КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Просторово-часові характеристики світу і їх відображення в науці і культурі
(Простір і час - це філософські категорії, які відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об'єктивної реальності, то час - це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим континіумом, а їх універсальність і цілісність (континуальність) - формою організації всього розмаїття нескінченного світу. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.) Як форми руху матерії простір і час постають загальним «засобом організації» будь-якого об'єкта дійсності: простір - у найзагальнішому плані - це форма сталості, збереження об'єкта, його змісту; час - форма його розвитку, внутрішня міра його буття та самознищення. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальна форма організації всієї різноманітності нескінченного світу. Отже, кожний об'єкт має свій власний час і простір, які створюють його якість, специфіку. Чим складніший той чи інший об'єкт, тим складнішими є і його форми - простір і час. Пізнання особливостей простору і часу - це історичний процес, який виростає на основі практичної діяльності людей, їхнього досвіду. Саме розвиток суспільства й зумовлює те, що уявлення людей про час і простір розвиваються від міфологічних та релігійних образів до науково обгрунтованих, реалістичних. В період міфології (котра ще не є філософським світоглядом) час тлумачиться як ні з чим не зв'язаний ні в минулому, ні в майбутньому, ні з чого не випливає та ні в що не виливається. У філософії античного світу - чотири головні точки зору на час і простір: динамічна і статична, субстанціальна та релятивна одержали розвиток. Зазначені концепції були «варіантами» загальної установки античного світогляду, згідно з якою форма предмета розумілась як його сутність, як закон організації світового хаосу в космос, де панує упорядкованість, гармонія. Статичний підхід розуміє час через простір, динамічний-через розвиток дійсності. Субстанціальний підхід намагається виділяти властивості часу та простору через них самих, а релятивний - через взаємодію різних об'єктів. Ці тлумачення створювали різні «моделі космосу», були засобами розв'язання теоретичних труднощів. Так, Геракліт вважав, що світ завжди виникає «мірами», як і зникає, що він є «живим вогнем». Елеати, навпаки, вважали, що космос є чимось нерухомим, кінечною кулею, де простір не дає можливості теоретично мислити час як форму руху. Своєрідним синтезом став атомізм Левкіппа-Демокріта. Простір елеатів був немовби «розщеплений» на атоми та порожнечу. Атоми рухались у цьому просторі, але самі вони існували як «вічні», ніби за межами часу. Більш глибокої розробки проблема простору й часу набула в Платона й Арістотеля, які розглядали ці категорії в контексті співвідношення загального та одиничного, статусу існування «ідей» тощо. Насамперед переосмислюється зміст і структура простору. Так, у Платона простір - це декілька «шарів» буття різної досконалості. Час, згідно з Платоном, не існував до створення світу богом і є «рухомим образом вічності», її зразком. Арістотель розробляє субстанційну концепцію простору. Він знаходить у просторі «природні місця», куди з необхідністю рухаються речі. Кожне таке просторове «місце» стає причиною знаходження там певних речей і тому «гарантує» порядок у світі - порядок ієрархії. «Місце» - суттєве, річ, яка має його «заповнити», - випадкова. Арістотелівська концепція «місця» багато віків гальмувала дослідницьку думку, перешкоджала баченню єдності земної та небесної сфер, вивченню загальних властивостей руху. Лише в Новий час Кеплеру, Галілею та іншим вченим удалося довести єдність цих двох сфер, однорідність їхнього простору, що забезпечило створення теоретичної механіки, дослідження інерціальності руху тощо. Глибоко досліджує Арістотель природу часу. Він ставить питання про докази існування часу й відтворює тут діалектичний підхід: минулого вже немає, майбутнього ще не існує, а теперішнє - момент єдності буття й небуття. Час двоїстий, тому що він складається як з розривів між моментами «тепер», так і зі зв'язку між ними. Мислитель показував, що час, хоч і не тотожний рухові (він плине рівномірно, а швидкість руху змінюється), все ж невід'ємний від руху. У цілому уявлення про час і простір, вироблені Платоном і Арістотелем, були сприйняті середньовіччям і лягли в основу християнських богословських догм. Проте тоді була відкрита й суб'єктивна природа часу й простору. Учення християнства про те, що кожна людина робить свій вибір сама (по відношенню до бога), відбивало нове розуміння часу - як часу історичного. Аврелій Августин вважав, що бог разом із світом створив і час. Але бог продовжує творити світ разом із часом, і людина, перебуваючи в цьому процесі, «залучається» до сприймання часу, який стає її власним досвідом, як переживання тривалості. Саме людська душа зв'язує вічність і час.
Епоха Відродження й перехід до Нового часу (XV- XVII ст.) позначилися поступовим відходом від схоластичного світосприймання, посиленням ролі експерименту, виникненням перших «моделей» механічної картини світу. Християнське трактування часу й Всесвіту замінюється поворотом до вивчення 107 > природи, прагненням до точного знання. «Світ» як об'єкт пізнання античної та середньовічної науки «розпався» на фізичну, механічну та інші види реальності - предмети відповідних наук. Власне в цих фрагментах реальності, відповідних понятійних системах і складаються риси простору часу - як форм відповідних форм руху. Проте найбільш глибокий розвиток теорія простору й часу механічного руху набуває в концепції Ньютона. Сформульовані Ньютоном властивості простору і часу становлять основу принципів класичної механіки, яку він створив. Час і простір виявляються «порожніми» формами, котрі не заважають дослідженню взаємодії окремих тіл. Ньютон розрізняв абсолютний та відносний час і простір. Абсолютний, істинний математичний час, згідно з Ньютоном, без віднесення до будь-чого зовнішнього, плине рівномірно й інакше називається тривалістю. Абсолютний простір залишається завжди однаковим і нерухомим. Час у концепції Ньютона з'являється «координатою» в обчисленні нескінченно малих: час - це безперервна, одноманітно зростаюча функція від нескінченності минулого до нескінченності майбутнього. У межах абсолютного часу всі годинники у Всесвіті повинні йти синхронно. Абсолютні простір і час - поняття абстрактно-теоретичні. Для вимірювання конкретних об'єктів Ньютон вживає поняття відносних простору й часу. Це - міра тривалості, яка базується на повсякденному досвіді та вживається в повсякденному бутті. Відносні простір і час - це емпіричний рівень сприймання абсолютних простору та часу. Таким чином, у системі Ньютона простір і час відокремлені один від одного й від власного змісту. Вони - абстрактні умови механічного руху.
Релятивну концепцію простору та часу розвивав сучасник Ньютона В. Лейбніц, який вважав, що треба це питання пов'язувати з буттям монад-живих, рухомих одиниць, які відтворюють у собі весь всесвіт. Сприймаючи нескінченність зв'язків, монади діють синхронно, в єдиній координаті часу. Взаємодія цих монад, за Лейбніцем, і породжує властивості простору й часу. Простір - це порядок існування, час-порядок послідовностей. Значним етапом у вивченні властивостей простору й часу в історії філософії була концепція І. Канта. Кант вважав, що свідомість не відображає світу, а створює світ явищ. При цьому простір і час постають формами свідомості, які «організовують» чуттєве споглядання й «підводять» його під поняття та судження. Час у Канта постає порожньою формою, який «розміщений» немовби всередині свідомості. Передусім, простір і час у концепції Канта - форми свідомості, завдяки яким остання через свою активність «конструює», створює світ явищ. Час, у свою чергу, є «формою внутрішнього почуття, тобто спогляданням нас самих і нашого внутрішнього світу. Наступний значний крок у розробці даної проблеми належить Гегелю, який вийшов на рівень розуміння історичного процесу як наслідку духовної діяльності самих людей. Гегель розглядає природу як існуючу в просторі, а не в часі. Протиставлення природи та історії він здійснює шляхом розмежування простору та часу. Далі, Гегель підходить до думки, що найважливішою формою розвитку історичного процесу є час, а не простір. Час, щільно зв'язаний з простором, взаємодіє з ним (всупереч концепції Ньютона). Минулим і майбутнім часом, на думку Гегеля, є простір, тому що він є часом, який підлягає запереченню, як і навпаки, знятий простір, розвинутий для себе, є часом.
До загальних властивостей простору й часу відноситься також їх абсолютність як атрибутів матерії; нерозривний зв'язок їх один з одним та з рухом матерії; залежність від структурних відношень і процесів розвитку в матеріальних системах; єдність в них перервного й неперервного. Простір і час мають також властивості, притаманні тільки їм. Час -виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану різних систем; одномірність, асиметричність (рух від минулого до майбутнього), необоротність, єдність загального та особливого, неперервності та дискретності. Для простору-це протяжність, зв'язність та неперервність разом з відносною перервністю, тримірність, симетричність, взаємодія загального й особливого. Цілком природно, що як простір зв'язаний із часом і рухом матерії, так і час - простором. Отже, простір і час є іманентними формами матерії, що рухається, «формами координації матеріальних процесів та об'єктів. Ці абстрактні властивості простору та часу - найбільш загальні. Розвиток уявлень про час і простір у сучасній фізиці йшов одночасно з ломкою механічної картини світу, тобто із спростуванням концепції Ньютона про «порожні» час і простір як єдино можливі форми руху в природі. Так, уже в 1821 р. О. Френель ввів поняття «ефіру» як носія світлових коливань, припускаючи, що ефір - це не «порожнеча», але й не речовина. Більш грунтовно теорія електромагнітного поля досліджена в теорії англійського фізика Д. Максвелла. Тут ставиться таке питання: чи рухається ефір? Як узгодити його властивості із властивостями електромагнітного поля? Після кількох десятиліть суперечок експеримент Майкельсона-Морлі, де була поставлена мета виявити рух ефіру відносно Землі, так і не дав якихось певних, значущих результатів. Досліджуючи ці проблеми, А. Ейнштейн у 1905 р. сформулював свою спеціальну теорію відносності, де відмовлявся від поняття абсолютного спокою, що означало поширення принципу відносності на закони електромагнітних явищ і призводило до суперечності з головним постулатом - припущенням сталості швидкості світла у «порожньому» просторі. 107>> Вчений отримав результати, які доводили відносність протяжності та тривалості (тобто скорочення довжини та «уповільнення» часу). Якщо швидкість частки зростає у величинах, які наближаються до швидкості світла, її власний час уповільнюється, а просторова протяжність скорочується: простір і час, отже, безпосередньо «включаються» в зміст частки, стають немовби її властивостями. Простір і час розкрили свою змістовність, необхідність вивчати їх разом із рухом. Досліджуючи далі отримані результати, Ейнштейн розробляє загальну теорію відносності, яка поширювала принцип відносності на будь-які системи, що рухаються. Відкрилися нові властивості простору, передусім його «кривизна», під впливом сильних гравітаційних полів. Отримані результати підштовхнули до нових досліджень Всесвіту. Як пишуть сучасні дослідники, «просторово-часовий світ ЗТВ (загальної теорії відносності) є неоднорідним та анізотропним, що наочно свідчить про вплив поля тяжіння на метрику простору-часу. В ЗТВ тяжіння ототожнюється зі викривленням простору-часу, а закон всесвітнього тяжіння фактично виражає нерозривну єдність матерії та простору-часу. Рівняння тяжіння, які розробив Ейнштейн, розкривають сталу, статичну «модель» Всесвіту, тотожну саму собі. Проте радянський вчений А. А. Фрідман сформулював «динамічну» модель Всесвіту, де речовина рухається під впливом гравітаційних сил. Дійсно, спостереження ефекту «червоного зміщення» кольорового спектра, який вказує на «розбігання» галактик, підтверджує правильність наведених положень Фрідмана. Проте в сучасній космології розглядаються й варіанти нерухомого Всесвіту, хоча більшість астрофізиків і космологів додержуються концепції «великого вибуху» - припущення, що близько 16-18 млрд років тому виникла спостережувана частина Всесвіту, який продовжує «розбігатися» від якогось вірогідного «центру». Можливість просторової «замкненості» Всесвіту спонукає замислитися над змістом поняття «нескінченність Всесвіту». Йдеться тут не про масштаби простору, а про невичерпність матерії, яка породжує в своєму розвиткові нові властивості та якості. Ця проблема є однією з тих, що зближує дослідження мікросвіту із дослідженням Всесвіту. Дійсно, сучасна фізика елементарних часток виявляє межі своїх досліджень через «кванти» простору та часу - відстань приблизно 7*10-17 см та інтервал часу приблизно 2*10-27 сек. Дальше заглиблення в мікросвіт відкриває зону загального «кипіння», де зникає різниця між часом та простором. Так, на відстані 10-33 см у вакуумі відбуваються такі бурхливі процеси спонтанного народження й перетворення речовини у випромінювання, що простір стає якимось «кипінням» пор-бульб, які утворюються та миттєво зникають. Інтервали 10-33 см. - це сьогодні у фізиці найменші «кванти» простору. Величезна роль «мікропростору» та «мікрочасу» для вивчення елементарних часток, структури атома тощо. Приблизно з початку 60-х років було доведено, що врахування координат простору-часу дає важливу інформацію про внутрішню структуру часток і зони їхньої взаємодії. Фізики спробували також обгрунтувати твердження про те, що простір матеріальних взаємодій є тримірним. Які ж уявлення про час і простір існують у сучасній біології? Одним з перших специфіку біологічного часу та простору відзначив В. І. Вернадський, який вивчав специфіку просторової симетрії живого. Сучасна біологія всебічно досліджує роль часу та простору в розвитку живої природи. Так, тримірним є розміщення атомів у молекулі; як тримірна гратка виявляється кристалографічна структура клітини. Тримірною є також об'ємна модель ДНК. Значне місце в дослідженні біологічних часу та простору займає проблема симетрії та асиметрії. Як вважають учені, суперечність симетрії та асиметрії визначає розвиток усього живого. Головна причина змін у співвідношенні цих моментів - взаємодія організму та середовища, в процесі якого розвиваються й просторові особливості його існування (реагування на сигнали, розвиток органів чуттів тощо), Якщо перша форма симетрії (як форма кулі) з'явилася разом з першими елементами живого - краплями-концерватами, то ускладнення організмів супроводжувалося й ускладненнями зв'язків між симетрією та асиметрією в організації більш складного простору буття цих видів живого. Дослідження свідчать, що симетрія та асиметрія проявляються не тільки на рівні зовнішньої структури організмів, а й на рівні клітин. Так, явна асиметрія характерна для організації білків і нуклеїнових кислот. Виходячи з поняття симетрії біологічних систем, учені припускають наявність безлічі «співіснуючих» біологічних просторів, які поки що не здатна описати жодна з відомих геометрій (простір клітинних процесів, середовища й організму, історичний простір популяцій тощо). Проблема біологічного часу є однією з найбільш актуальних і в сучасній біології. Справді, часова організованість та упорядкованість, послідовність біологічних процесів є однією з корінних умов існування (живих організмів). Біологічний годинник - це такий механізм, який керує реакціями організмів, їхньою функціональною поведінкою. Завдяки такому механізмові в організмі закріплюються ритми природного середовища. Біологічний час незворотний. Це означає, що організм може лише зростати або старіти, але не навпаки. Навіть народження нових організмів є не повторенням часу кожного індивіда, а такими «спіралевидними» крапками в розвитку.
Дата добавления: 2015-05-08; Просмотров: 1970; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |