Карається позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років з конфіскацією майна. 1 страница

Карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

Карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк від одного до двох ро­ків, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років.

Стаття 190. Шахрайство

1) Заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом об­ману чи зловживання довірою (шахрайство) -

2) Шахрайство, вчинене повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому,-

3) Шахрайство, вчинене у великих розмірах, або шляхом незаконних опе­рацій з використанням електронно-обчислювальної техніки,-

4) Шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах або організованою групою,-

1. Особливістю предмета шахрайства є те, що ним може бути як чуже майно, так і:гіво на таке майно. Право на майно може бути закріплене у різних документах, наприклад, цінних паперах, довіреностях на право розпорядження майном, боргових зобо 'язаннях, заповітах тощо.

2. Об'єктивна сторона шахрайства полягає у заволодінні майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. В результаті шахрайських дій потерпілий - власник, володілець, особа, у віданні або під охороною якої знаходиться майно, доровільно передає майно або право на майно винній особі. Безпосередня участь потер­пілого у передачі майнових благ і добровільність його дій є обов'язковими ознаками шахрайства, які відрізняють його від викрадення майна та інших злочинів проти власності.

За ознакою безпосередньої участі потерпілого у процесі незаконного вилучення майна шахрайство схоже з вимаганням, яке також передбачає передачу майна чи права на нього винній особі самим потерпілим. Однак, якщо при вимаганні потерпілий робить це вимушено, то при шахрайстві потерпілий переконаний у тому, що він розпоряджається майном за власною волею, у своїх інтересах або принаймні не на шкоду цим інтересам. Така його переконаність є результатом впливу на нього шахрая, а саме введенням потерпілого в оману щодо правомірності передачі ним винному майна чи надання йому права на майно. Отже, обов'язковою ознакою шахрайства є добровільна передача потерпілим майна чи права на нього. Коли потерпіла особа через вік, фізичні чи психічні вади або інші обставини не могла правильно оцінювати і розуміти зміст характер і значення своїх дій або керувати ними, передачу нею майна чи права на нього не можна вважати добровільною.

Добровільність при шахрайстві має уявний характер, оскільки вона обумовлена обманом. Якщо потерпілий у зв'язку з віком, фізичними чи психічними вадами або іншими обставинами не міг правильно оцінити і зрозуміти зміст, характер і значення своїх дій або керувати ними, передачу ним майна чи права на нього не можна вважати добровільною. Заволодіння майном шляхом зловживання цими вадами або віком чи станом потерпілого за наявності для того підстав може кваліфікуватися як крадіжка, а одержання права на майно за таких обставин - розглядатися як недійсний або нікчемний правочин (статті 222-226 ЦК).

Якщо особа заволодіває чужим майном, свідомо скориставшись чужою помилкою, виникненню якої вона не сприяла, та за відсутності змови з особою, яка ввела потерпілого в оману, вчинене не може розглядатись як шахрайство.

Способами вчинення шахрайства є: 1) обман; 2) зловживання довірою.

Обман як спосіб шахрайського заволодіння чужим майном чи придбання права на таке майно полягає у повідомленні потерпілому неправдивих відомостей або приховування певних відомостей, повідомлення яких мало б суттєве значення для поведінки потерпілого, з метою введення в оману потерпілого. Таким чином, обман може мати як активний (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей про певні факти, обставини, події), так і пасивний (умисне замовчування юридично значимої інформації) характер. У другому випадку для наявності шахрайства необхідно встановити, що бездіяльність винного призвела до помилки потерпілого щодо обов'язковості або вигідності передачі майна (права на майно) шахраєві, була причиною добровільної передачі потерпілим майнових благ. Якщо особа заволодіває чужим майном, свідомо скориставшись чужою помилкою, виникненню якої вона не сприяла, вчинене не може визнаватися шахрайством.

Змістом обману як способу шахрайства можуть бути різноманітні обставин, стосовно яких шахрай вводить в оману потерпілого. Зокрема, це може стосуватися характеристики певних предметів, зокрема їх кількості, тотожності, дійсності (обман у предметі), особистості винного або інших осіб (обман у особі), певних подій, юридичних фактів, дій окремих осіб тощо. За своєю формою обман може бути усним, письмовим, виражатися у певних діях (підміна предмета, його фальсифікація тощо), у т. ч. конклюдентних.

Різновидом шахрайського обману судова практика визнає фіктивне представництво, за якого винний, створюючи враження про свою належність до того чи іншого підприємства, має на меті укласти договори й отримати гроші без поставки товару або навпаки, одержати товар без належної його оплати.

До найбільш поширених випадків застосування обману як способу шахрайства належать: вчинення різних угод щодо рухомого і нерухомого майна (купівля-оренда), коли потерпілому передається фальсифікований товар або предмет гіршої якості, або ж предметом угоди виступають фіктивні предмети, які не існують в об’єктивній реальності або не належать винній особі; незаконне отримання пенсій, субсидій, інших видів соціальної допомоги на підставі підроблених документів; обманне отримання попередньої оплати (авансу) за надання товарів чи послуг.

Зловживання довірою полягає у недобросовісному використанні довіри з боку потерпілого: для заволодіння чужим майном чи правом на нього винний використовує особливі довірчі стосунки, які склалися між ним та власником чи володільцем майна. Такі стосунки можуть виникати внаслідок особистого знайомства, родинних дружніх зв'язків, рекомендацій інших осіб, зовнішньої обстановки, цивільно-правових або трудових відносин, соціального статусу винного чи інших осіб тощо. Як шахрайство, вчинене шляхом зловживання довірою, слід розглядати отримання кредиту, попередньої оплати за товари чи виконання робіт (авансу), укладення договору позики, укладення договору прокату тощо без наміру повернути отримані кошти чи інші матеріальні цінності, виконати відповідну роботу, повернути борг чи отримані у користування речі.

Отримання майна під умовою виконання якого-небудь зобов'язання може кваліфі­куватися як шахрайство лише в тому разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала мету його присвоїти, а зобов'язання - не виконувати. Зокрема, якщо винна особа отримує від іншої особи гроші чи інші цінності нібито для передачі посадовій особі як хабар, маючи намір не передавати їх, а привласнити, вчинене належить кваліфікувати як шахрайство (у разі вчинення службовою особою - ще й за ст. 364). Якщо при цьому винний схилив хабародавця до замаху на давання хабара, його дії слід також кваліфікувати за відповідними частинами статей 15, 27 і ст. 369.

Обман чи зловживання довірою при шахрайстві застосовуються винним з метою викликати у потерпілого впевненість про вигідність або обов'язковість передачі йому майна чи права на нього. Отже, обов'язковою умовою визнання обману чи зловживання довірою ознакою об'єктивної сторони шахрайства є використання його для заволодіння майном чи придбання права на майно. Якщо обман використовується для досягнення іншої мети, наприклад, для створення умов для наступного заволодіння майном усупереч волі потерпілого, полегшення доступу до майна (для проникнення у відповідне приміщення тощо) і безпосередньо не обумовлює перехід майна або права на нього до винного, він не може визнаватися способом шахрайства. Такі дії слід розцінювати як крадіжку або інший злочин проти власності.

Якщо винна особа при шахрайстві з метою обману чи зловживання довір'ям вчиняє інший злочин, її дії слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 190 і за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин. Зокрема, самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи, викрадення або інше протиправне заводіння офіційними документами, штампами або печатками, їх умисне знищення, пошкодження чи приховування, підроблення документів, печаток, штампів та бланків з метою подальшого їх використання при шахрайстві, а так само використання при шахрайстві завідомо підробленого документа диспозицією ст. 190 не охоплюються і повинні окремо кваліфікуватися за ст. 353 або за відповідними частинами статей 357, 358 чи 366.

