КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Онтологія відповідальності 2 страницаЗлочин - це користь, отримана поза чергою. Швидке благо теж свідчить про мою самодостатність: усі інші дуже довго мучаються, витрачають багато часу на отримання блага, яке я отримав швидко і легко, я кращий, а вони наївно недалекоглядні. Злочин завжди соціально позачерговий і несправедливий з огляду на прийняті в суспільстві чергоправила отримання блага [23]. Черга це завжди черга за благом. Дострокове отримання блага це ще більше благо, ніж благо просто чергове. Злочин завжди достроковий і тому гордо самозадоволений. Буття також має свою чергу. Тому воно завжди справедливе, оскільки ніколи в своїй черзі не поспішає. Йому нікуди поспішати, хіба що до буття, яким воно вже саме по собі є. Все, що має статися, станеться; все, що уповільнюється, прискориться, але й уповільнення й прискорення стосовно вічності тотожні. Черга буття це черга самореалізації буття, яке все одно станеться, тому самореалізація буття нецікава, цікава нереалізація. Людина цікава тому, що може бути нереалізованою, вона неспокійна в своїй нереалізованості. Але буття жорстоко грається з людиною, надаючи їй обмаль часу на реалізацію, багато хто не встигає, заплутуючись у правилах гри, які нав’язує буття. Хіба вони винні, ці люди, що їм не відразу одкриті правила буття, зрозумілі іншим. Саме буття їх зробило менш зорієнтованими, ніж інші, але привило ті ж потреби, що й іншим. Буття несправедливе у своїй справедливості. Одне сподівання на Бога, який абсолютно справедливий. Бог і є Справедливість у реалізації відповідальності. Пекло - юридизований принцип невідворотності відповідальнос-ті, забезпечений божим судом, абсолютно спра-ведливим і надійним. У житті земному такого не буває, тут свої закони, царство Цісаря. Цісар це бог Буття, Бог це цар Духу. Хіба справедливість можлива тільки в царстві Духу? Для чого необхідна справедливість на землі? Є чергова справедливість і є позачергова, відповідальна і безвідповідальна. Чергова справедливість відповідальна, тобто відповідає порядку (регламентації) отримання благ. Чим благо цінніше, дорожче, тим довша і триваліша черга за ним, оскільки вартість визначається часом на виробництво даного блага. Багатство це і є накопичений час, тому можна за час власного життя накопичити часу значно більше, ніж час власного життя. Дім, дерево, син - символічний показник загальноприйнятої вартості часу життя середнього чоловіка. Встигнув-невстигнув - простий і звичний показник відповідальності-безвідповідальності на фоні обмеженої тривалості життя. Причини-пояснення мало кого втішають і рідко беруться до уваги в стереотипі сучасної культури як результативності, тому критерій моральності й справедливості тут відходить на друге, а то й останнє місце. Позачергове благо може бути отримане тільки двома можливими способами: або за рахунок інтелектуальних переваг і творчого підходу до функціональної діяльності, або за рахунок інших, використовуючи при цьому як прикриття моральні гасла. Оскільки талант і здібність, не кажучи вже про геніальність, завжди складали абсолютну меншість людства в усі часи і в будь-якій країні, а потреба в благах і задоволеннях закладена в кожній людині, то залишається один-єдиний спосіб захоплення благ - неправда як основний метод обґрунтування й отримання благ, причому неправда спрямована не тільки назовні, але й на внутрішнє, на самого себе, тобто самообман як гарантія психічної рівноваги і морального самообґрунтування [3]. Чи є тоді підстави дивуватися феномену тотальної брехні-неправди на різних рівнях соціальної ієрархії суспільства? Чи є підстави дивуватися тотальному цинізмові, характерному для абсолютної більшості різних сфер соціального буття, починаючи від політики й завершуючи релігією і мистецтвом, як це робить Петер Слотердайк в своїй праці “Критика цинічного розуму” [22]. Брехня і цинізм були, є і завжди будуть у суспільстві на всіх його рівнях, оскільки складають саму онтологію людини, яка відносно талановита, але абсолютно ненаситна. Онтологія людини визначає онтологію суспільства, а останнє визначає характер права, встановленого в даному суспільстві і для даної людини. Встановлене право регламентує критерії і порядок відповідальності, характерні для даного суспільства, але відрізняється воно від правил іншого суспільства тільки національно-історичними відмінностями, оскільки відповідальність онтологічна, як зазначено, і випливає з природи людини і нею