Рецидиви „федераціоиізму“ в політиці Варшави

ротягом усього міжвоєнного періоду (1921—1939) Східна Галичина й Волинь,

які перебували у складі Польщі, залиша­лись не тільки найбільшими за територією й насе­ленням західноукраїнськими землями, а й справжнім вогнищем і центром визвольних зма­гань, що істотно впливало на громадську думку й міжнародні відносини.

Після травневого (1926) державного переворо­ту, який повернув до влади Ю Пілсудського, в „ук­раїнській політиці“ Варшави були проголошені певні зміни. Та їх суть виявлялася далекою від справжніх потреб західноукраїнського населення. Курс на „інкорпорацію“ Східної Галичини, перей- менованоі ще у 1920 р на „Східну Малу Польщу“, продовжувався До трьох південно-східних провінцій, де українці складали більшість населен­ня, ставилися як до цілком асимільованих. „Мінімальна програма“ П.Дунін-Борковського (з липня 1927 р. львівського воєводи) стосувалась лише окремих практичних потреб життя південно- східних кресів — ліквідації наслідків повені та пе­реходу до більш цивілізованих взаємин з окремими українськими політичними й церковними колами. Дії воєводи ніби почали давати сприятливі для панівного режиму наслідки. На виборах 1928 р. ви­разних успіхів домігся урядовий блок, а з ук­раїнських партій — найбільш лояльне до Варшави національно-демократичне об’єднання (УНДО). 1

все ж воєвода протримався у Львові тільки трохи більше 9 місяців — Варшава не бажала пом’якшу вати свою політику в Східній Галичині.

За часів ЗУНР вживались енергійні заходи для налагодження мережі шкільництва. Було створено приблизно 3 тис. початкових шкіл з українською мовою навчання у Східній Галичині й дещо більше ніж 500 — на Волині У 1929/30 навчальному ро ці їхня кількість скоротилася відповідно до 716 та 7. Розгорнулося загальне запровадження білінгві- лізму: двомовними стали 1794 школи у Східній Га­личині та 523 — на Волині. Майже суцільна лікві­дація початкового навчання рідною мовою окрес­лювала напрями політики „польсько-українського“ співробітництва, яку Варшава здійснювала на Во­лині.

її було обрано головним об’єктом змін, запро­ваджених новим урядом. Необхідність проведення окремого курсу щодо Волині відстоювали близькі Ю Пілсудському „фідераціоністи“ Л Василевсь- кий і Т.Голувко. Його практичне здійснення пов’язане з ім ям волинського воєводи Г.Юзефсь- кого. Останній пробув тут до 1938 р. Він був відря джений на Волинь у зв язку із наростанням опозиції польській владі. На виборах до місцевих органів (літо 1927 р.) найбільшу кількість голосів отримало укараїнське селянсько-робітниче соціа­лістичне об’єдання „Сельроб“.

Метою дій Г.Юзефського стало перетворення Волині на „колиску польсько-українскього поро­зуміння“. „Сокальський кордон“, що відділяв її від східногалицьких провінцій, наочно розмежовував двоїстий підхід Варшави до українського питання. Щодо останніх послідовно проводилася політика національної асиміляції, щодо Волині — „лише“ державної.

Досить обмежені просування в галузі економіки й культури не могли врегулювати складні і болючі проблеми міжнаціонального співжиття. Та вони й не були спрямовані до цього. Задовольнялися інші, передусім зовнішньополітичні амбіції. „Українська політика“ Варшави якнайтісніше зв’язувалася з концепціями „прометеїзму“, який мав забезпечити Польщі місце лідера визвольної боротьби народів від Прибалтики до Кавказу. Відповідно у Волині хотіли бачити „анклав“, привабливий для всієї Ук­раїни та українців, приклад польсько-українського співробітництва, підтримуваний Річчю Посполи­тою: „П’ємонт українського руху“. Якими примар­ними не видавалися б ці хитромудрі калькуляції, во­ни живилися розрахунками на поглиблення розход­

жень між українцями Волині, з одного боку, та Східної Галичини — з другого. Та першорядними були надії на те, що варшавська ласка щодо воли- нян заколисає всю Україну. Водночас варшавських консерваторів переконували: назовні смілива „зміна курсу“ має на меті „настільки міцно зв’язати східні землі з Річчю Посполитою, аби навіть повстання української чи білоруської держави не призвело в майбутньому до зміни східного кордону Польщі“.

Теоретичні викладки „неофедераціонізму“, їх практичне здійснення виявилися неспроможними пом’якшити невиліковні внутрішні суперечності ба­гатонаціональної Польщі, тим більше — воскреси­ти протиприродний альянс квітня 1920 р., який без­посередньо передував горезвісному „походу на Ки'ів“. Надто нечисленними виявились українські елементи, які захопились діяннями Г.Юзефського.

Дата добавления: 2015-05-22