До складу УРСР 5 страница

^: СЗ СССР. — 1932. — № «5. — Ст. 375 ^: Ведомости Верховного Совета СССР. — 1940. — № 20 ¹ Там само. — 1940. — М 25. ч само — 1940 — *Л 42. ¹ Веаомости Верховного Совета СССР. — 1940. — М 32.

РомНл 3. Держава % право Украгни в період тоталітарно-репресивного режиму

продукції і випуск продукції з порушенням обов'язкових стандар­тів. Закон передбачав для винних тюремне ув'язнення строком від 5 до 8 років. Відповідно до цього Президія Верховної Ради УРСР Указом від 15 березня 1940 р. внесла зміни до ст. 135-3 КК УРСР.

Конституції СРСР і УРСР встановлювали, що загальний війсь­ковий обов'язок є законом. На розвиток цього положення Президія Верховної Ради СРСР ЗО липня 1940 р. видала Указ «Про відпо­відальність за порушення правил військового обліку»¹. Було внесе­но відповідні зміни до КК УРСР, якими встановлювалась кри­мінальна відповідальність за порушення правил військового обліку військовозобов'язаних на території УРСР.

Певні зміни відбувалися і в галузі кримінально-процесуально­го законодавства. Істотне значення для поліпшення попередньої підготовки кримінальних справ мала постанова ВУЦВК і Раднарко-му УСРР від 19 листопада 1934 р. про впровадження інституту під­готовчих засідань². Згідно з цією постановою підготовчі засідан­ня мали розв'язувати спірні питання у складних кримінальних справах судів першої інстанції. Судді надавалося право виносити справу на розгляд підготовчого засідання в тих випадках, коли він вважав, що її не можна призначити до слухання через неповноту попереднього розслідування, неправильну кваліфікацію злочину та ін.

Але такі доповнення і зміни в кримінально-процесуальному законодавстві ставали нікчемними на фоні масових репресій, які здійснювалися саме в цей час і яким передувала своєрідна суттєва деформація кримінально-процесуального законодавства. У резуль­таті цього в першій половині 30-х років було скасовано гарантії прав особи в кримінальному судочинстві.

1 грудня 1934 р. прийнято постанову ЦВК СРСР про надзви­чайний порядок судочинства у справах про терористичні акти, від­повідно до якої попереднє слідство в цих справах обмежувалося 10-денним терміном. Обвинувальний акт вручався звинуваченому за добу до розгляду справи. З процесу виключалися «сторони» — прокурор і адвокат. Касаційне оскарження і навіть подання клопо­тань про помилування у цих справах не допускались, а вирок — розстріл — виконувався негайно після його винесення. Постановою ЦВК СРСР зводилося нанівець у таких справах значення адвокату­ри. Таку ж негативну роль відігравала Особлива нарада при НКВС,

б. Основні риси розвитку прала

розглядала справи без адвоката¹. 9 грудня 1934 р. Г Петровсь- жтЯ підписав постанову ВУЦВК «Про внесення змін до Криміналь-ио-процесуального кодексу УСРР», де було враховано усі зазначені положення, що стали підставою беззаконня на подальші роки-

Постановою ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 р. надзвичайний порядок судочинства у справах про терористичні організації і здій­снення терористичних актів поширювався і на розгляд справ про контрреволюційне шкідництво й диверсії.

До цього слід додати реальну практику застосування фізично­го насильства під час проведення попереднього слідства. У шифро­ваній телеграмі, надісланій усім секретарям обкомів, крайкомів, ЦК нацкомпартий, наркомам внутрішніх справ, начальникам управлінь НКВС 10 квітня 193У р. Сталін роз'ясняв: «що застосування фізич­ного впливу в практиці НКВС було допущене з 1937 р. за дозволом ЦК ВКП(б)» і далі цинічно заявляв, «що метод фізичного виливу повинен обов'язково застосувуватись надалі... як виключно прави­льний і цілковитий».

¹ Там само — 1940 — /Л 28

* СЗ УССР. — 1934. — № 33. — Ст. 267.

¹ Історія адвокатури України — К. 1992. — С 32.

^: Шаповал Ю. І Україна 20—50-х років. Сторінки ненаписаної історії. — К., 1993. — С 152

н ЧИ 321

Розділ 3. Держава і право України в період тоталітарно-рспресилпого режиму

§ б. Основні риси розвитку права

* * *

30-ті роки в історії держави і права України стали періодом формування і зміцнення сталінського тоталітарно-репресивного ре­жиму, який, використовуючи державний механізм як узурпований інструментарій влади, здійснював абсолютний контроль над усіма галузями (сферами) суспільного життя. При цьому перевага відда­валася репресивним методам та формам забезпечення практичної реалізації сталінської політики у поєднанні з широким використан­ням соціальної міфології та маніпулятивних методів впливу на ма­си й особистість¹. Основними проявами такої організації були: реп­ресивність політичних інститутів, заснованих на моноідеології, мо­нополізації влади та інформації, перманентному підсиленні напру­женості, мілітаризації суспільного життя; утвердження та функ­ціонування тоталітарно-репресивного режиму в Україні, що здійс­нювалося шляхом «більшовизації» та «сталінізації» України, акти­вністю мігрантів-місіонерів комуністичної ідеї та місцевих політи-ків-пристосуванців, люмпенізованих осіб, втягнутих у цей процес як загальним плином подій, так і під впливом інтенсивної соціаліс­тичної соціальної демагогії².

В Україні відбувався процес створення могутнього, розгалу­женого, бюрократичного апарату, зрощення партійного апарату з державним, воєнним, господарським, з верхівкою громадських, на­укових, творчих організацій і засобів масової інформації. З цією ме­тою у складі апаратів ЦК ВКП(б) і ЦК республіканських компартій створювалися управління кадрів з відділами за галузями держав­ного управління, економіки, суспільного життя й управління пропа­ганди та агітації, які контролювали усі сфери державного управ­ління, економіку, культуру, мистецтво, освіту і розподіляли та пе­рерозподіляли між ними «номенклатурні кадри». У такий спосіб у державні структури було інтегровано партійний номенклатурний апарат.

Сформувалася система вождизму, за якої державний апарат різного рівня фактично підпорядковувався відповідним партійним лідерам, і передусім генсеку-диктатору Сталіну. «Чистки» та періо­дичні «проціджування» номенклатурних лав були засобом підтри­мання відданості номенклатури диктатору. Головні важелі влади і опора диктатора — об'єднаний номенклатурний управлінський

апарат, служба безпеки, засоби масової інформації. Усе це значною мірою маскувалося соціальною і політичною демагогією, прийнят­тям таких демократичних за формою конституцій, як Конституція СРСР 1936 р. та Конституція УРСР 1937 р.

Жорсткість економічного і політичного режиму створила мож­ливість форсованими темпами вирішувати деякі пріоритетні еконо­мічні проблеми, насамперед спрямовані на будівництво «соціаліз­му». Це був сталінський «великий стрибок». Проте він був досягну­тий за рахунок соціальних проблем, низького життєвого рівня народу: насильницька колективізація на селі, форсування індуст­ріалізації, режим найсуворішої економії, скорочення споживання, масове використання праці ув'язнених.

До вирішення цих завдань було пристосоване законодавство України 30-х років. Право надавало.обов'язкової сили партійним рішенням з проблем «соціалістичного будівництва». Ці рішення, як правило, передували прийняттю того чи іншого правового акта. До­сить поширеними були також спільні партійно-державні акти, най­частіше — спільні постанови ЦК більшовицької партії та радянсь­кого уряду.

¹ Політологічний енциклопедичний словник / Відповід ред. Ю С. Шемшучснкп
В ДБабкін — К, 1997. — С. 353.

² Табанник Д. В. Феномен тоталітарно-репресивного суспільства в Україні (кінець
20-х — 50-ті роки) — К, 1996.

/. Перебудова державного механиму на початку війни

Розділ четвертий

Держава і право України

в роки Великої Вітчизняної війни

(1941—1945 рр.)

§ 1. Перебудова державного механізму иа початку війни

Нацистська Німеччина 22 червня 1941 р., порушивши пакт про ненапад, віроломно напала на Радянський Союз. Роз-¹ почалась Велика Вітчизняна війна, в якій український на­род разом а усіма народами СРСР встав на захист своєї Батьківщини.

Плануючи і здійснюючи агресію, нацистське керів­ництво на чолі з Гітлером ставило за мету втілити в життя віковіч­ну мрію пангерманістів — захопити безмежні і багатющі східні те­риторії, частково знищити їхнє населення, перетворити у рабів ре­шту, що наблизило б їх до прагнень світового панування. Згідно з планом «Барбароса» війна мала закінчитися швидким розгромом Червоної армії. Уздовж усього Східного фронту, що простягнувся більш як на 8 тис. км, Німеччина та її союзники — Італія, Румунія, 324

Угорщина, Фінляндія — зосередили 70 % своїх збройних сил. з яких були створені три групи армій. Значна частина військових сил — група армій «Південь» мала захопити Україну. їм протистояли вій­ська Київського та Одеського військових округів.

Бої під Києвом, оборона Одеси, Севастополя, стійка оборона на інших фронтах зірвали задуми агресора швидко і безперешкод­но захопити Україну. Але прорахунки й упущення Сталіна, держа­вного і партійного керівництва, командування Червоної армії були такими серйозними, що їх не могли компенсувати ні героїзм війсь­кових, ні термінові заходи, що вживалися урядом країни для ІІ обо­рони*. На кінець 1941 р. загарбникам вдалося захопити майже всю Україну, окрім Луганської та східних районів Харківської і Сталін­ської областей. Після краху кримського фронту і залишення в лип­ні 1942 р. радянськими військами Луганської області на всій тери­торії України встановився режим окупації у вигляді сумнозвісного «нового порядку».

Ще ніколи за всю свою історію країна не була в такій небезпе­ці. Для українського народу, всіх народів СРСР це була війна проти агресора війна справедлива, визвольна. Більшість населення сприй­няла гітлерівську агресію як зазіхання на суверенітет, територіаль­ну цілісність, і незалежність своєї Вітчизни. Всі народи Радянсько­го Союзу стали на її захист. То було відстоювання політичних ідей, ідеологічних канонів та цінностей, але здебільше — рідної землі, своєї сім'ї та домівки — усього того, що зветься Батьківщиною.

Війна поставила перед радянською державою і суспільством нові і надзвичайно складні завдання: відстояти незалежність своєї країни, вигнати загарбників а тимчасово окупованих територій, лік­відувати наслідки окупації, допомогти народам Європи в їхній бо­ротьбі проти фашизму за свободу і демократію, сприяти створенню у світі таких умов і міжнародних організацій, які б забезпечили мо­жливість недопущення нової світової війни.

Першочергові завдання радянської держави, суспільства в умовах війни були сформульовані в постанові ЦК ВКІІ(б) та Рад-наркому СРСР від 23 червня 1941 р. та в директиві ЦК ВКІІ(б) та Раднаркому СРСР партійним і радянським органам прифронтових областей від 29 червня 1941 р., а також у зверненні Президії Верхо­вної Ради, Раднаркому УРСР та ЦК КП(б)У від 6 липня 1941 р. «До українського народу».

Передбачалося в найстисліші строки здійснити такі заходи: перевести все господарство на воєнні рейки, всебічно зміцнити

• Щаповал 1О. 22 червня 1941-го: героїзм і реальність // Україна Іпсо£пііа. — К. 2002— С. 305—311

Розділ 4. Держава і прало України в роки Великої Вітчизняної війни

збройні сили, організувати евакуацію, розгорнути партизанський рух на завойованих ворогом територіях, перебудувати ідейно-по­літичну роботу.

Для виконання цих завдань потрібно було перебудувати весь державний механізм на воєнний лад, що деякою мірою спрощува­лось створенням ще до війни адміністративно-командної системи управління радянською державою.

Надзвичайні обставини воєнного часу обумовили введення 22 червня 1941 р. на переважній частині території СРСР, і в тому числі на всій території УРСР, воєнного стану, а в окремих місцевос­тях — стану облоги. Це був особливий правовий режим, що пере­дбачав розширення повноважень військових властей, а також коло справ, підсудних воєнним трибуналам, застосування надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку, державної безпеки і зміцнення обороноздатності, певним чином обмежувалися права і свободи радянських громадян¹.

Кризова ситуація на початку війни викликала потребу ство­рення єдиного воєнно-політичного органу з надзвичайними повно­важеннями. Спільною постановою ЦК ВКП(б), Президії Верховної Ради і Раднаркому СРСР від ЗО червня 1941 р. було утворено Дер­жавний Комітет Оборони (ДКО), який зосередив у своїх руках всю владу в країні. Його рішення і розпорядження були зобов'язані безумовно виконувати всі громадяни, радянські, військові і госпо­дарські органи, партійні та громадські організації. Очолив ДКО Сталін, який був одночасно Генеральним секретарем ЦК ВКП(б) та головою Раднаркому СРСР. Члени ДКО поєднували керівні посади в партійних і радянських органах, що призвело до подальшого посилення зрощення партійного та державного апарату на всіх рівнях².

Для вивчання і вирішення окремих, найневідкладніших проб­лем ДКО створював постійні чи тимчасові комітети, ради, комісії. Органами ДКО на місцях були його уповноважені та міські коміте­ти оборони.

Першим місцевим надзвичайним органом державної влади УРСР став створений у червні 1941 р. штаб оборони Києва, до якого ввійшли партійні та радянські керівники області та міста, а також представники військового командування. У серпні 1941 р. під час

¹ Хрестоматія з історії держави і права України У 2-х т. / За ред. В. Д. Гончаренка.
Т 2 — К. 2000 — С. 392—395.

² Кала роя Н. Я. Государственньїй Комитет Оборони постановляет: Документи Вос-
поміінания. Комментарии. — М., 1990; ґорьххи Ю. А. Государственньїй Комитвт
оборони постановляет (1941—1945) Цифри, документи. — М. 2002.

ш

1. Перебудова державного механізму на початку війни

оборони Одеси створюються міська і районні оперативні групи, та­кож наділені надзвичайними повноваженнями.

Досвід діяльності цих надзвичайних органів влади на місцях став підставою для прийняття постанови ДКО від 22 жовтня 1941 р. про утворення перших міських комітетів оборони. Згодом прийма­ється рішення про утворення міських комітетів оборони у Лугансь­ку. Сімферополі, Севастополі та Керчі, але розгорнути роботу зміг тільки Севастопольський міський комітет оборони

Завдання воєнного часу спричинили необхідність структурних змін і в системі радянських конституційних органів влади та управ­ління, перебудови їхньої діяльності. Зміни в державному механізмі УРСР здійснювались відповіднодо змін у загальносоюзних органах з урахуванням місцевої специфіки і особливостей.

З початком війни більшість депутатів Рад усіх рівнів пішли на фронт або були евакуйовані на схід. Тому і без того формальна се­сійна робота була майже припинена, продовжували свою діяльність тільки президії Верховних Рад СРСР та УРСР.

Умови війни вимагали внести певні корективи в діяльність Раднаркомів СРСР і УРСР. За ними в основному залишилися пов­новаження, закріплені в Конституціях СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р. Однак через відсутність правового регулювання організації і діяль­ності ДКО, повноваження ДКО і Раднаркому не були розмежовані. Аналіз практичної роботи цих органів дає змогу зробити висновок, що ДКО приймав переважно найбільш важливі, принципові для ■борони країни рішення, а Раднарком згодом розробляв постанови, що забезпечували виконання цих рішень.

З метою посилення оперативності у вирішенні господарських питань було істотно розширено права наркомів СРСР, Постановою Раднаркому СРСР від 18 липня 1941 р. розширювалися права нар­комів УРСР¹.

ЗО червня 1941 р. при Раднаркомі УРСР було створено бюро з обліку і розподілу робочої сили, яке керувало мобілізацією і розпо­ділом робочої сили для потреб оборони країни.

Разом ■ надзвичайними і конституційними органами створю­вались і органи спеціального призначення, що виконували окремі функції органів державної влади з надзвичайними повноваження­ми. 26 червня 1941 р. ЦК КІ1(б)У і Раднарком УРСР утворили рес­публіканську комісію з евакуації на чолі з заступником голови Рад­наркому республіки Д. Жилою. 18 серпня 1941 р. за рішенням Ради з евакуації, утвореної при Раднаркомі СРСР, була створена опера-

Решеиия партии и правительства по хозяйстві-нньїм вопросам // Сб. док — М.. 1968 — Т. 3. — С. 40—41, 44.

Розділ 4. Держава і прими Укриши «роки Великої Вітчизняна війни

1. Перебудова державного мехишзму на початку війни

тивна група з керівництва евакуацією промислових підприємств Лівобережної України. До кінця 1941 р. з території України було евакуйовано понад 550 підприємств, 427 МТС, величезну кількість сільгосппродукції, близько 4 млн громадян. У листопаді 1941 р. при військових радах фронтів і армій іііиді-нно-лахідного напряму були створені оперативні групи з функціями органів державного управ­ління і широкими повноваженнями з організації тилового забезпе­чення армій Керівництво групами здійснювалися заступниками го­лови Раднаркому, наркомами УРСР¹.

З початком війни змінилися напрям діяльності й організація системи місцевих Рад України. Зросла роль виконавчо-розпоряд­чих органів. Значного поширення набула практика розгляду питань на спільних засіданнях виконкомів та бюро партійних комітетів і прийняття спільних постанов, що порівняно з довоєнним часом призвело до посилення процесу зрощення партійного та радянсько­го апаратів.

Поряд із скороченням і спрощенням структури виконкомів, галузевого апарату з'являються нові структурні одиниці, діяль­ність яких спрямована виключно на забезпечення військових по­треб. Військово-організаторська робота стала домінувати в діяльно­сті державного апарату. Найважливішими напрямами цієї роботи були: забезпечення обов'язкового виконання мобілізаційних захо-дів, участь у формуванні частин Червоної армії, народного опол­чення, винищувальних батальйонів, партизанських загонів, поста­чання армії, організація будівництва оборонних споруд, перебудова промисловості на випуск військової продукції, охорона громадсько­го порядку.

23 червня 1941 р. для стратегічного керівництва збройними силами була створена Ставка Головного командування Збройних сил СРСР². 10 липня її перейменовано у Ставку Верховного коман­дування. 8 серпня вона перетворена в Ставку Верховного головно­командування на чолі зі Сталіним, який 1!) липня був призначений народним комісаром оборони. Надмірна концентрація влади в руках однієї людини як показала історія не могла не призвести, особливо на початковому етапі шини, до прийняття помилкових рішень, які дорого обходилися країні.

Оперативним органом Ставки був Генеральний штаб. Збройні сили СРСР складалися з сухопутних військ, військово-повітряних

¹ Гшііііі Украйна в годи ВелихоИ (>тсч«'ствеиной войньї 1941 —1945 // Докумен­ти її мнтермальї. — К, 1985. — ТІ. — С. 121

- Советское госулирство и прано накануне и в годьі Великий Оті'і>> іконній войньї (1936—1945 гг). — М, 1985. — С 250.

ш

сил, військово-морського флоту і військ ПГЮ країни. Керівництво військами в Україні з 10 липня 1941 р. здійснювало Головне коман­дування иівденно-західного напряму, якому були підпорядковані Пшденно-Західний, Південний фронти та Чорноморський флот.

В умовах воєнного часу особливого значення набули організа­ція і діяльність військових рад фронтів, армій, флотів і флотилій, які були органами воєнного і вогнно-иолітичного керівництва, і які відповідно до Указу від 22 червня 1941 р. «Про воєнний стан» кори­стувалися всією повнотою влади на території розташування фрон­тів, армій, у районі дислокації і дії флотів.

До складу ради входили: командуючий (голова), два члени ра­ди і начальник штабу. Членами ради призначались працівники центрального апарату партійних і радянських органів. Керівництво військовими ралами здійснювалось ЦК ВКП(б), ДКО. Ставкою Вер­ховного головнокомандування, НКО СРСР. Рішення військових рад оформлювались наказами командуючого фронтом чи армії.

У перші місяці війни в Україні було мобілізовано до Чершжоі армії близько 2 млн чоловік. ІІоряд з формуванням регулярних військ почалося формування на добровільних засадах дивізій на­родного ополчення, які направлялись у резерв фронтів, де вони до­укомплектовувались, і по суті ставали звичайними з'єднаннями Червоної армії. У частинах народного ополчення, сформованого в Україні, налічувалося 1 млн 430 тис. осіб.

Резервом армії ставали і винищувальні батальйони, створені місцевими партійними і радянськими органами. На початок липня 1 р. в 17 областях України було сформовано 657 винищувальних батальйонів з кількістю понад 150 тис. чоловік, і понад 18 тис. груп сприяння¹. Всього за роки війни республіка дала армії і флоту по­над 7 мільйонів воїнів. Кожен другий з них поліг на фронтах, а ко­жен другий з тих, хто залишився в живих, повернувся додому ін­валідом.

Велике значення в підготовці резервів для поповнення частин і з'єднань Червоної армії мала постанова ДКО від 17 вересня 1941 р. «Про загальне обов'язкове навчання військовій справі громадян СРСР». Військове навчання було запроваджено з 1 жовтня 1941 р. для всіх громадин чоловічої статі від 16 до 50 років.

5 липня 1У41 р. Радиарком УРСР прийняв постанову «Про отовку населення до протиповітряної і протихімічної оборони», відповідно до якої у всіх містах і селах України створювалися гру­пи самозахисту при підрозділах місцевої протиповітряної оборони.

¹ Билемко С. В. На охране тьіла странм. Истребнтельмьіе батальоньї и полки в Вели­ка Огечественной войме 1941 — 1945 гг — М. 1988 — С 25—26

Розділ 4, Держала і право України в роки Великої Вітчизняної війни

Важливою частиною військового будівництва стало форму­вання партизанських загонів і керівництво опором на окупованій території України. 5 липня 1941 р. постановою ЦК КП(б)У було створено республіканське Управління з організації і керівництва партизанськими загонами, диверсійними групами і винищувальни­ми батальйонами на чолі з Т. Строкачем — заступником наркома внутрішніх справ, начальником управління прикордонних військ НКВС УРСР. Управління надавало допомогу місцевим партійним і радянським органам у створенні, озброєнні і матеріально-технічно­му забезпеченні військових формувань, керувало їх бойовою діяль­ністю. 1 листопада 1941 р. постановою військовою ради Південно-Західного фронту створено оперативну групу а керівництва парти­занським рухом.

