Види сприймань

Іерцептивна діяльність людини охоплює різні види сприймань, кожен з яких характеризується психологіч­ними особливостями, предметом сприймання.

Залежно від предмета сприймання та переважання аналізатора розрізняють сприймання простору, руху часу, музики, мови тощо.

Сприймання простору. Предмети, ситуації, події існують у просторі. У сприйманні його фігурують моно­кулярні ознаки - просторові ознаки, які можуть сприйматися двома очима й одним оком. Більшість їх статичні - сприймаються за нерухомого перебування об'єкта в полі зору спостерігача. Сприймання нерухомих сцен, фотографій та ілюстрацій, як і сприймання творів живопису та графіки, ґрунтується на піктогральних (картинних) ознаках - статичних монокулярних ознаках, які передають глибину та відстань образотворчими засобами. Вони створюють ілюзію об'єму на двовимірній поверхні, наприклад на фотографії.

Сприймання простору - відображення у свідомості людини просторових характеристик (обсягу, перспективи, глибини, віддаленості, напряму).

Сприймання простору пов'язане і зі сприйманням взаємного розміщення предметів, на яке впливає ефект повітряної перспективи - залежність чіткості сприймання об'єкта від віддалі до нього. Розглядаючи пейзаж, людина менш чітко бачить віддалені предмети, ніж ті, що поблизу. Це є наслідком впливу на світло дрібних частинок, які наявні в атмосфері. Проходячи крізь атмосферу, яка містить тверді частинки, молекули пари води та інші домішки, світло розсієються, що знижує чіткість деталей і ретинальних зображень (зображення на сітківці ока) об'єктів. Світло, яке відбивається від віддалених предметів, долає довший шлях в атмосфері, ніж світло, що відбивається від розташованих ближче, тому предмети на більшій відстані сприймаються нечітко. Що далі вони від спостерігача, то сильніше виявляється цей ефект.

Характер розподілу світла і тіні на предметі зумовлює сприймання властивостей його поверхні. Поступо­вий перехід від світла до тіні означає її викривлення, а різкий перехід від світла до тіні - гострий край або кут. Затемненість - одне з основних джерел просторової інформації.

Сприймання глибини на основі плоского зображення полегшується через використання лінійної перспек­тиви - планомірного зменшення величини віддалених предметів і відстаней між ними. Зображення об'ємної сцени є таким самим перетворенням, як і при проектуванні на сітківку. Типовий приклад лінійної перспективи - рейки залізничної колії.

Сприймання простору, передусім його глибини, забезпечують механізм бінокулярного зорового сприй­мання (сприймання обома очима одночасно, що забезпечує осягнення глибини і об'ємності простору) і конвергенція очей (зближення при скоординованій фіксації на об'єктах, розташованих поблизу спостерігача). При розгляданні, спостеріганні за віддаленими об'єктами лінії поглядів обох очей паралельні. Конвергенція контролюється очними м'язами, ступінь напруженості яких є ознакою глибини чи віддаленості: вона збільшується з наближенням об'єкта. Конвергентні рухи ока виправдані тільки при розгляданні розташованих поблизу спостерігача об'єктів.

При сприйманні на великих відстанях кожне око по-своєму фіксує предмет. Очі розташовані на відстані приблизно 5-10 см, тому зображення в кожному з них неоднакові. У цьому можна переконатися, розглядаючи розміщений поблизу об'єкт по черзі кожним оком. Залежно від місця розташування точки фіксації погляду поля одного ока дещо відрізняються від поля зору іншого. У цьому проявляється бінокулярна диспарантія (бінокулярний паралакс) - відмінність між двома зображеннями, сприйнятими кожним оком окремо.

Злиття зображень лівого і правого ока відбувається за умови ідентичності цих образів. У результаті еволюції мозок і зорова система набули здатності сприймати та опрацьовувати тільки таку візуальну інформацію, яка зумовлює утворення двох ідентичних зображень. Іноді виникає бінокулярне суперництво - відмінність зображення лівого і правого очей. Це рідкісне явище можливе в штучно створених умовах, здебільшого в дослідницьких лабораторіях. Глибина предметів успішно сприймається при спостереженні за ними обома очима. При конвергенції очей виникає незначна дискретність - роздільність зображення. За вищої дискретності обох очей, на які падає зображення, виникає подвоєння предмета. Зміщення зображення на дві сітківки є важливим компонентом у сприйманні простору.

При сприйманні у просторі іноді проявляються зорові ілюзії - спотворення зображення. Наприклад, Місяць біля обрію здається в півтора раза більшим, ніж у зеніті, хоч його ретинальні зображення в обох випадках однакові. Таким є і сприйняття Сонця. Зорові ілюзії зумовлені конвергенцією і дивергенцією (розведення зорових осей), які відбуваються в момент піднімання або опускання спостерігачем голови.

Сприймання руху. Забезпечується воно зоровою та вестибулярною системами. Завдяки руху очей зображення рухомого об'єкта на сітківці (ретинальне зображення) залишається майже нерухомим, важлива роль у чому належить випереджальним нейронним сигналам від мозку - у відповідь на рух об'єкта очі роблять довільні рухи.

Сприймання руху - відображення у свідомості людини швидкості, прискорення, напряму руху об'єктів та біологічного руху (людського тіла чи окремих його частин).

Довільні рухи у зображенні об'єкта на сітківці зумовлені винятково результатом рухів очей, а не сприйма­ються як рух об'єкта. Огляд (сканування) нерухомих предметів хоча й призводить до зміни зображення на сітківці, але зорова система компенсує або скасовує її. Тому перцептивним результатом такої ситуації є сприймання візуального об'єкта як нерухомого.

Взаємодія системи «зображення - сітківка» дає змогу відрізнити рух ретинального зображення, викли­каний лише активними довільними рухами очей, від зображення, спричиненого реальним рухом. Рухомим сприймається об'єкт, якщо переміщення його зображення на сітківці не відповідає випереджувальному сигналу із мозку. Такий сигнал скасовує результуючий рух, відображений у вхідному сигналі. Рух об'єкта не сприймається, якщо очі нерухомі.

Швидкість руху оцінюють за зміною величини зображення на сітківці. Збільшення зображення - результат двох подій: збільшення в розмірі (пульсація) нерухомого об'єкта; рухомий об'єкт наближається до спостерігача. Індикатором швидкості є швидкість збільшення (зменшення) зображення рухомого об'єкта.

Крім зорової системи, у сприйманні руху бере участь вестибулярна система, основним органом якої є вушна раковина - орган, що забезпечує підтримку загальної рівноваги тіла. У ній містяться рідини - отоліти, що не реагують на пасивний рух із постійною швидкістю (рух у потязі, ліфті). Тоді вестибулярні рідини переміщаються з тією самою швидкістю, що й тіло людини (сила інерції не викликає взаємного зміщення рідини щодо стінок раковини). Стимуляція для розпізнавання факту руху відсутня.

Вестибулярні рецептори реагують тільки на зміну швидкості руху - прискорення чи сповільнення. Роз­пізнають вони «старти і фініші». Вестибулярна стимуляція викликає рух очей. Візуальна ситуація сприйма­ється стабільною завдяки постійним рухам голови. Очі роблять рухи, які їм відповідають.

Особливим є сприймання моторної активності людини: можна бачити, чи вона біжить, чи йде, стрибає, тан­цює, робить зарядку або піднімається по драбині, зауважувати незначні відхилення від загальноприйнятих норм - хтось кульгає, люди похилого віку горбляться чи ходять повільно.

У сприйманні руху є такі спотворення:

- індукований рух. Просторовий контекст об'єкта впливає на сприймання його форми і величини. Спостері­гач не може сказати, який об'єкт рухається. Наприклад,:і двох освітлених фігур різного розміру, що перебувають і переміщуються у повній темряві, нерухомою спостерігачеві здається більша, а рухомою - менша;

- удаваний рух. Спостерігачеві здається, що він рухається, хоча насправді перебуває у спокої, а рухаєть­ся те, що є в його полі зору (пасажир дивиться із вікна вагона на потяг, що їде);

- ефект післядії руху. Сприймання руху може продовжуватися після припинення впливу рухомого по­дразника (пасажиру щойно зупиненого потяга здається, що рухається вперед пейзаж).

Втрата вестибулярної функції супроводжується порушенням орієнтації у просторі, а то й повною її втра­тою. На ранній стадії хвороби людина не може стояти прямо із закритими очима, виникає запаморочення. За допомогою зору хворому вдається компенсувати втрату вестибулярної функції. Для глухих людей (вестибулярні органи зовсім атрофовані) ефективним засобом підтримання рівноваги і пози є візуальні ознаки. Орієнтація у просторі різко знижується, коли ці ознаки неоднозначні або використання зору утруднене.

Причиною травми вестибулярних органів можуть бути деякі форми фізичної активності: надмірне захо­плення аеробікою викликає порушення сигналів від вестибулярних органів унаслідок ушкодження отолітів сферичного та еліптичного мішечків. «Гострі вестибулярні відчуття» люди одержують від звичайних каруселей, «американських гірок» чи інших споруд, які «пропонують» винятково складні форми руху. Це викликає як позитивні, так і неприємні відчуття.