зумовлена. Отже, мораль і право як відповідальність є формою реакції суспільства на безталанність людини, яка потребує блага. Суспільство зазвичай експлуатує здібності й таланти як основні джерела соціальної енергії та розвитку, водночас, об’єктивно вимушене “придушувати” їх, як потенційних конкурентів і основних претендентів на соціальне благо: без таланту й інтелекту неможливий розвиток суспільства, але з прийняттям їх як єдиних критеріїв отримання благ абсолютна більшість залишилася б без тих благ, на які за даними критеріями не можна було б претендувати. Виникає необхідність у відповідальному нівелюванні таланту й інтелекту як підстави для отримання рівного блага іншими. Зовнішня відповідальність як знаряддя посередності і також “безвідповідальність” надлюдини як відповідальність перед самою собою була обґрунтована у філософії Ф. Ніцше. Вся його концепція побудована на експлікації морально-психологічного механізму боротьби мас із талантом, релігії та моралі як відповідальності й знаряддя захисту слабких, тому воля до влади є формою самоствердження особистості, а надлюдина і є самореалізована особистість. Заклавши волю до влади в онтологію людини, Ніцше “забув” чи “втратив” важливіший критерій допустимості запуску механізму волереалізації як основний запобіжник її саморуйнації - абсолютну цінність і першовластивість людської субстанції - Любов. Любов як Дух, Любов як Радість, Любов як Справедливість, Любов як Свобода. Свобода надлюдини у Ніцше це, нажаль, свобода без Любові, це свобода самотності в своїй волетотожності як продукту влади. Влада і Любов взаємовиключні поняття. Влада реалізується завдяки виключення Любові зі структури владовідносин (пригадаймо, що право є формою примусу), а Любов нівелює потребу у владі. Єдність Влади і Любові це Мистецтво, так само як єдність Права і Свободи це Справедливість. Ні мистецтво, ні справедливість не можуть бути і не можуть стати механічними, регламентованими, вони можуть бути тільки продуктом Творчості, а вона завжди під питанням і мало кому вдається, навіть якщо приймається як свідома настанова діяльності. Чи є уникнення відповідальності онтологічною проблемою? Якщо відповідальність онтологічна, то її уникнення принципово неможливе, проте реально суще пронизане безвідповідальністю. Право є погонею за безвідповідальністю, як буття намагається поглинуте суще. Суще і є полем боротьби між Буттям і Ніщо, Відповідальністю і Безвідповідальністю [6]. Чому ця боротьба є постійно-перманентною, коли в кінцевому рахунку безвідповідальність онтологічно-об’єктивно повинна перетворитися на відповідальність і зникнути як Ніщо? Якщо Відповідальність онтологічна, то тоді безвідповідальність неонтологічна? Онтологія має складну структуру і не становить тільки Буття. Вона включає й Небуття, а отже завжди є місце й безвідповідальності. Безвідповідальність, яка зникає в бутті відповідальності, зникає разом із Ніщо, а з ним і саме Буття як опозиція небуттю-ніщо. Отже, безвідповідальність настільки ж онтологічна, наскільки онтологічна й відповідальність. Мабуть повинна існувати більш загальна категорія, котра відображає певну надреальність, в якій відповідальність і безвідповідальність є тільки її моментами. Ми приходимо до гегелівської тричленної структури, яка не може свідчити про наявність істини. Оскільки тут ця структура нас веде, а не “самі речі”. “Назад до речей”, а речі свідчать, що світ і суще є страждання й напруга. Страждання вже саме собою є формою відповідальності. Чому ця наявна відповідальність не дає радості, а навпаки, стимулюючи до радості, призводить до ще більших страждань? Є капкан, пастка відповідальності, закладена в самому Бутті. Право - це пекло відповідальності. Відповідальність є шлях до раю. Пекло і Рай починаються в мені, а отже Відповідальність починається в мені, вона манить і відштовхує. Чому відповідальність - це радість і страждання? Радість і страждання - основні онтологічно-екзистенціальні характеристики відповідальності. Належне - джерело відповідальності. Належне - онтологічна категорія, воно онтологізує і саме право, яке тому стає онтологічним. Належне випливає з самого буття, воно і є саме буття. Буття не може бути не належним. Суще може бути належним і неналежним настільки, наскільки воно онтологізоване в Бутті. Належне лежить в основі цінності. Істинна цінність, вища цінність завжди належна, відіграє роль орієнтиру, критерію, норми, нормативності дій. Дія, котра не відповідає цінностям, належному, безвідповідальна. Звідси онтологічний зв’язок-ієрархія: Буття - Належне - Цінність - Норма - Відповідальність - Право. Які підстави стверджувати зв’язок Буття і Належного, стверджувати Буття як Належне? Відповідь на це питання визначатиме обґрунтованість основної тези, що Буття є Відповідальність, яка сама є інтенцією Належного, що реалізується у двох основних формах правомірності чи неправомірності. Засобом від супротивного питання можна поставити інакше: чи може Буття бути Неналежним? Чи взагалі буттю байдужа належність-неналежність, воно просто є і незалежне від них? По-перше, слід виявити онтологічно-гносеологічний статус Належного: воно є ідеальне, матеріальне чи ідеально-матеріальне утворення? Відповідь на це питання значною мірою визначає природу відповідальності як основну категорію права. По-друге, співставлення Належного і Буття передбачає розуміння природи самого Буття. Але ж відомо, що, за словами М. Ґайдеггера, “поняття буття скоріш саме темне”[29, c. 3], і передбачає його герменевтичне випитування засобом сущого. Та якщо уточнювати, “від якого сущого повинен брати свій початок розмикання буття?” [29, c. 7], то в нашому випадку це - на основі екзин-тенціально-правового сущого. В матеріально-фізичному світі існує абсолютне Право, побудоване на Абсолютному Законі, непорушному й абсолютно відповідальному. А де є абсолютна відповідальність, там немає безвідповідальності, а отже, немає ні відповідальності, ні безвідповідальності. Землетрус є відповідальність, чи безвідповідальність? І в цьому випадку можна стверджувати про момент відповідальності. Землетрус (геооптимізація) є результатом неоптимального накопичення земних пластів, так само як і вибух вулкану є наслідком періодичного перенакопичення оптимального тиску температур. Оптимізація на рівні фізичного світу виконує функцію відповідальності фізичних тіл, що вийшли за межі дії власних сил і порушили закони сил більш високого порядку. Отже відповідальність у межах фізичного світу можна витлумачити як певну вірогідність реалізації закону природи. Вірогідність тут означає, що закон причинності, водночас як фундаментальний онтологічно-детермініс-тичний принцип, не завжди діє у формі динамічної закономірності, а й у формі статистичної закономірності та має імовірну тенденцію реалізації, що є його більш фундаментальною характеристикою [20]. Статистична відповідальність дає онтичні підстави для безвідповідальності на основі певної міри свободи. Так, в античному світі Епікур обґрунтовував наявність свободи як онтологічний аналог можливого відхилення атомів у їх прямолінійному русі на противагу детерміністично-атомістичній концепції Демокріта. “Причина → Дія → Наслідок” - фундаментальний закон природи, що є онтологічною підставою юридичного принципу відповідальності. Космос - стихія взаємодій, і жодне переміщення, зіткнення, вибух чи колапс викликані певними причинами і не можуть не мати певних наслідків фізичного, біологічного, соціального чи духовного характеру. Відповідальність завжди відповідальна. Вона не може бути невідповідальною, оскільки у своїх діях онтологічно не може не мати певних наслідків, позитивних або негативних. Дія без причин і без наслідків - неможлива, якщо це стагнація, то вона вже є наслідком перехрещення певних причин і є тільки моментом у наступних наслідках. Принцип-закон “Причина → Дія → Наслідок” це специфічно-онтична експлікація онтологічно-фундаментальної сутності Буття як Відповідальності. Буття як Дія, Буття як Еволюція і Розвиток, Буття як Дух можливі і є тільки у формі Буття як Відповідальності. Проте виникає логічне заперечення стосовного онтологічного статусу Відповідальності як субстратно-внутрішньої структури Буття: якщо відповідальність неминуча і є абсолютним законом Буття, то її не існує взагалі. Лапласівський детермінізм природи повністю позбавляє її свободи, а вона - основа відповідальності. Якщо в природі панує лапласівська, жорстко однозначна причинність і все зумовлене, ніщо й ніхто ні за що не відповідає. Як камінь “не відповідає” за те, що його хвилею штовхнув з гори вибух-грім, так і людина не повинна відповідати за свій вчинок, оскільки він обов’язково зумовлений низкою об’єктивно-психічних чи якихось інших соціально-економічних причин. Отже, абсолютна відповідальність, як зазначалося, з необхідністю зумовлює абсолютну безвідповідальність, що є дзеркальною онто-аналогією загальноюридичного принципу “Summum jus, summa injuria” - “Повна реалізація права веде до безправ’я”. Історія напружених міркувань про детерміністичну природу відповідальності [31] натякає на наявність тут жахливо-кривавого кола, в якому страждали і гинули тисячі невинних. Злочин має бути покараний - абсолютна істина [24, с. 7], злочин не може бути не покараним, інакше це є природно несправедливим. Звідси й походить онтологізація існуючого в будь-якій національно-правовій системі абсолютного принципу невідворотності юридичної відповідальності. Проте тисячі злочинців, або хоча б просто хитрих і брехливих людей, котрі незаконно захоплюють майно чи інші блага, залишаються непокараними і радіють. Вічне питання бідних і обдурених - де справедливість, де кара? Невеликою компенсацією-втішенням їм стає тільки можлива майбутня кара Божа супостатам, як мінімум при розподіленні їх у пекло [17]. Нам кара тут, їм кара там. Хоча й тут усі небезгрішні, тобто немає гарантії у сподіваннях на рай, а там невідомо що є взагалі, можливо там взагалі нічого немає, взагалі немає там. Ситуація жахлива й безвихідна. Відповідально-безвідповідальне коло реалізується в принципі: відповідальність невідворотна, але безвідповідальна, за що буде відповідати і т.д. В жодній країні світу повністю ніде не реалізується принцип невідворотності юридичної відповідальності, проте його відміна призвела б до краху її правової системи [15]. Злочинний світ чудово розуміє, що обхід дії цього принципу - справа хитрощів і спритності. Будь-який віруючий чи атеїст неодноразово порушували (чи свідомо експериментували) більш загальний принцип невідворотності відповідальності й мали з того зиск, не отримуючи за це якоїсь кари божої чи моральної. В релігії цю реальну ситуацію виправдально пом’якшує принцип - всі люди грішні, а в моралі - усі люди недосконалі. Проте якщо уявити відміну в них цього принципу відповідальності, то була б цілковито зруйнована і релігія, і мораль. Усі вони побудовані, як і право, на принципі невідворотності відповідальності як онтологічний аналог природного закону “Причина → Дія → Наслідок”, у якому наслідок завжди є обов’язковим і неминучим і виконує роль невідворотної відповідальності на всіх рівнях буття і сущого. Тотальна відповідальність - скінчена. Динамічна відповідальність є лише специфічною формою статистичної, як фізика Ньютона - моментом фізики Ейнштейна. Тобто, Буття - відповідальне, у ньому є лише тимчасовий момент безвідповідальності, так само як у будь-якому становленні є момент ніщо. Повна безвідповідальність у житті людини є її повне Ніщо, нищівне Ніщо, яке нищівнює неніщо. Конкретно-наявне - момент нескінченно-буттєвого, тому в сущому як конкретно-наявному є момент безвідповідального. Якщо людина померла і не встигла бути застиглою відповідальністю, відповідають інші в загальному потоці нескінченно-буттєвого. В релігії це означає, що відповідають інші покоління, які є продовженням твого сущого. Проте така безвідповідальна людина не залишається повністю безвідповідальною, її відповідальність полягає в тому, що вона “не зачіпляється” в бутті, незаосновується і тому повністю зникає в нескінченному потоці безосновного ніщо, зникає у повному зникненні, адже тільки онтологізуюча відповідальність дає можливість (не гарантію) субстанціалізації я-тотожності в буттєутворенні вічності. Юридична відповідальність є онто-онтичною відповідальністю. Вона субстанціальна, оскільки завжди є відповідальністю перед Буттям і не може уникнути свого онтологічного походження. Вона онтична як єдиний спосіб уникнення онтологізації правобуття-відповідальності. Онтичність права дає йому можливість бути безвідповідальним, певні межі ймовірно-безвідповідального функціонування [35]. Понад те, онтичність права це постійна боротьба з його онтологічністю як буттє-відповідальністю [6]. Право як онтичність завжди ховається за онтологічність, “натягає на себе її одяг”, залишаючись при цьому суще-онтичним, для якого суще і є суще-буттям, а право є суще-право. Онтологічне Право-Буття не уникає відповідальності, воно просто є Відповідальністю, уникає - інтерес-функціонування як суще-онтичне, в якому він реалізується, намагаючись максимально субстаціалізуватися. Субстанціалізація як марево постійно зникає, “вивітрюється” з досягнених форм суще-реалізації, і тому знову і знову виникає потреба в самозакріпленні як доказовості власної субстанціальності. Інтерес завжди онтичний і не просто його онтологізувати. Онтичність намагається поглинути онтологічність і стати буттям, підмінити собою буття так, щоб здавалося ніби є тільки буття-суще. Воно начебто і є справжнє тут-буття-смисл як автентичне право. У цьому розумінні інтерес завжди відповідальний перед самим собою, але безвідповідальний перед Відповідальністю. Інтерес завжди онтично ґрунтовний, однак онтологічно безосновний. В інтересі онтичність стикається з онтологічністю, а Право як Відповідальність із діяльністю як функціонуванням. Інтерес завжди є основою діяльністного функціонування, яке вимушене чи просто заявляти про свою онтологічність, чи стати такою [4]. Будь-яка діяльність-функціонування має в собі елементи онтологічності, проте стати Буттєвими вони можуть за умови онтологізації Відповідальності як основи буду-буттєвості в суще-онтичному становленні. При переході від світу фізичного до світу біологічно-живого й соціального ступінь свободи розширюється разом із характером відповідальності [36]. У світі духовному свобода досягає абсолюту, а відповідальність стає радістю. Крайні параметри (фізичне і духовне) в людині як самовираженні буття, взаємовизначають одне одного: акцентуація біологічного й фізичного мінімізує духовне, проте є умовою духореалізації; акцентуація ж духовного мінімізує фізично-біологічне, проте є джерелом їх екстатичності й саморегуляції. Вбивство - це самовбивство Буття. Тому Буття може бути відповідальним перед самим собою за своє Суще, як і Право відповідалізується в процесі онтологізації за свою неправість. Вбивство іншого (фізичне або моральне) - буттєве самовбивство самого себе як породженого Суще-Буттям, тому не може не бути безвідповідальним. Жертва вбивства не може прийняти безвідповідальності сущого і висуває свої претензії Буттю, яким вона породжена. Жертва злочину є проявом безглуздості Буття, яке претендує мати Смисл. Тому буття це Становлення, а не Status quoi-Буття. Перед ким відповідає Буття за невинну жертву? Невинна жертва є обвинувачення Буттю за його безвідповідальність. Якщо буття може бути безвідповідальним, то як воно може вважатися відповідальним. Уникнення відповіді на проблему безневинної жертви й перенесення її у план онтично-сущого означає втрату можливості розуміння самого Буття як відповідального за самого себе. Відповідальність без вини в цивільному праві натякає на певну відповідальність безневинної жертви і начебто відводить обвинувачення в бік онтологічно-буттєвого. Проте антиномія залишається: буття відповідальне і водночас по-роджує безневинні жертви, за які не відповідає. Безневинна жертва свідчить про те, що проблема реальності права чи правової реальності ставить водночас і проблему антиреальності чи нереальності права, неправа в рамках права [14]. Право може бути і несубстанційним, формально порожнім, коли форма, процедура “поглинає” зміст і смисл у нищівне ніщо. Антиправова реальність “роз’їдає” правову, як і Ніщо утверджується в Бутті шляхом його нищівної асиміляції та редукції до Ніщо як підміни Буття. Претензія Ніщо на п’єдес-тал Буття - довічна інтенція нищівного Ніщо як сублімативно-компенсаторного устремління порожнечі, яка намагається себе заповнити. Через жертву право самостверджується, через примус - реалізує покарання [25], завдяки духовно-субстанційній справедливості - стає Правом. Покарання - це самовідновлюча функція Сущого. Страждання і муки відповідальності - це крик Буття про свою небуттєвість й тимчасова поразка перед нищівним Ніщо [28]. Проте, у переживанні відповідальності нищівне може не тимчасово, а в самій основі перебороти буттєве, тому Відповідальність ніколи не однозначна. “Виправлення і перевиховання” - мрія юристів, яка ніколи до кінця не була реалізована, навпаки, сучасна пенітенціарна система з погляду вказаної мети містить у собі прихований механізм, який зазвичай призводить до абсолютно протилежних результатів. Відповідальність - поле битви Буття і Небуття. Перемоги Небуття в структурі Відповідальності викликають руйнівні процеси у правовій системі. Так, в остаточному варіанті Конституції України [1] було відхилено положення про наявність і правовий статус Громадянського суспільства, понад те, у тексті Конституції взагалі не згадується термін “громадянське суспільство”, хоч очевидно й відомо, що в загальноприйнятій юридичній конструкції правової держави передбачається як абсолютно необхідний елемент наявність у ній громадянського суспільства як гарантії того, що держава може стати справді правовою, а не просто законозабезпеченою. Без нього не уникнути авторитаризму і свавілля влади й досягти реальної демократизації суспільства. Незважаючи на те, що в ст. 8 