Просвіти» в роки Першої російської революції. 19 страница

становило більшість населення республіки, не зробило належних висновків

з подій 1917—1918 pp. у плані створення власної держави. В постановах

різноманітних з'їздів воно начебто й підтримувало ідею української

державності, коли ж виникала необхідність стати на її захист, виявило

цілковиту індиферентність. Анархічний менталітет українського селянина,

доброго землероба й політичного неука, брав гору над

загальнонаціональними інтересами. Ця риса далася взнаки восени 1918 —

взимку 1919 р. Створивши на хвилі боротьби з режимом гетьмана

кількасоттисячну армію УНР, селяни-повстанці з поваленням гетьманського

режиму почали розбігатися по домівках. Армія УНР виявилася абсолютно

небоєздатною проти більшовицьких військ, легко піддавалася їхній

агітації.

За умов, що склалися, Директорія і провідні політичні сили України мали

вирішити, з ким їм бути: із західною демократією проти більшовиків чи з

більшовиками проти Антанти. Самостійного шляху, вочевидь, не існувало.

«Загальний стан війська, яке брало участь у протигетьманському

повстанні, не давав ніяких підстав вірити в те, щоб Україна могла

вдержатися власними силами без союзу з одною або другою із зовнішніх

сил», — зазначав один із чільних діячів УНР — І. Мазепа. Парламентарна

західна система з притаманними їй демократизмом, передовими досягненнями

в організації суспільства насамперед імпонувала українській

інтелігенції, яка вбачала в ній бажану мету своєї політичної діяльності,

але вона погано узгоджувалася з політично нерозвиненою більшістю

населення, котра, навпаки,, симпатизувала радянській формі влади. Однак

ця влада внаслідок більшовицької диктатури, що лежала в її основі,

заплямувала себе кров'ю. Обстоюючи радянську владу, лише окремі ліві

українські політики наважувалися увійти в межі більшовизму. По суті, всі

вони опинилися у становищі буриданового осла, який, не спромігшись

зробити вибору, побоюючись втратити більше, аніж знайти, так і помер.

Пошуки орієнтації розкололи українців на кілька таборів, і якщо в 1917

р. політичні уподобання цілком узгоджувалися з програмами окремих

партій, то наприкінці 1918 р. й особливо на початку 1919-го проблема

орієнтації остаточно розколола провідні українські партії.

На початку січня 1919 р. в Києві зібрався IV з'їзд УСДРП. Оскільки два

члени цієї партії (В. Винниченко й С. Петлюра) входили до складу

Директорії, а соціал-демократ В. Чехівський очолював уряд УНР, то з'їзд

мав відіграти непересічну роль у політичному житті України, до того ж

він був скликаний за два тижні до відкриття Трудового конгресу.

Центральним моментом роботи з'їзду УСДРП стало обговорення доповіді А.

Пісоцького про політичне становище в Україні. Доповідач наполягав на

впровадженні влади рад і організації народного господарства на

соціалістичних засадах. Одним з його аргументів було розгортання в

Західній Європі світової революції. А. Пісоцького підтримували М.

Ткаченко, М. Драгомирецький, Ю. Мазуренко, М. Авдієнко. Антирадянську

позицію займали катеринославці І. Мазепа, П. Феденко, Ї. Романченко, Т.

Грабовий, Я. Капустян. Всі інші, за свідченням того ж таки І.Мазепи, «не

мали ясного погляду на справу й хиталися між совітами і загальним

виборчим правом». Так, голова уряду УНР В. Чехівський виступив за

впровадження радянської системи влади, але без більшовицьких

диктаторських методів. В. Винниченко, який ще у Вінниці палко

підтримував цю систему, на з'їзді УСДРП відкинув її. Голова уряду й

голова Директорії по-різному бачили державотворчу перспективу, що було

тривожним симптомом. Урешті-решт взяла гору ідея скликання парламенту й

обрання органів місцевого самоврядування шляхом здійснення загального

виборчого права. Після цього поборники радянської системи оголосили, що

вони створюють у партії фракцію незалежних соціал-демократів.

З'їзд УСДРП не вніс ясності в політичну орієнтацію суспільства, тому

напередодні відкриття Трудового конгресу Директорія вирішила провести у

Києві чергову державну нараду. Вона відкрилася 16 січня. Представники

січових стрільців О. Назарук та Ю. Чайкизський виступили за встановлення

в Україні військової диктатури під проводом С. Петлюри, Є. Коновальця та

А. Мельника, але більшість учасників відкинули цю пропозицію. Загальне

резюме наради знаходимо в І. Мазепи: «З членів Директорії різко проти

більшовиків висловився Петлюра. Швець говорив невиразно. Винниченко, як

завжди, імпровізував і не мав ясного погляду на справу. Загалом серед

промовців переважав протибільшовицький напрям, але всі знали, що маси

«нейтральні» або йдуть за більшовиками. Коли після всіх цих промов

представники січових стрільців взяли свій внесок назад, нарада нічого

іншого не могла придумати, як те, що, мовляв, нехай залишається все, як

було». До наведеного вище слід додати, що позицію січових стрільців

поділяла далеко не вся армія У HP. Дивізія отамана Зеленого стояла на

радянських позиціях і в січні відмовилася виконувати накази вищого

командування. За її прикладом пішли військові підрозділи отамана

Григор'єва. Загалом сваволя отаманів стала чи не найприкметнішою рисою

армії УНР, яка катастрофічно втрачала боєздатність.

Політику Директорії не підтримала Всеукраїнська рада селянських

депутатів. 14—15 січня її виконавчий комітет провів у Києві нараду з

представниками губернських рад, на якій зажадав від Директорії негайно

передати владу виконкомам Всеукраїнських рад селянських і робітничих

рад.

Відкриттю у Києві (23 січня) Трудового конгресу передувало проголошення

злуки східних і західних українських земель в єдину соборну державу. Ця

помітна і довгоочікувана подія в історії України не мала бажаних

наслідків. Соборність лише продекларували. На думку одного з учасників

злуки М. Шаповала, вона була «більше теоретично-юридичною, ніж

фактичною». Хоч Західноукраїнська Народна Республіка перетворювалася на

Західноукраїнську область УНР, на її території продовжувала

функціонувати своя система влади. Ці дві влади, що діяли в українських

землях, у найскрутніші моменти не могли порозумітися, поступившись

соборницькими інтересами перед власними.

Із 593 депутатів, передбачених виборчим законом, на Трудовий конгрес

прибуло понад 400, з них 36 репрезентували ЗУНР. Найбільшою фракцією

була есерівська, селянська. Вона, як зазначав П. Христюк, «могла, при

умові внутрішньої спаяності, ясності своїх позицій і рішучого

переведення їх в життя, відіграти рішаючу роль в цім важнім моменті

української революції», але «розбавлена елементами з селянської фракції,

розбилась, покололася на праве і ліве крила, які не могли знайти

спільної платформи, і в результаті виступала й голосувала (відповідно до

свого поділу) за різні резолюції».

Провідною і спрямовуючою силою конгресу стала фракція УСДРП, за якою

пішла більшість делегатів. 28 січня Трудовий конгрес висловився за

демократичний лад в Україні, підготовку закону про вибори всенародного

парламенту. Було ухвалено «з огляду на небезпечний військовий час

доручити власть і оборону краю Директорії УНР, яка, доповнена

представником від Наддністрянської України, до слідуючої сесії Трудового

конгресу має бути верховною властю і видавати закони, необхідні для

оборони Республіки, причім ці закони передаються на затвердження

найближчій сесії Трудового конгресу».

На рішення Трудового конгресу значною мірою вплинув наступ російських

радянських військ на Київ, розгорнутий у січні 1919 р. Він зміцнив

позиції прихильників союзу з Антантою і антибільшовицькі настрої в

Директорії. 16 січня вона оголосила стан війни з радянською Росією. З

іншого боку, відбувалася консолідація лівих, ворожих Директорії

прорадянських сил. Одразу ж після завершення конгресу в Києві відбулася

конференція УПСР (центр, теч.). На відміну від фракції есерів, які

продемонстрували розбіжність у поглядах на конгресі, учасники партійної

конференції у підсумковій резолюції одностайно висловилися за перехід

влади «до рук класових органів, себто рад селянських і робітничих

депутатів». В тій-таки резолюції конференція наголосила, що УПСР «як

партія не може брати на себе відповідальності за урядову політику».

Ще радикальнішу, власне, відверто ворожу до Директорії позицію зайняли

ліві українські есери й соціал-демократи-незалежники, які почали входити

у контакти з більшовиками й готувати повстання проти Директорії.

Національна демократія, загалом сприймаючи і сповідуючи ідею

суверенності Української держави, була, як і в попередні періоди,

поділена на окремі табори, що не годилися між собою в питаннях

соціально-економічної орієнтації УНР. Одні бачили її демократичною,

правовою республікою на взірець західних держав, інші перебували під

впливом соціалістичних ілюзій. Сам факт такого роз'єднання і вкрай

несприятливе зовнішньополітичне становище ставили під сумнів подальше

існування УНР.

60. Вклад Директорії у розвиток української літератури.

Прихід до влади Директорії і відновлення республіканського режиму ознаменували початок останньої, критичної фази визвольних змагань. Досліджуване в статті національно-культурне життя в ці часи обмежується територією впливу центральної влади у першій половині 1919 р. (до Кам'янецької доби Директорії). Загальна нестабільність, невизначеність політичної лінії, перманентні бойові дії як проти більшовицьких, так і білих російських сил – всі ці фактори мало сприяли державній підтримці культурних процесів. Але розвиток української культури тривав, причому в окремих галузях досить швидкими темпами. Як і раніше, провід Української революції складався переважно з інтелігенції, для якої питання розвитку національної свідомості та піднесення культурного рівня населення були наскрізними. Від початку революції інтелігенти були головними носіями національної ідеї, через що більшовицькі діячі називали українську державність "вигадкою інтелігенції". Відтак і за Директорії УНР національні лідери активно вболівали за культурний розвиток України. Зокрема, голова Директорії Володимир Винниченко, відомий письменник і драматург, доклав чимало зусиль до налагодження культурного життя, особливо театрального мистецтва.

Сприятливим фактором розвитку культури являлися значні практичні напрацювання попередньої влади в культурній сфері. Період правління Павла Скоропадського характеризувався відносною стабільністю в зовнішньополітичній сфері, що дало змогу зосередитися на внутрішніх проблемах, і зокрема на культурі і освіті. Гетьман Скоропадський зарекомендував себе активним прихильником просвітньої діяльності - за 7 місяців його влади було відкрито два університети, Українську Академію наук, створено національний архів та наукову бібліотеку. За Гетьмана Київ перетворився у своєрідну культурну оазу, куди переїжджали діячі культури багатьох регіонів Росії, рятуючись від більшовицьких переслідувань. Культурні починання періоду Центральної Ради потрапили на добрий ґрунт, в результаті чого було досягнуто значних успіхів у різноманітних мистецьких сферах: театральній, музичній, художній тощо. Відтак культура продовжувала розвиватись, і зовнішня військова загроза та внутрішня нестабільність хоча й гальмували цей розвиток, однак повністю зупинити його не змогли.

Водночас були й негативні фактори, що перешкоджали культурному розвиткові. Стихійний характер антигетьманського повстання призвів до знищення адміністративного апарату, через що ряд закладів культури втратили державну підтримку. Ті з них, які не могли самостійно забезпечити свою роботу, припиняли існування. Нестабільність, невизначеність курсу нової влади ставили великий знак питання на шляху подальшого розвитку різних напрямів національного мистецтва, які фактично відродилися за Центральної Ради.