У разі, коли винна особа не змогла використати підроблений нею документ для шахрайського заволодіння майном чи придбання права на майно, її дії слід розцінювати як підроблення документів і готування до шахрайства. Особа, яка підробила документ і передала шахраєві для використання його при вчиненні шахрайських дій, підлягає відповідальності за підробку документів і пособництво у шахрайстві.

Шахрайство вважається закінченим з моменту переходу чужого майна у володіння винного або з моменту отримання ним права розпоряджатися таким майном.

Суб’єкт злочину загальний.

Суб'єктивна сторона шахрайства характеризується прямим умислом і корисли­вим мотивом. Психічне ставлення винного до завданої ним потерпілому значної шкоди може бути як умисним, так і необережним.

- Кваліфікованими та особливо кваліфікованими видами злочину є шахрайство: 1) вчинене повторно або 2) за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 190) або 3) у великих розмірах, або 4) шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки (ч. З ст. 190), або 5) в особливо великих розмірах або 6) організованою групою (ч. 4 ст. 190); 7) що заподіяло значної шкоди потерпіло (ч.2 ст. 190).

Сучасний етап розвитку державності в Україні характеризується серйозними труднощами на шляху становлення ринкових відносин в економіці країни. Особливу роль у переході до ринкових відносин відіграє кредитно-фінансова система, яка покликана служити стабілізатором господарських процесів за рахунок здійснення міжрегіонального та міжгалузевого перерозподілу грошового капіталу. Широке впровадження в господарські відносини операцій з кредитування є однією з умов нормального розвитку економіки держави. Однак корінні зміни у роботі банківської системи, послаблення державного контролю та цілий ряд інших причин соціального і правового характеру призвели до появи нових, раніше невідомих, суспільно небезпечних форм економічної поведінки. Особливе місце серед них займає шахрайство з фінансовими ресурсами.

Фінансове шахрайство – здійснення протиправних дій у сфері грошового звернення шляхом обману, зловживання довірою і інших маніпуляцій з метою незаконного збагачення. У кримінальному законодавстві України шахрайство з фінансовими ресурсами з’явилося в 1994 р. У Кримінальному кодексі України даний злочинний делікт (ст. 222 КК) віднесено до злочинів у сфері господарської діяльності.

У криміналістичній літературі по-різному оцінюється значення початкового етапу роз-слідування злочинів для розробки окремих методик. Ряд криміналістів акцентують увагу на організаційно-тактичному і методичному значенні початкового етапу розслідування, на його нерідко вирішальній ролі для успішного розслідування в цілому. Питання організації розслідування злочинів були об'єктом дослідження багатьох криміналістів, таких як Т.С. Балугіна, Р.С. Бєлкін, В.К. Гавло, С. А. Величкін та ін.

Саме на даному етапі проводиться значна частина слідчої роботи зі збирання, оцінки та використання доказів для вирішення усіх завдань розслідування і встановлення обставин злочину або злочинної діяльності окремої особи чи групи осіб, повного і всебічного розкриття злочину.

На наш погляд, діяльність із розкриття та розслідування шахрайства з фінансовими ресурсами неможлива без чіткої організації. Організувати розслідування означає:

вчасно розробити узгоджений план необхідних заходів;

налагодити взаємодію між слідчим, оперативними працівниками, фахівцями;

забезпечити кваліфіковане керівництво слідчо-оперативною групою;

забезпечити проведення регулярних оперативних нарад слідчою групою;

налагодити систематичний обмін інформацією і звітністю про результати роботи слідчої групи і кожного слідчого;

забезпечити необхідні умови роботи [1].

Для ефективного розслідування шахрайства з фінансовими ресурсами необхідна чітка взаємодія органів досудового слідства і дізнання. Сама природа розслідування злочину припускає як необхідну передумову своєї організації поєднання слідчих та оперативно-розшукових дій, так як одних зусиль слідчих органів не завжди достатньо для вирішення численних завдань, пов’язаних з розкриттям злочинів.

Практика показує: там, де оперативний працівник і слідчий працюють в атмосфері взаємної довіри, товариської співпраці, погодженості дій, суворого дотримання вимог законів і нормативних актів, не виникає непорозумінь, швидко та вдало реалізуються оперативні матеріали, успішно використовуються процесуальні та непроцесуальні методи при збиранні орієнтуючої інформації і доказів, найбільш повно, якісно і швидко ведеться розслідування.

Анкетування слідчих МВС України показало, що 80,1 % випадків розслідування проводилось слідчо-оперативними групами; розслідування велося слідчими бригадами в 5,4 % випадках; в 15,5 % – слідчим особисто. Координація слідчих дій і оперативно-розшукових заходів здійснюється в процесі планування, крім випадків, коли оперативно-розшукові заходи передують порушенню кримінальної справи.

Нині діючий кримінально-процесуальний закон (ст. 114 КПК України) передбачає три форми взаємодії слідчого та органу дізнання при проведенні досудового слідства:

а) доручення слідчим органу дізнання проведення розшукових дій;

б) доручення слідчим органу дізнання виконання окремих слідчих дій;

в) надання допомоги органом дізнання слідчому при проведенні окремих слідчих дій.

Отже, взаємодія слідчого і органу дізнання не повинна обмежуватись вказаними формами взаємодії. До інших форм взаємодії можна віднести взаємний обмін інформацією, спільне обговорення слідчих та оперативно-розшукових даних, розробку планів спільних дій, надання консультативної допомоги тощо.

В організації розслідування злочину велике значення має планування. Правильно організоване планування уможливлює проводити розслідування цілеспрямовано, дозволяє закінчити слідство в установлені законом строки, дисциплінує слідчого, забезпечує повноту та об’єктивність слідства, сприяє одержанню максимуму ефекту при найменшій затраті слідчим часу, сил і коштів.

Процес планування розслідування має певну структуру, він складається із ряду взаємопов’язаних елементів, які одночасно слугують етапами цього процесу. Такими елементами є:

вивчення початкової інформації;

висунення версій;

визначення обставин, які необхідно довести, та вирішення інших завдань розслідування;

визначення шляхів, засобів і методів розслідування;

визначення послідовності і строків вирішення окремих завдань та виконання окремих дій;

визначення виконавців;

визначення організаційних заходів щодо залучення виконавців, забезпечення використання окремих засобів і проведенню тих чи інших дій;

складання письмового плану;

коригування і розвиток плану [2].

Центром планування є складання плану розслідування. Так, 85,3 % опитаних слідчих складають план розслідування за справами про шахрайство з фінансовими ресурсами; 8 % слідчих план не складають; 6,7 % респондентів складають тільки інколи.

План розслідування складається залежно від обсягу інформації, яку має в розпорядженні слідчий.

План розслідування – програма діяльності слідчого. Найбільш поширена форма плану розслідування складається із наступних елементів:

слідчі версії;

обставини, що підлягають з’ясуванню;

дії, які необхідно виконати для перевірки версії;

виконавці;

строки.

Процес розслідування поділяється традиційно на три етапи: початковий, наступний, завершальний. Отже, доречно і в плануванні розрізняти ті ж етапи, що і в самому розслідуванні.

Плануючи слідчі дії на початковому етапі розслідування, варто враховувати їх взаємодію з оперативно-розшуковими заходами, які проводяться одночасно. Дії слідчого та оперативних підрозділів органів внутрішніх справ мають бути погоджені за часом і метою.

На наступному етапі плануються не тільки дії, що допомагають зібрати докази, але й ті, за допомогою яких здійснюється перевірка доказової інформації, систематизація зібраного матеріалу, усуваються можливі суперечності. З урахуванням зібраної інформації на даному етапі коректуються версії і висуваються нові, планується призначення та проведення необхідних експертиз (судово-економічних, почеркознавчих, техніко-криміналістичних експертиз документів тощо), проведення обшуків, виїмок, очних ставок, додаткових допитів.

На завершальному етапі розслідування плануються дії, передбачені кримінально-процесуальним законом, по ознайомленню осіб із матеріалами кримінальної справи; дії, пов’язані з задоволенням заявлених клопотань; дії, визначені прокурором чи керівником слідчого підрозділу; додаткові дії, проведені за ініціативою самого слідчого в результаті оцінки зібраних доказів перед складанням обвинувального висновку.

У процесі розслідування шахрайства з фінансовими ресурсами зазвичай доводиться працювати з великою кількістю фінансово-бухгалтерської документації, готувати і призначати різноманітні судові експертизи. Тому бажано включати в бригаду досвідчених слідчих. Крім того, необхідною умовою успішної роботи бригади є психологічна сумісність усіх її членів, і тому при її формуванні необхідно враховувати особисті якості кожного працівника: організаторські здібності, уміння налагоджувати контакти, схильність до кропіткої праці, до аналізу та узагальнення [5].

Шахрайство з фінансовими ресурсами вчиняється як однією особою, так і декількома, у змові з позичальником. Цей злочин можуть вчинити представники декількох підприємств (організацій), а також співробітники однієї фірми. Так, відносно співучасті злочинців, можна виділити версії:

злочинець діяв самостійно;

змова декількох осіб в межах підприємства, установи, організації;

змова декількох осіб як в межах підприємства, установи, організації, так і поза ними;

змова кредитора і позичальника. Відносно взаємодії злочинців:

злочин вчинено одноосібно;

злочин вчинено групою осіб;

злочин вчинено організованою злочинною групою.

При вчиненні шахрайства з фінансовими ресурсами завідомо неправдива інформація може міститися в різних документах, поданих у кредитну установу або державний орган. Як правило, така інформація міститься в декількох документах, а не в якомусь одному. Завідомо неправдива інформація може міститися:

в установчо-реєстраційних документах;

у фінансово-господарських документах;

у кредитному проекті;

в гарантійних документах.

Велике значення при розслідуванні злочину має пошук і виявлення майна (рухомого і нерухомого), нажитого злочинним шляхом, а також майна, що належить злочинцю, з метою забезпечення відшкодування нанесених збитків. Таке майно може знаходитися як в Україні (в одному населеному пункті або в декількох), так і за кордоном, як у самого злочинця, так і в інших осіб.

Так, залежно від наявності та місцезнаходження майна, здобутого злочинним шляхом, а також майна, що належить злочинцю, необхідного для відшкодування збитків, можна виділити наступні версії:

внески в банках;

готівка, коштовності, побутова техніка, цінні носильні речі, предмети антикваріату, вироби мистецтва та ін.;

авто- і мототехніка, плавальні засоби, літальні апарати;

квартири, будинки, інша нерухомість.

Після порушення кримінальної справи шляхом проведення слідчих дій встановлюються обставини, що входять у предмет доказування (ст. 23, 64 КПК України). До обставин, які належить з’ясувати при розслідуванні шахрайства з фінансовими ресурсами, належать: [6]

обставини створення фірми, яка одержала кредит чи пільги з оподаткування, законність її заснування, справжність пред’явлених при реєстрації фірми документів;

представлені гарантії фінансової благонадійності і забезпечення повернення кредиту, баланс, гарантійні листи, застава, страхові поліси;

оригінальність документів про право на пільгове одержання кредиту;

умови підписання кредитної угоди, відповідність руху одержаних кредитних коштів, вказаних в угоді, яка представлена як обґрунтування кредитного запиту [3];

причетність осіб до вчинення злочину;

спосіб незаконного одержання кредиту чи пільг щодо оподаткування;

справжність чи фіктивність документів, поданих для обгрунтування кредитної заявки;

достовірність чи завідома неправдивість даних про господарський чи фінансовий стан підприємства, відображений у вказаних документах;

визначення характеру і розміру збитків, завданих кредитору;

наявність причинного зв’язку між діями винних осіб та їх наслідками;

наявність чи відсутність змови між позичальником і співробітниками кредитної установи.

Розслідування будь-якого злочину відбувається в певній обстановці, яка характеризується системою фактичних та інших даних і відбиває хід та стан як провадження окремих слідчих, оперативно-розшукових та інших організаційно-технічних дій, так розслідування в цілому.

У криміналістичній літературі справедливо визначається динамічний характер слідчої ситуації. Л.Я. Драпкін зазначає, що слідчі ситуації, незалежно від їх класифікаційного групування, являють собою динамічні системи, які змінюють свій зміст, структуру і форму в результаті впливу різноманітних зовнішніх і внутрішніх факторів [6]. Слідча ситуація – це динамічний стан розслідування, що безперервно змінюється [10]. Слідча ситуація в міру заглиблення, розширення меж пізнання, поступального його руху в сторону адекватного відбиття явища, що досліджується, а також рішення інших завдань у динамічній рухомій системі розслідування переростає в нову, яка, в свою чергу, трансформується в наступну ситуацію та ін. «Вихід» із однієї слідчої ситуації, таким чином, є «входом» в іншу. Слідча ситуація перш за все обумовлює тактику слідчих дій [7]. Різноманітні підходи до розуміння слідчої ситуації, класифікації її за видами не мають особливого значення для методики розслідування злочинів, але представляють інтерес для криміналістичної тактики.

Як частина криміналістичної методики слідча ситуація виступає в рамках методики розслідування окремого виду злочину лише тоді, коли вона отримує свою типізацію. У цьому вигляді слідча ситуація впливає на формування розслідування конкретного злочину, висування версій, дозволяє намітити таке поєднання оперативно-розшукових та пошукових дій, їх черговість, які б призвели до досягнення позитивного результату. Глибокий аналіз слідчої ситуації дозволяє впорядкувати складний процес розслідування, намітити орієнтири та ефективні методи пізнання істини, зосередити зусилля слідства на найперспективніших напрямах з урахуванням висунутих версій.

У слідчій практиці відзначається повторюваність ситуацій, що створює передумови для їхньої типізації. При всій індивідуальності і неповторності конкретного злочину ми можемо знайти в ньому ознаки, характерні для певного виду злочинів. Сукупність даних про злочин і умови, в яких здійснюється розслідування в кожний окремий момент, створюють слідчу ситуацію, котра є похідною до групи однорідних злочинів, тобто типовою.

Типізація слідчих ситуацій дозволяє:

висунути найбільш обґрунтовані слідчі версії і визначити (скоректувати) напрями подальшого ходу розслідування у потрібному для справи напрямку;

накреслити оптимальний набір слідчих та оперативно-розшукових дій і цілеспрямовану їх черговість з метою належного розвитку ситуації;

звести до мінімуму число методичних рішень слідчого, основаних на пробах і можливих помилках [8].

Знання типових ситуацій дозволяє не тільки передбачити їх виникнення у відповідних умовах як закономірних, але і вибирати такі тактичні прийоми, які є найбільш оптимальними.

В основу типізації слідчих ситуацій на початковому етапі розслідування можуть бути покладені різноманітні критерії:

обсяг і зміст даних, що лежать в основі порушення кримінальної справи;

визнання злочинцем своєї вини і бажання співпрацювати з органами слідства;

кількість можливих співучасників злочину;

стосунки, що склалися між учасниками розслідування;

джерело одержаної інформації про вчинене шахрайство з фінансовими ресурсами тощо. Інформація про вчинене шахрайство з фінансовими ресурсами може бути також одержана в результаті:

заяв чи повідомлень підприємств, установ, організацій, службових осіб, представників влади, громадськості чи окремих громадян;

явки з повинною особи, що вчинила злочин;

повідомлення, опублікованого в засобах масової інформації;

розслідування іншої кримінальної справи [9].

Так, узагальнення кримінальних справ показує, що інформація про вчинення шахрайства з фінансовими ресурсами, крім оперативних джерел, також поступала:

із заяв представників кредитно-фінансових установ – 8,2%;

із повідомлень державних органів – 1,5%;

у результаті розслідування іншої кримінальної справи – 4, 5 %;

із заяв представників підприємства (установи) позичальника – 6,7%.

