Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

ФЕРРЕРО 8 страница




Стисни руку тієї особи, яку любиш, і скажи, хоч очима: «Ти мені потрібний! Люблю тебе!»

Любов - це життя. Є земля живих і земля мертвих, їх відрізняє любов.

 

 

СПРАВА ДРОЗДА

Мені було десять років, коли я побачив, як дрізд жадібно дзьобав ягоди бузини. Через якийсь час він здійнявся, полетів на мур нашого сусіда і почав ретельно чистити собі дзьоб об камінь.

Маленьке зернятко бузини, майже невидиме, випало йому з дзьоба і закотилося під мур.

Через десять років, випадково, я знову звернув увагу на той мур. Із землі, з-під муру, там, де колись сидів дрізд, ріс великий кущ бузини. І я уявляв собі, як росло те зернятко, що випало із дзьоба дрозда десять років тому.

Мені хотілось повісити на тій бузині дошку з написом: «Це - справа малого дрозда».

Один молодий муляр ремонтував дім. Відірвавши шмат тиньку; він побачив, що замість однієї цеглини там була замурована груба книга. Це була Біблія. Не знати чому і як вона потрапила туди.

Хлопець не дуже цікавився релігійними справами, але під час обіду почав читати ту книгу.

Потім читав увечері вдома. І так мало-помалу відкрив слова, якими Бог звертався до нього. І його життя змінилося.

Через два роки той муляр одержав роботу в Аравії. Там він жив разом з іншими робітниками у готелі. Одного вечора товариш побачив, як він читав Біблію.

- Що читаєш? - спитав його.

- Біблію.

- Що? Біблію? Які дурниці! Тільки подумай: кілька-надцять років тому я замурував таку ж книжку в одному з будинків у Мілані. Мені цікаво, чи якийсь чорт зумів її звідти витягти!

Муляр здивовано подивився на товариша і запитав:

- А якби я показав тобі ту Біблію?

- Я би впізнав її, бо залишив на ній свій знак, - відповів той.

Молодий муляр подав Біблію товаришеві.

- Пізнаєш свій знак?

Той взяв книгу в руки, поглянув і стривожився. Це була Біблія, яку він замурував, кажучи до товаришів: «Хочу побачити, чи вона вибереться звідси».

Молодий муляр усміхнувся і сказав:

- Бачиш, вона повернулася до тебе!

 

 

ПАМ’ЯТАТИ ПРОПОВЩЬ

У неділю, прийшовши з церкви, жінка готувала обід. Її чоловік вирішив покпити з неї і спитав:

- Чи ти могла б переповісти те, що сказав нині отець на проповіді?

- Я вже не пам’ятаю, - зізналася жінка.

- Чому ж тоді ходиш до церкви слухати проповіді, котрих не пам’ятаєш?

- Дивись, дорогенький, вода миє картоплю, але не лишається в мисці, а таки моя картопля є добре вимита.

Не обов'язково запам’ятовувати всі проповіді. Важливо дозволити, щоб Боже Слово «вимило» нас.

 

 

ПЕРЛИНА

Устриця пожалілася сусідці:

- Відчуваю великий біль у моєму єстві.

Сусідка відповіла з гордим вдоволенням:

- Хвала хай буде небесам і морю! Я не відчуваю жодного болю. Я - здорова всередині й зовні! Добре мені!

Рак почув розмову двох устриць і звернувся до тієї, що була здорова всередині й зовні і не відчувала жодного болю:

- Так, тобі добре й ти здорова, але біль, що твоя сусідка відчуває всередині, - це перлина неймовірної краси.

Найбільша ласка - та, яку має перша устриця. Коли до неї потрапляє піщинка піску, вона ранить її. Устриця не плаче, не кричить, не впадає в розпач. День у день вона перемінює своє терпіння у перлину - шедевр природи.

 

 

ЯЙЦЕ

Бідна жінка знайшла одне яйце. Дуже зрадівши, вона покликала свого чоловіка і дітей та сказала:

- Наші турботи і бідування скінчилися! Дивіться! Я знайшла оце яйце. Ми його не їстимемо, а занесемо до сусіда, щоб його квочка висиділа нам курчатко, яке стане куркою. Очевидно, і курку не будемо їсти, а розведемо багато курей, щоб мати багато яєць. Але не будемо їсти ні курей, ні яєць, а продамо їх і купимо телицю. Телиця виросте, народить телят і так будемо мати велике стадо. Продамо це стадо і купимо собі поле, потім продамо... купимо... продамо... і купимо...

Захоплено показуючи руками, які великі поля можна було б купити, вона ненароком випустила яйце, і воно роз-билося.

Наші постанови часто є подібні до балачок цієї жінки: «Зроблю... Налагоджу... Буду...» Минають дні й роки, а ми не робимо нічого.

 

 

ДВІ ХУСТИНКИ

Одна дівчинка, приходячи до дитячого садка, завжди приносила в сумочці дві хустинки. Вихователька запитала її чому.

- Бо так сказала мені моя мама, - відповіла дівчинка.

- А для чого вони тобі? - питає далі вихователька.

- Одна для носа...

- А інша?

- А інша... інша... - і дівчинка опустила очі.

- А інша? - наполягала вихователька.

- Щоб витирати очі моїх товаришів і товаришок, коли вони плачуть.

Чи ти також носиш дві хустинки?

 

 

КОЛИ БОГ ТВОРИВ МАМУ

Одного разу добрий Бог вирішив створити... маму. Шість днів та ночей Він роздумував і експериментував. Та ось з’явився ангел і каже:

- Ти стільки часу тратиш на неї!

- Так... Але чи ти читав вимоги замовлення? Вона повинна складатися зі 180 рухомих частин, які можна було б при потребі замінити, її поцілунок має лікувати все - від зламаної ноги до розчарування в коханні, також вона мусить мати шість пар рук.

Ангел похитав головою і недовірливо спитав:

- Шість пар рук?

- Не в руках проблема, - відповів Бог, - а в трьох парах очей, що вона повинна мати.

- Аж стільки! - скрикнув ангел.

Бог ствердно кивнув. Потім додав:

- Одну пару, щоб бачити через зачинені двері, коли питає: «Що ви там робите, діти?», - навіть якщо вона вже знає, що вони роблять. Іншу пару - на потилиці, щоб бачити те, що не мала би бачити, але що має знати. Ще іншу пару, щоб таємно сказати синові, який попав у халепу: «Розумію, сину, і люблю тебе».

- Господи, - сказав ангел, - вже пізно, йди відпочивати.

- Не можу, - відповів Господь. - Вже майже закінчую.

Ангел поволі обійшов навколо моделі матері.

- Надто ніжна, - сказав, зітхаючи.

- Але витривала! - відповів Господь із запалом. - Ти не можеш уявити собі того, що може зробити мати.

- Вміє думати? - спитав ангел.

- Не тільки думати, а вміє також дуже добре користуватися своїм розумом і пристосовуватися до обставин.

Тоді ангел схилився над моделлю і доторкнувся пальцем до її обличчя.

- Тут щось стікає, - сказав здивовано.

- Так, це - сльоза, - відповів зі смутком Бог.

- А для чого вона? - спитав ангел.

- Щоб висловити радість, смуток, розчарування, біль.

- Господи, Ти - справді геній! - вигукнув захоплено ангел.

Тихим меланхолійним голосом Бог прошепотів:

- Правду кажучи, це не я створив... ту сльозу...

Ерма Бомбек

Бог не створив сліз. То чому їх творимо ми?

 

 

ЦАРСЬКИЙ БЛАЗЕНЬ

У царя був блазень, який щодня розвеселяв його жартами і сміховинками.

Одного дня цар поручив блазневі свій скипетр:

- Тримай його доти, доки не знайдеш дурнішого від себе. Тоді можеш подарувати йому цей скипетр.

Через кілька років цар важко захворів. Відчуваючи, що невдовзі помре, покликав блазня, котрого таки любив, і сказав йому:

- Пускаюся в далеку дорогу...

- Коли повернеш? Може, через місяць? - спитав блазень.

