Правління Ярослава Мудрого

Продовжувачем діянь Володимира став його син Ярослав (1019-1054pp.), згодом прозваний Мудрим за своє правління. Він хотів розвивати те, що зробив/ Головною своєю турботою його батько. За роки його правління християнство на Русі продовжувало «плодитися й поширюватися, і чорноризці почали множитися, і монастирі з'являтися... і множилися пресвітери й люди християнські. І радувався Ярослав, бачачи багато церков і людей християнських...» Під час правління Ярослава Мудрого були побудовані такі відомі пам'ятники руського церковного зодчества, як Софійський собор у Києві (закладений в 1037 р.) і Софійський собор у Новгороді (1045—1055 pp.), заснований знаменитий Києво-Печерський монастир (1051 p.), який багато в чому визначив подальший розвиток релігійного та культурного життя Київської Русі. У 1030 р. Ярослав у Новгороді відкриває школу для підготовки духівництва. У ній навчається близько 300 дітей. Літописи згадують, шо такі школи існували при багатьох архієрейських кафедрах у багатьох містах. Особливо Ярослав піклувався про переклади нової літератури та про збільшення числа книг за допомогою переписування їх із наявних рукописів. У літописі 1037 року є такий запис про Ярослава Мудрого: «книги любив, читаючи їх часи» й уночі й удень. І зібрав переписувачів багатьох, і перекладали вони з грецькою і слов'янською мовою. І написали вони книг безліч, за ними ж повчаються віруючі люди, насолоджуються вченням божественним... Ярослав же, як ми вже сказали, любив книги й, багато їх написавши, поклав у церкві Святої Софії, що створив сам». Це означає, що саме Ярославом була створена перша на Русі бібліотека. Завдяки князеві віруючі мали можливість глибше вивчити основи християнства. Про Ярослава Мудрого тепло відгукуються літописці того часу.

Наприкінці XI ст. — на початку XII ст. християнство остаточно утвердилося в Ростово-Суздальській землі завдяки місіонерській діяльності єпископів Ростовських: святого Леонтія та святого Ісані. У Муромо-Рязанській землі хрестителем був князь Костянтин (Ярослав) Святославович (1096-1129pp.). Поширилося християнство й серед слов'янських племен в'ятичів і радимичів, що ввійшли до складу Давньоруської держави наприкінці XI ст. і були навернуті до Бога преподобним Кукшею, ченцем Києво-Печерського монастиря.

Хрещення Русі стало переломним моментом у житті народу. Виникла нова значуща галузь Єдиної Святої Соборної й Апостольської церкви — помісна Руська православна церква.

Християнство сприяло процвітанню культури, державності, викорінюванню грубих звичаїв (кровна помста, полігамія, «умикання», тобто викрадення дівиць). Завдяки поширенню християнства зміцнилася родина, налагодився мир.

Історики, які досліджували період виникнення християнства на Русі, засвідчують, що «християнська церква підняла значення князівської влади в Києві на велику висоту й усталила зв'язок між частинами держави». На Русі всюди виникали школи, люди навчалися грамоті, налагоджувалася освіта, з'являлася безліч зразків літератури, перекладеної з грецької мови. Відповідно, із ростом освіти виникала й своя власна, руська література. Розвивається зодчество й іконопис. Школи й бібліотеки піднімають освіту на чимраз вищий рівень. Безумовно, найбагатша бібліотека була в Києво-Печерському монастирі, що виростив цілу плеяду руських церковних письменників. У цьому монастирі був прийнятий Студійський устав, що зобов'язував кожного ченця читати книги з монастирської бібліотеки. Житіє преподобного Феодосія Печерського, котре було написане преподобним Нестором Літописцем, свідчить, що в келії преподобного Феодосія йшла напружена робота з укладання й виготовлення книг. Чернець Іларіон намагався вдень і вночі писати книги, великому Никонові випало переплітати № а сам Феодосій узявся за прядіння ниток, необхідних для плетіння. Багато книг і передав монастирю Києво-Печерського монастиря князь-черней Микола Святенник. Велика бібліотека була й у князя Чернігівського Святослава Ярославовича. Єпископ Ростовський Кирило І (XIII ст.) також був власником безлічі книг. Зрозуміло, що переписані від руки книги були дуже дорогими, тому проста люди не могли собі дозволити їх купити. Заможні люди (князі, єпископи) мали можливість купувати книги. Це пояснювалося впливом перекладної літератури, постійним інтересом руського суспільства, яке щойно познайомилося з основами християнства, до питань християнської віри. Митрополит Іларіон написав «Слово про Закон і Благодать», що одержало високу оцінку його сучасників і нащадків. Преподобним Нестором, ченцем Києво-Печерського монастиря, написані житія святих князів Бориса та Гліба (убитих Святополком у 1015 р.) і преподобного Феодосія Печерського. Це започаткувало руську житійну літературу. Той самий Нестор склав новий літописний звід — «Повість врем'яних літ», що, за визначенням академіка Д. С. Лихачова, став «цільною літературно викладеною історією Русі» «Повість врем'яних літ» була перекладена багатьма іноземними мовами.

У XI—XII ст на Русі з'являються канонічні праці. Це «Канонічні відповіді Київського митрополита Іоанна II» (1080—1089 pp.), «Кирикове й Іліїве вопрошання» (1130-1156 pp.), «Визначення Ілії, архієпископа Новгородського» (1164— 1168 рр.).

З хрещенням Київської Русі ще більше розширилися та поглибилися її державні й культурні зв'язки не тільки з Візантією, але й з Балканськими країнами га іншими державами Європи. Перед тим князь Володимир одружився з грецькою царівною Анною. Одночасно він став родичем німецького імператора Отгона Н, який одружився із сестрою Анни Феофанією. У літописі 996 р. зазначено, що Володимир «жив у мирі з околишніми князями — і з Болеславом Польським, і зі Стефаном Угорським, і з Андріхом Чеським. І були між ними мир і любов». Міждержавні зв'язки ще більше пожвавилися під час правління Ярослава Мудрого. Допомагали йому в цьому династичні шлюби. Його дочка Анна була одружена з французьким королем Генріхом І; Настасія — з угорським королем Андрієм І. Єлизавета вийшла заміж за Геральда Норвезького, а потім за Свена Датського. Сестра Ярослава Добронега правила разом зі своїм чоловіком королем Казимиром у Польщі. Завдяки цим династичним шлюбам руська церква, яка благословила ці союзи, мала величезний вплив в усьому світі. Прийняття християнства з Візантії відірвало Русь від магометанської та язичницької Азії, зблизивши її з християнською Європою.

1. Доба Ярослава Мудрого. Руські митрополити – Іларіон.
2. Печерський Монастир і його значення. Атанахій і Теодор Печерський.
3. Митрополит Клим Cмолятич (1147-1154)

1. . Велика схизма 1054 року

Причини Розколу

Причини Розколу

1. Культурові різниці: Від І до УІІ століття християнство розвивалося у Римській Імперії і про його єдність виріщувала перш за все єдність політична, яка булла сильніша за культурові різниці. Незначні різниці, які появилися від ІІ-ІІІ ст., як дата святкування Великодня, покути, важливості хрещення єретиків чи тринітарні питання не знищили основної єдності, хоча Були певним вісником майбутніх проблем оскільки їх джерелом Були різниці культурові. Пізніше у Східній частині Імперії сформувалося декілька обрядів, коли на заході найсильнішим показався римський обряд, який і став єднаючою силою.

2. Різниці у організації структури Церкви:

У травні 330 року він переніс столицю імперії з Рима на береги Босфору, в малознане містечко Візантію, назвавши його Константинополем. До цього імператора спонукали не релігійні мотиви, а суто політичні міркування. Перенісши столицю, Костянтин мимоволі перетворив Константинополь у місто-конкурент Рима не тільки в політичному, але й в церковному аспекті. Це відбилося насамперед на становищі й поведінці константинопольських єпископів, які до цього були тільки вікарними єпископами Митрополита Гераклеї Тракійської. Діючи під боком імператорів, єпископи Константинополя мали в них розуміння й підтримку. За допомогою і сприяння імператорської влади, що прагнула підпорядкувати собі Церкву, їм удалося зайняти друге після Риму місце в церковній ієрархії (до цього другим за важливістю і честю ще з апостольських часів вважався Александрійський Патріарх).

У канонах І Вселенського (Нікейського, 325 р.) Собору в 4–му каноні зазначено особливу юрисдикцію єпископа Риму над Італією, Александрійського єпископа над Єгиптом, а також Антіохійського єпископа над Сирією й суміжними краями. У 6-му каноні показано особливе становище єпископа Єрусалимського. На ІV Вселенському Соборі, що відбувався у місті Халкедоні 451 року, було остаточно оформлено статус Константинопольського Патріархату. За наполяганням імператора та столичного єпископа й усупереч волі представників Риму, Халкедонський Собор абсолютною більшістю голосів затвердив 28-й канон, який визнавав широкі повноваження Константинопольського Патріарха як першого відтепер серед усіх східних Патріархів і другого після Риму. “Оскільки,– сказано в ньому,– отці ІІ Вселенського Собору 381 р., що засідав у Константинополі, дарували першість престолові старого Риму, виходячи зі засади, що це місто було імператорською столицею, то з цієї самої причини сто п’ятдесят єпископів дарували таку саму першість святому престолові нового Риму, справедливо міркуючи, що місто, де сидить на троні імператор та засідає сенат, і яке користується такими ж політичними перевагами, що й давній імператорський Рим, заслуговує і в духовному відношенні на такі ж переваги й має бути другим після Риму”.

Цей канон ґрунтувався на трактуванні історичного факту, що утвердження римського верховенства є наслідком не волі Христа, який дав св. Петрові найвищу владу в Церкві, й не волі Петра, що заклав свій престол у Римі, а результатом згоди, довільного рішення єпископів перших віків християнства. вже наприкінці VII ст. на ІІІ Константинопольському (VI Вселенському, 680 р.) Соборі буде відкрито заявлено, що “після” означає лише послідовність у часі, за хронологією, і аж ніяк не визначає статус Константинополя як нижчий, ніж Риму.

Після Халкедонського Собору суттєво змінилася адміністративно-правова мапа Вселенської Церкви. Слова Архієпископ, Екзарх, Митрополит, Патріарх і навіть Папа досі вживали ніби випадково. А відтепер встановлено точнішу термінологію. У християнському світі визнано п’ять Патріархатів: Західний або Римський та Константинопольський, Александрійський, Антіохійський і Єрусалимський на Сході. Останній було створено за рішенням Халкедонського Собору 451 р. і виокремлено з Антіохійського Патріархату на вимогу Константинополя.

На поч. У стол. - 4 патріархати на Сході, один на Заході

3. Різниці у розуміні ролі Церкви в державі

У-УІІ століття на Заході – мандрівки народів, держава втрачає стабільність, влада цезаря слаба,, засновано декілька нових варварських держав. У 476 цезар перестає сповнювати свій уряд. Єпископи Риму хоч теоретично підпорядковані візантійському імператору фактично стають пріоритетними фігурами і у політичному плані та цій території. УІІ_УІІ ст. вони боронять місто і людей.

4.ріст значення Константинопільського патріархату Перші поділи – аріаніхм і особливо несторіанізм коли від правовірної частини відходить Персія і Африкаю Заснування передхалкедонських Церков зменшило впливи патріархатів Олександрії та Антіохії. Додатково іслам їх ослабив.

5. Політичні причини – Болгарія, Ілірія

Фотієва схизма середини ІХ віку проіснувала недовго. Фактично вона закінчилася тоді, коли він 886 року покинув патріарший престол. Відтоді й по 1054 рік Вселенська Церква повернула собі адміністративну та догматичну єдність. Так виглядало зовні. Однак внутрішньо напруження у взаєминах Константинополя й Риму не зникло й тоді, здебільшого з політичних причин. Інтереси Східної імперії все більше суперечили інтересам відновленої 800 року Західної імперії, що, як вже було сказано, перебувала під духовним впливом Риму. Боротьба за політичну владу над низкою спірних територій, зокрема, в Південній Італії, Ілірії, на Балканах, зливалася з боротьбою за церковне домінування над цими територіями, а це поступово приводило до ще більшого відчуження між Сходом і Заходом.

Красномовним прикладом такого політично-церковного конфлікту між Константинополем і Римом є їхня суперечка за Болгарію. У 1018-1020 рр. візантійський імператор Василій ІІ Болгаровбивця розгромив Болгарію і своїм розпорядженням ліквідував Болгарський Патріархат із центром у Охриді, який в дусі кирилометодіївської традиції визнавав примат Риму у Вселенській Церкві. Ліквідація цього Патріархату була потрібна Візантії для того, щоби “звільнити” з–під його опіки молоду Київську Церкву й пере підпорядкувати її собі. Адже, на думку багатьох авторитетних істориків, у 989-1020 рр. Київська Митрополія перебувала в канонічному зв’язку з Охридою, діставала звідти ієрархію і духовну літературу церковнослов’янською (а не грецькою!) мовою.

Константинополь негайно призначив у Охриду Архієпископа-грека, який цілком підпорядковувався Константинопольському Патріархові. Таким чином, події 1020 року навколо Охридського Патріархату стали прелюдією великого розколу 1054 року. Саме охридський Архієпископ Лев, який до цього був простим константинопольським священиком, зіграв сумну роль у розколі 1054 року. Рік перед тим він написав сумнозвісне послання до єпископів Заходу, в якому накинувся на Західну Церкву зі звинуваченнями в розмаїтих обрядових збоченнях. Охридський Архієпископ звинувачував Римську Церкву в юдаїзмі: вона, мовляв, користується опрісноками при здійсненні Тайни Пресвятої Євхаристії й вимагає дотримання посту в суботу тощо.

Водночас у Константинополі студійський монах Никита Стифат розповсюдив іншу відозву до всієї Східної Церкви, в якій громив латинників не лише за їхнє “єретичне” вчення про сходження Духа Святого “і від Сина”, але ще більше за їхній звичай використовувати під час Св. Причастя опрісноки, дотримуватися посту в деякі суботи, і з приводу целібату священиків.

Реакція Риму не забарилася. Тодішній Папа Лев ІХ негайно висилає до Константинополя делегацію в складі трьох легатів – кардинала Гумберта, Архієпископа Петра та секретаря Римської Церкви Фредеріка, майбутнього Папу Стефана Х. Ці легати привезли до Константинополя листи від Папи Лева ІХ до імператора й Патріарха.

Патріарх Керуларій відкинув усі пропозиції Папи залишитися в єдності з Апостольським Престолом. 16 липня 1054 року папські легати, увійшовши в храм св. Софії, заявили про скинення з престолу Керуларія і оприлюднили послання Папи про відлучення його від Церкви. Патріарх одразу скликав Синод своїх єпископів, які оголосили анафему Римському Папі. Велику схизму Христової Церкви була довершено!

Виникає питання: чому довершити розкол Церкви зумів тільки Керуларій. По-перше, Патріарх Михайло Керуларій, менш освічений, але практичніший від Фотія, облишив богословські суперечки, які мало цікавили простих людей, а висунув на перший план дисциплінарні та обрядові відмінності й розходження, найдоступніші народному розумінню. Він зумів вплинути на примітивні уявлення юрби, змалювавши обряди й звичаї Західної Церкви найнепривабливішими кольорами.

По-друге, Патріарх Керуларій зумів привернути до себе східне монашество. У часи Фотія східне чернецтво було ще цілком на боці Риму. Трохи раніше більшість візантійських монахів, як акаміти в V ст. і студити в часи іконоборства, завжди були ревними захисниками віри і зверталися до Риму по допомогу протии єретиків. Тим часом Керуларій, показуючи дисциплінарно-обрядові відмінності, які віками формувалися на Заході й Сході в цілком різних соціальних і етнічних умовах, в тому числі в чернечому житті, зумів налаштувати візантійське монашество, що сповідувало переважно аскетично-споглядальні принципи, проти монастирських принципів Заходу, яким була притаманна молитовно-практична діяльність.

Отже, церковний розкол 1054 року назрівав поступово й був спричинений зовнішніми та внутрішніми чинниками. Інакше кажучи, розрив між християнським Сходом і християнським Заходом зумовлювався різницею у їхніх політичних інтересах та відмінністю їхніх обрядово-літургійних практик, що визрівали віками.

16. ХРИСТИЯНСЬКА ЄВРОПА В ХІ І ХІІ СТОЛІТТІ.

Християнське суспільство?

- Клир неосвічений, хоча досить численний. Не було семінарій, мало хто ходив в школу. Священичі послуги вчилися виконувати завдяки досвіду. Засновувалися тзв. Колегії священиків –згромадження священиків, що разом живуть.

- Ідеї Євангелія несені в народ – любов, повага до жінки (культ Богородиці). В збірках канонів різних локальних синодів видно як Церква пробує боротися з насильством, розлученнями, перелюбом, розпустою, пориванням жінок. Багато місця присвячено також подружжю і його вартості. Пошана до жінки і до Бога через святкування.

Божий мир – заказ ведення воєн у святкові дні, деколи майже весь тиждень. Латераненський І собор ексомунікував тих хто грабує прочан. (1123) Це не поклало межі війнам, але навчило вирішувати конфлікти мирним шляхом. Лицарство перемінилося з касти військових борців в привілегіовану групу яка керувалася релігійними ідеалами. В ХІ ст.. Церква брала участь у обряді іменовання лицаря.

Мистецтво – архітектура, матеріалом якої є камінь. Архітектура романська, якої характерною якістю є розкладення сил і мас. Романська різьба віл ображаюча життєві ситуації і персонажі.

Засновуються нові села і парафіяльні церкви. Церква стає справжнім домом народу. Центром є літургійний календар, християнська мораль, віра дещо наївна очікуюча чуда і надприродних явищ. Релігійне життя деколи зосереджується навкруги монастирів.

СЕКТИ -Убогість – християни завжди прагнуть, щоб їх душ пастирі чітко реалізували слова Христа, також відносно ставлення до матеріальних бл аг. У середньовіччі феодали часто і духовні були невільниками дочасних благ. Європа сповнена була сект «вбогих», що виринали як спротив. В ХІІ столітті харизматичних проповідників було багато – Танзелм, Петро з Брує, Арнольд з Бресці - всі засуджували церковну власність, розпусту священиків і пожадливість єпископів. Коли Арнолд виступив проти папи (що провадив досить суворе життя,) Його було ув’язнено і страчено. Залишив після себе учнів у Ломбардії. Інша група – тзв. Гуміліати ­ – одружувалися, але вели суворе, просте життя, були чесні. Їх ідеалом було повернення до первісної Церкви. Більш революційний був рух вальденсів – (Ліонскі бідняки), религійна секта, XII—XIII століття, заснована у Франції і поширена в Західній Європі. Вальденси відмовляли католицькій церкві права на власність, збірку податків, не признавали влади пап, відкидали таїнства..

Засновник руху — торговець Пьер Вальдо заснував в 1176 року спільноту «досконалих». Вальдо замовив для себе переклад деяких фрагментів з Біблії на романскій мові, які привели його до думки про необхідність віддати свогоє майно бідним, шоб добровільним убоством привернути чистоту христианскої моралі. Тому його послідовники отримали назву pauperes de Lugduno (ліонскі бідняки).

Ломбардскі вальденсі злилися в Мілані з існуючими там раніше гуміліятами (убогі духом), названми так за свою покору. Не думаючи відлучиться від церкви, вони пришли до конфронтації з нею у наслідок голошення свободи читання Біблії і мирянського проповідування, а пізніше також у наслідок їх навчання про таїнства. Папа Луций III відлучил їх від церкви на соборі в Вероне (1184), а Иннокентий III підтвердил відлученння на Латерантском соборі 1215 року. Все це не помішало вальденсам поширюватись по Італії, Франції и Богемії. З Франції вони направились по південним склонам Альп, де долини П'ємонта і Савойи до сьогодні є основним прихистом вальденсів. Попри свої чисто евангеличні правила, моральну чистоту і життя, основаних перш за все на Нагорній проповіді, вальденси всюди були жорстоко преслідувані до XVIII ст. Папа Сикст V обявив проти них хрестовий похід. В часи Реформации деякі вальденси пристали до нового вчения. Їх переслідування продовжувалось; так, в 1545 році, в Дофинэ вбито около 4000 вальденсів; в 1685 году французкі і італійські війська вбили 3000 вальденсів, взяли в плен 10000 и розмістили 3000 дітей в католицькі монастирі. Завдяки заступництву протестантских держав, особливо Пруссії, король Сардинский Карл Альберт патентом від 17 лютого 1848 даровав вальденсам релігійну і церковну свободу, розом з громадянскими правами. В 1883 году во всій Італії було не більше 14866 вальденсів. Їх теологічна школа у Флоренції в 1879 мала 3 професорів і 17 студентів.

Синод вальденсів складається з духовенства і мирян, що збираєтся почергово в Пємонті, в одній з альпійських долин — Валь-Мартино, Валь-Андрона и Валь-Лучерна, і становить найвищу законодавчу владу. Основна маса вальденсів складаєтся з ремесників і хліборобів. Деякі спільноти вальденсів, попри жорстокі преслідування, пережили до ХХ віку (в Савойе, Пємонті і Швейцарії).

Ката́ри — прихильники релігійного вчення з маніхейською і гностичною інспірацією, доби Середньовіччя (ХІІ-ХVст.), поширеного в Західній Європі. Вважали, у світі існують дві сили — Добра (Бог) і Зла (Диявол). Матеріальний світ створений Дияволом, а духовний — Богом. Засуджували все земне, хрести, храми, ікони, не визнавали світську владу, закликали до аскетичного життя, викривали зловживання католицького духовенства. За приблизними оцінками назва була вигадана Екбертом із Шонау з рейнських земель у 1163 році. Особливий розвиток катари отримали у Франції (Альбігойці), півночі Італії та Іспанії, а також деяких землях Німеччини. Вчення катарів було засуджено як єресь на Третьому Латеранському соборі.

Альбіго́йці (фр. Albigeois)— прихильники синкретичної доктрини катарів доби Середньовіччя (ХІІ-ХІІІст.), в Південній Франції, центром яких стало місто Альбі, звідки пішла і його назва. Виступали проти догматів католицької церкви, церковного землеволодіння і десятини, закликали повернутися до християнства апостольських часів, самі вели просте, моральне і самотнє життя. Проголосивши католицьку церкву творінням диявола, вони накликали на себе переслідування з її боку. Серед альбігойців було чимало світських феодалів, які хотіли заволодіти церковними землями та зберегти політичну незалежність півдня Франції. Поширення альбігойської єресі спричинило альбіго́йські війни у Франції.

Всі секти розвивалися у цілковитій мовчанці клиру, ц уьому при браку реакції Клуні. Давніша революція в Клуні поступила місця опозиції до яких-небудь змін. Про бенедиктинські принципи – праці і навчання забуто. Монастирі збагатилися, працю почали виконувати піддані, хлібороби, найманці. Занедбано навчання – в ХІІ столітті в матірному монастирі (300 монахів) навчалося 6 дітей. Монаше життя клерикалізувалося і ставало прилистком для спокійного і вигідного життя, суттєво покращала їда, опат провадив багатий спосіб життя. Непопулярність монашества поглиблювалася і через екземпцію, для єпископів це створювало небезпечну конкуренцію.

17. ХРИСТИЯНСЬКА ЄВРОПА В ХІ І ХІІ СТОЛІТТІ. Відповідь Церкви: БЕРНАР КЛЕРВОСКИЙ

БЕРНАР КЛЕРВОСКИЙ (Bernard de Clairvaux; Bernardus abbas Clarae Vallis, 1091 Фонтен, Бургундия — 20 чи 21 серпня 1153, Клерво) — француський середньовічний містик. На поміч Церкві і в заміну чорним бенедиктинцям приходять білі бенедиктинці під керівництвом Бернарда Клервоського. У 1112 році з тридцятьма товаришами зі знатних родів він появився в монастирі опата Роберта з Молесме в Ціто (де зберігалася простота і убогість). В 1115 році опат доручає йому заснування монастиря в Цлерво, яке скоро стане зразковим і дуже популярним осередком, а під кінець ХІІ ст. буде налічувати 525 опацтв-монастирів, з яких сам Бернард заснував 69 (цистеріанці названі в його честь бернардинцями). Впродовж 10 років Бернард стає стовпом церкви від 1130 до 1153 року його слава, святість, ревність, словне і письмове навчання надихає ціле християнство. На фоні досить невиразних постатей пап цього часу Бернард здобув колосальний вплив на церковне і політичне життя. Старається покласти край схизмі після смерті Гонорія ІІ (1130), стає радником папи Євгенія ІІІ (монаха з Клерво), проповідує служіння як місію Церкви, заохочує і надихає до другого хрестового походу (1147), бере участь у заснувані ордену темпларіерів, для яких написав устав. Активно боровся з катарамиі другими єресями. Регула цистеріанців це те саме що в св. Венедикта, але більш дослівно: покора, простота, убогість. Монахи не повинні мати своєї власності, монастирі не приймають бенефіцій ані десятин, працювати мають самі, не можуть йм допомагати найманці чи хлібороби. Метою людського існування було для нього зєднання з Богом. Канонізваний у 1174 році.

Цистерні випрацювали також власний стиль в архітектурі, якого характерною рисою є суворість форм. Церкви є прості, але дуже величні і міцні з чудовими пропорціями з одною навою і широким трансептом. Дуже функціональні, так як і монастирські будинки.

Дата добавления: 2015-05-23