Рух гайдамаків. Коліївщина

Визвольні повстання 1702-1704 рр.

Після "Трактату про вічний мир" (1686 р.) Правобе-режжя опинилося в складному становищі і польський уряд змушений був відновити коза­цтво з метою колонізації і заселення краю. Поселенці ж організу­вали своє життя за козацькими звичаями, створили полки і сотні. Прагнення народних мас Право-бережжя возз'єднатися з Лівобережною Україною стало головною причиною анти-феодального, визвольного руху, рушійною силою якого були селяни і козаки. Виз-вольну боротьбу правобережного козацтва очолили полковники - С.Палій, С.Самусь А.Абазин, 3.Іскра,.

Сформовані ними у Фастові, Брацлаві, Корсуні полки розпо­чали визволення Правобережної України від польської шляхти. На звільненій території влада переходила до рук старшинської адміністрації — полковників і сотників, сільських і міських отаманів.

В той же час у 1690 р. польський уряд направив свої військо­ві сили на Фастів та інші опорні пункти козацьких військ Право­бережжя. Протягом жовтня-грудня Фастів перебував в оточенні польсько-шляхетських військ. Рішучий опір козаків і всього на­селення примусив польське військо відступити.

У лютому 1694 р. козаки під Іванковом (Київщина) розгро­мили польські передові сили.

У червні 1699 р. Варшавський сейм ухвалив постанову про ліквідацію козацьких полків у Київському та Брацлавському воєводствах, мотивуючи це тим, що після припинення війни з Туреччиною відпала потреба утримувати козацькі полки на Правобережжі. Проте козацька старшина не виконувала це рішення.

Для успішної протидії каральним військам козаки в листопаді 1701-1702 р. виз-волили Білу Церкву - форпост польського панування на Правобережжі. Проте уряд шляхетської Польщі не хотів змиритися з втратою впливу на Правобережній Україні. У січні 1703 р. 15-тисячне каральне військо вторглося на Поділля, а потім на Волинь, Брацлавщину, де повстанці зазнали великих втрат.

На початку 1704 р. Самусь та Іскра зробили чергову спробу з козацьким військом і на-селенням Правобережжя стати під протекторат Російської держави. Результатом переговорів із представниками царського уряду було визнання І.Мазепи гетьманом "обох берегів Дніпра".

Після падіння І.Мазепи та поразки П.Орлика, почалося активне відновлення польсько-шляхетських порядків на Правобережжі України. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. На цих землях, особливо на півдні Київщини, магнати для свого збагачення почали створювати так звані "свободи", у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Проте після закінчення цього терміну землевласники відновили панщину та натуральні податки. Водночас загострились релігійні стосунки. На Київщині уніатський митрополит Ф.Володкевич активно нападав на православну церкву. Уніатське духовенство намагалося навернути православних на унію за допомогою польської експансії.

Ці події й викликали серед українського населення соціальне напруження на Правобережжі, безперечним наслідком якого стала гайдамаччина (від турецького - гнати, переслідувати, турбувати). Це була яскрава форма визвольної боротьби українського народу проти польського уряду на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734-1738 рр., 1750 р. та 1768-1769 рр. Акцентуючи увагу на гайдамацькому русі, треба сказати, що причина його полягала в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися владі, і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були незаможні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта та нижче духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, несподівані напади і стрімкі рейди на панські маєтки. Осо­бливо активізувались дії гайдамаків в 1734-1738 рр. на Правобе­режжі - Брацлавщині, Київщині, Волині, Поділлі під проводом Мерлана, Гриви, Медведя тощо.Перший вибух гайдамацького повстання стався в 1734 р., ко­ли царська армія увійшла на Правобережжя, щоб підтримати ка­ндидатуру Августа на польську корону.

В 1750 р. гайдамацький рух спалахнув з новою силою, проте неспроможність створити цілісну організацію, а також відсутність плану дій, слабка озброєність спричинили поразку повстання. Отже, гайдамацький рух за своїм характером був антифеодальним, антипольським, антишляхетським.

Найвищою кульмінацією гайдамацького руху стало селянсько-козацьке повстання 1768 р., відоме під назвою Коліївщина (від: "кіл", "колоти", "колій"). Цей народний рух був зумовлений взаємодією кількох чинників: соціально-економічних утисків українсь-кого населення, особливо панщинних повинностей. Найбільш характерним цей чинник був для Київщини, яка стала базою для розгортання Коліївщини;великий вплив на селян мала і близькість вільного Запорожжя, де кошовий Калнишевський керував колонізацією степових просторів, осаджував усе нові села;наступ уніатського духовенства на православну церкву з ме­тою її ліквідації. Слід також відмітити, що в той час панське господарство занепадало внаслідок перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного, що негативно впливало на перспективу розвитку. Це, безумовно, позначилося на становищі українських селян і польської шляхти, посиливши соціальне напруження.У 1768 р. король Польщі під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння у правах православних і католиків. Як слід було очікувати, частина польської шляхти негативно поставилася до цього, утворивши так звану Барську конфедерацію (м. Бар на Нидіти). Конфедерати оголосили "хрестовий похід" проти православних під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і виходу Польщі з-під царського впливу. Не маючи змоги вгамувати збройні виступи магнатів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя вступило російське військо.

Слід наголосити, що українське населення сприйняло появу царських військ як надану їм допомогу в боротьбі проти польської влади. Ці обставини сприяли роз-гортанню селянського і козацького виступу на Правобережжі. Навесні 1768 р. запорозький козак М.Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, його ядром були запорожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. Гайдамацький рух швидко охопив Київщину, Брацлавщину, частину Поділля і Волині. Загони Залізняка зайняли Черкаси, Фастів, Корсунь, Канів та інші міста. На бік повсталих перейшов уманський сотник І.Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань - міцну фортецю, опорну точку польської шляхти у цьому регіоні, що стало переможним моментом у розгортанні Коліївщини.

Важливо зазначити, що складовою частиною цього руху була антифеодальна боротьба, яка в будь-який час могла перенестись на Лівобережжя. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнювали російсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслідуючи шляхту, перейшли кордон і спалили турецьке місто Баяту. Ці фактори повністю змінили тактику російського уряду щодо гайдамацького руху. Катерина II наказала командуючому російською армією генералу Кречетнікову придушити повстання.

Протягом липня-серпня1768 р. було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщину придушено лише на весні 1769 р.

Жорстоко і люто розправилася з гайдамаками Польща. Лише в містечку Коді (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. І.Гонту після жахливих тортур було порубано на частини, його голову прибито до воріт Могилева. 250 повстанців російського підданства (в тому числі і М.Залізняка) після катувань заслали в Сибір.

Отже,Росія постійно проводила двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. Це пояснюється тим, що,з одного боку, вона бачила у гайдамаччині послаблення Польщі, а з іншого боку, антифеодальний рух не повинен розповсюдитися на лівобережну територію. Стратегічною метою політики Росії було встановлення цілковитого контролю над Правобережжям.

Необхідно підкреслити, що Коліївщина була останнім великим повстанням на Правобережжі. Після того, як російське самодержавство відкрито стало на бік польської шляхти у боротьбі проти виступів населення, надії селянства на своє визволення згасли. Крім того, ліквідація Запорозької Січі (1775 р.) позбавила селян надійної бази, що давала притулок і підтримку. Все ж активізація визвольного руху в значній мірі вплинула на формування передової суспільної думки серед української інтелігенції кінця XVIII – початку ХІХ ст.

Опришківський рух у Галичині та на Закарпаттівиник з наступних причин: експлуатація селянства, національний гніт. Опришківство було невід'ємною течією національно-визвольного руху всього народу, підточувало підвалини кріпо­сницького ладу, мало антипольське, антишляхетське спрямування.

Особливо характерною була боротьба народних месників 30-50-х рр. XVIII ст. під проводом Олекси Довбуша. Перші звістки про цього легендарного ватажка опришків містять джерела 1738 р. Базою розташування загону Довбуша була гора Стіг Чорногорі (на межі кордонів Польщі, Угорщини, Молдавії), звідки робились напади на шляхетські маєтки не лише в Коломийському повіті, а й у Буковині і на Закарпатті.

Навесні 1743 р. Довбуш розпочинає походи на східне Поділля. Найактивнішими в його діяльності були 1744-1745 рр. На боротьбу з опришками польська влада витрачала великі кошти. В серпні 1745 р. в с.Космач (на Прикарпатті) Довбуш був смертельно поранений місцевим глитаєм С.Дзвінчуком, який за це був звільнений від феодальних повинностей. Довбуш був надзвичайно популярним у народі. Про нього складали пісні, легенди і навіть казки, його іменем названі скелі і печери тощо. Довбуша оспівали класики української літератури І.Франко, Ю.Федькович, М.Коцюбинський.

Дата добавления: 2015-05-22