Аналіз досягнень і втрат у процесі модернізації освіти в Україні (1991-2012) з позицій освітньої політики

Автори Національної доповіді про стан і перспективи розвитку освіти в Україні (До 20-річчя незалежності України) визначають наступні найважливіші досягнення і втрати на шляху формування та реалізації державної політики в галузі освіти:

Досягнення:

1. Розроблення нової методології розвитку української освіти (цілі та цінності демократичного суспільства, особистісного розвитку, спрямованість до європейського освітнього простору тощо).

2. Створення каркаса нового законодавства і нормативного поля функціонування освіти.

3. Визначення засад рівного доступу всіх громадян до якісної освіти всіх рівнів як магістральний напрям її розвитку.

4. Докорінне (або часткове) оновлення змісту освіти; запровадження механізму державних стандартів як важеля збереження єдиного освітнього простору та управління якістю освіти в країні.

5. Перехід до варіативної освіти, створення варіативних програм, підручників і навчальних посібників.

6. Використання нових форм і технологій контролю оцінювання навчальних досягнень учнів, студентів; запровадження зовнішнього незалежного оцінювання та врахування його результатів при вступі до вищих навчальних закладів.

7. Впровадження нової методики, удосконалення атестації педагогічних і науково-педагогічних кадрів та державної акредитації навчальних закладів.

8. Поширення нових технологій (ІКТ, компетентнісна освіта, дистанційна освіта, інтерактивні методики тощо).

9. Рух до багатоканального фінансування галузі.

10. Створення національної педагогічної преси.

11. Розвиток професійних об’єднань, товариств, громадських організацій у центі та регіонах, що сприяло розвитку державно-громадського управління.

Основні втрати:

1. Фактичне усунення центральних і регіональних органів влади від нагальних освітніх потреб, підміна системної науково обґрунтованої ідеології ситуативною політизацією освіти, слабкий вплив на освітній стан наукової, культурної спільноти, що негативно відбилося на культурному та освітньому рівні суспільства, зумовило втрату освітою своєї консолідуючої, культурно-творчої місії в українському суспільстві.

2. Згортання мережі дошкільних навчальних закладів унаслідок фактичного усунення влади від розв’язання проблем дошкілля, невміння прогнозувати демографічну ситуацію і потреби розвитку освіти в регіонах, відсутність правових засад щодо статусу землі та будівель, що зумовило неготовність до останнього часу забезпечити системну дошкільну освіту, зокрема перед шкільної для дітей старшого дошкільного віку.

Довідково:

* Кількість дошкільних навчальних закладів станом на 1 вересня 1990 року становила 24 тис. 500, у них навчалося 2 млн. 428 дітей дошкільного віку.

* Станом на 1 вересня 2012 року їх кількість становила 16 тис. 186 з контингентом 1 млн. 354 тис. 394 дітей.

* Динаміка народжуваності в Україні (1991-2011 роки) (тис. осіб)

630,8	492,9	385,1	376,5	390,7	460,3	472,6	510,6	512,5	497,7	502,6

2. Неповне забезпечення рівного доступу всіх громадян до якісної загальної середньої освіти, зокрема в сільській місцевості. Не завжди виправдане скорочення мережі загальноосвітніх навчальних закладів, розташованих у сільській місцевості.

Довідково:

* Мережа денних загальноосвітніх навчальних закладів має тенденцію до скорочення: 2007 р. – кількість шкіл у містах становила – 6352, у сільській місцевості – 14055, усього по Україні – 20447. За три року станом на 15.08.2010 р. кількість шкіл зменшилась на 768 одиниць).

* Малокомплектність та мала середня наповнюваність як самих загальноосвітніх навчальних закладів (220 учнів у 2010 р., 327 – у 1990 р) так і класів (18,5 – у 2010 р., 226 – 2001 р.), замале співвідношення учні/учитель (8,3 у 2010 р., 13,3 у 1990 р.).

Нині 679 шкіл І ступеня (32 % їх загальної кількості) мають до 10 учнів, близько 1,3 шкіл І-ІІ ступенів – до 40 учнів. Загалом частка малокомплектних шкіл становить майже п’яту частину, а вартість навчання одного учня в низ у 3-4 рази більше, ніж у звичайній них [1, с. 37].

3. Дотепер не визначено місця професійно-технічних навчальних закладів і технікумів у нових ринкових умовах, інноваційній економіці.

4. Унаслідок слабкого контролю в центрі та на місцях процесу розвитку мережі вищих навчальних закладів різного рівня виникли ризики здобуття молоддю неякісної освіти, погіршився імідж української вищої школи за кордоном. Задавненість і масштабність проблеми спричиняють велике соціально-педагогічне й економічне напруження щодо її розв’язання в сучасних умовах, унеможливлюють корупцію і хабарництво.

5. Перехід до наступних етапів модернізації системи освіти без належного моніторингу якості попереднього стану призвів до системної безвідповідальності за їхні результати, загальмував розвиток економіки освіти, інноваційний рух до її нової якості тощо.

6. Педагогічна освіта стала аутсайдером вищої школи, її стратегія – наздогнати, а не випередити. Школа перестала бути реальним замовником змісту і результатів підготовки майбутнього вчителя. Навіть у педагогічних університетах професія вчителя перетворилася лише на одну з-поміж інших. Учитель не виховується як суб’єкт сучасних цінностей.

Дата добавления: 2015-05-08