ФЕРРЕРО 15 страница

Король онімів: «Що ти сказала? Як кухонну сіль?»

Він не міг стримати свого гніву і вигукнув зі злістю: «Невдячна! Як смієш так мене трактувати - ти, що була світлом моїх очей. Геть від мене! Відрікаюся від тебе і на-казую залишити мій дім!»

Бідна Шарлота, ледве тамуючи сльози, мусила залиши-ти палац і королівство свого батька. Вона почала працюва-ти на кухні сусіднього володаря. А що була добра й гарна та ще вміла чудово куховарити, то за короткий час стала головною кухаркою цього короля.

Одного разу до свого сусіда прибув з візитом король Генрих. Про нього ходили чутки, що він дуже сумний і са-мотній, що мав трьох дочок, але одна втекла з якимсь каліфорнійським гітаристом, друга виїхала до Австралії годувати кенгуру, а наймолодшу вигнав сам король.

Шарлота одразу впізнала свого батька. Пішла на кухню і почала готувати щонайкращі страви. Але замість солі сипала до них цукру.

За обідом гості крутили носами і кривилися: кожен, скуштувавши страву, одразу ж в непристойний спосіб випльовував її в сервертку.

Розлючений король наказав покликати кухарку.

Шарлота прийшла і спокійно промовила: «Колись мій батько вигнав мене з дому за те, що я сказала йому, що люблю його, як кухонну сіль, яка надає смаку кожній страві. Не бажаючи робити йому ще однієї прикросте, я додала до всіх страв цукор».

Король Генрих піднявся зі сльозами в очах: «У твоїх словах чути сіль мудросте, моя доню. Пробач мені і при-йми корону».

Було влаштовано великий бенкет, і всі запрошені плакали від радосте: королівські хроніки того часу засвідчують, що всі їхні сльози були солоні.

«Ви - сіль землі» (Мт. 5,13).

СОНЯЧНИЙ годинник

Один східний монарх із подорожі на Захід привіз додому сонячного годинника.

Привезений подарунок цілковито змінив життя мешканців держави. Усі піддані швидко навчилися ділите день на години, з радістю дивилися на годинник і відмірювали час. Вони стали пунктуальними, порядними, старанними, можна було покладатися на їх слово. Живучи так, вони упродовж кількох років нагромадили гроші і досягли добробуту.

Коли монарх помер, його добрі й щасливі піддані вирі-шили спорудити йому пам’ятник.

Оскільки сонячний годинник став для них символом і джерелом благополуччя, то вирішили помістити його в храмі під золотим куполом.

Коли храм був готовий і його купол навис над годин-ником, виявилося, що сонячне проміння не може до нього пробитися.

Маленький промінчик світла, завдяки якому виникала тінь, що була відбитком сонця, безповоротно щез, а враз із ним перестав існувати і час.

Одні мешканці знову стали непунктуальними, інші - не дуже точними, а ще інші взагалі стали байдужими.

Кожен робив, що хотів, не звертаючи уваги на те, що роблять інші. Ціла держава знову погрузла в нестатках.

Чи й ми сьогодні не робимо щось подібного? Чи не на-магаємося замкнути Бога в своєрідний музей або зробити з Нього звичайного цвинтарного сторожа?

МИГДАЛЬ

Стрункий, високий і тріюмфальний, з гідністю зверне-ний у бік неба, мигдаль підносився над цілим садом.

Він був щасливий, коли яскраві папужки й елегантні синички прогулювалися по його гілках: з радістю приймав на свої рамена щигликів, солов’їв та інших співучих птахів.

Але одного дня прилетів дятел. Він приклав своє вухо до кори і почув, що під нею аж кишить від малесеньких, але небезпечних личинок, які загніздилися там. Дятел ударив своїм довгим міцним дзьобом по корі й почав витягати і поїдати ці личинки.

Мигдаль глибоко засмутився.

Це страховинне пташисько, яке своїм дзьобом влазило в його нутро і нищило його досконалу красу, неможливо бути витримати.

Гордий мигдаль робив усе, щоб прогнати дятла. Це йому не одразу, але вдалося.

З того дня личинки під корою могли спокійно розвива-тися і поступово поширюватися по всьому дереву.

Минуло кілька років. Однієї ночі гордий мигдаль від легкого подуву вітру розсипався на порох.

Якщо хтось «заливає тобі сало за шкіру», намагаю-чись показати всі твої вади і хиби, не ображайся на нього. Радше будь йому вдячний.

СУДНИЙ ДЕНЬ

Коли настане судний день, мільярди людей буде приве-дено на велику галявину перед Божим престолом. Багато хто з них відсахнеться, не витримавши яскравого світла, яким буде залите це місце. Однак не всі розмовлятимуть з Богом покірливо і смиренно. Деякі не спроможуться на діялог в дусі Божого страху і належної пошани до Бога. Уже в самому тоні відповіді чутиметься бунт і зневага.

«Чи може Бог осуджувати? Що Він знає про страждан-ня? - пробурчала жінка в першому ряду. Вона відкотила рукав і показала витатуйований на руці номер полонянки концентраційного табору.

- Ми пережили таке, що, здається, неможливо пережи-ти, нас били і мордували до смерти».

В іншій групі стояв негр. Він оголив перед Богом свою шию. «А що Ти скажеш на це? - запитав він, вказуючи на сліди від задушення. - Наді мною знущалися тільки за те, що я чорний. Це був мій єдиний злочин».

З тлуму людей, що очікували суду, виступила студент-ка з маленькою дитиною і з синцями під очима: «Чому я маю так страждати? - простогнала вона. - Це не була моя вина».

У величезному натовпі утворилися сотні таких збунто-ваних груп. Кожна з них нарікала на Бога за те, що Він допустив на землі такі великі страждання.

Добре Богові бути щасливим, живучи в такому краси-вому і благодатному місці, де нема страждання, голоду і не- нависти. Хіба може Він знати щось про терпіння людей на землі? Бог, говорили вони, має дуже спокійне життя.

Кожна бунтівна група делегувала представника, який, на її думку, постраждав найбільше. Єврея, негра, жертву Хіросіми, каліку, хворого на синдром Берґера, дитину з го-ловною водянкою. Усі вони зібралися у центрі площі, щоб порозмовляти між собою. Кожен старанно приготувався, щоб представити свою трагедію.

Вони хотіли переконати Бога, що судити їх Він міг би лише тоді, коли б спочатку сам пережив те, що випало на їхню долю. Вони вважали, що Бог зобов’язаний зійти на землю і пережити різні людські трагедії.

«Скажіть Йому, щоб народився євреєм. Нехай насам-перед буде піддано сумніву спосіб, у який Він прийшов на світ. Дайте Йому такий тягар праці, щоб навіть найближчі Йому люди подумали, що Він, мабуть, збожеволів. Нехай Він буде змушений давати свідчення на суді, де судити-муть підкуплені судді, нехай Він буде осуджений боягузами і зазнає тортур. І, врешті-решт, дайте, щоб Він відчув себе смертельно самотнім. А тоді вбийте Його. Та так, щоб не було жодного сумніву в Його смерті. І все це робіть у присутності свідків».

Кожен з них представив свою точку зору, а звідусіль за-лунали схвальні вигуки.

Коли закінчив говорити останній, настала велика тиша. Ніхто не мав мужности додати ще щось... Слухаючи розповіді люди усвідомили, що Бог досконало розуміє всі їхні страждання.

«І Слово стало тілом» (Йо. 1,14).

КОШТОВНИЙ КАМІНЬ

Двоє приятелів зустрілися після довгої розлуки. За цей час один став багатим, а другий - бідним.

Вони сіли і почали пригадувати прожиті разом роки.

Під час розмови бідний задрімав.

Багатий приятель, опанований співчуттям, поклав в кишеню бідняка великий дорогий діямант і вийшов з дому.

Але той, прокинувшись, не знайшов подарованого йому скарбу і свій наступний день розпочав так, немовби нічого не сталося.

Через рік доля знову звела двох приятелів.