- Ні, - відповів цар. - Вже ніколи.

- А як ти приготувався до цього походу? - питав далі блазень.

- Ніяк! - сумно відповів цар.

- Ти відходиш навіки, - задумливо прошепотів бла-зень, - і зовсім не приготувався. На, бери свій скипетр - я знайшов дурнішого за себе.

Багато є таких, що не приготовляються в «далеку дорогу». Тому та хвилина приходить з болючою тривогою. «Чувайте, отже, не знаєте бо ні дня, ні години» (Мт. 25,13).

А ти приготовляєшся?

 

 

ХТО ПРО НАС ПАМ’ЯТАЄ

У скляній посудині жили дві червоні рибки. Ліниво пе

ресуваючись попри скляні стінки, вони мали досить часу, аби собі пофілософувати. І якось одна рибка спитала іншу:

- Чи ти віриш у Бога?

- Звичайно!

- А звідки ти про Нього знаєш?

- Хто ж тоді щодня міняє воду в акваріюмі?

Немов спокійна ріка, плине у нас життя, і це чудо.

Але ми звикли до~ чудес.

Кожен день є новим даром, чистою сторінкою, на якій можемо щось записати.

Бог щоденно міняє нам воду.

Коли ми перестаємо у Нього вірити, Бог не закривається від нас у своїй божественності; це ми умираємо у той день, коли наше життя робиться закритим на світло, що безнастанно променить і щоденно оновлює чуда, які перевищують будь-який розум.

 

 

ВИБІР

Один чоловік завжди відчував себе пригніченим через різні життєві труднощі. І якось він поділився цим із відо-мим духовним наставником.

- Не можу вже більше! Життя стало просто нестерпне!

Учитель узяв у пригорщу попелу і вкинув до склянки, в якій перед тим була кришталево чиста питна вода, й промовив:

- Це твої страждання.

Вода у склянці умить стала брудна й мутна.

Учитель вилив її.

Тоді знову набрав пригорщу попелу і кинув його у море.

Попіл у тій же хвилині розчинився, а вода у морі зали-шилась така сама чиста, як і до того.

- Бачиш? - спитав учитель. - Кожного дня ти мусиш вибирати, бути тобі склянкою, а чи морем.

Занадто багато серед нас плитних сердець, занадто багато переляканих душ, занадто багато заморожених чуттів і спаралізованих рамен Найбільше у наших часах бракує відваги. Не йдеться тут про нерозважне зухвальство чи безоглядність, а про правдиву відвагу, яка дозволяла б кожну проблему зустріти словами: «Напевно, існує якийсь розв ’язок, я шукатиму його, а отже, знайду».

 

 

СПОКУСА

Спекотливої літньої днини робітникові, що працював на багатого господаря, було звелено скопати сад. Наймит неохоче взявся до роботи. При цьому він нарікав на Адама, що через нього люди отак використовують працю інших людей.

Ці ремствування і прокльони дійшли до вух господаря.

- Чого ти нарікаєш? Б’юсь об заклад, що на місці Адама ти вчинив би так само, - сказав він наймитові.

- Ні, напевно ні, - сухо відказав робітник. - Я нізащо не піддався б спокусі!

- Побачимо! - відповів господар і запросив його на обід.

У призначений час наймит з’явився до дому свого хазя-їна. Той запровадив його до кімнати, а там уже чекав стіл, заставлений усякими наїдками.

- Можеш частуватися усім, чим тільки захочеш, лишень не торкайся вази, що стоїть отам на краю стола, аж доки я не повернуся, - мовив господар.

Наймит не гаяв часу, а відразу всівся за столом і взявся куштувати усі страви, що стояли перед ним. Врешті його погляд затримався на прикритій вазі, що стояла скраю.

Цікавість аж розпирала наймита. І він таки не витримав й обережно відхилив накривку. Та досить було лиш рушити її за край, як із вази на нього вискочила велика миша. Наймит хотів її піймати, але миша вислизнула йому з рук і втекла. Він кинувся за нею і в гонитві поперевертав геть усі крісла в кімнаті. На гармидер повернувся господар.

