КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
У сільському господарстві. р. українське селянство вперше за багато років припинило збройну боротьбу з владою
НЕП р. українське селянство вперше за багато років припинило збройну боротьбу з владою. Радянська влада домоглася вичерпання бунтівного потенціалу села різними методами і засобами, як репресивними, так і економічними. Працівники ДПУ, в основному, викачали зброю, яка осідала в селі, починаючи з першої світової війни. Розвивалася мережа комнезамів. Будучи своєрідним “передавальним пасом” від державної партії до мас, вони штучно розколювали село за майновою ознакою і служили резервом для формування нижчих ланок партійно-державного апарату. Зникли реквізиції продукції. Селянин тепер уже знав, які податки має сплатити впродовж року і яка продукція залишиться в його розпорядженні. Стан анархії і сваволі припинився. Замість різнокольорових інфляційних папірців, що циркулювали в обігу, продавець сільськогосподарськ продукції став одержувати стзяху валюту — черво нець. [1] Колишня імперська столиця Санкт-Петербург в 1914-1923 рр називалася Петроградом, а в1924-1991 рр. — Ленінградом. Проведення аграрної реформи налагодило стосунки селян з непопулярною раніше владою комуністів. У 1923 р., коли основні роботи по перерозподілу земельних ресурсів завершилися, основною фігурою на селі утвердився селянин-власник. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в півтора раза за рахунок передачі їм поміщицьких земель, а також вилучення тієї частини селянських земель, яка перевищувала трудову норму. Трудовою нормою вважалася земельна ділянка, яку селянин мав змогу обробити силами власної родини, без залучення наймитів. У травні 1923 р. всі податки з селянського двору були зведені до єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. На гроші, одержані бюджетом за цим податком, державні хлібозаготівельні організації купували зерно на ринку. Чим успішніше йшли справи у сільському господарстві, тим більше податкових коштів одержувала держава. Однак тенденція до розвитку ринкових відносин була несталою.
З року в рік дедалі більша частина незаможників звільнялася від сплати податків. У1925/26 р. податок не сплачувала п’ята частина селянських господарств, тобто практично всі незаможники. Натомість заможні господарства переоподаткова- лися і втрачали здатність нарощувати виробництво продукції на продаж. Після зникнення високото- варних поміщицьких і селянських підприємницьких господарств село вже не могло забезпечувати всі потреби держави у зерні на експорт. Обмеженими залишалися і його можливості насичувати внутрішній ринок продовольством. Це стало помітно, коли у промисловості почало розгортатися капітальне будівництво, яке призводило до збільшення споживачів селянської продукції. Зарплата будівельників отоварювалася перш за все продовольчими продуктами. Радянський уряд розумів, що податкове переобтяження господарств фермерського типу негативно позначиться на товарній прдукції сільського господарства. Але він бажав розвивати радгоспи і колгоспи, а не пов’язані з ринком фермерські господарства. В основі переоподаткування були не економічні, а суто політичні розрахунки. Звільнивши від податків господарства незаможників, партія вирощувала собі соціальну опору для майбутніх перетворень на селі, яких вимагала її програма. У січні 1923 р. Ленін зробив спробу ревізії партійної програми в її найбільш вразливій частині 264- перетвореннях у сільському господарстві. Але запрограмований на комуністичну доктрину парт- апарат навіть не помітив цієї спроби. Історія з його статтею “Про кооперацію” надзвичайно повчальна під кутом зору подій, що розгорнулися пізніше.
Цей документ входить у число восьми статей і листів, продиктованих напівпаралізованим вождем з грудня 1922 до початку березня 1923 р. Він був опублікований у двох номерах газети “Правда” в травні 1923 р. Незважаючи на уривчастість тексту, туманність ключових формулювань і звичні пропагандистські кліше, закладені в цій статті ідеї ревізували, по суті, економічні засади ленінського вчення про комунізм. Як уже підкреслювалося, у перші роки непу Ленін ототожнював торгівлю і ринок тільки з капіталізмом. Тому кооперацію розглядав як капіталістичну, а не соціалістичну форму господарства. Адже кооперація нездатна існувати без ринку і товарно-грошових відносин. Колективістський ефект виявляється в ній переважно у позавироб- ничій сфері, наприклад, під час спільної закупівлі сировини і матеріалів або спільного продажу готової продукції. Кожний товаровиробник-кооператор є власником і може працювати самостійно. Аналізуючи півторарічний досвід реальної політики державної партії, коли вона повернулася обличчям до ринку, Ленін у статті “Про кооперацію” почав стверджувати протилежне тому, що казав раніше, а саме: ця форма організації виробництва дає ту міру поєднання приватного торгового інтересу з інтересами держави, ту міру підпорядкування його загальним інтересам, яка раніше була каменем спотикання для марксистів. Формулювався фундаментальний висновок: лад цивілізованих кооператорів при суспільній власності на засоби виробництва — це є лад соціалізму. Тут же Ленін робив побіжну ремарку: “Ми змушені визнати докорінну зміну всієї нашої точки зору на соціалізм”. Ототожнення невіддільного від ринку “ладу цивілізованих кооператорів” із соціалізмом могло означати тільки одне: Ленін перестав розглядати його як першу фазу комунізму. З цього для партії, яка збиралася будувати соціалізм, випливав висновок величезної практичної ваги: замість того, щоб колективізувати селян-власників, тобто, заганяти їх у комуни, артілі або товариства спільного обробітку землі (ці типи колгоспів відрізнялися тільки ступенем відчуження власності), треба було створювати умови для розгортання кооперативного руху. Кооперативи не потребували відчуження власності, і селяни з охотою йшли до них. Розв’язувалася ситу-
ацш з селянином, яка в комуністичній програмі була безвихідною: усі розуміли, що власники ніколи не дадуть згоди на колективізацію. Ми не знаємо і вже не дізнаємося, яким мав стати кооперативний соціалізм. Ця альтернатива у закладеній в партійну програму комуністичній доктрині не була реалізована. Нове керівництво проігнорувало останні поради засновника і вождя партії. Замість того, щоб далі просуватися непівським курсом, воно незабаром повернулося до політики, якоі вимагала партійна програма. Українізація: форма і зміст
o6 визволення від денікінців не виглядало в очах українського народу черговою окупацією, керівництво РКП(б) у лис топаді 1919 р. прийняло документ “Про радянську владу на Україні”, затверджений як резолюція VIII Всеросійської партконференції. У ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації: “Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою” Проте керівний склад КП(6)У не виявляв бажання торувати дорогу українізації. Адже вона змушувала б прикладати й особисті зусилля в оволодінні українською мовою За даними 1923 р, тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають її. Д. Лебідь зробив спробу обгрунтувати відразу комуністичної еліти до української культури і мови теоретично і заявив про неминучість “боротьби двох культур” Мовляв, російська культура і мова в Україні пов’язані з містом і “найпрогресивнішнм” у суспільстві робітничим класом, а українська культура та мова — з селом і “відсталим” селянством. Звідси обов’язком комуністів, на думку Лебедя, було сприяння “природному процесу” перемоги російської культури та мови. Раковський піддав ці відверто шовіністичні висловлювання нищівній критиці. Однак, тишком- нишком російськомовна більшість у ЦК КП(б)У і губкомах партії гнула свою лінію. Для цього досить було не виявляти спеціальної уваги до української культури. Пригнічувана століттями, вона занепадала без державної підтримки
Національний склад апарату республіки теж був переважно неукраїнським. У1923 р. питома ва га українців не перевищувала у ньому 35% Особ ливо незначною вона виявилася у керівних структурах державного апарату. Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% українців. У квітні 1923 р. відбувся XIII з’їзд РКП(б), у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З’їзд проголосив політику коренізацїї, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державної партії були інші завдання: укоренитися в національних республіках (звідси й назва політичного курсу 265- коренізація). Щоб зміцнити свій вплив у республіках, патрія повинна була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що коренізація мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур. З квітня 1925 по липень 1928 р. генеральним секретарем ЦК КП(6)У працював один з найближчих співробітників Сталіна Л. Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України особливо зловісну роль. Якраз при ньому політика українізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновннцькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею. Результати українізації 20-х рр. були вагомі Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 — 1927 рр. зросла з 35 до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, який видавлював усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення. З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лавн на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і — неспівставно меншою мірою — еліта почали швидко поповнюватися за рахунок місцевих національностей, передусім українців. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічувалося 37958 членів партії, у тому числі 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2,6% поляків. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%. Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті Першими (у 1925 — 1934 рр. — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останнього у Москву — поляк С. Косіор.
Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 339; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |