найкращі оратори, навіть ті, хто вміє говорити дуже легко й гарно, але якщо вони розпочинають промову без боязкості і на початку не соромляться, то на мене вони справляють враження прямо-таки безсоромних нахаб. На щастя, це річ нечувана, бо чим оратор кращий, тим більше лякає його трудність ораторських обов'язків, невпевненість в успіху промови, чекання публіки. По-перше, люди за природою і досвідом знають, що навіть у найкращих ораторів іноді промова виходить не такою, як хочеться... Друга причина... полягає у такому: якщо в інших мистецтвах будь-який досвідчений майстер з хорошим іменем випадково виконає свою справу гірше звичайного, то усі вважають, що він просто не захотів чи через нездоров'я не зміг показати своє уміння у повному блискові... Якщо ж в оратора підмітять якусь похибку, то її припишуть лише дурості; а для дурості вибачення немає, тому що не буває людина дурною від настрою чи через те, що живіт болить. Тим суворішому судові підлягаємо ми, оратори; і скільки разів ми виступаємо, стільки разів над нами здійснюється цей суд.

Для кожного роду є певні джерела доказів: для судових промов - такі, де йдеться про справедливість; для дорадчих - такі, в яких головне - користь тих, кому ми подаємо пораду; для похвальних - такі, в яких все зводиться до оцінки даної особи. Усі сили й здібності оратора служать для виконання таких п'яти завдань: по-перше, він повинен підшукати зміст для своєї промови; по-друге, розташувати знайдене по порядку, зваживши і оцінивши кожен доказ; по-третє, одягти й прикрасити усе це словами; по-четверте, зміцнити промову у пам'яті; по- п'яте, виголосити її достойно і приємно. Далі, я дізнався і зрозумів, що перш ніж розпочати справу, слід на початку промови схилити слухачів на свою користь, далі пояснити справу, після цього з'ясувати предмет суперечки, потім довести те, на чому ми наполягаємо, потім відкинути заперечення; а у кінці промови все те, що говорить на нашу користь, розгорнути й звеличити, а те, що за супротивника, похитнути й позбавити значення. Далі, вчився я також правил прикрашання стилю: вони повідомляють, що висловлюватися ми повинні, по-перше, чистою й правильною латинню, по-друге, ясно й виразно, по-третє, гарно, по- четверте, доречно...

...Оратор - це просто людина, яка вміє користуватися у справах судових і громадських словами, приємними для слуху, і судженнями, переконливими для розуму.

...Ораторське мистецтво не повинно бути жалюгідним і блідим, а повинно бути приємним і розцвіченим найрізноманітнішими предметами, тому гарному ораторові необхідно багато про що почути, багато чого побачити, багато чого осмислити і засвоїти, а також багато чого перечитати, але не привласнювати це собі, а тільки користуватися з чужих запасів. Тобто я визнаю, що оратор повинен бути людиною бувалою, не новачком і не невігласом ні в якому предметі, не чужим і не стороннім у своїй галузі.

...Неможливо викликати у слухача ні жалю, ні ненависті, ні ворожнечі, ні страху, ні слів співчуття, якщо усі ці почуття, які оратор прагне викликати у судді, не будуть виражені або, краще сказати, випечені на його власному обличчі. Немає такої пломенистої речовини, щоб загоралася без вогню; немає й такого розуму, щоб він загорався від сили твоєї промови, якщо ти сам не будеш стояти перед ним, згоряючи й палаючи (За Цицероном).

6. Тема корупції на сьогодні дуже актуальна. Ми живемо в країні, де суддям «засівають» тисячами доларів кабінети (згадаймо скандал у справі Ігоря Зварича), де місцева влада роздає за гроші ласі шматки землі біля моря як свою власність, де, як на базарі, продаються місця в партійних списках на виборах у Верховну Раду… Найжахливіше в цій ситуації, що подібні випадки перестають різати слух, а боротьба влади із корупцією викликає іронію - це як боротьба із самим собою. Адже корупція – це крадіжка і продаж влади тими, хто нею наділений. У нашій країні існують найрізноманітніші форми корупції – від примітивного давання – отримання грошей чи матеріальних цінностей, до добре замаскованих, зовні цілком законних операцій, у результаті яких чиновник за свої дії чи, навпаки, бездіяльність отримує певні переваги, пільги чи іншу вигоду.

Корупція не існує ізольовано, сама по собі, – це своєрідне дзеркало суспільства, його моральної і правової чистоти, економічного, політичного та соціального стану. У нас існує думка, якщо підвищити зарплатню чиновнику, то корупції стане менше. Звісно, в цьому є правда, але багато грошей, як відомо, не буває. Треба ввести ще й якусь «чорну мітку» на позначення людей, які «прославилися» як корупціонери. Люди повинні боятися втратити роботу й отримати погану репутацію в очах спільноти. Але корупція явище глибинне. Не можна позбутися її лише караючи корупціонерів. Вона, з одного боку, характеризує основні соціальні процеси, які відбуваються у державі та суспільстві, з іншого – здійснює вплив на економіку, політику, право, ідеологію, суспільну психологію тощо. За великим рахунком, у корупції проявляється неефективність влади, недосконалість найбільш важливих державних та суспільних інститутів. Виходячи з цього, проблема протидії корупції — це проблема не лише відповідних правоохоронних органів (прокуратури, міліції, Служби безпеки), на мій погляд це, насамперед, проблема політичного керівництва держави, тобто, в перше чергу, вона є проблемою загальносоціальною, а лише потім правовою. Проте, у нас, на жаль, це розуміється інакше. Якщо владі в черговий раз потрібно показати, що вона рішуче налаштована боротися з корупцією, то відразу "включають" в дію правоохоронні органи, роблячи акцент на репресивний аспект цієї боротьби. Однак, така діяльність може бути лише зовні ефектною, та й то на певний час, але з точки зору стратегії протидії корупції ця боротьба безперспективна. Гучних корупційних розкриттів чекаємо, коли змінюється керівництво правоохоронних органів, для демонстрації роботи набувають розголосу гучні корупційні справи.

Вивчаючи тему корупції, можна дізнатися, що є країни, де корупція має мінімальне поширення і абсолютно незначний вплив на суспільне життя. До таких країн вже традиційно відносять, наприклад, Фінляндію, Швецію. Там прояви корупції трапляються не часто і за своїм характером вони не являють великої небезпеки для держави та людей. Є країни, де корупція присутня більше і має, так би мовити, поміркований вплив на політичні, економічні та соціальні процеси. До цієї групи відносять більшість країн, які називають найбільш розвинутими, що мають сталу демократію та сильну правову державу. Хоча у другій групі корупція поширена більше, прояви її мають більш системний та небезпечний характер, проте ці обидві групи об'єднує те, що в них існує великий ризик виявлення абсолютної більшості корупційних проявів, а головне – адекватне правове, а з ним політичне та соціальне реагування на них. До того ж, важливо, що у всіх цих країнах корупція більшістю населення однозначно сприймається як аномалія, як зло, як недопустимий спосіб життя, на відміну від нашої країни, де всі навчилися жити в умовах корупційних взаємостосунків. Водночас, існують країни, де корупція носить масштабний, системний, організований характер і має визначальний вплив на політику, економіку та інші сфери суспільного життя. Там корупція із соціальної аномалії (патології) поступово перетворюється на правило (норму) і виступає звичним способом вирішення життєвих проблем, стає нормою функціонування влади і способом життя значної частини членів суспільства. У цих державах корупція є системним елементом управління, тому якщо цей елемент вилучити з управлінського процесу, управління державою буде втрачене. На думку Миколи Мельника, доктора юридичних наук, професора, головного координатора з підготовки проекту Концепції боротьби з корупцією Міністерства юстиції України, десь з років сім - десять тому Україна перейшла до цієї категорії країн і на сьогодні, на превеликий жаль, з неї не вийшла. Хоча вона мала унікальну можливість для цього, але поки що її, як, до речі й багато інших шансів, втратила.

Щоб обмежити вплив корупції на розвиток країни, їй треба протидіяти хоча б у тих больових точках, де її руйнівна складова є максимальною - це найвищі керівні посади в органах влади. При призначенні повинен діяти принцип професіоналізму, а не «кумівства». Корупція є потужним фактором деморалізації суспільства, девальвації моральних цінностей, нищить духовні та моральні устої. Корупція породжує у психології громадян відчуття безсилля, беззахисності перед державою, її окремими інститутами, посадовими та службовими особами, поширює правовий нігілізм, поглиблює соціальну нерівність громадян, збільшує соціальну напругу в суспільстві.

Вияви корупції повинні надаватися широкому розголосу. Засобам масової інформації необхідно про це говорити, писати, щоб сформувати негативне ставлення до цього явища в суспільстві (з газети).

Дата добавления: 2014-12-25