За Гетьманату українське театральне мистецтво досягло досить високого щаблю розвитку. На час приходу Директорії до влади в Києві функціонували чотири професійні театри українського спрямування: Другий міський театр (керівник - Микола Садовський), Державний народний театр (керівник - Панас Саксаганський), Державний драматичний театр (керівник - Борис Кржевецький) та "Молодий театр" (організатор - Лесь Курбас). Про розвиненість театральної справи може свідчити той факт, що урочистий вступ Директорії до Києва 15 грудня 1918 р. був ознаменований рядом вистав у київських театрах. За день до цього, 14 грудня, було утворено Комітет для зустрічі Директорії, при якому одразу ж засновано театральну комісію, що взялася організувати благодійні спектаклі для представників республіканського війська. [1] Те, що театральні трупи так швидко організували сценічні виступи, свідчило про їх високий професійний рівень. Постановки були переважно патріотичного характеру: п'єса "Сава Чалий" І. Карпенка-Карого в театрі Миколи Садовського, "Гетьман Дорошенко" Л. Старицької-Черняхівської в Державному народному театрі. В Державному драматичному театрі ішла драма-феєрія Лесі Українки "Лісова пісня", в новаторському "Молодому театрі" Леся Курбаса - "Горе брехунові" європейського драматурга Франца Грільпарцера. Вистави мали величезний успіх, зали були переповнені. [2]

21 грудня 1918 р. відбувся вечір, що являв собою компіляцію фрагментів спектаклів за участю видатних акторів: Миколи Садовського, Панаса Сак-саганського, Марії Заньковецької. Вечір вела знана громадська діячка і письменниця Людмила Старицька-Черняхівська. На вечорі були присутні лідери Директорії В.Винниченко та С.Петлюра, яким влаштували 10-хвилинну овацію. [3]

Однак, після того, як перша хвиля ентузіазму спала, виявилося, що загальне становище театральних колективів було далеким від ідеального. Катастрофічно бракувало коштів, театри були неоднаково забезпечені декораціями, костюмами, гримом тощо. Це змусило владні структури ретельніше зайнятися проблемою оптимізації українського театру. Театральні діячі покладали надії на керівництво Директорії, зокрема на В.Винниченка, чиї п'єси з успіхом йшли на українській сцені. Вже 30 грудня 1918 р. відбулося засідання Директорії, на якому було постановлено вивчити стан театральної справи в Україні, чим зайнялася Театральна рада при Міністерстві освіти. Згідно її рекомендацій Рада Народних Міністрів виділила певні суми професійним українським театрам. Так, Державний драматичний театр отримав від уряду 1,074 млн. грн., Київський міський театр - 413 тис. грн., "Молодий театр" -100 тис. грн. [4]

Визнаючи велику естетичну і виховну роль театру в суспільному житті, Директорія надавала заохочувальну підтримку не лише професійним, а й аматорським театрам, що мали донести до широкої аудиторії здобутки сценічного мистецтва. Для цього створювалися мандрівні театри. Театральна рада розробила програму організації мандрівних театрів, профінансовану урядом. Програма визначала маршрути гастролей, які мали охопити не знайомі з театральним мистецтвом віддалені міста і села. Процеси організації та функціонування мандрівних театрів координував на державному рівні М.Садовський. На мандрівні трупи покладалося особливе завдання - виховання у мас не лише естетичного смаку і любові до мистецтва, а також і національної свідомості та почуття громадянського обов'язку. Перед глядачами демонструвалися переважно п'єси українських класиків: Т.Шевченка, І.Карпенка-Карого, М.Старицького. При низькому життєвому рівні та відсутності розгалуженої інформаційної мережі, а також частковій неграмотності населення мандрівний театр був не лише єдиною культурною розвагою, а й своєрідною школою патріотизму, яка формувала в політично нерозвиненого селянства почуття приналежності до української нації, стимулювала громадську активність.

Мало тенденцію також зростання аматорських театрів на громадських засадах з україномовними виставами. Ці починання активно заохочувалися урядом, що виділяв значні кошти на театральний реманент. Як професійні так і аматорські театри були звільнені від податків. Однак фінансова допомога була недостатньою, через що відповідно відбувалося звуження репертуару.
Українізація театрального життя тривала - на початку 1919 р. почався перехід на український репертуар Київського міського оперного театру. Протягом січня-лютого 1919 р. україномовний репертуар було запроваджено в окремих театрах Полтави, Житомира, Бердичева, Вінниці, Одеси та інших міст [5]. 11 січня 1919 р. Директорією було ухвалено рішення про заснування у Києві національного державного оперного театру. Міністерству освіти доручалася підготовка відповідного законопроекту [6]. Закономірним наслідком розвитку театрального життя стало заснування в Києві Всеукраїнської спілки діячів театрального мистецтва в січні 1919 р. Одночасно почав виходити журнал "Театр", який редагував відомий молодий драматург Спиридон Черкасенко [7]. Всі ці факти свідчили про подальший розвиток національної театральної традиції.

Однією з найпомітніших подій в театральному житті періоду Директорії була постановка п'єси "Між двох сил" В.Винниченка 30 грудня 1918 р. Постановку здійснив режисер-дебютант О.Загаров. П'єса Винниченка, написана "по гарячих слідах", відображала недавні події в Україні (Винниченко писав цю п'єсу після того, як залишив у 1918 р. посаду голови Генерального Секретаріату та виїхав з Києва). В її основі - панорама української революції, переплетення доль та роздвоєння українського революціонера поміж національним та соціальним ідеалами. Життєвість та актуальність п'єси забезпечили їй гучний успіх, багато мандрівних театрів включили її до свого репертуару.

Новий 1919 рік розпочався з оновлення репертуару в усіх театрах Києва: в "Молодому театрі" ішла п'єса Винниченка "Чорна пантера і Білий ведмідь", в Державному драматичному театрі - "Між двох сил", в Державному народному та Другому міському театрах - "Наталка Полтавка" [9].
Новаторський "Молодий театр" Леся Курбаса, якому було виділено чи не найменше коштів, також відзначився яскравими постановками. На Різдво (8 січня 1919 р.) у ньому відбулася вистава "Різдвяний вертеп", у якій Л.Курбас оригінально поєднав традиції українського народного вертепу із модерними сценічними прийомами. Дмитро Антонович у відгуку, опублікованому в "Робітничій газеті", описував даний виступ як дійство, просякнуте "чистою ідеальною театральністю лялькового театру:... "Молодий театр" іде шляхом чистої театральності" [10]. Втім, сам лідер "Молодого театру" зарекомендував себе поборником не чистої театральності, а швидше активного оновлення та європеїзації українського театру, про що свідчить його стаття "На грані", опублікована в журналі "Мистецтво". В цій статті Курбас піддав різкій критиці своїх колег за народницький консерватизм, тяжіння до етнографії та хуторянського провінціалізму. Фактично Курбас висловив чисто революційне твердження про загибель старого сценічного мистецтва і народження нового: "Сучасне мистецтво має на собі всі ознаки старіння, смерті... "Молодий театр" на Україні з'явився першим протестом проти такого стану і носить в собі всі симптоми нового, самостійного шукання, нової волі. Його викинуло на поверхню саме життя, момент перестрою світогляду нашого громадянства" [11]. На зміну старому театру, на думку Курбаса, мав прийти новий український театр, побудований на національних засадах, високоінтелектуальний і громадянський. Саме такий театр зможе ввести українську сценічну культуру до загальноєвропейської культури, підняти її до взірців світового рівня. Однак обмежені матеріальні можливості не дозволили Курбасу повною мірою реалізувати свої новаторські задуми.

Відомі актори, режисери, театральні діячі активно долучалися до створення нових театрів. Так, Лесь Курбас брав активну участь у створенні драматичного театру в Могилеві-Подільському, відбирав акторів до трупи, створював її репертуар. Микола Садовський згуртував акторів, що виїхали зі східних районів України, де була встановлена радянська влада, та заснував кілька нових театрів, зокрема Головний державний народний театр у Кам'янці-Подільському [12].
Нормальному функціонуванню театрів перешкоджав перманентний стан війни, в якому знаходилася Україна після повалення гетьманського режиму. І денікінці, і більшовики однаково зневажливо ставилися до української культури, трактуючи її як "націоналістичну", "петлюрівську". Відтак, ставити спектаклі українською мовою в тих місцях, де закріпилася радянська влада або денікінський режим, було практично неможливо. Акторські трупи змушені були постійно переїжджати з місця на місце, не завжди спроможні захопити з собою весь театральний реманент, а також отримати приміщення зі сценою на новому місці. До того ж окупаційна влада нерідко вилучала майно театрів та мобілізовувала акторів до своїх збройних сил.

Державний драматичний театр припинив свою роботу через те, що частина трупи разом із Б.Кржевецьким залишила Київ. Другий міський театр М.Садовського також виїхав з Києва та облаштувався у Кам'янці-Подільському, який з літа 1919 р. перетворився на столицю УНР. До останнього моменту перебування української влади в Києві не припинялися вистави у Державному народному театрі [13]. Тим не менше Директорія, не зважаючи на складну внутрішню ситуацію - збройна боротьба, територіальна невизначеність української держави - продовжувала опікуватися театром (принаймні на тій території, яка перебувала під контролем уряду). Навіть у 1920 р., коли державні структури УНР ненадовго повернулися на власну територію, протягом травня-червня 1920 р. Директорія виділила загальну суму в 8,14 млн. грн. на розвиток театральної справи на Київщині, Волині та Поділлі, а також підтримувала фінансово численні аматорські колективи [14].

Успіхами в сфері театрального мистецтва слід завдячувати найперше працелюбству і винахідливості українських акторів та режисерів, які, працюючи у надзвичайно складних умовах, високо тримали марку українського театру. Однак успіхів було досягнуто також і через активну урядову підтримку. З усіх видів мистецтва уряд зробив ставку на театр. Театральні постановки часто мали політичний підтекст, були націленими у сьогодення, як-от згадувана Винниченкова п'єса "Між двох сил". Це до деякої міри знижувало художню цінність вистав, стиль яких подекуди зводився до грубого реалізму. Але саме такі вистави були найбільш затребувані в той період, саме їхня гострота і актуальність збирали многолюдні аудиторії (і це в часи загальної економічної розрухи!). Отже, український театр періоду Директорії був значною мірою політизований, поставлений на службу існуючому режиму.

Поруч з театральним, продовжувало розвиватись музичне та хорове мистецтво. За підрахунками дослідника українського культурного відродження Д.Розовика, на початок 1919 р. в Україні нараховувалося 45 хорових колективів, що називали себе національними [15]. Уряд уважно стежив за всіма культурними подіями, допомагаючи в аматорських починаннях молодим мистецьким колективам. Так, фінансову допомогу від уряду отримали Народний хор Кам'янець-Подільська (300 тис. грн.), національні хори Вінниці, Житомира та інших міст.
Одним з найбільших і найдієвіших музичних колективів був Державний симфонічний оркестр імені М.В.Лисенка. 30 грудня 1918 р. він дав свій перший концерт, під час якого були виконані Друга симфонія П.Чайковського та уривки з опери М.Лисенка "Тарас Бульба" [16]. Виступ отримав значний розголос, привернувши увагу урядових кіл. Це було дуже актуально, адже оркестр гостро потребував фінансової підтримки, без якої подальше його існування було б сумнівним. Урядовці без зволікання відгукнулися, проте реакція була своєрідною. Справа в тому, що Державний симфонічний оркестр був створений за постановою Ради міністрів Української Держави від 15 листопада 1918 р., на що були видані відповідні кошти [17]. Щоби відмежуватися від попередньої влади 13 січня 1919 р. постановою Директорії УНР було змінено назву оркестру імені М.В.Лисенка з "Державний" на "Республіканський", а на його розвиток виділено 66 300 грн. [18]. Вже 19 січня оркестр дав концерт з новою програмою у Купецькому зібранні, а наступного дня - у Міському оперному театрі. Програму першого концерту складали твори И.С.Баха, другого - твори П.Чайковського [19].

Активно заявляли про себе й хорові колективи, часто в досить несподіваний спосіб. Так, зведений хор Київського хорового товариства під керівництвом О.Кошиця 8 січня 1919 р., на Різдво, виступив у приміщенні Купецького зібрання з концертною програмою, що складалася з українських народних колядок [20]. Цей народнопісенний жанр, маловідомий міським жителям, спровокував масовий інтерес і схвальні відгуки.

Влада дбала також про забезпечення культурного дозвілля армії. 24 січня 1919 р. в залі Купецького зібрання відбувся концерт для вояків армії УНР. Виступали Український національний хор О.Кошиця та Кобзарська хорова капела В.Ємця. Вступне слово перед концертом виголосила відома тогочасна громадська діячка Л.Старицька-Черняхівська [21].
Найвизначнішою подією музичного життя часів Директорії безперечно було створення Української республіканської хорової капели. Після повернення до Києва С.Петлюра виношував план створення великого республіканського хору, який міг би гідно представляти українське пісенне мистецтво. 4 січня 1919 р. він зустрівся з видатним диригентом і композитором, керівником Державної капели О. Кошицем та головою музичного відділу при Головному управлінні мистецтв і національної культури композитором К. Стеценком. Петлюра звернувся до них із закликом сформувати професійний український хор, надаючи цьому завданню офіційного тону: хор мав здійснити концертне турне по Франції під час роботи Паризької мирної конференції, на якій мала бути присутня також делегація УНР [22]. 24 січня 1919 р. Директорія затвердила закон про утворення Української республіканської капели [23], згідно якого головним диригентом призначався О.Кошиць. Уряд виділив 2,3 млн. грн. на розвиток новоствореного музичного об'єднання. Перед капелою було поставлено завдання державної ваги - популяризувати українське національне мистецтво на високому професійному рівні як в Україні, так і за кордоном. Для укомплектування капели досвідченими співаками та музикантами було проведено конкурс, на основі якого відібрано 113 чоловік, що сформували персональний склад капели. Умовами конкурсу були: визначні голосові дані, знання нот, національна свідомість та громадська активність. Свою діяльність капела розпочала низкою концертів по містах України, згодом вирушила у велике турне по Європі. 1919 р. були дані концерти у Франції, Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Бельгії, Голландії, Англії, Німеччині, Польщі, Іспанії. Виступи капели супроводжувалися незмінним успіхом [24]. В результаті гастролей по Європі українське музичне мистецтво вперше явило себе світові, здобувши популярність в європейських країнах.

Активно налагоджувалися культурні зв'язки між Наддніпрянською Україною та Галичиною. Так, навесні 1919 р. ряд наддніпрянських музичних колективів та виконавців, зокрема Республіканська капела О.Кошиця, співачка М.Шекун-Коломийченко, бандурист В.Ємець вперше відвідали Західну Україну. В березні 1919 р. на західноукраїнських землях відбулося урочисте відзначення дня народження Тараса Шевченка, що супроводжувалося також виконанням музичних творів на слова поета. Це свято було кульмінаційним моментом у національному єднанні двох гілок українського народу [25].

Український національний кінематограф, що виник майже одночасно з Українською Народною Республікою, в період Директорії продовжував розвиватися. Щоправда, розвиток його був досить однобічний, всі основні досягнення того часу були в царині документалістики. Так, товариство "Українфільма" організувало кінематографічну зйомку в'їзду Директорії до Києва. 30 грудня 1918 р. в кінотеатрі Шанцера на Хрещатику відбулася прем'єра документального фільму "В'їзд Директорії"[26]. Це дало поштовх до активного документального фільмування. Знімалися на плівку майже всі вагомі події того часу: військові паради, зустрічі іноземних делегацій, виступи видатних державних та громадських діячів, святкування річниці Т.Г. Шевченка, акт Злуки УHP і ЗУНР тощо. У вищезгаданому кінотеатрі Шанцера були відкриті кінокурси з метою підготовки кваліфікованих кадрів: акторів, режисерів, операторів, художників тощо. Ініціатором заснування курсів був московський режисер Г.Азагаров [27]. Дбаючи про урізноманітнення української кінопродукції, Міністерство народної освіти ще на початку 1919 р. розробило програму розвитку кінематографу в республіці, яка передбачала гармонійний розвиток всіх галузей кіномистецтва, для чого мали бути залучені актори українських театрів. Однак в складних політичних перипетіях 1919 року ця програма виявилася нездійсненою, і досягнення молодого українського кінематографу відбулися переважно в документальному жанрі.

Дата добавления: 2015-05-22