ЗО травня 1942 р. постановою ДКО створюється Центральний штаб партизанського руху, а також Український штаб партизансь­кого руху (УШПР) при військовій раді південно-західного напряму. 29 червня 1942 р. УШИР був підпорядкований безпосередньо Став­ці Верховного головнокомандування.

УШПР до 1 серпня 1942 р. сформував широку мережу опера­тивних груп при військових радах Південно-Західного і Південного фронтів і армій що розгорнули роботу з формування радянського партизанського руху й підпілля.

Надзвичайні умови воєнного часу вимагали перебудови орга­нізації і діяльності судової та правоохоронної систем.

У перший же день війни, 22 червня 1941 р. Президія Верхов­ної Ради СРСР затвердила Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані і и районах воєнних дій, яким встановлювався порядок організації, комплектування і розг­ляду справ військовими трибуналами. Військові трибунали Черво­ної армії і Військово-Морського флоту створювались в округах, флотах, арміях, корпусах і дивізіях¹

Лінійні суди залізничного і водного транспорту були також реорганізовані у військові трибунали. Військові трибунали військ НКВС будувались за територіальними ознаками — окружні й обла­сні військові трибунали військ НКВС. Штати військових трибуналів затверджувались спільними наказами НКЮ, НКО чи НК ВМФ СРСР. Діяльність трибуналів мала значною мірою репресивний ха­рактер.

¹ Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 2. — С. 395—398. 330

1. Перебудова державною механізму на початку війни

Аж до окупації території України функціонувала і загальна судова система УРСР. В її підсудності зберігалась частина кри­мінальних справ, а також основна маса цивільних справ.

У перший період війни деякі обласні суди України, які опини­лися у прифронтовій смузі, діяли і як військові трибунали, і як за­гальні суди, залишаючись у підпорядкуванні НКЮ УРСР¹.

Із введенням воєнного стану на території України значно роз­ширилася мережа військової прокуратури. Наказом НКЮ СРСР і Прокурора СРСР від 24 червня 1941 р. установлювався порядок здійснення прокурорського нагляду, участі у діяльністі військових трибуналів.

Обласні та районні прокуратури прифронтової смуги були во­єнізовані, а згодом на воєнний стан переведено практично всі ланки прокуратури республіки. Прокурори, що працювали в прифронто­вій смузі, залишались у підпорядкуванні Прокурора УРСР, але здійснювали свою діяльність у тісному взаємозв'язку з військовою прокуратурою. Наказом Прокурора СРСР від 27 серпня 1942 р. апа­рат прокуратури республіки реорганізовано в оперативну групу Прокуратури УРСР. Надалі частина працівників прокуратури була призвана до лав Червоної армії, евакуйована і продовжувала свою роботу в органах Прокуратури РРФСР та інших республік.

Надзвичайні обставини першого етапу війни призвели до ще більшої централізації керівництва всіма службами державної без­пеки і охорони громадського порядку.

Постановою ДКО від 17 липня 1941 р., Указом Президії Вер­ховної Ради СРСР від 20 липня 1941 р. НКВС і НКДБ СРСР об'єд­нано в Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР. На початку серпня були об'єднані наркомати внутрішніх справ і державної безпеки УРСР.

Одним з найважливіших завдань органів внутрішніх справ та державної безпеки стала охорона тилу радянських військ. Постано­вою Раднаркому СРСР від 25 червня 1941 р. «Про начальників охо­рони військового типу» запроваджується інститут фронтових і ар­мійських начальників охорони військового тилу. 26 червня 1941 р. наказом НКВС СРСР були призначені начальники військ з охорони тилу фронтів, у тому числі і на території України. їм підпорядкову­валися прикордонні, оперативні, конвойні війська, війська НКВС з охорони залізничних споруд і особливо важливих підприємств про­мисловості, розміщених на території Української республіки.

Сусло Д. С. Історія суду Радянської України (1917—1967 рр). — К, 1968. — С 180—183

§ 2. Спроби підноялення української ішцюшммни державності

Дата добавления: 2015-05-22