КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Правобережна Україна
ХУІІ-ХУІІІ ст. Правобережні і західноукраїнські землі в другій половині т ш равобережна Україна“ — саме така назва виникла у наукових колах щодо земель Волині, Київщини та Поділля, Де на захід від Дніпра споконвіків проживали українці. Однойменні з цими землями воєводства існували протягом ХУ-ХУІ ст. у складі Великого князівства Литовського, згодом, після утворення Речі Посполитої (1569), вони перейшли під владу Польської Корони. У результаті відомих революційних подій середини XVII ст. територія Правобережної України стала серцевиною молодої Української держави. Після її політичного розколу у 60-х рр. землі, які відійшли під управління правобережного гетьмана, стали називатися в тогочасних документах „тогобічною“, „чигиринською“, а трохи згодом — „польською“ Україною. За міжнародними договорами останньої чверті XVII — початку XVIII ст. правовий статус Правобережжя постійно змінювався. Розділивши новостворену козацьку республіку, кожна з сусідніх країн — Річ Посполита, Московська держава та Османська імперія — намагались вирішити проблему її „спадщини“ на свою користь. Однак власне українська державність проіснувала, з невеликою перервою, на теренах Київщини, окремих частинах Поділля і Волині до 1714 р. З цього часу тут знову встановилася польська влада, яка протрималася до кінця XVIII ст., коли Річ Посполита була сама розподілена між сильнішими європейськими країнами, а землі Правобережної України потрапили до складу Російської імперії. Кордони Правобережжя склалися історично. У XVII ст. воно межувало: на півдні — з Молдавським князівством, турецько-татарськими володіннями і землями, що належали Запорозькій Січі; на заході — з Руським і Белзьким воєводствами Корони Польської; на півночі — з Брестським і Мінським воєводствами Великого князівства Литовського; на сході кордон спочатку був суто географічним — р. Дніпро, а згодом — з Лівобережною Україною (Гетьманщиною), яка підпорядковувалася російським царям. Саме невдале гео- політичне становище України та її правобережної частини спричиняло постійні втручання іноземних держав у її внутрішні справи. „Сухі“ цифри обчислюють загальну довжину кордонів Правобережної України XVIII ст. у 3116 км, її площу — 160 тис. кв. км, кількість населення, яка весь час змінювалась, за переписом 1795 р. — 3 421 935.
Звичайно, етнічний склад населення відзначався перевагою українців, хоч безперервні війни, які викликали економічний занепад краю, перешкоджали їх природньому відтворенню. На середину 70-х рр. 124- ст. Правобережна Україна втратила близько 70% всієї людності. В результаті колонізації та міграційних хвиль кількість українців наприкінці 125- ст. становила тут близько трьох мільйонів. Соціальна структура правобережного українства протягом значного проміжку часу була неповною. Внаслідок примусового виселення 1711-1714 рр. народ втратив свою еліту — козацьку старшину. Стара українська шляхта була знищена або покозачилась і перейшла на Лівобережну Україну, решта прийняла католицьку віру. Незначний відсоток православного духовенства також не завжди міг протистояти польській державній релігії — католицизму. Міщан- українців було замало для того, щоб впливати на політичний розвиток міст. Найбільша соціальна верства — селяни — була переважно вільною, але процеси так званого „другого закріпачення“ дедалі обмежували їхні права. Другою за кількістю етнічною групою були поляки, яких налічувалося близько 270 тис. Вони разом з євреями (приблизно 200 тис. чоловік) у XVIII ст. зайняли провідні позиції у політичному та економічному житті Правобережжя. До нечисленних етносів, що населяли українські землі, належали громади волохів, молдаван, татар, вірменів, караїмів, греків. Національний склад населення Правобережної України впливав на форму
вання її загальноетнічної соціальної структури: шляхта становила 7,7% від усієї кількості, духовенство — 1,5, купці — 0,14, міщани-христи- яни — 1,7, міщани-євреї — 3,5, селяни — 78,7%. Особливості розвитку правобережних земель як частини України зумовлювалися характером історичного розвитку окремих регіонів, своєрідними природно-географічними умовами. Багато іноземних мандрівників, подорожуючи землями Правобережжя, описували неповторну чарівність і красу її природи Вона значною мірою збереглася до нинішніх часів Отже, ареал Київщини загалом збігається з басейном Дніпра. Його північна частина, яка дістала назву Полісся, — це зона мішаних чісів, розташована в Поліській низовині. Землі, що йдуть на південь, належать до лісостепової зони, власне її Дніпровсько-Дністровської частини з [івнічною і Центрально-Придніпровською височинами та Київським плато. Це — Наддніпрянщина. Брацлавщина займає басейн Бугу і частково Росі, правої притоки Дніпра, й майже вся належить до мсостепової зони Волинь, яка охоплює територію на південь від Прип’яті й до верхів’їв Західного Бугу, більшою частиною належить до зони мішаних лісів. Менша, північна, частина входить до лісостепу, який накладається на Волинську та Поліську височини, і г дуже мальовничим краєм. Поділля — „край долин“ 126- повністю збігається з Подільською височиною, за- жнілюючи області лісостепу. Велика родючість грунтів Правобережної Ук- XLV ни пояснювалась значним вмістом у них гумусу, глономічний ефект господарювання на масних, достатньо зволожених чорноземах лісостепу був мжаючий. Якщо на більшій частині Волині се- <лній урожай зернових становив 30-50 пудів з жсятини, то на землях Київщини він доходив до 70- Ч) пудів. Природне середовище впливало на формування чародної ментальності На Правобережжі переважав тип хлібороба-воїна, який найбільше цінував 961 *асну свободу Водночас вигідні умови життя ук- •чїнців пом’якшували загальнонаціональні риси арактеру, відкриваючи їх для чужоземних впливів.
Краєм, де „течуть молочні ріки в медових бере- •д' називали Правобережну Україну в середньовічну А. історії. Сприятливе географічне розташування " території, багата чорноземом земля та чудові при- ' умови зробили її тим „ласим шматочком“, який овж століть притягував до себе дедалі більше а. Руїною назвав період політичного відокремив «я Правобережжя від України козацький літописець С.Величко, який попереджав: „Впаде, впаде красна козацька Україна тогобічна, як отой стародавній Вавілон, місто велике“. І якщо лівобережна Гетьманщина змогла вижити як державне утворення, то Правобережна Україна попри відчайдушну визвольну боротьбу її населення в останній чверті ХУІІ-ХУІІІ ст. не втрималась під тиском зовнішніх чинників й перетворилася на руїну стремлінь українського народу до незалежності. Між „чотирьох вогнів“ останню чверть XVII — на початку XVIII ст. відбувалися досить великі перетворення у співвідношенні сил між державами Східної та Південно-Східної Європи, які значно вплинули на політичний статус Правобережної України. Українське територіальне питання набуло міжнародного значення, адже кожна з „високих сторін“ (Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та залежне від неї Кримське ханство), як і раніше, прагнула не допустити створення на геополітичній європейській карті самостійної і незалежної козацької України. Зважаючи на відносну рівність екпансіоністських можливостей урядів цих чотирьох країн, державне життя на правобережних землях, що були під час Визвольної війни 1648-1676 рр. ядром українського політико-адміністративного устрою, майже занепадає. Внаслідок польсько-турецької війни 1673- 1676 рр територія Правобережної України була захоплена і розподілена між королем і султаном. Кордони, які відмежовували від Корони Польської Подільське воєводство (турки, виходячи з умов Жу- равницького миру, ще мали право володіти південною Київщиною та Брацлавщиною), було встановлено 1680 р.