Конституції проголошується принцип верховенства права [10], стаття про громадянське суспільство як один із необхідних принципів правової держави в остаточному варіанті в ній була відхилена, хоча правість правовій державі може гарантувати й забезпечувати тільки і сáме громадянське суспільство. Чому це так сталося абсолютно зрозуміло - громадянське суспільство є гарантією відповідальності держави перед народом [32]. Зрозуміле тому й неодноразове неприйняття варіантів закону “Про громадянське суспільство” Верховною Радою України - ніхто не бажає зайвої відповідальності, тим більше субстанціально-буттєвої, вираженої через громадянське суспільство. Громадянське суспільство є соціально-правовою відповідальністю тому, що за своєю природою вона об’єктивно передбачає і вимагає перш за все прозорості. Відповідальність - прозора, Безвідповідальність потребує темноти, прихованості, а тому й використовує хитрощі й неправду як засоби уникнення відповідальності [3]. Громадянське суспільство як соціобуттєвий феномен відповідальне перш за все перед собою, а тому воно відповідальне й за Право, без якого воно Ніщо. Право є гарантією громадянського суспільства як такого, тому воно потребує його і тільки тоді громадянське суспільство може бути відповідальним за все суспільство в цілому, а воно теж є об’єктивною умовою існування громадянського суспільства. Подібні ж проблеми виникають і у зв’язку з відповідальним, тобто правовим, статусом інституту президентства: повноваження надмірно значні - відповідальність мінімальна. Дана ситуація характерна для абсолютної більшості країн світу, оскільки проблема розв’язування суперечності між необхідністю достатніх повноважень Президента для вирішення владно-управлінських завдань і постійною загрозою авторитаризму чи, навпаки, неефективністю регулятивних потенціалів даного інституту є полем скоріш для мистецтва політики, ніж для нормативно-інструктивної регламентації, яка ніколи не дає очікуваних гарантій, а тільки як паліатив приховує внутрішню суперечність самого інституту. У будь-якому разі аспект відповідальності тут завжди мінімізується та свідомо ускладнюється через особисті та національно престижні інтереси. Проте “захист” від відповідальності тільки заважає регулятивній ефективності як самому інституту президентства, так і всій системі, оскільки дає простір для безвідповідальних процесів у самому суспільстві. Етап приватизації промисловості в специфічних формах відбувався у нас саме в умовах вказаних процесів. Тепер, коли виникає потреба в трансформації основних інститутів влади, очевидно неефективних, сама реформа проголошується під гаслами обмеження повноважень Президента і перенесення їх на Парламент: президентсько-парламентська республіка перетворюється на парламентсько-президентську. З погляду критерію відповідальності ситуація тільки ускладнюється і якщо недостатньо відповідальним був інститут президентства, то ще менш відповідальними є колегіально-парламентські рішення - не персоніфіковані й тому ще більш безвідповідальні. Достатньо зручна ситуація і умови тепер складаються (або свідомо створюються) для другого етапу ще більш специфічної приватизації - землі. Хоч у цьому також є ratio і своя логіка відповідальності. Річ відповідальна відповідальному [33]. Інститут позовної давності якраз і свідчить, що він, володілець, не бажає відповідати і дбати про неї, і вона відповідає іншому [5]. Річ як онтичний символ онтологічності також відповідальна. В речі Буття через суще говорить відповідально, тому що Відповідальність є мовою Буття. Суще намагається поглинути Буття, а Відповідальність - Безвідповідальне як запах Свободи. Безвідповідальність є Свобода, вкорінена в Бутті, тому є онтологічною відповідальністю за Буття. Свобода настільки ж онтологічна і буттєва, наскільки безвідповідальна і несубстанційна, вона є формою розвитку Буття і тому є основою його субстанційної відповідальності. Право онтологічне тому, що воно Відповідальне. Відповідальність - саме Буття яке є Свобода. Свобода настільки ж відповідальна, наскільки й “безвідповідальна”, тому вона є безосновна основа Буття. Відповідальність настільки ж є формою свободи, наскільки й несвободи, вона є віртуальним полем боротьби свободи і несвободи. Буття в своїй буттєвості через Становлення перетворює відповідальність-як-несвободу на Відповідальність-як-Сво-боду і таким чином стає Правом.
Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 383; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |