Лекція 1. Московсько-українські відносини після Переяславської Ради

Московському патріархату

Тема 12. Підпорядкування Київської митрополії

Залежність УПЦ від Константинопольського патріарха у XVII ст. була суто номінальною. Проте домагання Росії об’єднати території Русі несли в собі загрозу для національної Церкви та національної ідентичності українців. Слушний момент настав у нових історично-політичних обставинах після Переяславської угоди 1654 р. Політична залежність Гетьманщини не могла не сказатися на незалежному положенні УПЦ від РПЦ. Вже сама спроба включити подібні положення в Переяславську угоду свідчила про наступні домагання Москви. В наступні роки Московська Патріархія підготувала цей неканонічний крок.

З половини XVII ст., ще до Переяславської угоди 1654 р., розпочалися посилені культурні впливи на Московщину української церковної культури, коли вчених ченців з Києва митрополит Сильвестр делегували до Москви у 1649 р., на прохання царя. П’ять років до Переяславської угоди, коли Богдан Хмельницький вів переговори з Москвою, митрополит Сильвестр був у приязних стосунках з московським урядом, задовольняючи просьби в церковних потребах та отримуючи жалувані грамоти на збір у Москві пожертв на Київські монастирі.

Однак у політичних переговорах гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою митрополит Сильвестр участі не приймав. Для московського уряду це було дивним. 16 січня 1654 р., після козацької ради в Переяславі, царський посол Бутурлін прибув з Переяслава до Києва, де його зустрів Київський митрополит в оточенні духовенства та привітав промовою. Коли на другий день, 17 січня, Бутурлін почав приводити до присяги Київ, від митрополита та духовенства присяги не вимагаючи, а вимагаючи її від від мешканців церковних та монастирських маєтностей – шляхти, міщан, дворових слуг, то митрополит цьому спротивився.

Київські воєводи з Москви Куракин, Волконський та Немиров доносили московського уряду, що митрополит Сильвестр, печерський архімандрит Йосиф (Тризна) та Михайлівський ігумен Феодосій, за посередництвом уніатського старця Макарія Криницького мали зносини з литовським гетьманом Радзивіллом і з поляками. Макарій Криницький, начебто, вніс від імені митрополита протест против Москви до гродських книг Луцького суду. Відома також звістка про те, що під час Великого Посту 1654 р. митрополит посилав до Варшави на сейм і до короля двох ченців, які мали просити короля зібрати військо та визволити Київ від московських людей.

У березні 1654 р. в Москві було посольство від гетьмана, але в його складі не було представників від духовенства. У статтях, якими оформлювалися взаємовідносини між Москвою та Україною, щодо Церкви було тільки загальне підтвердження прав українського духовенства. Питання про підпорядкування Київського митрополита зовсім не піднімалося. Спеціальне духовне посольство в справах церковних, у складі представників від монастирів – Печерського, митрополичого Софійського, Золотоверхого Михайлівського та Видубицького, було очолене Інокентієм (Гізелем), ігуменом Николопустинського монастиря. Це посольство прибуло 20 липня 1654 р. під Смоленськ, де тоді знаходилася ставка царя підчас військового походу проти поляків. Посольство, прийняте царем 28 липня, доручило цареві привезти грамоти від митрополита, гетьмана (в підкріплення просьб митрополита) і монастирів.

На грамоті митрополит Сильвестр підписався, як митрополит “Малия Росії”, а не “всея Руси”. В “статтях” містилися наступні пункти:

- підтвердити всі права і привілеї Церкви і духовенства, надані здавна руськими князями та польськими королями;

- не відділяти духовенство від послушенства святішому Константинопольському патріархові, якому воно підлягає по праву Божому, по хрещенню і по правилам свв. отців;

- визнати право митрополита, єпископів, архімандритів та ігуменів на перебування їх на становищах до смерті, після якої їх наступники мають обиратися вільним вибором духовенства та мирян; не присилати в Україну московських духовних, як ревізорів чи начальників;

- предоставити духовенству справляти духовні суду з остаточною апеляцією в митрополичому суді, з тим щоб засуджені духовні відбували покарання тут же, а не висилалися до Великої Росії;

- визнати канонічну підлеглість православних в Литві та на Волині Київському митрополиту, як було раніше, і гарантувати їм вільні зносини зі своїм митрополитом;

- пожалувати монастирям, маєтки яких залишилися під Польщею, маєтності тут взамін, близько Києва;

- насильно нікого з духовних Малої Росії не тягнути до Великої Росії, а коли кому доведеться бути там у справах, то силою їх там не затримувати.

Представляючи ці “статті” царю, Інокентій (Гізель) додав до них “чолобитну” від імені Київського митрополита та всього освяченого собору. В ній містилася просьба про залишення Київської митрополії “при найзверхнішому нашому пастирі Царгородському, до котрого нас і право Боже через св. Апостола Андрія і канони свв. отців прилучили і совокупили”.

Відповідь на статті було відкладено до повернення царя в Москву, що сталося тільки в лютому 1655 р., проте через місяць цар знов відбув на війну. Статті, так і залишилися, очевидно продумано, без відповіді, а серед них і найголовніша про подальшу юрисдикцію Української Церкви.

І.Власовський вважає, що найбільше з чолобитної, поданої посольством, непокоїла митрополита зміна юрисдикції, бо він знав московські порядки з їх бюрократизмом, безправ'ям духовенства і залежністю Церкви від державної влади. В порівнянні з тими порядками, канонічна 700-літня залежність від Константинопольського патріархату була для Української Церкви дійсно станом автокефальності de facto. Проте питання канонічної залежності від Константинопольського патріарха треба розглядати не тільки в площині її вигідності для “вольностей” для Української Церкви, бо це була більше номінальна залежність, але і в площині віковічної традиції цього зв’язку безпосередньо з Церквою-Матір’ю, патріархи якої немало допомогли Київській доньці, особливо коли вона мала б стати здобутком Риму.

В час заключенню Переяславської угоди і виникнення, в зв’язку з цим політичним актом, питання про подальше канонічно-адміністративне положення Української Православної Церкви, на Московській кафедрі був патріарх Никон (1652-1658). Патріарх Никон, як найбільший дорадник царя Олексія Михайловича, приймав активну участь в підготовці Переяславської угоди. Було відомо, що патріарх з великою симпатією ставиться до українців.

Патріарх Никон не міг думати, що при політичному об’єднанні з Москвою залишиться цілковите церковно-адміністративне відокремлення України від Московської патріархії, але не форсував цієї справи і надавав її рішення вседіючому часові, хоч московські урядові чиновники і бажали б відразу підпорядкувати Українську Церкву Москві. Зважаючи на це, К.Харлампович стверджував, що коли б управління патріарха Никона Церквою продовжилося, то Київська митрополія увійшла б до складу московського патріархату охотніше і скоріше, ніж це сталося насправді.

Інакше ставився патріарх Никон разом з московською державною владою по відношенню до прав Київського митрополита на Білорусі. Коли почалася в 1654 р. війна Москви з Польщею, литовсько-білоруські землі були зайняті московським військом і церковно-православне життя на тих землях (в Смоленській, Мстиславське-Могилівській та Полоцькій єпархіях) Московська патріархія взяла під своє управління, зовсім не звертаючи уваги на те, що це була область Київського митрополита в юрисдикції Константинопольського патріархату.

Обрання і поставлення на Київську митрополичу кафедру Діонісія (Балабана) без благословення (і навіть повідомлення) московського патріарха ясно свідчить про те, що в договірних статтях з Москвою гетьмана Богдана Хмельницького, укладених в Москві в березні 1654 р., не було статті про Українську Церкву.

Коли ж митрополит Діонісій поїхав з Києва (приблизно тоді ж, як патріарх Никон покинув Москву), бо спілкувався з Виговським і приймав участь у “Гадяцькому договорі” останнього з поляками, то після скинення Виговського з гетьманства козацькою старшиною, прихильною до Москви, і передачі гетьманської булави Юрію Хмельницькому, Москва подбала про те, щоб статтю про церковне об’єднання в договір вставити. У новому Переяславському договорі від 27 жовтня 1659 р. записано, що митрополиту Київському, також і іншим духовним Малої Росії, бути під благословенням святішого патріарха Московського і всея Великої і Малої і Білої Росії. Протопоп Филимонович за цю важливу для Москви послугу дістав щедру нагороду: соболів на 500 рублів і 500 золотих червонців.

Князь А.Н.Трубецькой в жовтні 1659 р. призначає місцеблюстителем митрополії Чернігівського єпископа Лазаря (Барановича), і Баранович це призначення приймає, так ніби митрополича кафедра є вакантною, не має митрополита Діонісія, затвердженого на кафедрі Константинопольським патріархом Парфенієм.

Але куди більше значення мала делегація до Москви в червні 1660 р. від місцеблюстителя митрополії єпископа Барановича, Печерського архімандрита Гізеля і всього духовенства Києва. Делегація на чолі з ігуменом Трехтемирівського монастиря Іоасафам приїхала бити чолом царю про те, що їхній “малоросійський народ нині без пастиря (митрополит Діонісій не вертався до Києва), і цар наказав духовним чинам обрати митрополита, бо без пастиря їм бути не можна, а кого оберуть духовним чином і від кого йому рукоположену бути, чи від московського патріарха, чи від царгородського про те, як великий государ вкаже” (АЮЗР, -Т.V, -Ч.12). Але Москва і далі вирішила поки мати призначеного нею місцеблюстителя Київського митрополичого престолу.

Отже, в Москві було вирішено замінити на становищі місцеблюстителя Київської митрополії єпископа Барановича протопопом Максимом Филимоновичем. Филимонович став відомий в Москві ще з 1653 р., коли приїздив туди вперше; вітав царського посла Бутурлін 23 січня 1654 р.; в ставці під Смоленськом держав промову перед царем (27 вересня 1654 р.), в якій висловив надію, що під крилами московського царя будуть зібрані не тільки Київ, Чернігів, а й землі львівські, подільські, підгірські, поліські й білоруські.

Місцеблюститель митрополичого престолу повинен був бути в єпископському сані. Треба було знайти для о. Максима кафедру. На той час в Київській митрополії була незаміщеною (після смерті у 1653 р. єпископа Йосифа (Горбацького) кафедра єпископа Мстиславського і Могилівського, на котру і вирішили в Москві висвятити Филимоновича, продовжуючи таким чином самоправство в білоруських православних єпархіях. Так протопоп Максим Филимонович, прийнявши чернечий постриг з ім’ям Мефодія, був 4 травня 1661 р. висвячений в Москві на єпископа Мстиславського і дістав призначення стати місцеблюстителем Київської кафедри.

Митрополит Діонісій (Балабан) через три місяці після висвяти єпископа Мефодія, 4 серпня 1661 р. висвячує на ту ж Мстиславське кафедру архімандрита Йосифа (Нелюбовича-Тукальського), явно ігноруючи, як неканонічне, втручання в справи його митрополії московської церковної і світської влади. Патріарх Никон виступив в ролі “оборонця незалежності” від Москви Київської митрополії і в Неділю Православ’я 1662 р. викляв митрополита Пітирима за хіротонію в єпископи до чужої церковної області. Також викляв єпископа Мефодія і Константинопольський патріарх і відпис цієї анафеми митрополит Діонісій переслав до Києва з видубицьким ігуменом Климентом (Старушичем).

1 січня 1663 р. до патріарха Константинопольського була вислана царська грамота. В ній у справі висвяченя єпископа Мефодія писалося, що висвята була звершена по цареву хотінню. Треба відзначити, що цією грамотою до Константинопольського патріарха на виправдання рукоположення єпископа Мефодія Москва била сама себе, визнаючи, що Київська митрополія це паства Константинопольського патріарха, перед яким треба виправдатися за втручання в його митрополію, а значить не мали сили й Переяславські статті 1659 р. про церковне приєднання Києва до Москви.

Спочатку єпископ Мефодій був з Сомком, наказним гетьманом, якого він приводив до присяги; через деякий час опинився вже у Ніжині з другим претендентом на булаву – полковником Золотаренком, а Сомко в червні 1662 року скаржився до Москви, що Мефодій не сидить у Києві, так що паства залишається без пастиря, що Мефодій учинив смуту, військо його не любить, а тому треба дати іншого місцеблюстителя – архімандрита Гізеля.

Діяльність московського ставленика викликала повне розчарування посеред вищого українського духовенства, так що київські ігумени відмовилися підкорятися Мефодію, заборонили поминати його в монастирських церквах за богослужіннями і розпорядилися поминати, замість нього, Лазаря (Барановича), не насмілившись однак виступити проти Москви поминанням митрополита Діонісія (Балабана), як канонічно належало.

Митрополит Балабан упокоївся 10 травня 1663 р. В червні 1663 р. мала бути Рада для обрання гетьмана. Момент був підходящий для того, щоб підняти питання про унормування і церковного управління в митрополії. Київські настоятелі монастирів, на чолі з Печерським архімандритом Інокентієм (Гізелем), звертаються від імені київського духовенства до єпископа Лазаря (Барановича) з просьбою погодитись бути блюстителем осиротілої Київської кафедри, як що на те буде царська воля.

“Чорна рада”, яка відбулася під Ніжином в червні 1663 р., питання блюстительства митрополії зовсім не займалася, сам Лазар Баранович, відмовившись від блюстительства, на неї не поїхав, а Рада закінчилася вибором на гетьмана демагога Івана Брюховецького, при підтримці того ж спритного єпископа Мефодія. Сомко ж разом з Золотаренком, на котрого так покладалися київські ігумени, були засуджені чернью і страчені як “зрадники” і “вороги народу”.

Між тим і патріарх Константинопольський, який чотири місяці не відповідав на грамоту царя, після другої просьби царя за Мефодія, зняв з нього наложене прокляття. На Правобережжі в наслідок виборів на Київській митрополичій кафедрі стало два митрополити – Йосиф (Тукальський) та Антоній (Вінницький). Отже утворилося положення, яке свідчило про дійсно глибоку Руїну і в церковному українському житті.

Брюховецький, як тільки добився гетьманської булави, висунув “ідею” заміщення Київської митрополичої кафедри великоросом з Москви. Цю свою “ідею” в церковній політиці гетьман не один раз подавав, а настоював перед царем і московським урядом на її здійсненні впродовж років свого гетьманства (1663-1668). В той же час Брюховецький всіма способами старався дискредитувати в Москві єпископа Мефодія, а почасти і інших представників вищого духовенства, як Лазаря Барановича, Інокентія Гізеля, виставляючи їх зрадниками.

Брюховецький 11 жовтня 1665 р. представив московському уряду так звані “московські статті”, серед яких 4-та стаття була “о митрополії на Києві”. В ній гетьман знову бив чолом послати на Київ святителя з Москви. В царському указі була відповідь на цю статтю, про те, що великий государ почне листування про це з Константинопольським патріархом. Якщо патріарх погодиться на поставлення митрополита з Москви, тоді і буде про це указ великого государя.

4 березня 1666 р. до Москви виїхала делегація на чолі з ігуменом Кирилівського монастиря в Києві Мелетієм (Дзикою) від київського духовенства. Делегація везла царю “чолобитну” про скликання елекційного собору для обрання митрополита в Києві. В Москві не поспішали відповідати на чолобитну, бо відмовити в просьбі київського духовенства, означало б підтвердити чутки про наміри позбавити Українську Церкву давніх прав вільного вибору митрополита і тим підбурити проти Москви українське духовенство. Задовольнити ж просьбу – означало б йти супроти власних планів по підготовці та переведенню Київської митрополії у підпорядкування Московському патріархові.

