Тема 9. Національно-визвольний рух і державотворчі процеси 1917-1921 Р. Р. 2 страница

У зв’язку з переходом до НЕПу в країні з’явилися орендарі, приватні торговці, комісіонери, банківські ділки – так звані непмани.

Заохочуючи в інтересах відродження продуктивних сил підприємницьку діяльність, влада віддавала перевагу державному капіталізму. Великі промислові підприємства могли передаватися тільки в концесію іноземцям.

Пожвавлення підприємницької діяльності непманів сприяло подоланню господарської розрухи.

Аграрні перетворення в Україні були завершені в основному в 1923 р. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в 1,5 рази за рахунок передачі їм поміщицьких удільних і церковних земель, а також вилучення частини земель заможного селянства, яка перевищувала трудову норму. (Трудовою нормою вважалася земельна площа, яку селянин був здатний обробити силами власної сім’ї без застосування найманої праці; в малоземельних районах України вона була меншою, а в багатоземельних – більшою). В цілому у користування селянам було передано понад 31 десятин землі, тобто 92% земельного фонду Україну, решта залишалася в розпорядженні держави і призначалася для промислового та радгоспного будівництва.

Внаслідок аграрних перетворень кількість господарств заможних селян на 1923 р. порівняно з дореволюційним періодом різко скоротилася, тоді як питома вага середнього селянства збільшилася. Значно зменшилася кількість бідняцьких господарств.

Найбільш узагальнюючим показником відродження продуктивних сил у сільському господарстві України було піднесення зернового виробництва з 227 млн. пудів у 1921 р. до 637 млн. у 1922 р. і 1057 млн. у 1926 р. (щорічний збір зерна в 1911-1915 рр. Становив в середньому 1084 млн. пудів). Завдяки випереджаючому виробництву технічних культур (зокрема в лісостеповій смузі) бурякосіянням займалися понад 600 тис. селянських дворів. У 1927 р. за обсягом валової продукції сільське господарство України вперше перевищувало дореволюційний рівень. Однак урожайність зернових культур залишалася нижчою, ніж у дореволюційні часи.

У другій половині 20-х років у республіці намітилося зростання забезпеченості селян засобами виробництва. Якщо в 1925 р. не мали робочої худоби 46% господарств, то в 1929 р. – тільки 39%.

З постановою Раднаркому УРСР від 13 квітня 1921 р. в республіці було створено єдину систему споживчої кооперації. Споживкооперації надавалося право здійснювати заготівлю і збут продукції. У жовтні з її системи виділилася сільськогосподарська кооперація.

Таким чином, на шляхах нової економічної політики трудяще селянство повністю освоїло конфісковану у поміщиків землю і перевищило дореволюційний рівень виробництва сільськогосподарської продукції. Розвиток сільськогосподарських кооперативів усіх форм дозволив упевнитись у тому, що в майбутньому дрібнотоварне селянське господарство стане високопродуктивним кооперованим господарством.

10.2. ПРОМИСЛОВИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ.

На середину 20-х, просуваючись рейками НЕПу, економіка України, як і всього Союзу, наближалась до показників 1913 р. Відбудова завершувалась. На порядок денний вставало завдання не стільки переобладнання діючих заводів, шахт, нафтопромислів, скільки будівництво нових промислових об’єктів. Адже країна залишалася переважно аграрною, основна маса працюючих була зайнята ручною працею, в містах зростало безробіття, села виявилися перенаселеними.

Про необхідність розширення масштабу індустріалізації, повороту до нового будівництва говорилося на з’їздах, конференціях, писалося в газетах і журналах 1925 р.

Дискусія, розгорнута в країні, ускладнювалася боротьбою за владу між лідерами партії та державами.

На ХІV з’їзді ВКП(б) (грудень 1925 року), так званому “З’їзді індустріалізації”, не стільки обговорювались проблеми економічного розвитку країни, скільки з’ясовувались стосунки між членами ЦК і уряду, хоча це й прикривалося дискусією “про можливість побудови соціалізму в одній країні”. Для Сталіна і його прибічників у той час на першому плані була боротьба за владу – розгром групи Троїцького-Каменева-Зінов’єва, їх дискредитація і перетворення на другорядних керівників.

Щоправда, Сталін саме на ХІV з’їзді партії говорив про індустріалізацію як генеральну лінію. Тоді ж було сформульоване головне завдання індустріалізації, перетворення СРСР з країни, яка ввозить машини і обладнання, в країну, яка їх буде виробляти, щоб СРСР став економічно самостійною державою.

Але розробка плану конкретних заходів, визначення шляхів і методів змін у народному господарстві, мобілізація засобів для прискорення створення важкої промисловості – все це було ще попереду.

Головне питання, яке потрібно було розв’язати, це питання про кошти для розвитку індустрії.

У грудні 1927 року відбувся ХV з’їзд ВКП(б). Було затверджено директиви першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства, розрахованого на 1928/29 – 1932/33 господарські роки. У них висувалися три взаємозв’язані завдання: прискорений розвиток воєнної промисловості, розгортання часткової колективізації сільського господарства і підвищення добробуту народу. На з’їзді наголошувалося, що максимальне “перекачування коштів” зі сфери сільського господарства у сферу індустрії є неправильним. Це означало б політичний розрив із селянством, підрив сировинної бази самої індустрії, порушення рівноваги всієї народногосподарської системи. Проте ідея “ножиць” повністю не відкидалася. У Політбюро ЦК ВКП(б) тільки М.Бухарін, О.Риков і М.Томський схилялися до встановлення цін, в яких враховувалися б повні витрати на виробництво хліба.

Але розроблені плани залишались на папері. Розвиток подій в народному господарстві пішов непередбаченим шляхом. Справа в тому, що селяни не погодилися на знижені ціни і не повезли хліб на ринок. У країні вже взимку 1927-1928 рр. спалахнула хлібозаготівельна криза. Скориставшись нею, Сталін взяв на озброєння основну вимогу тільки-но розгромлених опонентів, “стрибок в індустріалізацію” за рахунок вилучення коштів з сільського господарства, але пішов ще далі у тиску на селянство. Нова економічна політика замінювалася на політику воєнно-комуністичного штурму з продрозкладкою, забороною торгівлі, картковою системою, інфляційним (надлишковим) випуском паперових грошей, розоренням заможних селян.

Повернення до методів “воєнного комунізму” зустріло опір з боку найстарших членів Політбюро – М.Бухаріна, О.Рикова, М.Томського. Позиція групи Бухаріна розглядалася в 1928-1929 рр., як ухил вправо від політики Сталіна, яку підтримували члени Політбюро – К.Ворошилов, М.Калінін, В.Молотов. Проте спробу відстояти ленінський метод НЕПу, неможна розглядати як правий ухил.

“Стрибок в індустріалізацію”, який розпочався з другого року п’ятирічки, іноді виправдовують необхідністю забезпечення вищих темпів зростання промисловості. Але здійснити його не вдалося, хоч це коштувало радянському народові величезних жертв.

10.3. ПОЧАТОК КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ

Рекомендації спеціальної комісії ЦК ВКП(б) з аграрних питань було покладено в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930р. “Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву”. Україна належала до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 або навесні 1932 р. Зазначені терміни ґрунтувалися на перебільшених уявленнях про готовність селянських мас об’єднуватись у колгоспи.

Дедалі чіткішою стала тенденція до форсування темпів колективізації, яка формувалася згори. На місцях реагували відповідним чином. Наприклад, на пленумі Шепетівського окружкому партії в січні 1930 р. було вирішено обігнати передові округи і досягти за весняну посівну кампанію 75%, а до Жовтневих свят – 100% колективізації. У підписаному С.Косіором інструктивному листі ЦК КП(б)У від 24 лютого висувався лозунг: “Степ треба цілком колектизувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну – до осені 1930 р.” Інакше кажучи, встановлені для республіки постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930р. терміни колективізації скорочувалися на рік −− півтора.

Становище на селі дедалі більше загострювалось. Адже селян у колгоспи буквально заганяли, використовуючи всі засоби адміністративного тиску. Усуспільнювалися не тільки засоби виробництва а й продуктивна худоба та птиця. У відповідь на насильство селяни відповіли масовим невдоволенням, відкритим протестом аж до антирадянських збройних виступів. Знищення худоби набрало масового характеру.

21 лютого 1930 р. у Москві відбулася нарада партійних керівників Російської федерації і України, яка виробила заходи щодо виправлення становища. 2 березня газета “Правда” надрукувала статтю Сталіна “Запаморочення від успіхів”, у якій засуджувалися “перегиби”, відповідальність за які Сталін цілком переклав на місцевих працівників. Наголошувалося на обов’язковості принципу добровільності при утворенні колгоспів. Згідно з новою редакцією Примірного Статуту сільгосппартій, надрукованій у березні в газеті “Правда”, колгоспникам надавалося право мати корову, дрібну продуктивну худобу і присадибну ділянку.

14 березня ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі”.

Березневі директивні документи внесли певне заспокоєння в селянські маси. Почався істотний відплив селян з колгоспів. В “ударному” Шепетівському окрузі з колгоспів вийшло 45% господарств.

10.4. ДОЛЯ КУРКУЛІВ.

Питання про місце “куркулів” у колективізованому селі несподівано виникло на XVI партконференції ВКП(б) (квітень 1929 р.) у ході обговорення доповіді М. Калініна про шляхи піднесення сільського господарства. Секретар ЦК КП (б)У П.Любченко вважав, що “куркулі” можуть працювати в колгоспі. Інші делегати висловлювалися за збереження їхніх господарств в урізаному вигляді за межами колгоспних ланів.

Питання про долю “куркуля” було вирішено апаратним шляхом у комісії під голосуванням Я.А.Яковлєва. Комісія висловлювалася за перехід у районах “суцільної колективізації” до політики ліквідації “куркуля” як класу. Цей висновок вперше оголошений Сталіним на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів 27 грудня 1929 року, ввійшов складовою частиною до згаданої постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р.

Нова класова політика на селі виходила з логіки суцільної, тобто примусової, колективізації. Про можливість роботи куркулів у колгоспах уже не згадувалось. Тепер питання ставилось по іншому: виселяти чи не виселяти “розкуркулені” селянські сім’ї в райони країни, не придатні для сільського господарства. “Куркульськими” вважалися всі заможніші в даному селі господарства, незалежно від того, мали вони експлуататорські ознаки чи ні.

Вибіркова експропріація господарств (не завжди багатих) розгорнулася під час хлібозаготівельної кризи, тобто до “суцільної колективізації”. Навесні 1929р. у 22-х округах України було розпродано майно 18 тис. господарств, які не виконали зобов’язань хлібозаготівлі. Під час осінніх заготівель 1929 р. було “розкуркулені” ще 15 тис. господарств, які ухилилися від здачі хліба. С.Косіор повідомив, що на Україні не існувало жодного округу і району, де не були б зачеплені під час “розкуркулення” інтереси середняка. Всього за роки колективізації в республіці було експропрійовано до 200 тис. господарств. Кожну третю сім’ю з числа “розкуркулених” вислали.

10.5. ХІД КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ. РОЗСЕЛЯНЮВАННЯ КРАЇНИ.

Колгосп не вважався кооперативним підприємством, а вироблювана продукція не належала його членам. Просто з колгоспних станів обмолочений хліб вивозився на зсипні пункти та елеватори. Зрозуміла тодішня перша заповідь – поставки хліба державі. Ціни на хліб, занижені й раніше, тепер стали взагалі символічними. Хліб повинен був здаватися весь, за винятком насіннєвого, фуражного і продовольчого фондів (все та ж продрозкладка).

Першого колгоспного літа 1930 р. було зібрано добрий врожай. Заготівля врожаю в 1930 р. досягла на Україні 477 млн. пудів проти 310 млн. пудів за попередній заготівельний сезон. Проте селяни розгубилися від результатів першого колгоспного літа. Хоч грізне слово “продрозкладка” не вживалося, але в колгоспне село повертався побут часів “воєнного комунізму”. Ринок зникав. Гроші втрачали купівельну спроможність. Заробітки в громадському господарстві були мізерними.

Кількість колгоспів, однак, зростала. Після березня 1930 р. прямий примус селян до об’єднання в колективи розцінювався як перекручення. Та це не означало, що колективізація втратила примусовий характер. Загроза розкуркулення і підвищення податків з одноосібних господарств створювала ситуацію, в якій селяни вважали за краще об’єднатися в колгоспи.

Колективізація супроводжувалася експропріацією заможного, найбільш культурного прошарку селянства, отже, відбувся історичний підрив продуктивних сил села. Продрозкладка, яка повернулася в село, зумовила кризу, характерною ознакою якої була незацікавленість селян у розвитку громадського господарства, відчуження від землі, небажання працювати. За завданням ЦК КП(б)У на початку 1933 р. була проведена перевірка 340 колгоспів різних районів України. Вона показала, що 19% працездатних колгоспників за рік не заробили жодного трудодня, а 30% мали від одного до 50 трудоднів. На партійному активі Запорізького району секретар ЦК КП(б)У М.Хитаєвич оголосив, що 49% колгоспників не виходять на працю, не беруть участі в колгоспному виробництві.

У липні 1932 р. в Харкові почала роботу ІІІ конференція КП(б)У. З доповіддю “Про підсумки весняної посівної кампанії, про хлібозаготівельну і збиральну кампанію і про завдання організаційно-господарського зміцнення колгоспів” виступив С.Косіор. Скликання конференції напередодні жнив, обмеження порядку денного одним питанням, участь в її роботі членів Політбюро ЦК ВКП(б) – найближчих соратників Сталіна – Л.Кагановича і В.Молотова – все це свідчило про надзвичайну ситуацію.

Справді, ситуація в сільському господарстві була катастрофічною. Посівна кампанія затяглася до кінця червня, і все-таки недосів становив понад 2 млн.га. Відведені під чорний пар площі перетворилися на розсадники бур’янів. Просапані культури не оброблялися, частина посівів загинула. На решті площ урожай був невеликий. Як повідомляв у доповіді Косіор, у ряді районів в 1931 р. на полях до половини урожаю залишилося не зібраним, не завезеним або втраченим під час обмолоту. Перспектива нової збиральної кампанії викликала ще більшу тривогу. Зростала апатія селян, багато з них голодувало. На полях з’явилися “перукарі” – найчастіше жінки, які зрізували колоски на кашу для дітей, сім’ї в цілому. Коли почалися жнива, з’явилися “несуни”. 7 серпня 1932 р. приймається Закон “Про охорону соціалістичної власності”, написаний власноручно Сталіним. Згідно з цим законом за крадіжку колгоспного майна вводилася “вища міра соціального захисту” – розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років. Амністія в справах цього типу була забороненою. Сучасники називали його “законом про п’ять колосків”.

На початок 1933 р. за неповні 5 місяців, за цим законом було засуджено 54 тис. 645 чоловік, з них 2110 – до смертної кари.

Ніхто не обчислював втрат врожаю 1932 р. внаслідок безгосподарності й анархії виробництва в колгоспах. Безсумнівно, що вони зросли. (В 1931 р. втрати становили, за різними оцінками, від 100 до 200 млн. пудів). Це не могло не позначитися на обсязі заготовлюваного хліба. Протягом січня-листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба, а в 1932 р. лише 195 млн. пудів. Коли Сталіну доповіли, що керівники Оріхівського району Дніпропетровської області дозволили колгоспам залишити собі фонди для засіву і страхфонд, він дуже розгнівався і 7 грудня 1932 року видав партійним органам циркуляр, у якому оголосив таких керівників “жуліками, що вміло проводять куркульську політику під прапором своєї “згоди” з генеральною лінією партії”. Він вимагав позбавляти волі кожного “саботажника” хлібозаготівель.

10.6. ГОЛОДОМОР 1932-1933 РР. ТА ЙОГО НАСЛІДКИ.

Ми підійшли до кульмінації трагедії, яка з особливою жорстокістю розігралася на території України. Є безліч фактів, які незаперечно доводять злочинний характер діяльності Сталіна та його оточення, особливо надзвичайних комісій, надісланих у листопаді 1932 р. до Харкова та ряду інших місць із завданням взяти хліб будь-якою ціною.

Надзвичайну комісію на Україні очолив Молотов. Щоб виконати заготівельний план, комісія повинна була взяти з селянського сектора 131 млн. пудів хліба. За три місяці заготівель з листопада 1932 р. по січень 1933 р. вона змогла вилучити тільки 89,5 млн. пудів. Хлібозаготівлі за умов, коли на селі гостро не вистачало хліба до нового врожаю, були найстрахітливішим злочином сталінського уряду. Частина вини за це лежить на безпосередніх виконавцях – партійному і державному керівництві республіки, сотнях і тисячах керівників на місцях.

Причини трагедії корінилися в дезорганізації сільського господарства внаслідок авантюрної спроби виконати п’ятирічку за три роки, а також у діях надзвичайних комісій, “які заготовляли” хліб у голодуючих місцевостях навіть на початку лютого 1933 р.

Комісія Молотова не приймала власних постанов, а діяла від імені партійно-державного керівництва республіки, її діяльність розпочалася з прийняттям постанов ЦК КП(б)У від 18 листопада і РНК УРСР від 20 листопада 1932 р., майже ідентичних за змістом і під однаковою назвою “Про заходи на посилення хлібозаготівель”. Постановами передбачалося, що в артілі, де під час жнив допускали авансування колгоспників понад встановлену норму (15% від фактичного обмолоту), мають організувати повернення розданого хліба. Запроваджувалася практика натуральних штрафів (м’ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами на випадок відсутності запасів зерна) колгоспників та одноосібників-боржників хлібозаготівель. Головним серед репресивних заходів був дозвіл райвиконкомам перерахувати в хлібозаготівлю всі створені в колгоспах натуральні фонди: насіннєвий, продовольчий і фуражний.

Села, які мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях, заносились на “чорну дошку”. Статут “чорної дошки” означав фактичну блокаду: “селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю. Село Гаврилівна Павлоградського району Дніпропетровської області одним з перших занесене на “чорну дошку”, загинуло повністю.

Під виглядом перешкоди “незаконній” торгівлі хлібом на ринку, комісія Молотова перевела на блокадне становище всю Україну. Лише з 15 грудня 1932р. було дозволено продавати газ, сірники та інші промислові товари у селах, за винятком 82 районів п’яти областей, які найбільше заборгували по хлібозаготівлях. Значною мірою голод був зв’язаний з експортом хліба. Але основна його причина – це продрозкладка.

Хлібозаготівлі продовжувалися навіть у першій декаді лютого 1933 р., коли селяни масово гинули від голоду.

Вилучення насіннєвого фонду в рахунок виконання хлібозаготівельного плану створило нову проблему. Треба було готуватися до сівби, а Донецька область мала тільки 21% від потрібної кількості насіння, Одеська – 14%, Дніпропетровська – 10%. 23 вересня 1932 року уряд надіслав постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б), в якій застерігалося про повне виконання хлібозаготівель і недопустимість будь-якої насіннєвої позички.

Партійні та державні керівники України С.Косіор, П.Постишев та інші, які так ревно допомагали виконувати плани хлібозаготівель, накреслені Москвою, тепер опинилися віч-на-віч з проблемою – де взяти насіннєвий матеріал для майбутньої сівби і знайшли “вихід” − збирати насіння тими ж методами. Злочинність цих діячів перейшла всякі межі: на Дніпропетровщині застосували абсолютно аморальний захід – нагороду за донос. Кожен, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15 відсотків виявленого у вигляді премії. 17 лютого цей “досвід” поширили на всю республіку у формі спеціальної урядової постанови. Насіннєва проблема відійшла на другий план після того, як Постишев добився прийняття 25 лютого постанови ЦК ВКП(б) про виділення Україні позички у розмірі 20 млн. пудів зерна. Централізована продовольча допомога Україні, невдовзі надана, становила всього 5.1 млн. пудів хліба. Ця мізерна кількість практично не вплинула на трагічну ситуацію. Щоб надати справді дієву допомогу, треба було бити тривогу, мобілізувати громадськість всередині країни і за кордоном. Проте гласність у боротьбі з голодом означала визнання факту економічної катастрофи, якою завершився сталінський експеримент з форсуванням темпів індустріалізації.

Уряд і партія обрали інший шлях – злочинне замовчування становища на селі. У січні 1933 р., коли масовий голод ширився по країні і ще був час для дій, Сталін заявив з трибуни об’єднаного Пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б): “Ми безперечно добились того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. В цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги Радянської влади.”

Генсек дав директиву ставитися до голоду як до неіснуючого явища. Ніде в архівних документах радянських та партійних установ немає навіть слова “голод”.

Допомога з-за кордону не пропускалася, затримувалась на митницях, використовувалася не за призначенням. Від значної її частини керівництво країни взагалі відмовилось.

Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Втікачі заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон.

Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулиці. Десятки тисяч підкидьків створювали серйозну проблему. Висловивши обурення “черговою куркульською провокацією”, П.Постишев на засіданні Політбюро КП(б)У запрошував якнайшвидше розв’язати цю проблему.

Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць, аж до початку літа. Точної цифри втрат, яких зазнав український народ, поки що немає. Різні дослідники називають різні цифри. Найбільш реальна цифра – від 4 до 5 млн.

Голод 1932-1933 рр. Був наслідком спроби здійснити соціалістичні перетворення воєнно-комуністичними методами. Примусова колективізація і продрозкладка, вислання за межі України найкращих і найкультурніших трудівників, штучний голодомор призвели до глибокої деградації сільськогосподарського виробництва, яка дорого обійшлася українському народові.

10.7.ЗАХІДНА УКРАЇНА В 20-30-Х РР.

Визначенням статусу Східної Галичини з червня 1919 р. займалися представники Антанти на Паризькій мирній конференції. Польські дипломати, яких підтримували Англія, США, Італія та Японія, намагалися одержати мандат на анексію цієї території. Під тиском світової громадськості та уряду ЗУНР їм це зробити не вдалося. Антанта погодилася віддати Східну Галичину Польщі тільки на 10 років, після чого населення шляхом референдуму мало вирішити свою дальшу долю. Згодом рада послів Антанти погодилася на входження західноукраїнських земель до складу Польщі на 25 років. Нарешті поневолювачі добилися свого: 14 березня 1923 р. Рада послів прийняла постанову про довічне включення Галичини і Західної Волині до складу Польщі.

З листопада 1918 року на народному вічі в Чернівцях мешканці Буковини проголосили себе частиною України. На жаль, недовго втішався волею буковинський народ. Скориставшись з того, що легіон Українських Січових стрільців у перших числах листопада виїхав до Львова, румунська вояччина 11 листопада 1918 р. підступно зайняла Чернівці – столицю Буковини. Боярська Румунія два десятиліття відкрито проводила там політику румунізації. Окупанти безоглядно нищили найменші вияви української національної культури.

Після розвалу Австро-Угорщини українці Закарпаття виявили тверду волю жити спільно зі своїми єдинокровними братами по той бік Карпат. Незламним було бажання: “Не треба нам нічого от мадярів, хай живе Україна, ідемо до України”. Подібна заява надійшла і від населення Мукачівщини: “Ми ся приймаємо до вас, до України, хочемо із вами жити...” Зневаживши волю українців Закарпаття, чехословацькі загарбники 12 січня 1919 р. ввели свої війська в Ужгород та його округ, а румуни оволоділи Мармарощиною з головним містом Сігетом. Решту закарпатських земель 22-23 березня 1919 р. окупували угорська армія комуністичного уряду Белла Куна. За згодою Антанти 5 серпня 1919 р. чехословацьке військо повністю підкорило Закарпаття. Рада послів згодом офіційно віддала землі Буковини та Закарпаття на поталу чужинцям, відповідно Румунії і Чехословаччини.

Дата добавления: 2015-05-23