Українці східної діаспори

іграцію українців на території, які склада­ли Російську імперію, а згодом — Ра- А V дянський Союз можна розділити на кілька етапів: 1) до XIX ст.; 2) кінець XIX — по­чаток XX ст.; 3) середина 20 — початок 40-х рр.; 4) 40-і — початок 90-х рр.

На першому відтинку часу найпомітнішими пе­реміщеннями українців за межі території, яка тепер утворює Українську державу, були такі: а) у XV—

CLXXI ст., зокрема у зв’язку з боротьбою між Вели­ким князівством Литовським та Москвою за ук­раїнські землі. У цей період на Курщині і Воронеж- чині оселилися українці з Чернігівщини; б) під час Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького й після підписання договору 1654 р. Вже з другої по­ловини XVII ст. у Москві формується українська колонія. Варто зазначити, що в цей час має місце такий феномен, як інтелектуальна еміграція: в 1645 р. до Москви переїхало понад 30 вчених, у 1652 р.—12 співаків, в) XVIII ст. відзначалося тим, що до Російської імперії прибували українські козаки (особливо після заборони Катериною II Запорозь­кої Січі) та діячі мистецтва й культури. Наприкінці

1010 ст., крім Москви, помггні осідки українства виникають у Центрально-Землеробському районі, Нижньому Поволжі та на Північному Кавказі (у Ставропольській губ., наприклад, частка українців у XIX ст. становила 18,6%).

Другий етап характеризується освоєнням нових

місць переселення. Це насамперед Сибір, Далекий Схід, Казахстан та Середня Азія. Впродовж двох- трьох десятиліть кількість вихідців із України зрос­ла) названих регіонах на кілька відсотків (наприк­лад у Казахстані та Середній Азії з 1,3 до 7,1%).

У наступні етапи особливо помітний слід у пере­селенських рухах залишили кампанії розкуркулення українського селянства (20—30-і рр.) та депор­тація учасників боротьби проти радянського режи­му на західноукраїнських землях й членів їхніх сімей. На 1 березня 1945 р. з 6 західних областей було виселено близько 18 тис. чол. (члени підпілля ОН); тих, хто ухилявся від служби у Червоній армії — понад 13 тис. (станом на 1 червня 1945). Згодом українці емігрували в різні регіони колиш­нього Радянського Союзу під час т.зв. кампаній ос­воєння цілинних земель, російського Нечорно­зем'я, Тюмені, у складі робочої сили, яка спрямову­валася, зокрема, в країни Прибалтики після їхнього приєднання до СРСР.

Таким чином, завершилося формування ук­раїнських поселень на схід, південний схід та північний захід від України. За переписом 1989 р. у 30 містах, краях, областях, автономних республіках ^л та автономних округах колишнього СРСР українці становили від 4,7 до 17,5% всього їхнього населен­ня. Цілком очевидно, що, у зв’язку із зростанням етнічної самосвідомості українців за межами Ук­раїни (останнє стимулював процес побудови неза­лежної Української держави), ці цифри за минулі три роки змінилися, у бік збільшення. За концен­трацією українців у Росії та інших колишніх рес­публіках СРСР виділяються такі регіони: Чукотсь­кий автономний округ (17,5% від всього населен­ня), Я мало-Ненецький автономний округ (17,5), Кустанайська обл. (17,2), Магаданська обл. (15,8), Республіка Молдова (13,8), Тургайська обл. (12,9), Актюбинська обл (11,9), Ханти- Мансійський автономний округ (11,7), Павло­дарська обл (10,3), м. Мурманськ (9,2), Тю­менська обл. (8,4), Приморський край (8,2), Єврейська автономна обл. (7,4), Якутія (7,1), Ка­захстан (5,4), м. Рига (5,8), м. Таллінн (4,8).

Зберігати українську етнічність у російськомов­ному оточенні було непросто, зважаючи на ру­сифікаторську політику Російської імперії, а пізніше Радянського Союзу. Про острівки цієї етнічності можна говорити стосовно 20—30-х рр. Скажімо, на Кубані у 1925 р. було 125 українських шкіл, а в 1926 р. їх працювало понад 600, де нав­чались 24 тис. учнів. Вивчати українську мову

можна було й у 3070 українських школах Казахста­ну (1932). На той час 166 тис. дітей навчалися в українських школах, де працювали понад 2 тис. учителів. До того ж, у цьому регіоні функціонували кілька педагогічних технікумів. Поза межами Ук­раїни на сході у згаданий період виходили кілька українських газет — три в Казахстані та одна в Хабаровську з досить промовистою назвою “Соціалістична перебудова”. Для порівняння стану речей з виданням українських газет в інших країнах наведемо такі дані (на 1934) — у світі виходило 609 українських газет, із них: в УРСР — 386; на краінських землях, що входили до складу Польщі,

349- 120; на українських землях, що входили до скла­ду Чехо-Словаччини,— 12; на українських землях, що входили до складу Румуни,— 7. Українська еміграція в Європі видавала 48 газет, а українська еміграція в Америці та в Азії — 36.

Власне кажучи, школи та преса були на той час головними чинниками збереження української іден­тичності на терені Радянського Союзу, й то лише короткий час. Згодом і вони зникають, єдиним джерелом українськості в російському довкіллі за­лишалася сім’я, де через пісню в побуті плекалися традиції українського народу.

Сьогодні доводиться практично починати з ну­ля відродження української етнічності на терені ко­лишнього Радянського Союзу. Зовнішні шнники певною мірою сприяють цьому процесові, пере­довсім йдеться про виникнення нових незал жних держав й початки демократизації суспільств нових кра'ін. Про відродження етнічності українців східної діаспори свідчить діяльність близько 120 їхніх то­вариств (на жовтень 1994); функціонування 25 недільних шкіл (щоправда, на великих просторах працює лише дві державні українські школи —в Акмолі (Казахстан) та у Ризі; українська етнічність підтримується також завдяки 12 періодичним і неперіодичним газетам, 3 постійним (Таллінн, Нижньовартівськ, Кишинів) та 20 спо­радичним радіопередачам. Безумовно, за таких умов не може бути й мови про задоволення потреб етнокультурного розвитку українців, які мешкають у країнах колишнього СРСР. Перспективи в цьому плані залежать від того, наскільки справжні демо­кратії будуть у цих країнах й яким чином Україна зможе захищати права українських етнічних мен­шин поза її межами.

Дата добавления: 2015-05-22