На Великий Московський собор 1666-1667 р. від Української Церкви прибули по запрошенню єпископ Мефодій (в серпні 1666 р.) та єпископ Лазар (Баранович) (в жовтні 1666 р.). Сам факт участі у Московському церковному соборі українських єпископів був свого роду просуненням вперед у справі церковного поєднання Української Церкви з Московською.

Обговорювати та виносити рішення по питанню дальшого канонічного положення Київської митрополії, як заповів було це зробити московський уряд під час Великого собору, виявилося досить тяжким, бо на соборі не було ні Константинопольського патріарха, ні його екзарха, як можливо і сам московський уряд не звертався ще у цій справі до Константинополя.

З діянь собору, що торкалися українського церковного життя, належить відмітити два факти. Московський собор утворив Білгородську єпархію на землях під московською державною владою, але заселених українцями з Правобережжя, які утворили так звану Слобідську Україну. Другим фактом, що було вже втручанням в управління Української Православної Церкви, була постанова про піднесення Чернігівської єпископії до рангу архієпископії. В ході подій церковного українського життя цей акт був одним із тих, якими підготовлялося підпорядкування Київської митрополії Московському патріархові. Константинопольський патріарх признав цей акт не правомірним і не хотів іменувати Лазаря (Барановича) архієпископом.

Коли Петро Дорошенко на деякий час став гетьманом обох половин України, митрополит Тукальський, отримавши грамоту на Київську митрополію (6 березня 1668 р.) від Константинопольського патріарха Мефодія, розпорядився, щоб по церквах поминали не царя Олексія Михайловича, а гетьмана Петра Дорошенка. З єпископа Мефодія, колишнього блюстителя митрополії, митрополит Йосиф наказав зняти мантію та панагію та заточив його в Уманський монастир. У ставлеників Мефодія митрополит Тукальський відібрав ставлені грамоти і вимагав другого посвячення.

З Уманського монастиря єпископа Мефодія повезли до Москви. Він був обвинувачений московським урядом в зраді разом з Брюховецьким. Суд над ним патріархів Паїсія Олександрійського та Іоасафа Московського, властей і бояр відбувся в кінці 1669 р. Без позбавлення сану, його засудили до постійного перебування в Новоспаському монастирі, де колишній блюститель Київської митрополії прожив 20 років в “довольстві” й помер в кінці 1689 чи на початку 1690 р.

Не зважаючи на непримиримість до Москви, проявлену митрополитом Йосифом (Тукальським) в 1668 р., московський уряд у 1669 р. був схильний до того, щоб визнати з свого боку митрополита Йосифа на Київській кафедрі. Старався заради цього в Москві і київський воєвода Шереметев, представляючи уряду доклади про бажання скрізь у монастирях і в народі бачити на митрополії Тукальського. Від імені духовенства про це писав і Печерський архімандрит Інокентій (Гізель).

Коли вияснилося, що митрополит Тукальський і сам Інокентій Гізель, при політичних його симпатіях до Москви, тримаються думки не залишати юрисдикції Константинопольського патріарха, то відпав і проект приєднання Київської митрополії до Москви. У 1673 р. московський уряд знов почав переговори з Дорошенком і митрополитом Тукальський, але у 1674 р. переговори урвалися, - митрополит знов висловився проти Москви. Плани церковного поєднання, сполучені з його особою, було припинено. Ще значно раніше, 30 червня 1670 р., архієпископ Лазар (Баранович) просив царя дати йому, а не митрополиту Тукальському, управління Церквою на Лівобережній Україні. Йому доручено було блюстительство митрополії на Лівобережній Україні та в Києві. Так архієпископ Баранович і залишився блюстителем Київської митрополії аж до 1685 року.

Дата добавления: 2015-05-22