«Скажи мені, - запитав багатий, знову побачивши бід-ного у великій нужді, - чому ти не скористався скарбом, який я залишив у твоїй кишені?»

Подібне стається чи не за кожної зустрічі між людьми. Люди, що живуть поруч з нами, обдаровують нас безцінними скарбами. Але зазвичай ми цього не усвідомлюємо.

ЮЩреснл

БАМБУК

В одному прекрасному саду ріс дивовижний бамбук. Власник маєтку любив його найбільше з усіх дерев.

З кожним роком бамбук ставав усе красивішим і міцні-шим. Думка про те, що Пан його любить і пишається ним, додавала йому снаги до росту.

Але одного дня господар підійшов до нього і сказав: «Любий бамбуку, мені дуже потрібна твоя допомога».

Красень-бамбук передчував, що настала довгожданна мить, і з радістю відповів: «Пане, я готовий. Роби зі мною все, що бажаєш».

Голос Пана, однак, був поважний: «Щоб скористатися тобою, я мушу тебе зрубати».

Бамбук відсахнувся: «Зрубати? Мене? Найкрасивіше дерево у твоєму саду? Благаю, не роби цього. Вчини щось гарне, але, прошу тебе, не рубай мене».

«Любий бамбуку, - промовив Пан, - я не зможу тобою скористатися, якщо дозволю, аби ти продовжував рости».

Увесь сад завмер. Запала глибока тиша, і навіть вітер перестав повівати, вражений почутим. Нарешті бамбук схилив свою буйну голову і прошепотів: «Пане, якщо ти не можеш скористатися мною, не рубаючи мене, то роби, як знаєш».

«Любий бамбуку, - вів далі Пан, - мені доведеться не тільки тебе зрубати, але ще й поспилювати гілки і пооб-ривати листя».

«Пане, змилуйся наді мною. Якщо вже губиш мою кра-су, то залиш мені принаймні гілки і листя».

«Якщо я не зітну їх, то не зможу ними скористатися».

Бамбук похилився і прошепотів: «Пане, ріж і обривай».

Господар саду зрубав дерево, обпиляв його гілки, розрі-зав уздовж стобур і вийняв із нього серцевину. Потім приніс його до джерела, яке витікало неподалік сухого поля. Господар підвів до джерела один кінець стовбура і спрямував воду до спраглої землі.

Чиста і свіжа вода потекла на поле бамбуковим жоло-бом. Господар посіяв рис, а згодом зібрав багатий урожай.

Ось так бамбук, попри те, що сам спочатку мусив бути стятим і знищеним, став благословенням для багатьох.

Коли він був красивим деревом, то жив тільки для себе, захоплюючись власного вродою. І щойно тоді, як його зрубали, - став каналом і почав оживлювати ціле королівство.

Те, що ми називаємо «стражданням», Господь Бог на-зиває «ти мені потрібен».

ДВА ДЗЕРКАЛА

Одного дня сатана знайшов собі дуже потішну забавку. Це було диявольське дзеркало, що мало магічну власти-вість: воно спотворювало все добре і гарне, а огидне й по-гане видавалося в ньому гарним.

Сатана мандрував з тим дзеркалом по цілому світі. Й усі, хто дивився в нього, здригалися від огиди: замість себе вони бачили жахливу, страхітливу істоту.

Лукавий дуже тішився своїм дзеркалом: що огиднішими були речі, то більше вони йому подобалися. Одного разу відображення в дзеркалі так припало йому до вподоби, що він зайшовся сміхом, - аж раптом дзеркало вилетіло йому з рук і розбилося на мільйони скалок. Сильний, злий ураган розніс їх по світу.

Деякі скалки були менші від макового зернятка й запорошили очі багатьох людей. Ці люди почали бачити тільки те, що було зле і погане.

Більші стали лінзами до окулярів. Люди, що носили такі окуляри, вже не могли бачити те, що було добре, і втратили можливість справедливо оцінювати свої вчинки і все, що відбувалося довкола.

Деякі скалки того дзеркала були такі великі, що дехто використав їх для шиб до своїх вікон. Ті бідолахи, що дивилися через такі вікна, бачили своїх сусідів несимпатичними, злими людьми.

Коли добрий Бог це побачив, то дуже засмутився і ви-рішив допомогти людям, що стали жертвами сатани. Він сказав: «Пошлю в світ свого Сина, який є моїм образом, моїм дзеркалом. Він віддзеркалюватиме мою доброту, мою справедливість, мою любов. Мій Син уособлюватиме лю-дину, яку я вимріяв».

Ісус прийшов як дзеркало для людей.

Хто приглядався до Нього, - відкривав добро і любов, вчився відрізняти їх від самолюбства і фальші, від неспра- ведливости і презирства.

Хворі віднаходили в Ньому відвагу до життя, стражда-ючі черпали силу переносити біль, розчаровані знаходили в ньому надію.

Він потішав засмучених і допомагав перемагати страх смерті.

Багато людей полюбило Боже дзеркало і пішло за Ісу- сом, наслідуючи Його.

Однак деякі, бачивши це, сповнилися люттю. Вони ви-рішили розбити те Боже дзеркало, і убили Ісуса. Але рап-том з’явився новий, сильний ураган - Святий Дух. Він під-ніс мільйони скалок Божого дзеркала і розсіяв по цілому світові.

Якщо у чиєсь око потрапить найменша скалочка з того дзеркала, то людина починає дивитися на світ іншими очима, очима Бога. Вона бачить насамперед красу і добро, справедливість і щедрість, любов і милосердя. А все несправедливе й лихе легко перемагається тими ж чеснотами.

Ш вересня

УСПІХ

Місіонер, який прожив в Японії багато років, і відомий співак, що пробув там тільки два тижні, поверталися до Америки одним літаком. У Нью-Йорку місіонер побачив великий натовп прихильників співака, які вітали його ра-дісним криком...

- Господи, я нічого не розумію, - прошепотів місіонер. - Я пожертвував 42 роки для Японії, а він пробув тільки два тижні, і тисячі людей вітають його з поверненням додому - мене ж ніхто не зустрічає.

Господь відповів:

- Сину, та ж ти ще не повернувся до свого дому.

Якось турист відвідав одного відомого равина.

Гостя дуже вразило те, що в кімнаті, наповненій книжками, єдиними меблями були стіл і дерев’яна лавка.

-Де ж решта ваших меблів? - спитав турист

-А ваші де?

- Мої? Я ж тут тимчасово, - здивовано відповів турист

-Ія також, - сказавравин.

'ЄСНЯ

«ЗРУЧНИЙ» ПРИВІД

- Я випадково не залишила у вас свою парасолю? - спитала мене одна пані, сусідка, що якось приходила поговорити зі мною.

- Так, - відповів я.

Пані щиро подякувала, а потім додала:

- Ви - справді чесна людина! Я була у багатьох сусідів і питала, чи не залишила у них свою парасолю, і, уявіть собі, всі відповідали, що ні.

Жила на селі черепаха. Якось її племінниця, що меш-кала в місті, запросила тітку до себе. Бажаючи побачити трохи світу, сільська черепаха прийняла запрошення.

Дорога була недалека (не більше кілометра), але для черепахи це - довгий шлях. Та вона подумала собі, що швидко подолає його, і тільки наступного дня вранці пустилася в дорогу.

«Якщо я буду рухатись в такому темпі, - міркувала черепаха - то в обід якраз буду на місці». І пошкандиба-ла, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку.

Йде, йде, йде... До полудня бідолаха пройшла ледве двісті метрів. Коли годинник почав вибивати 12 юдину, звіщаючи полудень, вона невдоволено забурмотіла: «Який дурний годинник! Ще й година не минула, як я вийшла з хати, а вже вибиває полудень... Він, мабуть, заржавів всередині!»

Йде, йде... Вже сонце зайшло і на небі заблищали зорі, а черепаха ще й половини дороги не пройшла.

Страшенно розлючена, вона почала верещати: «Світ вже не такий, як колись! Сонце заходить раніше, зірки з’являються коли хочуть, а доба вже не має двадцяти чотирьох годин!»

І так вигукуючи, повернулася додому, проклинаючи нерівну та покручену дорогу.

Завжди знайдеться якийсь «зручний» привід, щоб ду-мати зле про ближнього. 

\ереснл

СТРАТЕГІЯ ЛИСА

Один лев з широко розкритою пащею наблизився до вівці і спитав її, чи від нього не тхне.

- Так! - відповіла вівця.

- Дурна! - сказав лев і з’їв її.

Потім поставив те саме питання вовкові.

- Ні! - відповів вовк.

- Підлабузник! - заричав лев і розірвав його.

Те саме лев запитав й у лиса.

- Кажучи правду, пане, - відповів лис, - у мене такий нежить, що абсолютно не чую жодних запахів.

Учень одного філософа пішов відвідати свого вчителя, який лежав на смертному ложі.

- Залишіть мені у спадок трохи вашої мудрости, - просив він.

- Бачиш мій язик? - спитав філософ.

- Бачу, - відповів учень.

- А мої зуби? Чи всі ще там?

- Ні, не всі.

СИЛА ДУМКИ

Йшов собі полем подорожній - і раптом у траві побачив

якийсь предмет дивної форми. - Це змія, - подумав він.

- А знаєш, чому язик тримається довше від зубів? Бо він м’який і гнучкий, а зуби тверді - тому й випадають. Тепер ти знаєш усе, що треба. Іншої мудрости не маю.

Змія кинулась на нього і вкусила.

Пізніше тією ж дорогою йшов інший подорожній. Він також побачив предмет дивної форми.

- Це птах, - подумав він.

Затріпотіли крила, і птах полетів у небо.

Одному водієві несподівано вночі посеред поля проби-лося колесо автомобіля. Він дуже засмутився, бо не мав потрібного інструменту, щоб його замінити. Раптом вдалині він побачив маленький вогник - це був одинокий селянський будинок.

Водій швидко пішов у тому напрямі. Дорогою він ду-мав: «А що, як ніхто не відчинить дверей?» «А що, як не буде потрібного інструменту?» «А що, як не схочуть його позичити?»

Від таких непевних думок його тривога зростала, і коли нарешті водій дійшов до того будинку, то був такий знервований, що, розмахуючи кулаком під носом у господаря, закричав: «Ну і тримай собі свій домкрат!»

Подобається це нам, чи ні, але наші думки визначають маршрут нашої земної мандрівки, званої життям. Якщо будемо думати тільки про невдачі, то вони переслідуватимуть нас. Якщо ж думатимемо, що ми нелюб’язні, не- виховані, то такою буде і наша поведінка. Якщо говорити дитині, що вона дурна, то такою вона і виросте.

НЕСПОДІВАНКА

Був він людиною чесною, представником мовчазної більшосте, суворим з жінкою і дітьми, членом расистської ліги, тому що вважав за краще, щоб «чорні залишалися у своїй країні». Але як буває з усіма, він також помер.

Він сміливо підійшов до воріт раю і постукав.

Ангел чемно привітався з ним та завів до приймальні. Сів за комп’ютер, набрав ім’я новоприбулого, прочитав на екрані відповідь і сказав:

- Мені неприємно говорити про це, але ви мусите по-бути трохи в чистилищі.

- Тут якась помилка! - скрикнув той чоловік. - Я за-вжди був чесний, зразковий...

- На жаль, нічого не можу зробити, - відповів ангел.

- Хочу говорити безпосередньо з НИМ! - рішуче сказав чоловік і попрямував до дверей, що були за плечима ангела.

- Воля ваша, - сказав ангел. - Але на вас чекає цікава несподіванка.

- Яка? - спитав чоловік.

- Він - чорний, - посміхнувся ангел.

Коли потрапимо «туди», приготуймося до несподі-ванок.

ТАТО ПІД ЛІЖКОМ

Коли я була мала, тато для мене був чимось на зразок світла в холодильнику. І тато, і світло були в кожному домі, але ніхто напевно не знав, що вони робили, коли за ними зачинялися двері.

Мій тато виходив з дому кожного ранку, а ввечері, коли повертався, був дуже щасливий, що знову нас бачить. Він єдиний міг відкривати консервні банки, коли іншим це не вдавалося. Тільки він не боявся іти сам до пивниці. Коли голився, то часто ранився, але це нікого не вражало, ніхто не цілував його, аби полегшити біль.

Коли падав дощ, тільки він підганяв машину до вхідних дверей. Коли хтось був хворий, він йшов купувати ліки. Він ставив пастки на мишей, він обрізав троянди біля дверей, щоб вони не ранили нас своїми колючками. Коли мені подарували перший велосипед, він їхав біля мене багато кілометрів, аж поки я навчилася сама.

Я боялася інших батьків, але не свого. Одного разу я зробила йому чай. Це була тільки гаряча вода з цукром, але він, сидячи в моєму кріселці, попивав його і дуже хвалив.

Коли ж я бавилася ляльками, лялька-мама мала багато роботи. Натомість для ляльки-тата я не мала жодної, і вона казала моїми устами: «Ну, тепер іду працювати», - і я кидала її під ліжко.

Одного ранку, коли мені було девять років, мій тато не встав, щоб іти на роботу. Його завезли до лікарні, де на-ступного дня він помер. Я пішла до своєї кімнати і пошу-кала ляльку-тата під ліжком. Стерла з неї порох і поклала на ліжко.

У моїй уяві мій татко ніколи нічого не робив. І я не ду-мала, що його смерть завдасть мені такого болю. Ще й до сьогодні. Не знаю чому.

Ерма Бомбек

Одна пані зі смутком казала: «Вже кілька років, як помер мій батько, і ще дотепер шкодую, що ніколи не сказала йому: “Тату, я люблю тебе”».

ТРИ ЖАБКИ

Якось три цікаві жабки вирішили ознайомитися зі сві-том. Недалеко від їхнього ставка розташувався великий хутір. І вони почали своє відкриття світу від току. Але дві курки побачили жабок і, щасливі, що мають нову поживу, кинулися на них з гострими дзьобами.

Однак жабки були моторні й відважні. Якраз тоді се-лянин поставив біля дверей відро з молоком. Два великих стрибки - і три жабки були вже в молоці. Спершу відчуття новизни викликало в них радість і бадьорість. Потім поча-ли журитися: їм треба якнайшвидше вибратися звідти! Розлючений господар - страшніший від курки.

Одна спроба, друга, третя... але стінки відра були надто слизькі.

Перша жабка була фаталістка: вона підстрибувала кілька хвилин, а потім сказала:

- Ми звідси ніколи не вийдемо. Нам - кінець.

Перестала плавати й стрибати, і втопилася.

Друга жабка була вчена, мудра, мала велику теоретич-ну підготовку з плавання і плигання, знала фізичні закони. Скоро виконала всі обчислення, знайшла відповідну формулу й стрибнула. Але не помітила ручки і сильно вдарилась головою. Втративши свідомість, вона впала на дно відра та й втопилася.

Третя жабка ані на хвилину не переставала плавати, напружуючи усі свої сили. Від її енергійних рухів молоко збилося в масло, слизьке, але тверде, і вона зуміла виско-чити з відра.

Африканське прислів’я каже:

«Щоранку в Африці пробуджується один лев.

Він знає, що має бігти швидше від газелі, щоб зловити її, або вмерти з голоду.

Щоранку в Африці пробуджується одна газель.

Вона знає, що має бігти швидше від лева або має вмерти.

Щоранку, коли ти пробуджуєшся,

не питайся, чи ти лев, чи газель, але біжи, біжи».

Ніколи не трать надії, що би не трапилося. І працюй.

38 ЩрвСНА

УТІКАЧ

Юнак, втікаючи від жорстокого ворога, потрапив до од-ного села. Селяни чемно прийняли його і показали надійну криївку. Наступного дня прийшли воїни, що гналися за ним. Вривалися до хат, обшукували горища і пивниці, а потім зібрали всіх людей і начальник воїнів сказав:

- Спалимо ціле село і повбиваємо всіх чоловіків, якщо завтра не видасте втікача.

Сільський війт з болем у серці роздумував: видати того юнака,чи приректи на смерть своїх людей. Ввечері він узяв Біблію і почав читати, сподіваючись знайти в ній відповідь. І аж на світанку вичитав такі слова: «Краще, щоб помер один чоловік, ніж мав би загинути увесь народ». Закрив Біблію, покликав воїнів і вказав їм на криївку того юнака.

Коли воїни забрали втікача і повели його убивати, в селі почалося велике свято, тому що війт врятував життя селян. Але сам війт не брав участі в тому святі. Пригнічений своїм вчинком, він залишився вдома. Вночі уві сні йому явився ангел і спитав:

- Що ти зробив?

- Я видав утікача його ворогам, - відповів війт.

- А знаєш, що ти видав Месію? - запитав далі ангел.

- Як я міг це знати? - відповів дуже засмучено війт.

- Якби ти, замість читати Біблію, відвідав того юнака і подивився йому в очі, то впізнав би Його.

Небо ледь сіріе. До міста їде автобус, повний робітників і студентів. Вони сидять один біля одного в зимовій одежі, дрімаючи під монотонне гудіння мотора. Ніхто не говорить. Щодня бачаться, але воліють заховатися за свої газети або дрімати.

Нараз чути голос:

- Увага! Увага!

Шелест газет, голови піднімаються.

-До вас звертається водій.

Мовчанка. Всі дивляться в бік водія. Його голос зву

чить авторитетно.

- Всі, всі відкладіть газети.

Газети поволі опускаються.

- Тепер погляньте на своїх сусідів.

Усі слухаються голосу. Дехто посміхається.

- Тепер повторіть за мною: «Добрий день, сусіде!» Голоси спочатку слабі, невпевнені, потім жваві. Біль-шість подає один одному руку, дехто навіть обнімаєть-ся. Усі в автобусі починають розмовляти між собою.

Добрий день, сусіде!

ДИКИЙ КІНЬ І ПРИРУЧЕНИЙ

Якось дикий кінь зустрів прирученого і почав ганьбити його за рабство. Але той твердив, що він - вільний, як вітер.

- Якщо так, - сказав дикий кінь, - тоді для чого служить те знаряддя, що маєш між зубами.

- Це - уздечка, - відповів приручений кінь. - Один з найкращих засобів, що дає силу.

- Так, але що означають ті паски, які прив’язані до неї?

- Вони не дають їй випасти мені з рота, коли я надто лінивий.

- А що скажеш про сідло? - питав далі дикий кінь.

- Часто полегшує мої муки, - відповів приручений кінь. - Коли сили зовсім покидають мене, я сідаю в нього і їду верхи.

Нема нікого гіршого від раба, який цілує свої кайдани, і від людини, яка вибачає собі недобрі звички, в ’язнем яких вона є.

Ніхто не є вільним, якщо не є паном самого себе.

АСТРОНОМ

Одного разу приятель вказав мені на сліпця, що, як звичайно, сидів під церквою.

- Дивись, - це наймудріша людина нашого краю, - сказав мені приятель. Я підійшов до сліпця, щоб привітатися з ним.

Поговоривши трохи, я спитав його:

- Вибачте за моє запитання, але відколи ви сліпі?

- Від народження, - відповів той.

- А яку дорогу ви собі вибрали в житті?

- Я - астроном.

Сліпець поклав руку на свої груди і сказав:

- Спостерігаю, досліджую всі ці сонця, місяць і зорі.

X. Жибран

Жінка, хвора на рак, вирішила присвятити свої ос-танні дні тому, щоб пізнати себе.

У своєму щоденнику вона написала: «Я почала заста-новлятися над своїми думками, над предметами, що вибираю, над книжками, що читаю, над людьми, яких люблю, і побачила, що все це - відблиск мене і свідчить про мене. Так я пізнала дивну особу - саму себе. Те, що найкраще я усвідомила, довідавшись, що маю покинути все це, — є факт, що єдина річ, якою я справді володіла, була я: та, ким я є. Вмираю від раку, але я ніколи не була такою живою і так сповненою щастя».

Іжсшш,

ХОДИ ДО МЕНЕ

Коли маленька Аріяна облишила свої гарні ходунки і почала робити перші самостійні кроки, то часто падала й оббивала собі колінця, що, зрештою, буває з усіма дітьми Аріяниного віку.

Її мама розкривала тоді обійми і кликала:

- Ходи до мене!

Мала дріботіла до неї непевними крочками, забиралася на коліна і притулялася до матусиних грудей.

Мама питала:

- Ти моя дівчинка?

Аріяна, ще плачучи, ствердно кивала голівкою.

Далі матуся питала:

- Ти мій найдорожчий скарб?

Дівчинка погоджувалася, та вже усміхаючись.

Врешті мама казала:

- Люблю тебе дуже-дуже, дужче, ніж усе на світі!

Після обопільних усмішок і пестощів Аріяна готова була

долати нові й нові перешкоди.

Коли минав їй п’ятий рік, вона і далі хотіла бавитися у гру під назвою «Ходи до мене» - тоді, як розбивала колін-це, як почувалася ображеною або як просто хотіла сказати матусі «добрий день» чи «надобраніч».

Якось мамі довелося переживати дуже скрутні хвилини.

Була до краю змученою, знервованою. Мусила допома-гати чоловікові, опікуватися двома синами-підлітками та п’ятирічною донечкою, ще й у хатню роботу впрягатися. Як тільки дзвонив телефон або хтось у вхідні двері - це означало чергову працю, що вимагала негайного виконан-ня. По обіді сталася криза. Жінка втекла до своєї кімнати, щоб дати волю сльозам.

Аріяна побігла за нею. Забігши до кімнати, промовила:

- Ходи до мене!

Притулилася до мами, пальчиками торкнулася її сльо-зами зрошених щік, а тоді спитала:

- Ти моя мамуся?

Мама, плачучи, підтвердила кивком голови.

- Ти мій найдорожчий скарб?

Жінка знову кивнула, та вже з посмішкою.

-1 я люблю тебе дуже-дуже, дужче, за усе на світі! Усмішки, обійми, пестощі - й ось матуся готова знов до жертовної праці.

Хто дарує любов - той любов отримує.

БЛАКИТНА ПІР’ЇНА

Бедуїн-кочовик, що проживав у Синайській пустелі, по кількох роках, проведених у тісному міжгір’ї, постановив спуститися в долину.

Розібрав шатро, ретельно спакував майно і завантажив на вірного свого верблюда.

Жердини, кілочки, полотнища, стільчики, постіль, оде-жа, посуд - все було старанно укладене і міцно припасоване до горбів нещасної, терплячої тварини.

Перш ніж вирушити в дорогу, чоловік уважно оглянув місце, де стояв намет, аби упевнитись, що нічого не забув. Відтак на піску, поміж каміння, зауважив прегарну блакитну пір’їну, подаровану йому кілька років тому.

- Треба забрати, - вирішив бедуїн. Підніс і поклав її на скарб, розміщений між горбами верблюда.

Та щойно пір’їна опинилася на купі пожитків, верблюд став осідати донизу. Повалився на бік - і сконав.

- Що за паскудний верблюд! - викрикнув розлючений бедуїн. - Через одну пір’їну помер...

Нерідко й ми поводимось, як той бедуїн. Коли хтось ображається, виявляє своє незадоволення, ми дивуємось: «Через таку дрібницю?» Забуваємо про тягар болючих образ і прикрощів, який людина може зносити місяцями, а той роками...

КАСКА

Окопи з часів Першої світової війни спотворюють дику красу гірських краєвидів, неначе шрами людське обличчя.

Схили гір пориті ровами, насипами, підземними ходами з отворами, крізь які проглядає окраєць неба, є подібними до пекельних келій з віконцями. Проклятий спадок, що залишився після безглуздої воєнної авантюри! Іржаві бля-шанки, рештки ковдр, мішків, скринь та кілька геть пото-чених іржею рушниць.

Дата добавления: 2015-05-23