Найнеприємнішою реакцією на аномальну вестибулярну стимуляцію є локомоційна хвороба. Вона ослаб­лює людину: викликає запаморочення, блідість, нудоту, холодний піт і загальне нездужання. Ця хвороба - біологічний результат використання сучасної техніки для пасивного переміщення людини. В умовах активного руху вестибулярна система людини функціонує нормально. Пристосована вона для полегшення орієнтації у тривимірному просторі, підпорядковується законам гравітації. Негативні наслідки локомоційної хвороби долаються через мінімізацію рухів тіла - рухів голови, коли тіло перебуває в русі (танцює). Якщо голова рухається сама по собі, незалежно від тіла, яке здійснює обертальний рух, вестибулярні органи піддаються комплексній стимуляції. Це збільшує ризик виникнення локомоційної хвороби. Допомагає відносне узгодження візуальної інформації з вестибулярною (під час шторму людина дивиться з каюти пароплава через ілюмінатор на бурхливі хвилі, передбачає рух пароплава, а значить, і власного тіла, чи фіксує погляд на обрії - на певній постійній «точці відліку»). Це сигналізує людині про те, що вона справді то піднімається, то опускається. Більшість людей із підвищеною схильністю до локомоційної хвороби важко витримують пасивний (нав'язаний) рух.

Сприймання часу. Основою сприймання часу є циклічність процесів у природі і фізіологічних процесів у людини. Характеристиками часу є рівномірність, неперервність, незворотність. Час може спливати нерів­номірно, зупинитися чи навіть минати у зворотному напрямі. На індивідуальному рівні сприймання часу може бути порушене.

Сприймання часу - оцінювання одночасності, послідовності, тривалості, швидкості перебігу подій, їх належності до теперішнього, віддаленості в минуле або майбутнє, переживання стиснутості та розтягнутості, перервності і неперервності, обмеженості та необмеженості.

Воно охоплює: оцінку віку, вікових періодів, уявлення про імовірну тривалість життя, про смерть і без­смертя.

Життя конкретної людини пов'язане із життям попереднього і наступного поколінь, сім'ї, суспільства, людства. Однак такі моменти сприймання часу з'являються з досвідом. Орієнтуватися в часі допомагають події життя, зв'язки між ними («причина - наслідок», «мета - засіб»).

У свідомості людини час може летіти, тягнутися, фігурувати як час-знахідка, а також втрачений, стиснутий, розтягнутий, щасливий, застиглий, час, що спливає у зворотному напрямі. Час, не заповнений враженнями, подіями, активною діяльністю, тягнеться для людини дуже повільно, але при спогадах про нього здається, що він пролетів дуже швидко. Час, наповнений подіями, минає швидко, однак у спогадах він постає як надто тривалий. Інтенсифікують плин часу, створюють відчуття його скороминучості активність і мотивація, інтерес до роботи, складність завдання.

Щоразу, коли людина звертає увагу на перебіг часу, пін здається тривалішим. Коротші відрізки сприйма­ються точніше. У кожного є своя теорія часу, свій психологічний вік. Людині може здаватися, що вона старша чи молодша від паспортного віку. Це залежить від реалізованих і майбутніх планів. Людина може жити минулим (спогадами - у старості), теперішнім (зрілий вік) і майбутнім (молодість). У різних народів пунктуальність сприймається по-різному (англійці намагаються завжди приходити вчасно). Для жителів села час минає набагато повільніше, ніж для мешканців великого міста.

Сприймання музики. Людина здатна до унікального сприймання послідовності звуків різних частоти, інтенсивності, складності і тривалості. Вона чує не окремі звуки, а їх поєднання, мелодійну структуру.

Сприймання музики - слухання та когнітивно-емоційне оцінювання мелодій, тонів, ритмів гармонійних звуків та пауз між ними.

Звуки, які швидко линуть один за одним, створюють враження близько розташованих у часі, сприймаються як частина однієї музичної фрази. Людина сприймає музику як щось значно більше, ніж ряд звуків, як мелодію, що справляє сильне враження та викликає захоплення. Нерідко після одноразового прослуховування вона впізнає її, навіть може відтворити в пам'яті. Сприймання музики викликає різноманітні складні процеси, пов'язані з музичним досвідом, особистими естетичними смаками та очікуваннями, когнітивними й емоційними асоціаціями. Музика особливо впливає на психіку людини.

Деякі люди мають абсолютний (ідеальний) слух і здатні розрізнити, ідентифікувати, навіть відтворити окремі музичні тони. Навіть серед професійних музикантів він є рідкістю, ним володіє менше 1% населення.

Сприймання музики залежить від швидкості пред'явлення і тривалості окремих звуків. Більшість музичних творів має часові характеристики, наприклад ритм, від якого залежить сприйняття слухачем групи звуків як перцептивної одиниці. Паузи між групами звуків змінюють ритмічну структуру, впливаючи на сприймання музичних фрагментів.

Сприймання мови. Аудіальна (слухова) система людини відіграє вирішальну роль в усній комунікації за допомогою мови. Точно й узгоджено використовуючи аудіальні та голосові апарати, вона передає інформацію, а завдяки когнітивному зв'язку між голосовим апаратом і слухом - генерує та сприймає мову. Цей процес ґрунтується на взаємодії складних психологічних чинників.

Сприймання мови - слухання та когнітивне оцінювання мовленнєвих звуків.

У звичайній розмові людина вимовляє приблизно 180 слів за хвилину. Щоб ефективно сприймати мову, вона повинна тонко і швидко розрізнити різні звуки, адже вимовлене слово триває менше секунди. Сприй­мання мови не припиняється і тоді, коли слова та звуки суттєво змінюються. Слова зберігають свою ідентичність і правильно сприймаються навіть у несприятливих умовах (акценти, діалекти, особливості голосу, сторонній шум, періодичне зникання звуку і технічні перешкоди). Мова зрозуміла навіть тоді, коли змінюється більшість фізичних характеристик мовних звуків. Сприймання її - важливе когнітивно-перцептивне досягнення людини.

Когнітивно-інтегративний механізм сприймання мови надзвичайно складний. Зміст сказаного може бути сприйнятим, навіть коли мова порушена, окремі звуки або слова не почуті. Сприймання мови залежить від передчуттів і очікувань. Джерелом додаткової інформації при цьому є лінгвістичний контекст, у якому сприймаються звуки. Він може зменшити спотворення, нерозуміння швидкої розмовної мови. Це трапляється, коли одиниці мови можуть бути витлумачені подвійно або коли вони однаково сприймаються, хоч мають різний зміст. Той самий акустичний стимул може бути сприйнятий по-різному залежно від того, у якому контексті він виникає.

Мова залишається зрозумілою навіть на фоні стороннього шуму, коли з неї вилучаються значні фрагменти лінгвістичних елементів. Певний рівень її сприймання зберігається всупереч акустичним ефектам, пов'язаним із віком людини, статтю, діалектом, емоційним станом. Навіть при спотворенні або вилученні деяких властивих для неї складових мова має багато можливостей для донесення до слухача зафіксованої в ній інформації.

Людина сприймає слова окремо одне від одного, хоч відокремленість їх не очевидна. Тому людина, до якої звертаються незнайомою мовою, опиняється перед проблемою вирізнення окремих слів - іноземна мова сприймається як швидкий, безперервний потік звуків.

Фізіологічною основою мови є зони мозку, які опрацьовують мовну інформацію, «спеціалізуються» на різних формах мовної активності. Лінгвістичні сигнали обробляють дві кортикальні зони - центр Брока (Поль Брок - французький хірург, анатом), розташований у нижній частині лобної ділянки, і центр Верніке (за ім'ям німецького психіатра і невролога Карла Верніке) - ділянка лівої півкулі, яка відповідає за розуміння мови. Пошкодження будь-якого з цих центрів може викликати афазію (грец. aphasia - оніміння) - порушення мови. Травма центру Брока спричинює значну втрату здатності говорити - афазію Брока (моторну афазію). Травма центру Верніке погіршує здатність розуміти почуту мову (афазія Верніке, або сенсорна афазія). За обох форм афазії в пацієнтів не спостерігається порушення інших аудіальних функцій (локалізація джерела звуку, гострота слуху).

Під час типової вербальної комунікації слухач сприймає не тільки акустичні звукові сигнали, а й супровідну міміку - рухи обличчя і губ. Ці візуальні ознаки впливають на сприймання мови. Читання по губах активує ті самі аудіальні центри мозку, що й при сприйманні звуків. Вони забезпечують здатність сліпих людей сприймати мову. Візуальний компонент її - додаткове джерело інформації, поєднане зі словами. Сприймання мови зумовлене частотними характеристиками мовних звуків, візуальною інформацією, що супроводжує її, та індивідуальними особливостями слухача.

На людину одночасно впливає величезна кількість звуків різного характеру, які накладаються один на одного, утворюючи аудіальну сцену. Попри це вона зазвичай сприймає окремі, ізольовані аудіальні події, аналізуючи складну аудіальну сцену, розкладаючи її на частини. Коли одночасно говорять кілька людей, незважаючи на те що до людини долинає багато слів, вона без труднощів фіксує те, що говорить кожен зокрема.

Людині властиво чути аудіальні потоки - групи звуків, які вона приписує одному джерелу, оскільки вони мають однорідні ознаки. Групи звуків ідентичні за висотою, гучністю або тембром швидше за все будуть приписані одному джерелу.

Дата добавления: 2015-05-23