При анкетуванні слідчих МВС України 37,3% показали, що інформація про вчинене шахрайство з фінансовими ресурсами надійшла до них із заяв представників кредитно-фінансової установи; 8 % – із повідомлень державних органів; 22, 6 % – у результаті розслідування іншої кримінальної справи; 1,3% – із повідомлень у засобах масової інформації; 16 % – із заяв представників підприємства (установи) позичальника.

При розслідуванні шахрайства з фінансовими ресурсами на початковому етапі слідчим мають бути проведені такі слідчі дії, як виїмка документів, обшук, допит, очна ставка, накладання арешту на майно та рахунки юридичних осіб, слідчий огляд документів, призначення судових експертиз. Так, узагальнення кримінальних справ за даною категорією злочинів пока-зало, що виїмки зустрічались у 100 % кримінальних справ; обшуки – у 59,1 %; допити – у 100 %; слідчий огляд документів – у 85,6 %; очні ставки – у 56,8 %; огляд приміщень, ділянок місцевості, що не були місцем події, – у 14 %; накладання арешту на майно приватних осіб – у 78,8 %; накладання арешту на грошові внески приватних осіб в банках – у 18,8 %; накладання арешту на рахунки юридичних осіб – у 21,8 %; відтворення обстановки та обставин події – у 2,7 %; пред’явлення осіб для впізнання – у 1,5 %; технічної експертизи документів – у 12,7 %; призначення ревізій після порушення кримінальної справи – у 75 %; призначення судово-почеркознавчої експертизи – у 52,2%; судово-економічної – у 29,7%; товарознавчої – у 3,5 %; будівельно-технічної – у 1%; психіатричної – у 0,5%.

До числа невідкладних початкових слідчих дій відноситься виїмка документів. Порядок проведення виїмки регламентується ст. 178 – 186, 1871 – 189 КПК України.

Результати анкетування слідчих МВС України показали, що при розслідуванні шахрайства з фінансовими ресурсами, виїмки документів у кредитно-фінансових установах проводили 95 % опитаних респондентів. Узагальнення кримінальних справ про шахрайство з фінансовими ресурсами дозволило одержати такі результати. Ефективність проведення виїмок в кредитно-фінансових установах виявилась у 88,8 %. Виїмки у позичальника проводили 75,8 % слідчих. Узагальнення кримінальних справ показало, що виїмка у позичальника проводилась в 54,9 %. Ефективність виїмки виявилась у 80% випадків; останні 20% виявились неефективними.

Відповідно до ст. 179 КПК України посадові особи і громадяни не мають права відмовитися пред’явити чи видати документи або їх копії, а також інші предмети, які вимагає слідчий під час виїмки. У випадку одержання відмови слідчий має право провести примусову виїмку відповідно до ч. 4 ст. 178 КПК України з дотриманням порядку, встановленого ч. 5 ст. 177 КПК України.

Важливим способом одержання доказової інформації є обшук, процесуальний режим якого визначений ст. 177, 179 – 186, 188, 189 КПК України. У справах про шахрайство з фінансовими ресурсами основними об’єктами пошуку є документи (ділові, бухгалтерські, засвідчення особи, підтверджуючі право володіння будь-яким майном, листи, чернетки), записні телефонні книжки, роздрукування з факсів, дискети з інформацією, печатки і штампи, пристосування для їх виготовлення, а також грошові кошти, коштовності, предмети антикваріату, кредитні картки, цінні папери – все те, що може бути використано для відшкодування нанесених збитків. Крім того, предмети, заборонені у вільному обігу, вилучаються незалежно від їх відношення до справи.

При розслідуванні шахрайства з фінансовими ресурсами існує необхідність проведення серії обшуків у службових приміщеннях і на квартирах підозрюваних. Такі обшуки отримали назву групових. Обшук у багатьох випадках проводиться в ситуації тактичного ризику, коли допускається ймовірність настання негативних наслідків.

Дата добавления: 2015-05-08