Леви-Провансаль Е. Арабская культура Испании. -- М. Наука, 1967. 4 страница

Арабська держава, яка поглинула такі несхожі території і простяглася від Інду до Гібралтара, в середині VIII століття почала розчленовуватися на окремі складові частини. Це було пов'язане з тим, що влада сирійських халіфів Омейядів була повалена Абул-Аббасом, який спирався на Іран, що належав арабам. За його ім'ям заснована ним династія одержала назву Аббасидів. Центр халтіфату перемістився з Сирії на береги Тигру і Євфрату. Була перенесена і столиця із Дамаска в Багдад. Зміна династії супроводжувалась жорстокою розправою з Омейядами, аж до їх повного фізичного знищення, Лише одному з членів цієї сім'ї Абдаррахману вдалося врятуватися після тривалих поневірянь в Іспанії. Абдаррахман поставив собі за мету створити на півострові самостійну державу, незалежну від багдадського халіфа. Для цього він почав вербувати собі прихильників. У першу чергу до нього приєдналися іспанські сирійці. Проте в Іспанії були і прихильники Аббасидів на чолі з еміром Юсуфом. Тому Абдаррахман змушений був завойовувати Іспанію, хоча сирійці і визнали його за еміра в 755 році.

Абдаррахман переміг Юсуфа, але мир в арабській Іспанії ще не наступив. 32 роки правління Абдаррахмана були сповнені війнами: його не визнали кайсити, бербери і шейхи інших племен і заперечували владу нового незалежного еміра. Та все ж Абдаррахман спромігся досягти успіху.

Багдадський халіф, позбавлений можливості через далеку відстань безпосередньо втручатися в іспанські справи і укріпити там свою владу, звернувся за підтримкою до імператора Карла Великого, з яким він був у дружніх стосунках. Карл Великий із задоволенням відгукнувся на це прохання, розраховуючи дістати користь для своєї Імперії. Влітку 778 року, обігнувши Піренеї, він опинився біля стін Сарагоси. Але під час облоги міста Карл Великий отримав звістку про повстання саксів і поспішив з військами назад. Вже біля франкського кордону його війська зазнали нападу з боку войовничих басків. Загін потрапив в облогу і відбулася кривава сутичка, в якій загинув Роланд, граф Бретонський. В XI столітті цей епізод ліг в основу знаменитої "Пісні про Роланда", яка користувалася великою популярністю як одна з пам'яток художньої творчості середньовіччя. Кінець кінцем Абдаррахман узяв гору над сво­їми противниками і дістав загальне визнання як самостійний емір не лише в Іспанії, але і з боку багдадського халіфа. Столицею він зробив Кордову.

Виникнення в Іспанії могутньої арабської держави доводило, що поява нових завойовників на півострові дала вихід з тієї кризи, в якій знаходилась вестготська монархія в останій період свого існування. Араби і африканські маври заволоділи основною економічною базою півострова з квітучими і благодатними землями, з великими міськими центрами — спадщиною вестготських і римських часів. Самі араби як народність були на ранньому ступені свого зростання, але вони були дуже життєздатною силою, яка сприйняла багату спадщину грецької та східної культури. З приходом арабів внутрішнє становище в Іспанії ще більше ускладнилося: до місцевої класової боротьби та до соціальних протиріч додався племінний і релігійний антагонізм самих завойовників.

На розвиток подальших подій дуже вплинув той факт, що основна маса трудящих груп населення романо-вестготського походження залишалася на місцях і підкорилася новому політичному режимові. На північ тікали, головним чином, панство і верховне духовенство. Серед завойовників керівна роль належала арабському панству, яке і утворило правлячу верхівку на півострові. Але поряд з чистокровною арабською аристократією Іспанію заселяли і бербери, власне маври, які стояли на більш низькому рівні розвитку. Звідси неминуче народжувалися протиріччя між арабами і маврами. Разом з тим маври становили основну військову силу Мордовського емірату.

Араби застали на півострові уже зовсім сформований феодальний порядок з чітким розподілом на класи і групи. Тому затвердження завойовників в Іспанії могло означати лише заміну одних феодальних панів іншими і боротьбу як між ними, так і між окремими прошарками серед арабів. Оволодіння майже всім півостровом з його прекрасними природними багатствами і з не менш багатим культурним минулим створило умови для подальшого розгортання феодальних відносин на території Іспанії.

Після смерті Абдеррахмана І (788 р.) на престол сів його син Хішам І, людина надзвичайно набожна і милосердна. Після нього правив Аль-Хакам, який підкорив своїй владі Толедо. Його спадкоємцем став Абдаррахман II, який продовжував війну з Толедо ще 8 років. взагалі ж після смерті Абдаррахмана І протягом ста років зміцнення емірату і зростання могутності емірів йшли паралельно з тривалими міжусобними війнами. Політичний лад держави за формою являв собою деспотію східного типу, тобто верховним і необмеженим головою держави був емір, який призначав своїх міністрів і правителів окремих провінцій -- валі. Провінції розпадались на більш дрібні підрозділи і міста, в яких вся влада належала посадовим особам, що залежали від валі або губернатора. Еміри призначали собі наступників і в цьому відношенні емірат відрізнявся від вестготського королівства. В іншому система управління суттєво не змінилася і, не дивлячись на деспотичний характер влади емірів, їх держава, як і вестготська, підривалася кривавими міжусобицями і повстаннями. Досить часто центром невдоволення ставала столиця емірату Кордова, яка вже тоді вражала блиском і пишністю своїх будов, казковими багатствами, але разом з тим і соціальними контрастами, глибиною протиріч між вищими і нижчими верствами населення.

Найбільшим і серйозним осередком повстань протягом десятків років було місто Толедо -- колишня столиця вестготських королів. Тут переважало іспано-готське населення, так звані мосараби. Серед них було багато вихідців з нижчого стану, аж до звільнених рабів. Кастильське плоскогір'я, в центрі якого стояв Толедо, відокремлювало арабську Іспанію від північних держав, які були готові скористатися кожним зручним моментом, щоб розширити свої території і просунутись на південь. Між населенням Толедо і північними державами існувала взаємодія, яка являла небезпеку для арабів.

У 822 році на престол сів Абдаррахман II, правління якого відзначилося придворним блиском і пишністю, сприянням розвиткові наук і мистецтв, а також зовнішніми успіхами в боротьбі проти північних держав.

В останні роки правління і при його наступнику Магометі І класові протиріччя всередині емірату мали особливо заплутаний характер. Поряд з повстаннями в окремих землях, які боролися за свою незалежність, в самій Кордові виник рух, дуже своєрідний за формою. Слід сказати, що в другій половині IX століття півторавікове панування арабів на півострові почало приносити плоди. Країна економічно розвивалась. Сільське господарство, промисловість, торгівля втягували обидві складові частий населення -- весттотську і арабсько-берберську у вирішення загальних господарських проблем. Давалась взнаки і культурна перевага переможців над переможеними. Деякі християнські письменники того часу жалкували за тим, що книги священного писання і сама латинська мова у великій зневазі. Всі в захопленні від арабських поем і романсів, наполегливо читають мусульманських богословів і філософів, не хочуть знати ніякої літератури, крім арабської, забули свою власну мову.

Економічне зростання країни при арабах, яке викликало розшарування населення, відсувало на задній план і правовірність як магометанську, так і християнську. Захоплення класичними письменниками, розвиток наук і загальний культурний підйом, що виявився в розквіті художньої літератури і мистецтва (в основному, архітектури) -- все це породжувало сумніви або байдужість до "релігії батьків і пращурів". Таким був настрій передових кіл суспільства, незалежно від національності. Але звідси стає зрозумілим, чому саме в цей час з'являються ревнителі "старої віри" як у християнсько-католицькому середовищі, так і в магометанському. Серед магометан ця течія фанатиків з'явилася раніше, а серед християн з особливою силою вона проявилася в другій половині IX століття. Центром руху стала Кордова, а виразником цієї течії був єпископ Євлогій, завзятий ненависник магометанства. Під його впливом утворилася значна група фанатиків, яка навмисне ображала мусульман, проклинала Магомета, висміювала магометанські обряди для того, щоб досягти переслідування і смерті, прийняття "мученицького вінця".

5. Кордовський халіфат.

У 912-961 роках країною правив Абдаррахман III, при якому арабська Іспанія досягла своєї найвищої могутності. На час вступу на престол нового правителя громадянська війна, яка тяглася десятками років, розділила країну, підвладну Кордовському емірату, на ряд відокремлених і незалежних земель. Здавалося, могутності володарів Кордови прийшов кінець.

Перші роки правління Абдаррахмана III пішли на ліквідацію тих провінцій і міст, що відокремилися. Емір рішуче діяв не лише проти іспанців, але й проти власного арабського панства, яке укріпилося в окремих місцевостях і займалося пограбуванням і розбоєм. Всі їхні укрілення були взяті, і влада еміра встановилася в усій південній Іспанії. Абдаррахман III проводив енергійну політику: здібний політик і талановитий військовий, він за короткий час підкорив всіх ворогів центральної влади. Згодом емір перейшов до завоювань більш північних провінцій. У 930 році він взяв Бадахос значний центр опору в Естремадурі. Залишалось лише місто Толедо, яке здалося після важкої дворічної боротьби. З 932 року вся країна знаходилась у цілковитому підпорядкуванні у Абдаррахмана III.

Зовнішні успіхи, підкорення Мавританії, поряд з вдалим кінцем внутрішньої боротьби підняли авторитет монарха на недосяжну висоту. До цього часу Абдаррахман III, як і всі його попередники Омейяди, мав титул Еміра, тобто "сина халіфа", а найвищий титул халіфа був лише у Багдадського володаря, якому належала влада над священними для магометан містами Меккою і Медіною. Але в Х столітті міжнародне становище у великому арабському світі дуже змінилося. Влада багдадського халіфа обмежувалась лише одним Багдадом, в той час як могутність Кордовського емірату надзвичайно виросла. Прагнучи заснувати міцну абсолютну монархію, Абдаррахман III у 929 році видав наказ, в силу якого він повинен був називатися "халіф, володар вірних, захисник віри".

Успіхи Абдаррахмана III привернули до нього увагу всієї Європи. Він не лише створив велику армію, наслідуючи приклад своїх попередників, але й збільшив морський флот, який в період його правління став наймогутнішим флотом в Середземному морі. Всі європейські королі визнавали могутність Абдаррахмана III і прагнули укласти з ним союз. Арабська Іспанія перетворилась на політичний і культурний центр Європи.

З цього часу Кордовський халіфат вступає в період свого найвищого процвітання, який тривав ціле століття. Спадкоємець Абдаррахмана III Хакам II (961-976рр.) продовжував політику батька, особливо в галузі культури. Він також успішно вів війну спочатку з християнами півночі, а потім з повсталими африканцями. Військова могутність халіфату досягла апогею в період правління Хакама II і Хішама II (976-1009 рр.). Влада Халіфа в цей час спиралась на широку економічну базу, бо саме в першій половині Х століття Іспанія стала найбільшим центром торгівлі, однією з найбагатших і густонаселених країн світу. В усіх галузях господарського життя вона переживала небувалий розквіт. Так, в сільському господарстві поряд з традиційними культурами вирощувались нові, завезені з азіатського сходу: цукрова тростина, гранати, пальми тощо. Надзвичайно піднялась техніка сільського господарства: була створена прекрасна система зрощування, яка перетворила пустелі на квітучі поля. Особливо слід підкреслити розвиток вівчарства. Араби стали творцями особливої породи тонкорунних мериносів, які давали вовну високої якості.

Не менш вражає і могутній розвиток промисловості, в першу чергу рудної справи і металевого виробництва, а також текстильної промисловості -- суконної і шовкової. Набули Слави керамічні вироби, скло, папір, різні предмети розкоші. Особливе місце займало виробництво зброї всіх видів з прекрасним художнім оздобленням. Найбільшим центром торговельних операцій була Севілья.

Столиця халіфату Кордова за своїм багатством, пишністю і красою будов, храмів, палаців, фонтанів являла собою восьме чудо світу, з яким тоді можна було порівняти лише Багдад. Населення міста становило, за повідомленнями письменників, 500 тисяч чоловік. У ній було 13 тисяч будинків, сотні храмів і палаців, громадських лазень, 28 передмість. Особливою славою користувався Кордовський університет, в якому навчались також і представники західноєвропейського феодального панства. Вже в ІХ-Х століттях арабська Іспанія була найбільшим центром вченості і освіти, мистецтва і культури, в той час як решта Європи перебувала в стані глибокої неосвіченності і відсталості в усіх сферах життя.

Останній період розквіту халіфату і початок його занепаду припадає на час диктатури Аль-Мансура (977-1002рр.). Як міністр Хішама її, сина Хакама II, він здійснив військову реформу, створивши могутню армію, до складу якої входили бербери і раби. За допомогою цієї армії йому вдалося сконцентрувати всю владу в руках халіфа і здійснити декілька загарбницьких експедицій проти християнських королівств.

Але майже одразу після смерті Аль-Мансура почалась політична криза в Кордовському халіфаті. А після смерті Хішама ІІІ (1031р.) він розпався на окремі королівства.

Перші такі королівства завились в XI столітті і найбільшими з них були Толедо, Бадахос, Сарагоса, Севілья і Гранада. Тут відбувались постійні міжусобні війни, і християнські королівства втручалися в їхні внутрішні суперечки і змушували мусульман сплачувати їм податки.

Християни впевнено просувалися на південь і в 1085 році зайняли Толедо. Боячись наступу християн, король Севільї звернувся по допомогу до берберських племен, войовничих і фанатичних жителів Марокко, альморавидів. І вони дійсно призупинили просування християн на південь і об'єднали Кордовський халіфат (Аль-Андалус) під своєю владою. Але їхня влада не була тривкою: економічні труднощі, соціальні конфлікти і переслідування євреїв і християн спровокували повстання. У 1145 році знову з'являються нові невеличкі королівства замість єдиної держави.

У 1170 році інший арабський народ альмохади замінили альморавидів на півострові і об'єднали дрібні королівства в єдину державу. Вони також зупинили експансію християнських королів і перемогли в 1195 році короля Кастилії в Аларкосі.

Військова держава альмохадів сприяла розвиткові торгівлі, і в період їхнього панування Севілья перетворилась на столицю Західного мусульманського світу. Але панування альмохадів викликало невдоволення основної маси населення через релігійну нетерпимість. І арабська Іспанія знову розпадається на невеличкі князівства і королівства. У другій половині XI століття таких держав уже налічувалося 23. Розпад могутньої арабської держави означав не що інше, як занепад, роздроблення влади в руках феодальної верхівки, падіння питомої ваги тих прогресивних сил, які раніше впливали на політику халіфів і забезпечували єдність і силу держави. Такою прогресивною силою були: міська група вільного населення, вільне селянство, а також раби і колони. У період занепаду вільні селяни підпадають під гноблення місцевих феодалів і опиняються в залежному становищі.

Скориставшись суперечками арабів, Кастилія, Наварра і Арагон об'єднали свої зусилля і в боротьбі з арабами одержали рішучу перемогу під Навас-де-Толоса в 1212 році. Ця перемога відкрила християнам Долину річки Гвадалквівір і сприяла падінню альмохадів. Дрібні арабські королівства уже були неспроможними протистояти просуванню християн на південь і в 1224 році на півострові залишилось лише одне арабське королівство Гранада, яке проіснувало два з половиною століття.

У такій ситуації відбувся новий вирішальний поворот у житті іспанського народу. Послідовна зміна володарів на півострові накладала свій відбиток на іспанську народність, яка формувалась. Держави римлян, вестготів, арабів, які виникали, росли, міцніли і занепадали, ставали здобиччю нових завойовників, а іспанське суспільство зберігало свою життєздатність і силу опору, що і проявилося у реконкісті. Іспанська нація формувалась і міцніла. І якщо для правлячої верхівки занепад означав загибель, то для іспанського суспільства в цілому періоди криз і зміна влади були складним процесом зростання. Кожний з трьох попередніх періодів -- римський, вестготський і арабський -- залишили після себе багату спадщину виробничих сил і високу культуру. У цьому відношенні панування арабів перевищило всі інші періоди іспанської історії. Країна сильно просувалась вперед у своєму економічному розвитку. Це дало вихід для трудящих мас з того неймовірно важкого становища, в яке їх поставили світські і особливо духовні керівні групи вестготської монархії.

Пояснення до теми:

1. Альморавиди -- назва династії і держави у Північній Африці (1050-1146). На 1090 р. держава включала Марокко, Західний Алжир, Західну Сахару, мусульманську Іспанію, Балеарські острови.

2. Альмохади -- назва династії і держави у Північній Африці (1146-1269). Держава Альмохадів утворена у процесі боротьби з Альморавидами. Найбільшою держава стала в 1161 р. при Абд-аль-Мумині. Розпад держави почався в період реконкісти.

Питання до теми:

1. Яку політику проводили мусульмани у період завоювання Іспанії?

2. Що ви знаєте про полководця Тарика?

3. Коли утворився незалежний емірат на Піренейському півострові?

4. Правління Омейядів. Які його особливості?

5. Кордовський халіфат. Що вам про нього відомо?

6. Причини занепаду халіфату.

Теми для самостійного опрацювання:

1. Як відбувалось завоювання Піренейського півострова арабами?

2. Роль Кордовського халіфату у розвитку національної культури народів Піренейського півострова.

Література:

1. Испания и Португалия. (Под ред. Петрова Н. А.) -- М.: ОгиЗ» 1947.

2. КорсунскийА.Р. История Испании IX -- ХІІІ веков. -М.:

Высшая школа, 1976.

4.Уотт,Какиал. Мусульманская Испания. -- М.: Наука, 1976.

Розділ V. Реконкіста.

1. Передумови реконкісти.

Починаючи із VIII століття, історичні шляхи Іспанії і решти Європи різко розходяться. На європейському континенті подальше формування феодалізму і пов'язане з ним утворення народностей знаходить своє відображення у розпаді великої імперії Карла Великого, із якої виділилися всі європейські нації. На Піренейському півострові хід подій відбувався Іншим шляхом завдяки тому, що вестготське королівство не виявило тієї життєздатності, якою відрізнялась сусідня франкська держава. і араби разом з африканськими маврами укріпилися на території колишнього вестготського королівства, відсунувши його жалюгідні рештки далеко на північ.

Період Кордовського халіфату був часом надзвичайного економічного, політичного і культурного розвитку Іспанії. і уже ця одна обставина не могла не видозмінити суттєво феодальні відносини, які склалися раніше на півострові. Саме Мордовський халіфат послабив гостроту кріпосницьких відносин попереднього періоду, відкривши простір суспільному розподілу праці. Але в цей самий час. протягом даного періоду і у сприятливих умовах продовжує формуватися іспанська народність.

Починаючи з XI століття, захисні функції християнських королівств Піренейського півострова змінюються на завойовницькі. Поступове просування християн на південь і завоювання арабських територій одержало назву "реконкісти", яка почалася в XI столітті і тяглася майже чотири століття. Реконкіста відбувалась у двох напрямках: боротьба з невірними і реставрація політичних традицій вестготської монархії. У реконкісті брали участь усі народи, які населяли Іберійський півострів, і лише після падіння Кордовського халіфату Іспанія могла почуватися вільною. Тільки двічі -- у кінці ХП і в кінці XIII століть — берберам (альморавидам і альмохадам) вдалося на деякий час об'єднати королівства халіфату, чим було загальмовано процес просування християн на південь.

Реконкіста -- це складний і глибоко суперечливий процес. Не можна уявити його як один ланцюг завойовницьких походів. Багатовікова боротьба між маврами і християнами мала той же історичний зміст, як і війни за території, і класова боротьба всередині окремих держав у решті Європи, що припадали на цю епоху. Це була боротьба двох великих коаліцій у межах одного і того ж феодального ладу, боротьба за оволодіння матеріальною базою півострова. На початок моменту реконкісти арабська Іспанія являла картину жорстокої боротьби між представниками панівного класу, який розпадався на окремі впливові роди. В силу цілого ряду причин іспано-арабський феодальний порядок вступив у таку фазу, яка не створювала необхідних передумов для економічного розвитку, в той час як північні іспанські держави продовжували повільно розвиватися по шляху оформлення феодальних відносин.

Реконкіста була масовим рухом на південь, який захопив усі верс­тви суспільства: не лише сеньйорів, але і жителів міст і сіл. Перших вабило на південь бажання земельних і матеріальних захватів, селянство шукало вихід із феодального гноблення, а для іспанського міста це відкривало широкі можливості розвитку як економічного, так і культурного.

Особливістю історичного розвитку Піренейських держав сталось те, що просування на матеріально багатий південь, освоєння всієї території півострова і оволодіння виробничими силами, успадкованими від маврів, з одного боку, створювали базу для економічного і політичного об'єднання країни, а з іншого боку, виявляли особливості окремих складових частин цього "загальнохристиянського" фронту, який сам роздирався глибокими протиріччями як між окремими землями, так і всередині кожної з них.

Основну причину виникнення реконкісти саме в XI столітті слід шукати на півночі Іспанії. Саме там намітився перелом у суспільному розвитку цих маленьких держав. Характерно, що і в решті Європи на те ж XI століття падає момент великого зрушення як в економічному, так і в політичному розвитку окремих країн. В основі цього перелому у феодальному розвитку Європи лежало відокремлення праці землеробів від праці промислової, села від міста. Цей процес суспільного розділення праці став показником економічного зростання в межах феодального ладу. Результатом такого розділення стало ускладнення картини суспільних відношень і загострення класових протиріч. В Іспанії цей загальноєвропейський перелом мав свої особливості, а щоб зрозуміти ці особливості, необхідно зупинитися на історії північних держав періоду існування Кордовського халіфату, який передував початковому моменту реконкісти, тобто XI століттю.

Протягом VПІ-Х століть північна частина півострова, яка уціліла від арабських завоювань, являла собою ряд невеличких територій, слабо пов'язаних між собою і відрізаних від зовнішнього світу уже в силу природних умов. Ці території складалися із королівства Астурії (спо­чатку із столицею в Ов'єдо, а потім у Леоні), Наварри та Іспанської Марки. Кожна з них у свою чергу складалась із ряду окремих земель, що тулилися в гірських ущелинах і долинах. Так, наприклад, Астурія вклю­чала в себе Галісію, Астурію і гірські землі басків; а Іспанська Марка, спочатку створена із земель, завойованих франками, на початку XI сто­ліття фактично стала незалежною і розпалась на окремі маленькі території, з яких у 874 р. утворилось графство Барселонське. Нарешті між верхньою і середньою течією річки Ебро і Піренеями намітилась і третя держава — Наварра і Арагон, із яких останній одержує перевагу і стає королівством з 1037 р.

На початку XI століття Санчо ПІ Великий, король Наварри, об'єднав усі християнські королівства. Але після його смерті держава розділилась на декілька окремих королівств, серед яких були Арагонське і Кастильське. Однією із визначних подій цього періоду було приєднання Толедського королівства до Кастилії і Леона Альфонсом VI (1072-1109рр.). Таким чином, кордони Леоно-Кастилії перемістилися від річки Дуеро до річки Тахо. Згодом були завойовані Саламанка, Авіла, Сеговія і Сорія. Арагонське королівство захопило Барбастро і Уеску.

Альфонс І (1104-1134рр.), король Наварри і Арагону, розширив кордони свого королівства до річки Ебро, захопивши Сарагосу. Прагнучи об'єднати всю християнську Іспанію, він одружився з дочкою Альфонса VI і королевою Кастилії і Леона Урракою, та панство і церква зробили все, щоб шлюб розпався.

Альфонс VII, син Урраки (1126-1157рр.), прийшовши до влади, оголосив себе імператором, чим ще більше роз'єднав країну. Після його смерті на території Іберійського півострова утворилося п'ять незалежних держав: Португалія, Наварра, Леон, Кастилія і Арагон. Із них лише Арагон об'єднався із графством Барселонським.

Ці роздроблені і роз'єднані держави, які займали вузьку північну частину півострова, економічно різко відрізнялися від арабської Іспанії, яка володіла найбільш родючими і багатими землями. Перевага натурального господарства, слабкий розвиток промислів, обмежений обмін, нестача необхідних засобів існування, відсутність постійних відношень із зовнішнім світом, набіги і спустошення норманів і маврів, часті голодовки та епідемії -- таким був загальний фон життя на півночі півострова. У VІІI-Х століттях у цих невеличких державах все нагадувало вестготські часи. Сюди тягнувся потік еміграції з півдня саме тих суспільних груп, які найбільше постраждали від арабського завоювання. Перш за все це представники духовенства, іспано-готське панство, яке не порозумілося з новим режимом. Панування фанатичного духовенства і постійна ворожнеча між окремими панівними родами створювали для місцевого селянства нестерпне становище. Особливо великою була роль католицької церкви, яка добилася цілковитого визволення від будь-яких податків, будувала монастирі і храми, виховувала свою паству у дусі виключної ненависті до невірних. Розвиток феодальних відносин тут продовжувався із тією лише різницею, що в державах північного узбережжя, із яких виділилося королівство Леон, а потім і Кастилія, помітна була сила опору з боку селянства, в той час, як на території Іспанської Марки, більш тісно пов'язаної з півднем Франції, ніж з півостровом, закріпачення селянства йшло повним ходом.

За час арабського панування стосунки між християнською північчю і мавританським півднем мали різний характер, але частіше ворожнечий. Боротьба йшла головним чином за проміжний простір між річками Дуеро і Ебро, з одного боку, і Тахо, з іншого. Тут і готувалася реконкіста, яка почалася в XI столітті. Але складалися і мирні стосунки: тривікове сусідство арабів не могло не відбитися на економічному розвиткові північних держав.

2. Перший етап реконкісти.

У Х столітті, коли Кордовський Халіфат знаходився на вершині своєї могутності, північні королівства були відсунуті до прибережних гірських хребтів. Але в XI столітті у співвідношенні сил на Піренейському півострові почали відбуватися великі зміни. На території колишнього халіфату у цей час знаходилося вже 23 окремих мусульманських держави, які перебували між собою у стані безперервної війни, між тим як північні християнські держави починають повільно, але неухильно розширювати території у південному напрямку. В результаті виникають нові державні утворення. Старе королівство Астурія з 923 р. перетворюється на королівство Леон, яке розширило свої кордони до річки Дуеро. Із складу цього королівства тоді у водорозділі між Ебро і Дуеро виділилося графство Кастильське із головним містом Бургос. У 1037 р. Кастилія стає королівством і в подальшому відіграє керівну роль у просуванні на арабський південь. До цього часу відноситься також виникнення Арагонського королівства і територіальне розширення графства Барселонського, яке одержало у XII столітті назву приципата Каталонського.

Це збільшення територій північних королівств, яке почалося, само по собі служило показником їхнього економічного зростання, установлення більш тісних зв'язків між окремими землями і більш тісних стосунків із європейськими країнами і арабською Іспанією.

Зовнішня історія реконкісти вимальовується у такому вигляді. Про­відна роль у просуванні на південь належала Леоно-Кастильському об'єднанню, інше ж — Арагоно-Каталонське -- було тісно пов'язане із середземноморським узбережжям і південною Францією і його доля в освоєнні мавританських земель виявилася значно меншою. В XI столітті боротьба йшла перш за все за панування на всьому великому Кастильському плоскогір'ї, яке відокремлювало північ від основної території маврів, півдня Іспанії.

Визначним етапом у цьому наступальному русі було повне оволодіння басейном річки Дуеро (включаючи і португальську частину ріки) при першому кастильському королі Фердинанді І (1037-1065рр.) і взяття Толедо його сином Альфонсом VI (1072-1109рр.) у 1085 р. Це означало утвердження в долині річки Тахо, тому що Толедо займало керівне становище в центральній частині Кастильського плоскогір'я. Саме з моменту його взяття і починається великий колонізаційний рух на південь. У подальшому, протягом ХІІ століття боротьба йшла із перемінними успіхами. Так, ще при Альфонсі VI, зразу ж після взяття Толедо, запрошеному до Іспанії вождю африканських маврів Юсуфу Альморавиду вдалося завдати жорстокої поразки в 1086 р. у битві біля Бадахоса об'єднаним силам Кастилії, Наварри і Арагону і об'єднати під своєю владою розрізнені мусульманські князівства. Володарювання фанатичних альморавидів різко погіршило становище християнської частини населення арабської Іспанії, мосарабів, і вони масами переселяються з Андалусії, Валенсії на береги Дуеро та Ебро, а ті, що залишилися на місцях, полегшили своїм опором тиранії африканських володарів просування іспанців на південь.

Дата добавления: 2015-05-23