- Ну що, бачиш? - промовив зі сміхом хазяїн, киваючи пальцем. - Надалі, гадаю, більше не проклинатимеш свого праотця Адама і не дорікатимеш йому за його переступ.

«Тільки не я! Я не такий і ніколи б так не вчинив!»

«Але ж ти дурний! Треба було зробити ось як...»

У різний спосіб тикаємо на інших пальцем. Але той, хто вказує пальцем на когось, водночас три інших пальці спрямовує на себе.

Учень доволі легковажно говорив учителеві про заздрість і владність людей цього світу.

Учитель відповів йому: «Ти нагадуєш мені вовка, на якого раптом зійшов добродушний настрій. Але як тільки він побачив кота, що гнався за мишею, обернувся до іншого вовка і збуджено промовив: “Чи не здається тобі, що пора навести лад із цими розбишаками?”»

ІїтрсюнА

ПРО ЗАХІД СОНЦЯ

Дуже давно один місіонер разом зі своїм провідником- індіянцем пробирався через Скелясті гори.

Щовечора, коли чубок сонця ховався за видноколом, молодий індіянець відходив від місіонера, повертався у той бік і починав ритмічно переступати з ноги на ногу. При цьому він упівголоса наспівував якусь тужливу пісню.

Ці співи і танці при заході сонця викликали у місіонера подив і зацікавлення. Врешті-репгг він спитав провідника:

- Що означає цей дивний ритуал, який ти здійснюєш щовечора?

- Та нічого особливого, - відповів молодий чоловік. - Цю пісеньку ми склали разом із моєю дружиною. І коли не можемо бути разом, кожен із нас, хай де у той момент перебуває, повертається до сонця, коли воно заходить, і розпочинає танок і спів. Так ми, навіть далеко одне від одного, співаємо і танцюємо разом.

А з ким ти танцюєш, коли заходить сонце?

Одна жінка-містик, що жила у IX столітті, залишила таку молитву:

«Мій Господи!

Сяють зорі,

Заплющують очі закохані.

Кожен закоханий Зі своєю коханою,

А я сама лишень із Тобою!»

 

 

МОЛОКО ДЛЯ ГОСПОДА БОГА

Якось Мойсей, блукаючи по пустелі, зустрів пастуха. Мойсей провів із ним цілий день, допоміг подоїти овець. Коли вже стемніло, пророк зауважив, що пастух відлив трохи молока до посудини і поставив її на скелі, недалечко від того місця, де вони ото перебували.

Мойсей спитав пастуха, для чого він поставив там моло-ко. Пастух відповів: «Це молоко для Господа Бога».

Пророк попросив пояснити. Пастух сказав: «Я завжди наливаю трохи найліпшого молока і жертвую його Господу Богу».

Мойсей відчув обов’язок виправити віру пастуха, а тому повів бесіду далі: «А чи Господь Бог п’є це молоко?»

«Звичайно», - відповів пастух.

Мойсей узявся пояснювати, що Бог є істотою духовною, а отже, не може пити молока. Пастух не йняв віри. Відтак Мойсей запропонував йому сховатися за кущами і прослід-кувати, чи Бог п’є його молоко.

Уночі, у місячному світлі, пастух побачив, як із пустелі прибіг лис. Пильно оглянувши все довкола, звір підбіг до молока і став похапцем його хлебтати. А за якусь часину знову зник у пустелі.

Наступного дня Мойсей помітив, що пастух дуже сумний.

«Щось не так?» - спитав він.

«Ти мав рацію, - важко зітхнув пастух. - Господь Бог є чистим духом і не п’є мого молока».

Мойсей здивовано вигукнув: «Ти мав би бути задово-лений! Зараз-бо знаєш про Бога більше, аніж кілька днів тому».

«Це правда, - визнав пастух. - Але тепер я позбавлений єдиного способу виявити Йому свою любов».

Мойсей зрозумів ці слова. Він відійшов і став ревно мо-литися на самоті. Уночі йому явився Бог і мовив: «Мойсею, ти припустився помилки. Це правда, що я є істотою духовною, але я з радістю приймав молоко, яке пастух приносив мені як знак своєї любови. Оскільки я того молока не потребував, то ділився ним із лисом, який так його любить».

Є-бо такі, що, поївши всі розуми, висміюють віру простих людей. Згадаймо сповнену радости молитву Ісуса: «Я прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що Ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив це немовлятам. Так, Отче, бо так тобі було до вподоби».

Мт. 11, 25-26

 

 

СИГНАЛ

Після страшної бурі на морі вцілілий бідолаха, учепив-шись за рештки свого човна, добрався до маленького без-людного острівка. Острівець той майже суцільно вкривали непривітні гострі скелі. Бідака став гаряче благати Бога, аби його порятував. Кожного дня він вдивлявся, чи десь там, з-за горизонту, не з’явиться допомога, проте ніхто з нею не поспішав.

Коли минуло так кілька днів, він почав потроху обла- штовуватися. Доклавши чимало зусиль, виготовив знаряд-дя для обробітку землі, а також для полювання. У поті чола він розклав вогнище, збудував курінь і сховок на випадок

бурі-

Так спливло кілька місяців. Бідолаха невпинно молився, проте жодне судно не з’являлося на видноколі.

Одного дня вітер несподівано подув на вогнище і полум’я лизнуло циновку. В одну мить усе спалахнуло. У небо

піднялися хмари густого диму. Багатомісячна праця обер-нулася у невеличку купку попелу. Сердега намагався бодай щось урятувати, та врешті впав на землю і залився слізьми.

«Господи Боже, чому? Чому це сталося?»

Через кілька годин до острова наблизився великий ко-рабель. Рятівники на шлюпці припливли, аби забрати страждальця.

«Як ви довідалися, що я є тут?» - ще не ймучи віри, спитав він.

«Ми побачили димовий сигнал», - відповіли йому.

Твої нинішні труднощі - наче сигнали, що заповідають майбутнє щастя. Бог прибуде, щоб тебе спасти.

«Яка найкоротша дорога, щоб зустрітися з Богом?»

«Життя в інвалідному візку», - відповів чоловік без

ніг

 

 

КЛУБОК ВОВНИ

Королівський двір гучно обходив святкування з нагоди прибуття короля до столиці. У багато прикрашеній залі король приймав дари від своїх підданих. Усі подарунки були дуже цінні: коштовна зброя, срібляні келихи, тканини, гаптовані золотом.

Коли вервиця жертводавців уже майже підходила до кінця, з’явилася столітня селянка. Вона йшла, важко сту-паючи у своїх дерев’яних взувачках. Жінка накульгувала і спиралася на палицю. У повній тиші вона вийняла з кошика дарунок, що був старанно загорнутий у полотно.

Коли жінка поклала до ніг короля клубок білої вовни, усі вибухнули гучним сміхом. Старенька назбирала її від двох овець - свого єдиного маєтку - і напряла за довгі зи-мові вечори.

Король без слова з гідністю уклонився. Коли старень-ка, супроводжувана згірдливими поглядами, поволі вихо-дила із зали, король дав знак розпочинати святкування.

У густих сутінках жінка із труднощами подолала доро-гу до своєї хати, що була збудована у королівському лісі. Досі з її присутністю там ледве мирилися. Коли ж старень-ка побачила свій дім, то страшенно перелякалася.

Хату оточили гвардійці короля. Довкруж бідного обійс-тя вбивали кілки, а між ними натягували вовняне прядиво.

«О мій Боже, - скрушно зітхнула старенька. - Мій по-дарунок образив короля... Тепер мене арештують і вкинуть до цюпи».

Тут її помітив командир вояків. Він низенько схилився перед нею і ґречно повідомив: «Пані, згідно з наказом на-шого доброго короля, земля, яку можна обгородити пряди-вом із вашого клубка, відтепер належить вам».

Обсяг її нових володінь вцщовідав довжині вовни з її клубка. Жінка отримала тією мірою, якою сама обдаро-вувала.

Очікуємо багато і боїмося дарувати.

Два монахи вирощували ружі. Один поринав у споглядання краси і запаху своїх руж. Інший зрізав найгарніші квіти і дарував перехожим.

«Що ти робиш? - картав його перший монах. - Як ти можеш позбавляти себе радости вдихати запах своїх руж?»

«Ружі найліпше пахнуть у руках того, хто дарує їх іншим», - дуже просто відповів другий.

 

 

ДВІ голови

Над берегом одного з озер на півночі Індії жив дивний птах, який мав дві голови. Одна була з правого боку тулуба, а інша - з лівого. Один тулуб з двома головами.

Якось птах кружляв у пошуках поживи. Очі правої го-лови зауважили соти з диким медом. Птах одразу кинувся згори до них.

Голова, котра з лівого боку, просила: «Дай і мені трохи».

Але права голова не послухала й поспіхом з’їла все сама. Ліва голова заприсяглася помститися. Літаючи понад лісом, птах опинився над місцем, де росли ягоди. Ліва голова помітила їх перша і хоча знала, що ті ягоди недобрі, бо від них болітиме шлунок, надзьобалася їх стільки, скільки могла.

Думала собі при цьому: «Потім нас обох болітиме жи-віт, але треба провчити того самолюбця, що праворуч, бо тільки так він навчиться діяти спільно».

За якийсь час птах геть знесилів від приступів гострого болю. Ягоди були отруйні і невдовзі спричинили смерть.

Однаково померли обидві голови, як та, що праворуч, так і та, що ліворуч, бо жодна з них не мала розуму.

Подібно вмирає багато сімей. Вони бояться любити.

«Я завжди боявся тривалих зв ’язків, - розповідав один студент - Мене лякало, що вони накладають обов ’язки. Я боявся, що ніколи не зможу дати собі раду з вимогами, які ставить кохання. Проте мушу визнати, що коли врешті-решт я зважився на тривалий і глибокий зв ’язок, то відчув себе сильнішим, аніж до того. Відтоді у мене склалося враження, що у мене тепер не один, а два мізки. Так само чотири руки, чотири плеча, чотири ноги і ще

один світ Моя здатність реалізувати себе подвоїлась, як також подвоїлися шляхи і можливості, що їх я маю у своєму розпорядженні. Тепер мені легше любити інших Відчуваю себе набагато сильнішим і не боюся».

 

 

ІНШІ

Батько зі сином сиділи у бічній наві храму. За якийсь час дитина торкнула батька і сміючись сказала: «Тату, по-глянь на того чоловіка. Він спить».

Батько повагом подивився на сина і відповів: «Було би ліпше, якби ти теж спав, замість обмовляти інших».

Якось монахи звернулися до старця Помеона з питанням: «Як ти гадаєш, чи варто розбуркувати зі сну братів, що сплять?»

Старець на це відповів: «Якби я помітив, що якийсь із братів задрімав, то поклав би його голову собі на коліна і дозволив би йому відпочити».

Нам належить наново відкрити для себе, що означає співчуття.

 

 

ПОСТУП

Коли моя бабуся вирушала навідати свою маму, вона відводила на це три дні. Один день ішов, щоб добратися туди на бричці, запряженій кіньми, ще один - аби розповісти і послухати останні новини, посидівши трохи в кухні, а трохи у саду, і третій день - на дорогу назад.

Коли моя мати їздила до своєї мами, то їй потрібно було два дні. Вона добиралася потягом і, якщо їй щастило з пе-ресадками, приїжджала того ж дня під вечір. Мама розпо-відала бабусі останні вісті, вислуховувала новини навзаєм і наступного дня від’їжджала.

Мені, щоб провідати свою маму, потрібно лише пів го-дини. Я приїжджаю автом, затримуюся у неї десять хвилин і поспішаю назад, бо діти нудяться, а я, як завжди, не встигаю зробити закупи у супермаркеті.

Коли моя дочка приїде мене відвідати, скільки часу їй це займе?

Колись у селі чоловіки і жінки здибалися біля джерела, розмовляли, обмінювалися думками, допомагали один одному, коли наливали воду до відер, дзбанів і баклаг На зворотному шляху, ідучи поволі зі своєю ношею, кожен мав час і спокій, щоби подумати і навіть помолитися

Потім до будинків провели воду і відпала потреба кудись виходити. Усе стало зручніше. Але нам бракує осіб, з якими можна було б поговорити, як і часу на те, щоб подумати.

 

 

ЛЮБОВНІ ЛИСТИ

Один чоловік кілька місяців поспіль безуспішно доби-вався побачення із жінкою, котру кохав. Він дуже страждав, коли чув відмову. Врешті-решт жінка поступилася і погодилась на зустріч.

«Ось тобі година й місце. Приходь!» - сказала вона.

У призначений час, у призначеному місці чоловік наре-шті сів побіля своєї коханої. Він сягнув до кишені і вийняв стос любовних листів, які написав за ті місяці.

Листи, сповнені хвилювання, свідчили про біль і гаряче прагнення досвідчити радість від подружньої любови. Чоловік став читати їх своїй коханій. Минали години, а він усе читав і читав.

Нарешті жінка сказала: «Який ти дурень. Твої листи - про мене і про те, як ти мене кохаєш. І зараз, коли ми сидимо разом, ти порпаєшся у своїх паперах».

Є люди, які сідають на коліна Господу Богу і бурмотять молитви, перегортаючи десятки сторінок у старому молитовнику.

 

 

ПУДЕЛКО

Маленька дівчинка готувала подарунок на Різдво. Вона запакувала пуделко у гарну барвисту обгортку, і саме робила великі банти, використовуючи багато кольорової стрічки.

«Що ти робиш? - зганив її батько. - Ти тільки даремно переводиш стрічку. Уявляєш, скільки вона коштує?»

Дівчинці на очі виступили сльози і вона сховалася у кутку, міцно притискаючи до грудей своє пуделко.

У Святвечір, намагаючись ступати легенько, мов пташ-ка, дівчинка підійшла до тата, який сидів за столом, і поклала перед ним пакуночок, загорнутий у барвистий папір.

«Татусю, це для тебе», - прошепотіла вона.

Батько злагіднів, бо відчув, що поводився з донькою надто суворо, а вона після цього підносить йому подарунок.

Він поволі розв’язав стрічку, розгорнув золотисту об-гортку і повагом відкрив пуделко - а там порожньо.

Несподіванка видалася йому прикрою. Він знову вибухнув гнівом.

«Ти змарнувала стільки паперу, стільки стрічки, аби загорнути порожню коробку?»

Великі дитячі оченята наповнилися слізьми: «Таточку, вона не порожня. У ній тисяча поцілунків для тебе».

Один чоловік тримав у своєму кабінеті коробку з-під взуття.

Усі говорили йому, що вона порожня.

«Ні. У ній - любов моєї доньки», - відповідав чоловік.

Один хлопчик завжди приходив до школи, тримаючи міцно затиснений лівий кулачок. Коли вчителька викликала його, він уставав і відповідав на питання, проте ліву долоньку усе ж не розтискав. Писав хлопчик правою рукою, проте й тоді його лівиця була стиснена.

Нарешті вчителька, аби задовольнити цікавість інших учнів, спитала, чому він так робить.

Хлопчик спершу не хотів відповідати, але згодом, зваживши на прохання вчительки та щоб пояснити усе друзям із класу, поділився своєю таємницею.

«Кожного ранку, коли я виходжу до школи, мама цілує мою ліву руку, а потім, закриваючи долоню, усміхається й каже: “Дитино, добре тримай тут мамин поцілунок!” Тому моя ліва рука завжди затиснена: я тримаю матусин цілунок».

 

МОЛИТВА

 

Катехит питав дітей, чи вони моляться.

«Скажи нам, чи ти відмовляєш вечірні молитви?»

«Так, звичайно».

«А вранці також молишся?»

«Ні!»

«Чому?»

«Бо вдень я нічого не боюся».

Нерідко лише страх змушує нас до молитви. Це принижує і Бога, і нас.

Завдяки молитві сходить сонце. Молитва, постійна і кріпка, хай якою мовою промовлена, знає, що по той бік є Хтось, хто на неї чекає, Хтось, хто її слухає.

 

ЗВИТЯЖЕЦЬ

 

Багатий честолюбний юнак звернувся до учителя із проханням, аби той допоміг йому досягнути справжньої величі. Мудрець дав йому дивне завдання: «Рушай у мандрівку по країні і плати людям, аби тебе прозивали і проклинали. Чини так рік».

Хлопець міряв дороги і шляхи міст і сіл, роздавав гроші і просив, щоб його якнайдошкульніше ображали. Усі мали його за шаленця.

Коли минув рік, хлопець повернувся до вчителя, а той йому сказав: «Тепер можеш їхати до Атен».

Юнак добрався до міських воріт. Побіч брами жив див-ний чоловік, який страшенно проклинав усіх, хто входив до міста. Люди, не витримавши образ, втрачали терпіння, а тоді самі викрикували прокльони, погрожували і заража-лися злобою.

Хлопець поводився інакше. Він розсміявся: «Подумати тільки, - сказав він, - я цілий рік платив людям гроші, щоб вони чинили зі мною так, як ото ти зараз».

Тоді той дивний чоловік споважнів і прорік: «Можеш увійти. Це місто належить тобі!»

В електронних пристроях є надзвичайно корисна кнопка - «павза». Хто вміє володіти собою, володітиме цілим світом.

 

 

ОПОРА

Гнучке деревце у саду прив’язали до міцного ясеневого кийка. Кийок служив деревцеві за опору й охорону, допо-магав йому, щоби зростало струнким.

Коли вітер запрошував у танок, юне деревце похитувало своєю щораз буйнішою кроною, розгойдувалося і кричало: «Відпусти мене, прошу, чому ти так міцно мене тримаєш? Дивись-но: усі гойдаються на вітрі. Чому ж я маю стояти мов укопане?»

«Зламаєшся, - незмінно відповідав кийок. - А крім того, можеш стати перехнябленим і перекривленим карликом».

«Ти - старий заздрісник. Облиш мене!»

Молоде деревце з усіх сил намагалося звільнитися, про-те кийок рішуче стояв на своєму і був твердий як ніколи.

Одного літнього вечора розпочалася страшна буря - із громами й блискавицями, із градом. Деревце, ухиляючись від шаленого вітровію, натужно скрипіло, а його крона тро-хи не стелилася по землі. Пориви вітру були такі сильні, що, здавалося, ось-ось вирвуть деревце з корінням.

«Ось і кінець», - подумало деревце.

«Тримайся!» - скрипів старий кийок. Він зібрав усі свої сили і чинив опір стихії. Виснажливе змагання тривало ще довго. Деревце вціліло, а старий кийок зламався. Від нього залишились лише два цурпалки. Молоде деревце усе зрозуміло і заплакало. «Не полишай мене! Я так тебе потребую!» Та на його ридання нікому було відповісти.

Уламок кийка так і залишився прив’язаним до стовбура деревця, начеб прагнув востаннє його обняти.

І нині перехожі зі здивованням дивляться на міцне дерево, яке на вітрі ніжно гойдає сухий цурпалок.

У давні часи в одній країні немічних старців заводили у неприступні гори і залишали там на самотню смерть, Якось один молодий чоловік завів туди свого старого батька. Коли син шукав для нього місця на скелях, батько промовив: «Заведи мене трохи вище»,

«Чому?» - спитав син,

«Бо тут я залишив був свого батька. Не хочу померти в тому самому місці».

Син зрозумів, що за якихось тридцять літ з ним станеться те саме.

Він обіпер батька на своє міцне плече і повів додому.

 

 

ВІЧНІСТЬ

Був собі монах. Жив він мирно і безтурботно. Але була одна річ, яка позбавляла його спокою: він боявся вічнос- ти. У раю вибрані співають хвалу Богу, так, як це роблять монахи. Але одна річ чинити це упродовж якогось часу, а інша - всю вічність. Яка ж нудьга охопить через кілька мільйонів років щасливців, що перебувають поруч із Богом!




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 617; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.176 сек.