КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Сучасні проблеми формування незалежної української правової держави. Права і свободи громадян України
Еліта — це найвідоміші, найкращі представники колективу, частини суспільства, соціальної групи, верстви чи прошарку, політичного чи соціального руху, група людей, що володіє такими якостями, які виділяють їх зі свого середовища і роблять вибраними. Для позначення частини суспільства, що володіє виключними якостями в управлінні політичним життям суспільства, використовується поняття політична еліта. В сучасній науці можна зустріти різноманітні визначення політичної еліти: — люди, що отримали найвищий індекс у сфері їх діяльності (Парето); — найбільш активні в політичному відношенні люди, що зорієнтовані на владу, організована меншість суспільства (Москва); — люди, що володіють інтелектуальною чи моральною перевагою над іншими, найбільшим почуттям відповідальності (Ор-тега-і-Гассет); — люди, що мають владу (Етімоні); — наснажені Богом особистості, що мають харизму (Фройнд); — творча меншість суспільства на противагу нетворчій більшості (Тойнбі); — люди, що мають формальну владу в інститутах та організаціях, які визначають суспільне життя (Дейч), та багато інших. Феномен політичної еліти в суспільному житті з'явився значно раніше ніж саме поняття. З початком ускладнення соціальної організації суспільства, коли виникає необхідність професіоналізації соціально-управлінської діяльності, виникає об'єктивна необхідність у формуванні політичної еліти. До інших об'єктивних причин виникнення політичної еліти відносять нерівність індивідуальних здібностей та можливостей, практичну неможливість постійного безпосереднього контролю політичного керівництва з боку населення та постійної безпосередньої участі всіх громадян у здійсненні державної вади, політичну пасивність широких мас населення і т.п.
Говорячи про необхідність у суспільному житті політичної еліти, український мислитель ДДонцов відзначав, що її головною ознакою є "володарський дух". Цей "володарський дух" характеризують мудрість, мужність та шляхетність: мудрого не обдурять, мужнього не залякають, а шляхетного не підкуплять. Така еліта не зрадить свій народ. Саме тому, на його думку, нація не зможе існувати, не маючи справжньої національної політичної еліти. Відмітною рисою політичної еліти від інших людських еліт є прижиттєве визнання. Якщо письменник, художник чи вчений може бути визнаним і після смерті та віднесеним до відповідної еліти, то політику необхідне визнання за життя, щоб реалізуватись як представникові політичної еліти. Крім того, для політичної еліти важливим моментом є власне визнання за собою елітарного статусу. Отримуючи владу, вони повинні відчувати себе не "каліфами на час", головною метою яких є якнайшвидше власне збагачення, а величезну відповідальність перед суспільством та історією за виявлену довіру. Національна політична еліта повинна усвідомлювати, що вона є кращою частиною народу і постійно підтверджувати своїми діями своє право бути елітою. Політична еліта не є особливим класом. Як правило, це частина панівних (або панівного) соціальних прошарків, верств, класів. Вона має навички професійної політичної діяльності та безпосередньо здійснює державне управління. Внаслідок цього політична еліта відіграє особливу роль у суспільно-політичному житті. Вона також набуває відносної самостійності щодо решти соціальних груп у суспільстві. В широкому розумінні політична еліта — це складова меншість суспільства, достатньо самостійна, вища, відносно привілейована група (чи сукупність груп), що більшою чи меншою мірою має видатні психологічні, соціальні й політичні якості і бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади чи впливом на неї. У конкретній політологічній інтерпретації політична еліта — це група людей, яка відіграє визначальну роль у відповідній підготовці та реалізації політичних рішень.
Як сутність політичної еліти, так і її структура розглядаються в науковій літературі по-різному. Традиційно до структури еліти включають такі елементи: — правляча еліта (ті, хто реально володіє державною владою і чиї рішення відіграють вирішальну роль у життєдіяльності суспільства); — опозиційна еліта (контреліта, ті хто бореться за здобуття реальної державної влади і впливає таким чином на рішення правлячих кіл); — адміністративна еліта (бюрократія, або управлінські кадри); — комунікативна еліта (інформаційні служби державної влади); — ідеологічна еліта. Для вияснення ролі політичної еліти в житті суспільства важливе значення має і питання типології еліт. Так, В.Парето відзначає існування "еліт левів" (що реалізують свої функції, діючи "напролом", не звертаючи особливої уваги на засоби здійснення), та "еліт лисів" (що діють обережно, уникаючи гострих конфліктів та застосування відкритого насильства). Дж.Гел-брейт виділяє "старі еліти" (крові, багатства) та "нові еліти" (менеджеріальні). За характером формування (системою рекрутування членів) еліти поділяють на "відкриті" (антрепренерська система) та "закриті" (система гільдій). За усвідомленням власного статусу та почуттям відповідальності можна виділити "дійсні еліти" (наявність "володарського духу", справжні національні політичні еліти) та "псевдоеліти" (формальні, номінальні). Для демократичного суспільства характерним є наявність відкритих еліт, які характеризуються відкритістю, конкурен-тністю відбору, малою кількістю інстуціональних фільтрів, індивідуальною активністю, особистим професіоналізмом і т.п. В умовах авторитарних і тоталітарних політичних режимів домінуючим є закритий тип політичних еліт, що характеризуються закритістю для вільного доступу нових членів, жорстко ієрархаризована структура, численні інституціональні фільтри, селективний відбір кадрів на основі принципів безумовної відданості керівництву та еліті, жорстка виконавська дисципліна, безумовна підлеглість і т.п.
Поняття "народ" має досить різнопланове тлумачення. Історично, і залежно від характеру філософських та політичних вчень, його зміст змінювався. Змінювалось і трактування соціально-історичної та політичної ролі народу в історії. В найбільш широкому, простому і буденному значенні під народом мається на увазі все населення країни, тобто поняття "народ" служить синонімом поняттю "населення". Два інших наукових тлумачення того, що таке народ мають, або етнополітичну, або соціально-політичну інтерпретацію. У етнічному змісті народ — це спільність людей, яка виникає на етапі появи класового суспільства, тобто в період рабовласницького ладу. У такому розумінні народ становить вищу форму племінного об'єднання, що у літературі, як правило, називають народністю. При такій інтерпретації народу можна використовувати таке визначення: "Народ становить таку спільність людей, що характеризується спільними етнічними особливостями, спільною мовою і єдиною територією проживання". Як етнічна спільність, народ (національність) передує утворенню нації і служить її етнокультурною основою. Народ (національність) характеризують його спільні і відмінні від інших народів ознаки — це спільна мова, походження й історична доля, спосіб життя, традиції, звичаї, риси ментальності. У рамках етнополітичної інтерпретації народу як національності проблема взаємодії еліти і народу історично істотно змінювалася. У вченнях античності і середньовіччя проблема взаємодії народу (етносоціальної спільності) і еліти майже не викликала філософського і політичного інтересу. Одна з формальних причин цього — відсутність у категоріальному апараті науково визначеного поняття "народ" (у розумінні національність, нація) і, тим більше, відсутність навіть у повсякденній мові, поняття "еліта". Як соціальне явище в історичній і філософській літературі періоду середньовіччя і феодалізму, народ співвідноситься з вождями, правителями, які через владу, перетворення, війни впливали на долі народу.
У соціально-філософських концепціях XVIII — першої половини XIX ст. етнополітичне розуміння народу, у контексті його співвідношення з елітою (політичної, духовної) набуло нового тлумачення. Пріоритет в історичних і культурних процесах віддавався народу як духовно-культурній першооснові ("дух народу") життєдіяльності кожного конкретного суспільства і держави (див. додатково питання "Поняття нація"). Хоча варто зауважити, що в цей період поняття "еліта" не вживається. Оскільки як політологічна категорія воно розробляється лише наприкінці XIX ст. (насамперед концепції Г.Моски, В.Парето й ін.). В етнополітичних концепціях кінця XIX, особливо першої половини XX ст., під впливом соціально-політичних умов і особливої популярності елітистських теорій, еліта стала розглядатися як головна і рушійна сила, що піднімає й організує народ на боротьбу за створення національної держави. Таким чином, еліта трактується як основний соціально-політичний і морально відповідальний суб'єкт, що забезпечує формування нації і національної незалежної держави. Національна (етнічна) еліта формує національну ідею і робить її пануючою ідеологією в суспільстві (країні). Тим самим вона політично і духовно інтегрує і мобілізує суспільство на вирішення проблем національного і державного будівництва, являється в цьому процесі лідером і керівником. Серед найбільш яскравих українських представників елітистського підходу, у етнополітичній думці можна назвати Д.Донцова і В.Липинського. Соціально-політична інтерпретація поняття "народ" як "соціальної спільності, що включає різноманітні соціальні прошарки і класи й об'єктивно є основою громадського життя і рушійної сили історичного процесу" починає утверджуватися у філософські і політичні вчення на етапі становлення капіталістичного суспільства. Це вчення Ж.Бодена, Б.Спінози, Дж.Локка, Ш.Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо, в яких розроблялися основи теорії демократії як правління народу, народного суверенітету і т.п. Особливий соціально-філософський і політичний акцент на ролі народу в історії робить марксистське вчення. У ньому "народ", "народні маси" розуміється як сукупність прошарків і класів, які є справжнім творцем історії і, реалізуючи через політичні дії свої інтереси, забезпечують прогресивний розвиток усього суспільства. У такому ідейному контексті, еліта і політичні лідери розглядаються лише як виразники й організатори народних інтересів і волі. Без активної участі народних мас у політичній боротьбі вони не спроможні здійснювати більш-менш значимі соціально-історичні перетворення і дії. Протиставлення народу й еліти, розуміння народу як пасивної, безвільної, неорганізованої маси, що не спроможна вчинити самостійні і осмислені дії, утверджується у філософських і політичних вченнях у другій половині XIX — першій половині XX ст. Це концепції Ф.Ніцше, Г.Тарда, Г.Моски, В.Парето, Х.Орте-ги-і-Гассета і багатьох інших. При цьому слід зазначити, що відбувається заміна поняття "народ" на поняття "маса". І еліта протиставиться вже не народу, як більшості населення, а масі. (Додатково про взаємовідносини еліти і народу в деяких сучасних політологічних трактуваннях див. у питанні "Поняття демократії", у матеріалі "концепції елітарної демократії".)
24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила незалежність Української держави. На референдумі 1 грудня 1991 року український народ підтримав це рішення свого вищого законодавчого органу. Цими актами було завершено кілька-сотрічну боротьбу українського народу за своє право на національно-політичну самоідентифікацію, на гарантування свого існування. Широкі маси населення, підтримуючи рішення Верховної Ради, покладали на отримання державної незалежності великі сподівання у вирішенні цілого комплексу проблем політичного, економічного, культурного порядку. Однак перші роки незалежності не принесли очікуваних багатьма результатів та й не могли принести їх так швидко. Проблеми становлення незалежної правової української держави зумовлені цілим рядом факторів як історичного, об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Після ліквідації залишків Галицько-Волинського князівства, останнього з державно-політичних утворень українського народу часів Київської Русі, Україна тривалий час (за винятком коротких періодів держави Богдана Хмельницького, автономії Гетьманщини та Української Народної Республіки) не мала власної державності. Бездержавність — так називається наша хвороба, відзначав видатний український політолог В.Липинський. За часів існування Радянського Союзу більшість українських земель було знову об'єднано в складі Української Радянської Соціалістичної Республіки, щодо якої, до цього часу ні в суспільстві, ні в наукових колах немає однозначного ставлення. Представники крайніх правих поглядів стверджують, що УРСР була лише "ширмою", засобом закабаления українців Радянською імперією, нищення національної самоідентифікації та русифікації, а ліві — що вона була "справжньою державою українського трудового народу". Істина, можливо, лежить посередині. Радянською адміністративно-командною системою УРСР розглядалась лише як зручний засіб пригасити незалежницькі прагнення українського народу та впевнити світову громадськість у "добровільному союзі народів" у рамках СРСР. В той же час більшість українських земель було об'єднано в межах УРСР, українці були представлені в ООН та ряді інших міжнародних організацій як державна нація, у широких мас населення вироблялася звичка до наявності власних управлінських органів та території і кордонів. Наявність структур державного управління УРСР забезпечило легітимність проголошення незалежності України і сприяло уникненню гострих конфліктів в перехідний період. Однак спадкоємність між державними структурами УРСР та незалежної української держави призвела до того, що багато негативних моментів радянських часів "перекочували" в нові умови. Тривалий період бездержавності привів також до того, що український народ втратив свою політичну еліту (князівсько-боярська стала складовою Речі Посполитої, козацька — Російської імперії). Безелітність українців трактувалась по-різному. Так, члени Кирило-Мефодіївського Товариства записали в своєму програмному документі "Книги буття українського народу", що українці "не зробили собі не пана, ні царя, а створили козацтво", і ніякий пан "не осквернив своїми вустами української мови", вважаючи, що така безелітність робить українців саме тим народом, який найбільш зацікавлений в побудові нового суспільства без експлуатації людини людиною. Подібних поглядів дотримувалися і прихильники соціалізму в українській політичній думці М.Грушевський та М.Драгоманов. Останній взагалі вважав, що українці повинні більше прагнути не до побудови власної держави, а до ліквідації будь-якої державної влади, що повинна бути замінена громадським самоуправлінням. Водночас такі прихильники української незалежної державності як М.Міхновський, В.Липинський, Д.Донцов, вважали відсутність власної політичної еліти однією з найбільших трагедій українського народу. Без неї всі спроби відновити незалежність вважались приреченими на провал. Відомий діяч української еміграції І.Багряний висловив після Другої світової війни думку, що управлінські кадри майбутньої незалежної України сформуються не в еміграції, а в надрах державної влади УРСР. Цей прогноз виявився досить точним. Радянська номенклатура, ставши першою політичною елітою незалежної України, принесла в нові умови старі звички. Головною її особливістю є відсутність уміння та бажання брати на себе відповідальність. Адже за радянських часів вони були сумлінними виконавцями "розпоряджень центру", а не самостійними політиками. І потрібен певний час для того, щоб виробились нові психологічні установки. Ця еліта має поки що більше ознак не справжньої національної політичної еліти, а псевдоеліти. Крім старої номенклатури, радянська система залишила в спадок незалежній Україні нешанобливе ставлення до законів, що гальмує наповнення змістом проголошеного правового характеру нової держави. Незважаючи на прийняття цілого ряду правових законів, наповнення їх реальним змістом є поки що проблематичним. Закон ще не є вищою цінністю ні для багатьох рядових громадян, ні для державних службовців. У рядових громадян ставлення до держави часто має патерналістський характер (держава повинна "дати" роботу, зарплату, освіту, житло) без розуміння того, звідки вона може це взяти, а деякі державні службовці розглядають її ледве не як свою приватну власність чи засіб особистого збагачення. Тому формування правової культури, підвищення ролі судової гілки влади в суспільному житті та взаємовідносинах громадянина і держави залишаються надзвичайно актуальною проблемою. Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. За довгі роки радянської влади, коли придушувались будь-які прояви інакодумства, коли держава втручалась практично у всі сфери життя індивіда, існування громадянського суспільства було практично неможливим. В.Стус називав Радянський Союз "великою зоною", на відміну від "малої", таборів, в яких перебували в'язні, при цьому зазначаючи, що в "малій зоні" часто почувався вільнішим, ніж у великій, бо там люди боялись менше. Процеси "перестройкі" та "гласності" поклали початок формуванню громадянського суспільства, в тому числі і в Україні. Однак завершення цього процесу пов'язане з наповненням реальним змістом громадянських прав та свобод жителів України. Права людини — це невід'ємні свободи та права особистості, які індивід отримує з огляду на сам факт свого народження, основне поняття природного і взагалі всякого права взагалі. Права людини включають у себе громадянські,, економічні, соціальні, культурні права та політичні свободи, а також права цілих груп суспільства (дітей, жінок, народу, нації, національних меншин і т.п.). При поширенні прав людини на соціальні групи вони не відчужуються від особистості, вихідним залишається визнання екзистенційної самоцінності всіх індивідів, що становлять спільноту. Права — це забезпечені людині як соціальній істоті суспільством і закріплені в законодавстві можливості мати, користуватися і розпоряджатися матеріальними, політичними, культурними та іншими соціальними благами і цінностями, користуватися свободами в межах, визначених законом. Основні права громадян закріплені в Основному законі держави — Конституції. Це право на працю, відпочинок, житло, охорону здоров'я, освіту, правовий захист, участь в управлінні державними та громадськими справами, матеріальне забезпечення старості і т.п. Свободи — це демократичні політичні і правові норми, які визначають становище людини в державі, забезпечують громадянам держави реальну можливість безперешкодно користуватись матеріальними та духовними благами, всебічно задовольняти особисті та суспільні інтереси. Основними політичними свободами, які також закріплюються Конституцією, є свобода слова, ДРУку, зборів, мітингів, вуличних походів, демонстрацій та маніфестацій, свобода совісті і т.п. Політичні свободи виступають інструментом наповнення прав громадянина реальним змістом. Права та свободи громадянина нерозривно пов'язані з виконанням ним своїх обов'язків, серед найважливіших з яких є повага до держави, закону, обов'язок захищати державу, поважати законні права та свободи інших. Ніхто не має права вимагати від інших того, чого він не виконує по відношенню до них. Ніхто не може вимагати від держави забезпечення своїх прав, якщо не поважає її та не виконує своїх обов'язків перед нею. Права людини не лише закріплені в національному законодавстві, а й викладені у Загальній Декларації прав людини, що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. В ній підкреслюється, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах (ст.1), кожна людина володіє всіма правами і свободами, що проголошені Декларацією, без будь-яких обмежень (ст.2). Загальна Декларація прав людини є першим розділом Міжнародного біля про права людини, що включає також Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Крім того, ООН прийнято Декларацію прав дитини (1959р.), Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку (1979р.), Декларацію про право на розвиток та ряд інших документів. Важливе значення в міжнародно-правовому закріпленні прав людини має Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі та документи гельсінкського процесу. Згідно з українським законодавством у питаннях прав людини міжнародні пакти мають пріоритет. До найважливіших проблем формування незалежної української держави необхідно віднести: — проблему формування повноцінної структури державної влади (чіткий розподіл гілок влади та повноважень владних інституцій, розвиток мережі дипломатичних представництв, органів державної безпеки і т.п.); — проблему формування національної політичної еліти (набуття нею відчуття відповідальності, включення політиків, для яких інтереси української держави та народу є вищими за особисті, відсторонення від влади та виведення з владних оргайів людей випадкових, некомпетентних, відверто ворожих ідеї державності і т.п.); — проблему наповнення реальним змістом проголошеного правового характеру української держави (виховання поваги до закону у всіх без винятку громадян України, підвищення ролі судової влади і т.п.); — проблему формування повноцінного громадянського суспільства (розвиток різноманітних форм самодіяльності громадян, гарантування недоторканності чесно заробленої приватної власності як основи дійсної свободи індивіда і т.п.); — реальне забезпечення прав людини, громадянських, соціальних, економічних та культурних прав та політичних свобод усіх громадян України при чіткому виконанні ними своїх обов'язків.
Дата добавления: 2015-03-29; Просмотров: 555; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |