Визнання голодомору геноцидом 3 страница

місцях, відхилення від генеральної лінії партії.

В другій половині 1938 р. відновили свою пильність «трійки» в Україні,

хоча до 13 травня вони вже повністю вичерпали відведені їм згори «ліміти» і

засудили 36,000 громадян. Однак на цей період ще залишилось 22,272

заарештованих. Тому НКВС УССР клопотався перед своїм московським

керівництвом про продовження дії «трійок» в Україні та дозвіл засудити за

першою категорією ще 35,000 громадян.

Всі ці прохання були повністю задоволені. В червні 1938 р. в усіх

обласних управліннях НКВС УССР затверджувався персональний склад «трійок»,

а у вересні злочинний конвеєр був вже на повному ходу. З архівних

матеріалів довідуємося, що з 19 вересня до 14 жовтня 1938 р. «трійками»

УНКВС було засуджено 26,476 громадян, з них за першою категорією – 22,508,

за другою – 3,968 громадян[40].

Після анексії території Західної України, Північної Буковини і

Бессарабії та поширення більшовицької державності, увесь молох репресій був

перенесений на населення цього краю, яке десятиліттями вело національно-

визвольну боротьбу за Самостійну Соборну Українську Державу.

Основні зусилля репресивно-каральних органів тоталітарного радянського

суспільства були спрямовані на фізичне винищення підпілля ОУН та її

збройного формування – УПА. При цьому планомірно впроваджувались та

використовувались підступні методи діяльності НКВС-НКДБ-МДБ у формі

спеціальних провокативних груп з метою спаплюження самої ідеї національно-

визвольної боротьби українського народу. Вони супроводжувались масовими

депортаціями населення у віддалені регіони імперії, цинічними діями МДС для

знищення Української Греко-Католицької Церкви, що завжди відстоювала ідеали

національної державності, про що автор детально розповів на сторінках

згаданого наукового дослідження.

Сотні тисяч громадян України були репресовані каральним апаратом

більшовицької державності в роки Другої світової війни та у повоєнний час,

коли репресії розглядалися як один із основних приводних пасів внутрішньої

політики радянського тоталітарного суспільства. Лише смерть Сталіна, арешт

Л. Берії та його поплічників дозволили зробити певні кроки на шляху до

лібералізації заідеологізованого суспільства кратократії, але Україна й

надалі продовжувала залишатись на колоніальному становищі в складі

радянської імперії ще довгі роки комуністичної темряви.

Сьогодні ми повинні сповна засвоїти ці трагічні лекції нашої гіркої,

сфальшованої історії, щоб в умовах розбудови національної державності

український народ не повторив фатальних помилок попередніх поколінь, вкотре

не дав себе ошукати і втратити Українську Державу, що здобута дуже дорогою

ціною життя буйного цвіту її волелюбної нації.

Висновок

Отже, наприкінці 20-х рр. органи ДПУ приступають до фізичного знищення

української науковоїтворчої інтелігенції, учасників Української

національної революції. У червні 1929 р. у Харкові було розстріляно

колишнього генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника і ще вісьмох чоловік,

які були звинувачені в організації таємного терористичного підпілля. З

метою штучно розпалити боротьбу проти «націоналістичних» настроїв у 1929-

1930рр. каральні органи сфальсифікували процес над неіснуючою «Спілкою

визволення України» (СВУ). Основними звинуваченими стали відомі українські

вчені, письменники, політичні діячі колишньої УНР, що брали активну: участь

в українському національно-культурному відродженні. Серед них були віце-

президент ВУАН, заступник голови Центральної ради в 1917 р. С. Єфремов,

академік М. Слабченко, історик Осип Гермайзе, педагог В. Дурдуківський,

письменники Л. Старицька-Черняхівська, А. Ніковський, що був міністром

закордонних справ УНР, колишній голова уряду УНР В. Чехівський. У березні -

квітні 1930 р. у Харкові закінчився судовий процес над 45 членами «СВУ», що

були засуджені до різних строків тюремного ув'язнення. Згодом більшість з

них рішенням так званих сталінських «трійок» було розстріляно.

Після процесу над «СВУ» в республіці було «відкрито» цілу мережу

«ворожих контрреволюційних організацій». Серед них «Український

національний центр», «Українська військова організація». Репресії цього

періоду не обминули і релігійне життя: у січні 1930 р. була ліквідована

Українська автокефальна православна церква. Ліквідуючи найосвіченішу,

інтелектуальну верству населення України, комуністичний режим позбавляв

народ історичної самосвідомості, прагнув зробити його слухняним.

Масштабного характеру на межі 20-30-х років репресії набули і серед

соціальних низів, насамперед серед численної верстви українського населення

- селянства. Проведення насильницької суцільної колективізації

супроводжувалося фізичним знищенням десятків тисяч селянських родин,

звинувачених у «куркульському саботажі». Другий період масових сталінських

злочинів супроводжувався вже тотальним знищенням українського селянства, що

зазнало багатомільйонних жертв під час штучно організованого голоду 1932-

1933 рр. Голодомор збігся у часі з каральними акціями проти партійно-

господарських кадрів республіки, що обвинувачувалися в «націонал-

ухильництві». У 1933 р. в Україну з Москви прибув П. Постишев, який разом з

головою ДНУ УСРР В. Балицьким розгорнув масовий терор, «партійну чистку». 7

липня 1933 р. покінчив життя самогубством звинувачений в націоналістичному

ухилі М. Скрипник. 13 травня того ж року також трагічно обірвав своє життя

М. Хвильовий. Заарештовано О. Шумського та десятки комуністів, що поклало

край сподіванням на продовження політики українізації.

Кульмінацією другої хвилі сталінських репресій стали події після

вбивства С. Кірова у Ленінграді 1 грудня 1934 р. Втрата вірогідного

суперника в боротьбі за владу виявилася надзвичайно своєчасною для

Генерального секретаря ЦК ВКП(б). Він дістав підставу для розгортання

масового фізичного терору проти «ворогів народу». Сталін шляхом страху і

насильництва остаточно утверджував свою абсолютну політичну владу. В країні

було знято навіть декоративні залишки юриспруденції й організовано

Надзвичайні комісії військової колегії Верховного Суду СРСР («трійки») як

органи позасудових репресій. Українське республіканське керівництво на чолі

з С. Косіором, П. Постишевим та іншими заходилося ретельно вичищати Україну

від «терористичних формувань». У грудні 1934 р. було розгромлено

«Український центр білогвардійців-терористів», в 1935 р. відбулися процеси

над міфічними «Всеукраїнським боротьбистським центром», «Націоналістично-

терористичним центром», «Блоком українських терористичних груп»,

«Троцькістсько-націоналістичним терористичним блоком». У 1936 р. були

сфабриковані справи «Українського троцькістського центру», «Соціал-

демократичної партії України».

Уступна й остання напередодні другої світової війни хвиля масових

репресій офіційно розпочалася після пленуму ЦК ВКП(б) у лютому - березні

1937 р. і дістала назву «єжовщина» (за прізвищем наркома НКВС М. Єжова).

Так званий «великий терор» 1937-1938 рр. був спрямований проти усіх

соціальних верств населення країни, в тому числі проти партійно-державно-

господарської номенклатури, військових командирів. Сталін намагався таким

чином позбутися небажаних свідків свого кривавого шляху до лідерства,

винищити «стару партійну гвардію» і розчистити місце новій бюрократії, щоб

була вдячною і покірливою запорукою його необмеженої влади.

Україна постраждала від цього «полювання на відьом» більше, ніж інші

республіки. Служіння Сталіну вірою і правдою впродовж багатьох років не

врятувало місцеве партійно-державне керівництво. Серед репресованих були

організатори Компартії України Е. Квірінг, В. Затонський, Ю. Медведєв,

колишні голови українського уряду X. Раковський, В. Чубар, П. Любченко

(загинув за загадкових обставин). З 62 членів ЦК КП(б)У, яких було обрано

XIII з'їздом комуністів республіки в червні 1937 р., були звинувачені у

ворожій діяльності 55 чоловік. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У було

репресовано 10, з 5 кандидатів у члени політбюро - 4. Загинули всі 9 членів

оргбюро ЦК КП(б)У, включаючи одного з головних організаторів попередніх

репресій - С. Косіора.

Об'єктом звинувачень у цей час став командний склад армії: в 1937 р.

було репресовано офіцерські кадри Київського і Харківського військових

округів на чолі з командуючими І. Якіром і І. Дубовим. Більшість керівних

армійських посад довелося заміщати людьми, які не встигли здобути навіть

початкової військової освіти, що негативно позначилося на боєготовності

Червоної армії напередодні другої світової війни. Тотальний терор в 3 0-х

рр. торкнувся усіх верств населення і супроводжувався насадженням в

суспільстві атмосфери страху і підозрілості, моральним стражданням людей,

яких спонукали займатися доносом, наклепницькими заявами, ідеологічним

тавруванням на сторінках газет, журналів, книг, зборах і мітингах.

Фізичне, духовне, моральне знищення населення власної країни

наприкінці 20-х - у 30-ті роки сталінським режимом поставило його на рівень

найжорстокіших і найкривавіших у світовій історії і суттєво вплинуло на

подальшу долю радянського суспільства, українського народу.

Мордуючи селянство голодомором, комуністичний режим ні на мить не забував і про інтелігенцію, яка очолювала процеси українізації, стимулювала національну самосвідомість українського народу, а відповідно й прагнення реального суверенітету. Цілеспрямована боротьба проти української національної інтелігенції, насамперед тієї, яка брала активну участь у національно-визвольних змаганнях 1917—1921 рр. та українізації, видатних діячів науки й культури, розпочалася вже наприкін. 1920-х років. її першими наслідками стали викриття згадуваного вже "національного ухилу" в КП(б)У, розгром міфічних "Українського національного центру", "Польської організації військової", "Блоку українських націоналістичних партій", "Всеукраїнського боротьбистського центру", "Троцькістсько-націоналістичного блоку" та ін. Застосовуючи фіг зичний і психологічний терор, каральні органи змушували своїх жертв визнавати членство у цих сфабрикованих "таємних антирадянських організаціях" на показових судових процесах.

19 квітня 1930 р. особливий склад Верховного суду УСРР виніс вирок у справі "Спілки визволення України" (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Із загальної кількості заарештованих для проведення показового процесу над "ворогами народу" було виділено 45 знакових постатей — провідних учених, письменників, діячів культури. Серед них академіки С. Єфремов та М. Слабченко, науковці А. Ніковський, Й. Гермайзе, церковний діяч В. Чехівський, письменниця Л. Старицька-Черняхівська. Разом з ними до судової відповідальності притягувалися молоді люди, яким інкримінували членство в юнацькій організації СВУ — "Спілці української молоді". Згідно з документами звинувачення, СВУ — СУМ мали організації у всіх головних містах України і ставили за мету за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників, відокремити Україну від СРСР і утворити Українську самостійну державу. Незважаючи на те, що конкретної вини не було встановлено, підсудні одержали від 2 до 10 років ув'язнення, а згодом були знищені. Всього під час процесу і після нього за звинуваченнями в причетності до СВУ було репресовано бл. 30 тис. осіб, переважно інтелігенція і студентство. Один зі слідчих у справі СВУ С. Брук цинічно заявив; "Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо!"

Після процесу СВУ погром української інтелігенції продовжився. У зв'язках з СВУ звинуватили ієрархів Української автокефальної православної церкви. Як наслідок, у січні 1930 р. УАПЦ змушена була само розпуститися, а митрополита М. Борецького, десятки єпископів та сотні священиків незабаром заслали до таборів.

Наступного року значну частину інтелігенції на чолі о М. Грушевським було звинувачено у належності до вже іншої "ворожої організації'" — "Українського національного центру". Жертвами брехливих звинувачень стали 50 осіб, яких засудили на строк від трьох до шести років. (У 1934—1941 рр. 33 з них знов засудили за "антирадянську діяльність" і "шпигунство". 21 особу розстріляли, 12 отримали нові строки. Більшість із них померли в таборах.) М. Грушевського як керівника "бойової націонал-фашистської організації" та "теоретика буржуазного націоналізму" вислали до Росії, де він 24 листопада 1934 р. помер за загадкових обставин. Почалися гоніння проти Всеукраїнської академії наук: було введено цензуру на її видання, закривалися найдіяльніші секції, виганялися й піддавалися репресіям т.зв. буржуазні націоналісти.

З особливою силою нова хвиля репресій охопила українське суспільство після того, як у січні 1933 р. Сталін призначив особистим представником в Україні П. Постишева. Разом з ним прийшли новий голова Об'єднаного державного політичного управління (ОДПУ) — В. Балицький і тисячі російських функціонерів. Постишеву було доручено завершити колективізацію, провести чистку в компартії та припинити українізацію. У міру того як набирало обертів правління нового сталінського опричника в Україні, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової української інтелігенції, що з'явилася у 1920-ті роки. За даними О. Субтельного, з 240 українських письменників тоді зникло 200; із 35 вчених-мовознавців знищили 62. Декілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з'їзд, заарештували і розстріляли. Оголошували шпигунами і заарештовували філософів, художників, редакторів. Деякі діячі, не бажаючи зректися своїх поглядів, накладали на себе руки, як це зробили М. Скрипник та М. Хвильовий. Загалом, за деякими даними, у Радянській Україні в 1930-х роках було ліквідовано майже 80 % творчої інтелігенції, що дає підстави назвати цей період "розстріляним відродженням".

Репресії проти української інтелігенції нерідко підтримували й українські націонал-комуністи, але незабаром настала і їх черга. У 1932 р. ЦК ВКЩб) звинуватив КП(б)У в толерантності до українського "націоналістичного ухильництва". У результаті боротьби проти націоналізму чисельність республіканської парторганізації за кілька років зменшилася удвічі. До жовтня 1933 р. зі своїх посад було усунено 80 % секретарів парторганізацій і 75 % усіх чиновників у місцевих радах. Виключення з партії та звільнення з роботи тягнуло за собою арешт і розстріл, у кращому випадку — вислання й ув'язнення в таборах. На зміну десяткам тисяч репресованих українських керівників прибували кадри з Росії та інших радянських республік.

Якщо репресії кінця 1920-х — першої пол. 1930-х років були насамперед спрямовані проти українців, то терор 1937—1938 рр. охопив увесь Радянський Союз і мав на меті змести всіх реальних та уявних ворогів комуністичного режиму. У той час репресіям піддавалися не лише керівні особи, а й робітники, колгоспники, інтелігенція, військовослужбовці й навіть діти "ворогів народу". Суспільство дедалі глибше занурювалося у трясовину страху, розпачу, деградувало морально. За особистою вказівкою Сталіна від імені ЦК ВКЩб) заарештованих піддавали тортурам. Так, у підмосковній тюрмі "Сухановка" існувало не менше 52 видів катування.

Не витримуючи нелюдських мук, жертви давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих, і навіть на рідних. Так забезпечувалася нова хвиля арештів.

Нерідко масові страти в'язнів приурочувалися до певних більшовицьких дат. Так, 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 р. на виконання постанови політбюро ВКП(б) напередодні 20-річчя Жовтневого перевороту капітан НКВС М. Матвєєв в урочищі Сандармох на півдні Карелії власноруч виконав смертні вироки 1111 в'язням Соловецького табору особливого призначення. Серед них були бл. 300 вихідців із України: історик М. Яворський, поет-неокласик М. Зеров, режисер Л. Курбас, драматург М. Куліш, міністр освіти УНР А. Крушельницькій з двома синами, письменники М. Ірчан, О.Слісаренко, В. Поліщук, П. Филипович, Г. Епік, В. Підмогильний.

Загалом із січня 1935 р. по червень 1941 p. у СРСР було репресовано 19 840 000 осіб, з них упродовж першого після арешту року були ліквідовані або померли від тортур 7 млн. Стосовно України, то прямі людські втрати в У PCP від репресій у 1927— 1938 pp. становили щонайменше 4,4 млн. осіб.

Масові репресії не тільки призвели до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, а й понівечили долю багатьох людей, пов'язаних родинними узами з репресованими, — т.зв. "членів сімей ворогів народу", сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не знає собі рівних у світовій історії. ВІН залишився в пам'яті людства під назвою Великого Терору.

Дата добавления: 2015-05-23