КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Культура Давньої Русі. Фольклор
'авньоруська культура представлена багать- £ V ма тисячами фольклорних, писемних та £... '.речових пам’яток, що збереглися до нашого часу. Це лише незначна частина того, що залишив нам час. Але й її досить, аби скласти цілісне уявлення про багату культуру Київської Русі. Захоплюючі твори фольклору: билини, дружинні пісні, перекази, легенди, казки сповнені світоглядної глибини, роздумів про минуле й сучасне свого народу, високохудожні історичні твори — літописи; величні собори Києва й Чернігова, Володимира й Галича, вишукані вироби ювелірів... Всі ці й безліч інших прекрасних творінь давньоруського минулого дають підстави стверджувати, що культура Київської Русі була могутньою, яскравою, високохудожньою, різноманітною, сягала кращих зразків світової культури свого часу. Багата усна народна творчість доби Київської Русі бере витоки в далекому минулому східних слов’ян ще доісторичних часів. До нас дійшли здебільшого зафіксовані давніми пам'ятками писемності перекази й легенди, дружинні, святкові, весільні пісні, билини, колядки, прислів’я й приповідки, магічні заклинання й замовляння. Одним із найстаріших фольклорних жанрів, що зберігся до нашого часу у складі „Повісті“ та інших літописів, є народні перекази. Спочатку виникали родоплемінні, етногенетичні перекази, в яких міфи про божественних і тотемних пращурів поєднувалися з реальними спогадами про родоначальників і племінних вождів, про переселення родів і племен та створення їх союзів. Такі родові перекази східних слов’ян можна датувати кінцем V — першою половиною IX ст. Яскравим зразком родового переказу є історія про Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь і заснування ними Києва. У другій половині IX—X ст. складались історичні перекази. У них виступали вже не рід і плем'я, а народність і держава. Міфічні або напівміфічні герої у них поступаються місцем реальним історичним особам.
Природно, що у державі дружинного типу, якою була Київська Русь аж до часів Володимира Свято- славича, існував дружинний епос. Воїни-дружинники оспівували свого вождя-князя, його звитягу й турботу про них. Взірцем такого князя був Святослав Ігорович, образ якого в „Повісті“ немовби зітканий з дружинних пісень. Ось як розповідає Нестор, переказуючи одну з дружинних пісень про початок князювання цього володаря: „Коли Святослав виріс і змужнів, став він збирати багатьох воїнів хоробрих. І легко ходив у походах, мов барс, і багато воював. У походах же не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м’яса, але, тонко нарізавши конину чи звірину, чи яловичину і засмаживши на вугіллі, так їв. Не мав він і намету, але спав, підіславши пітник з сідлом у головах. І посилав до інших земель із словами: „Хочу на вас іти!“ Чудовими пам’ятками давньоруської творчості є билини, що дожили в усній традиції до XX ст. „Художнім літописом ‘ боротьби східних слов’ян проти ворогів Київської Русі (насамперед степових кочовиків) називають билини фольклористи. Одними з найдавніших, найбільших за обсягом і найвартісніших у художньому та історичному планах є билини Київського, або Володимирового, циклу. Сюжети, образи й історичне тло цих билин пов’язані із стольним градом Києвом і його князем Володимиром „Красне Сонечко“. Билини київського циклу склались у X—XI ст., по свіжих слідах оспіваних у них подій. Є також пізніші цикли билин: галицькі, новгородські та ін У них так само, як і в київських, майже не відбились ні конкретні історичні події, ні реальні історичні персонажі. Адже князь Володимир Свято- славич і йрго дядько Добриня у билинах є швидше символагЛи, ніж живими людьми. У билинах ми не зустрінемо ні Аскольда з Діром, ні Ігоря з Ольгою, ні навіть Святослава неначе самою природою створеного для оспівування в билинному епосі.
І все ж таки билини можна вважати якоюсь мірою джерелом, хоча й дуже своєрідним. Гіперболічні перебільшення, ірреальність персонажів, легендарність оповідей та інші риси художнього вимислу не варто вважати підставою для заперечення зв’язку билин з історичною дійсністю. Головна особливість і цінність билин полягає у тому, що вони відбивають саму сутність історичних подій і явищ, їх оцінку і тлумачення наоодом. У билинному епосі закріплювалася пам’ять про історичні події й цілі епохи східнослов’янської історії, особливо важливі з погляду народного розуміння. Література
сна історія — перекази, легенди, дружинні пісні та інші види фольклорної творчості — у всіх народів була попередницею історії писемної, яку в Київській Русі започаткувало літописання. Літописи є також пам’ятками художньої літератури. Слов’янська писемність з’явилася на Русі на межі 22- і X ст., про що свідчать, зокрема, знахідки знарядь для письма (писал) в археологічних шарах того часу. До “Повісті” вписані слов’янські переклади угод Русі з Візантією 907 і 911 рр. Тому дехто з учених, припускав, що літописання в Київській Русі виникло в X ст., у часи Олега та Ігоря, а перші записи, як-то літописні, були зроблені в середині IX ст., у часи Аскольда. Однак сама по собі наявність писемності ще не могла автоматично породити літописання на Русі Воно виникло в XI ст., на певному щаблі розвитку давньоруського суспільства, із зростанням етнічної самосвідомості в процесі завершення будівництва держави. Академік О. О. Шахматов встановив, що перший вітчизняний літопис, названий нилГ “Найдавнішим”, було створено в Києві 1037—1039 рр., ймовірно, в Софійському монастирі. Вчений спробував реконструювати цей літописний звід на основі „Повісті“ і одного з Новгородських літописів — так званого “Першого молодшого ізводу”. Найдавніший літопис був коротким, у кілька разів поступався за обсягом тій же „Повісті”. Дехто з вчених виступив з припущенням, що одним із складачів “Найдавнішого” літопису, а можливо, й головним був славетний філософ, письменник і церковний діяч, митрополит київський Іларіон. Таке припущення виглядає вірогідним, бо грунтується на текстологічній та ідейній близькості основного твору Іларіона „Слово про закон і благодать“ і “Найдавнішого” ізводу.
Другим на Русі за часом створення є Новгородський літопис, складений близько 1050 р. Сліди його також простежуються у Новгородському першому літописі молодшого ізводу. Справу давньоруського літописання продовжив високовчений чернець Києво-Печерського монастиря Никбн, створивши в 1073 р. перший Печерський ЗВІД. А 1093 1095 рр. у тому ж монастирі складено другий Печерський звід, названий Шахматовим “Початковим”. Та всі згадані вище літописи не збереглися до нашого часу. Першим літописним ізводом, що дійшов до нас, є „Повість временних літ“, ім’я складача якої, мудрого ченця Печерського монастиря Несто- ра, названо в Хлебніковському спискові цієї пам’ятки Нестор розгорнув історію східних слов’ян на тлі всесвітньої історії, він використав як джерела давньоруські фольклорні пам’ятки, твори грецьких істориків та хроністів, тексти договорів руських князів із Візантією тощо. „Повість“ є загальноруським літописом, що відбиває минуле східних слов’ян на всьому просторі їх розселення. Вона пройнята духом високого патріотизму, містить заклики до об’єднання руських князів перед загрозою навали кочовиків. „Повість“ сповнена гордості за свій народ, віри в його славне майбутнє. Завдяки глибоким філософським роздумам та узагальненням, високим літературно-художнім якостям „Повість“ стала вершиною літератури Київської Русі початку XII ст. Вона дійшла до нас у третій редакції, виконаній у київському Видубицькому монастирі невідомим нам книжником близько 1118 р Гідним продовженням „Повісті“ став створений також у Києві Київський літопис XII ст., що завершується на останніх роках того століття. За своїми художніми достоїнствами він не поступається твору Нестора, але перевершує його докладністю й насиченістю розповіді, намаганням зрозуміти сенс минулого й тенденції сучасного літописцеві політичного життя. Київський літопис містить яскраві й колоритні характеристики політичних діячів свого часу. До нього включені численні художні повісті, найбільш відомою серед яких є повість про невдалий похід Ігоря Святославича у Половецький степ 1185 р. Починаючи з 30-х рр. XII ст. розповідь Київського літопису стає дедалі докладнішою, зосередившись на боротьбі за Київ князівських кланів Мономашичів і Ольговичів. Загальнорусью події у ньому поступово відходять на другий план. Складачі й редактори цього ізводу постійно закликають руських князів до єднання перед половецькою загрозою, відновлення єдності Давньоруської держави.
В усіх відомих на сьогодні давньоруських ізво- дах, де міститься Київський літопис, його продовжує літопис Галицько-Волинський, доведений до 90-х рр. XIII ст. Він не є традиційним літописним ізводом, а являє собою низку повістей про Данила й Василька Романовичів, котрі по смерті батька Романа Мстиславича (1205) протягом сорока років иаполег\иво й послідовно відновлювали створене ним Галицько-Волинське князівство. Остання частина джерела присвячена нащадкам Данила і Василька, які не спромоглися зберегти єдність Галицько-Боннської Русі по смерті Данила. Галицько-Волинський йтопис є надзвичайно цінним джерелом з історії Південної Русі XIII ст., високохудожньою літературною пам’яткою. Ми приділили чималу увагу літописам тому, що вони є основними й в абсолютній більшості випадків єдиними джерелами з історії Київської Русі IX—XIII ст., зокрема її південних земель. Поряд з ними створювались й інші пам’ятки давньоруської літератури. На жаль, до нашого часу дійшла лише мала їх частка. Серед них можна виділити видатний філософський твір Іларіона „Слово про закон і благодать“ (30—40- і рр. XI ст.), сповнений роздумів про героїчне минуле й пророкувань славного майбутнього руського народу, „Повчання дітям“ Володимира Мономаха (початок XII ст.), в якому життєпис князя поєднується з викладом історії Русі другої половини XI 23- початку XII ст., розумінням сенсу її подій, явищ і персонажів, розповідями про власний досвід керування державою, закликами до наступників берегти її єдність. Особливе місце серед творів красного письменства посідає єдина серед збережених часом поетична пам’ятка давньоруських часів „Слово о полку Ігоревім“ (кінець XII ст.). Невідомий автор „Слова“ закликає князів забути чвари, об’єднатися і захистити рідну землю від страшного ворога — половецьких ханів. Він ставить їм у приклад великого князя київського Святослава Всеволодича: Був же він грозою для ворога, Приборкав його полками сильними, Ще м мечами булатними... Високолітературними й глибоко філософськими творами Київської Русі є пам’ятки агіографічного мистецтва — житія руських святих. Серед південно- руських пам’яток цього жанру найбільш відомими є створені в другій половині XI ст. „Житіє Бориса і Гліба“ та „Житіє Феодосія Печерського“. Останнє належить перу літописця Нестора.
Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 457; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |