Автохтонні реформаційні рухи на українських землях

Поряд з класичними протестантськими вченнями, які з’явилися в Україні, тут виникали й формувалися реформаційні рухи на власному ґрунті. Вони справили певний вплив на розвиток соціально-філософської думки України XVI-XVII ст., тому є сенс розглянути їх. Вказані рухи були представлені, здебільшого, невеликими пропагандистськими осередками, що знаходилися у відкритій опозиції до православної церкви.

Про один з таких осередків дізнаємося з листа Андрія Ярославського, якого в літературі часто ототожнюють з Андрієм Курбським, до волинського шляхтича Кодіяна Чаплича. Написання цього листа відносять до 1575 р. К.Чаплич, як свідчить цей документ, дотримувався поглядів, далеких від християнської ортодоксії. Активно пропагував свої єретичні ідеї в приватному листуванні, на шляхетських сеймиках, бенкетах та богословських диспутах.

У своїх виступах К.Чаплич критикував аморальну поведінку православного духовенства, вказував, що в основі цього негативного явища лежить збагачення духовенства. Це можна зрозуміти з наступного звернення А.Ярославського до К.Чаплича: «А що стосується єпископів багатих та ченців-стяжателів, то їм надавали наші предки маєтки не для прокормління, і не на життя недостойне, а заради прийняття паломників, допомоги убогих і на окрасу церковну, а як це вони зараз роблять, то нехай їм Бог судією буде, а не я» [98].

Щодо інших аспектів єретичної пропаганди, яку вів К.Чаплич, говорити складно. Частково допомагає дослідити це питання коло джерел, якими користувався вільнодумець. Він вимагав при доведенні богословських положень посилатися виключно на Біблію, відкинувши Священне предання. Відоме також його негативне відношення до творів Іоана Дамаскіна, якого вважають «батьком» візантійської схоластики і якого високо цінували православні інтелектуали. Водночас К.Чаплич виявив значний інтерес до протестантської літератури – читав твори М.Лютера, позитивно відносився до німецького реформатора. А.Ярославський навіть розглядав К.Чаплича й близьких до нього єретиків як послідовників М.Лютера, Ж.Кальвіна й Ф.Меланхтона.

Під покровительством К.Чаплича знаходився відомий російський вільнодумець Феодосій Косой та його учень Ігнатій, які через переслідування змушені були покинути батьківщину. Вчення Ф.Косого відзначалося крайнім радикалізмом як у релігійно-філософському, так і соціально-політичних аспектах. Вільнодумець вимагав ліквідувати православну церкву й вернутися до простоти первісного християнства. Вказував, що священики відійшли від християнських ідеалів («по євангелії не вчать») й турбуються передусім про матеріальні блага («попи та єпископи… маєтки збирають і їдять та п’ють багато»). Не кращим чином поводять себе й ченці – адже монастирі володіють селами. Отже, робив висновок мислитель, священики різних рангів, біле та чорне духовенство – «брехливі вчителі». Тому Ф.Косой закликав відмовитися від послуг кліриків («до попів не приходити й молебнів не творити») [99]. Він доводив, що зовнішнє благочестя (молитви, богослужіння, піст, поклоніння святим, іконам і т.п.) не мають смислу, головне для віруючої людини – певний духовний настрій, внутрішня віра. Вільнодумець вважав: Бог потребує «чистого серця», а не молитви [100].

Відкидаючи непобхідність церковної організації й релігійного культу, мислитель критично переосмислював основні догмати православ’я. Намагався створити послідовно монотеїстичну систему («Богу одному бути, а не багатьом»). Така позиція вела до заперечення догматів Трійці та боговтілення. Правда, догматичні питання не займали в ученні вільнодумця такого значного місця, як, наприклад, критика церковного культу й духовенства. Показовою є лектура Ф.Косого. Він ігнорував «правила церковні» й «книги святих отців». Зате посилався на Священне Писання (Біблію), а також на «Книгу про піст» Василя Великого та «Маргарит» Іоана Златоуста [101]. Останні дві книги користувалися великою популярністю серед православних України. Вони не лише переписувалися, а й були видані в 1594-1595 рр. в Острозі.

У плані соціально-політичному Ф.Косой вважав, що «не личить християнам мати владу і воювати» [102]. Подібні погляди, як уже зазначалося, мали своїх прихильників серед антитринітаріїв. Косой та його однодумці, що знаходилися під покровительством К.Чаплича, ймовірно, підтримували зв’язки з унітаріями.

Свідченням таких зв’язків є хоча б псевдолист половця Івана Смери до великого князя Володимира Святославовича. Цей твір – своєрідний памфлет, де образи історичного минулого використовуються для пропаганди поглядів вільнодумців. За повідомленням історика реформації Андрія Венгерського, лист знайшли в православному монастирі святого Спаса біля Старого Самбора. Цей же автор і опублікував лист у перекладі латинською мовою [103]. У даному листі маємо звернення до відомої легенди про вибір князем Володимиром віри. Із контексту листа випливало, що князь послав свого вірного слугу, половця Івана Смеру, у Візантію, щоб довідатися, яка віра є кращою. Однак слуга не сприйняв візантійського християнства (православ’я). Мовляв, воно відійшло від істинного, первісного благочестя. І, відповідно, не рекомендував князю приймати віру з Візантії. Водночас І.Смера описує громаду християн, які дотримуються «істинної» віри й разюче подібні до протестантів. Напевно, лист половця І.Смери мав поширення серед православних українців, зокрема на Галичині, де він ніби був знайдений. Однак складно говорити про помітний вплив автохтонних реформаційних рухів на культуру українців. Принаймні українські письмові пам’ятки такий вплив не фіксують. Радше, це був незначний епізод у нашій культурній історії.

Дата добавления: 2015-05-22