Війна 1676-1681 рр., у якій проти Туреччини і Кримського ханства виступали об’єднані військові сили Московської держави та Лівобережної України (Гетьманщини), призвела до повного виснаження економічних і людських ресурсів на Правобережжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін, Бахчисарайський мир 1681 р. встановив, що на території Середнього Подніпров’я, від Дніпра до Бугу, українцям не дозволялося „ніякого поселення робити“. Таким чином, міждержавні угоди узаконювали загарбницькі дії урядів Москви, Варшави, Константинополя та Бахчисараю щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історика Д Дорошенка, „санкціонували пустелю в самім серці багатого краю“. Єдиною політичною силою, яка мала право на повернення даної території під свою владу, була Гетьманщина. „Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпра належить“, — неодноразово заявляли полякам лівобережні гетьмани, намагаючись виступати з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель. Однак європейська дипломатія, зважаючи на залежність українських правителів від московських царів, досить вміло перегравала їх у складній дипломатичній грі Спротив І.Самойловича не завадив королю Яну III Собесько- му та малолітнім царям Петру й Івану укласти „Вічний мир“ (1686), що на чверть віку залишав територію правобережної України у сфері впливу польського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголошував пусткою Звичайно, кожен з „претендентів“ мав політичну доктрину, яка обгрунтовувала прагнення оволодіти сплюндрованим краєм. Польща і Московія висували тезу про „дідичні“ польські чи „споконвічні“ російські землі. Крім того царський уряд аргументував свої наміри, що „Хмельницькому... по Случ і Горинь на кілька десятків миль від Києва землі були віддані і після смерті Хмельницького і до цього часу (1684) під королівським володінням ніколи ці містечка не були“. Польський король відповідав, що за попередніми трактатами Правобережна Україна має належати козакам, які присягнули йому на вірність, а „при кому козаки, при тому й залишається Україна“. Туреччина обгрунтовувала своє бажання заволодіти українськими землями укладенням у попередні роки договору з гетьманом П Дорошенком Традиційна кримська політика щодо Правобережжя грунтувалася на суперечностях між московським і варшавським зовшіньополітичними відомствами і не спиралась на „історичне право“. Представники багатьох держав з’їхались на Кар- ловицький конгрес (1698-1699), який мирним шляхом мав вирішити питання приналежності спірних територій. За принципом “uti possidetis” („після завоювання“) Польща відбирала у турків втрачені землі Правобережної України. З огляду на усунення турецької загрози варшавський сейм 1699 р. постановив знищити правобережний козацький устрій, що незабаром викликало повстання серед українського населення. Цей виступ був жорстоко придушений спільними польсько-російськими зусиллями, і чи не вперше у практиці міжнародних відносин один з пунктів Нарвського договору 1704 р. „присвячувався“ одному з керівників визвольного руху. Виходячи з домовленостей між обома державами, полковник С.Палій „або добрим, або злим способом мав повернути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв“, до володінь Польської Корони. Однак до 1708 р. Київщина та окремі частини Волині й Поділля перебували під правлінням лівобережного гетьмана І.Мазепи. Система міждержавних договорів 1711-1714 рр. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя. Петро І „віднімав царську руку від тогобічної України“. Натомість султан, який знову вирішив втрутитись в українські справи, віддав її під владу гетьмана П.Орлика, що був наступником Мазепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення „буферної“ української держави і за угодою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі землі від Случі до Дніпра. Перед тим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії, Кримського ханства та Гетьманщини за право володіння Правобережною Україною завершилась на користь польського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських земель Польщі продовжувалось протягом усього XVIII Козацькі клейноди ст. Особливо дошкульними ставали татарські набіги. Широкого міжнародного звучання набула визвольна боротьба українців, що розгорнулася на Правобережжі у 20-80-х рр Так, навіть під час спроби у 1734 р. домогтися тіснішого політичного зближення з Портою, польські дипломати вимагали повернення українських „свавільників“, які втекли на турецький бік. 1753 р. кримський хан дозволив надвірній міліції магната Любомирського переслідувати повстанські загони на підвладній йому території. Незабаром вже Росія і Річ Посполита знову демонструють зовнішньополітичну єдність в українському питанні. За угодою між урядами обох країн спільними військовими діями придушується найбільше селянське повстання — Коліївщина (1768). Події Коліївщини стали одним з повштовхів до початку російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Крім того в усі договори, які були укладені в XVIII ст. між Туреччиною і Росією, обов’язково включалися в тій чи іншій формі пункти про Україну, її населення та кордони. Міжнародна ситуація другої половини XVII- 127- ст. не сприяла становленню української державності на правобережних землях. Країни східноєвропейського регіону робили все можливе для того, щоб територіально розколоти Україну. Лише в результаті імперської політики Росії наприкінці XLVI ст. землі Київщини, Волині та Поділля об’єдналися з Лівобережжям. Саме таким шляхом зміг з’єднатися багатостраждальний український народ, який понад століття перебував поміж „чотирьох вогнів“. Але вже в „єдиній і неподільній“ імперії російських самодержців.
Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 1268; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |