КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Українські землі в системі міжнародних відносин Середньовічної Європи ХІV-ХVІ ст
Трьохсотріччя від 40-х рр. ХІV до 40-х рр. ХVП ст. - це доба, оповита серпанком забуття, сповнена таємниць іпарадоксів, що ніби випала з суспільної пам'яті: у нашій свідомості між Батиєвою навалою і Хмельниччиною, як правило, зяє промовиста порожнеча, хоча подіям, що відбувалися в той час, не бракувало ані драматизму, ані історичної величі. Причини цього парадокса слід шукати в реаліях постмонгольської епохи - руйнації традиційних підвалин життя, втраті національної державності, припиненні літописання. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II у 1340 р. польський король Казимир III Великий (1333-1370 рр., останній представник династії П’ястів ) напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку, звідки вивіз дві корони величезної вартості, оздоблені коштовним камінням і перлами, а також мантію і трон, але незабаром змушений був відступити. Правителем Галицької землі до 1349 р. став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович (1349-1385 рр.), зять Юрія II, який прийняв мову і звичаї місцевого населення. У боротьбі за галицькі землі, що йшла з перемінним успіхом, симпатії українців були на боці Любарта, але сили були надто нерівними. У 1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, а Казимир III проголосив себе "правителем королівства Русі". У 1370 р., згідно попередньої домовленості, Галичина перейшла під владу племінника Казимира ІІІ - угорського короля Людвіка І Великого (1342-1382 рр.), що одночасно став польським королем. А в 1387 р. Галицька_земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були остаточно приєднані до польської корони.
Належні раніше до Галицько-Волинської держави землі між Дністром і Прутом, у т.ч. територія сучасної Буковини, опинились у складі Молдовського князівства, що сформувалося саме в цей час. Поряд з румунською більшістю значну частину населення цього князівства становили українці, в устрої і правовій системі Молдовського князівства було чимало рис, які сформувалися у Галицько-Волинській державі, навіть грамоти господарів Молдови протягом тривалого часу укладалися по-українськи, а у церквах відправляли церковнослов'янською мовою з українською вимовою. Після вокняжіння Любарта Гедиміновича в 1340 р. на Волині впродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна перейшли також Київщина, Сіверщина та Поділля, в результаті чого майже вдвічі збільшилася державна територія Литовського князівства. Таке стрімке приєднання величезних земельних просторів було, безперечно, явищем парадоксальним, як, власне, і загальні темпи розвитку Литовської держави. У "Повісті минулих літ" литовські племена згадуються як північні народи, котрі дають данину Русі, збереглися й поодинокі відомості про воєнні походи руських князів проти литовців, на ті часи вони не мали будь-якої політичної організації. Разючі зміни відбулись у XIII ст., коли у Поніманні склалося нове державне утворення - Литовське князівство, першим правителем якого став Міндовг (1236-1263 рр.), названий у Галицько-Волинському літописі "самодержцем у всій землі Литовській". Фактором, який прискорив консолідацію литовських племен, був потужний тиск ззовні, з боку німецьких рицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників-литовців. Водночас піднесення Литви було зумовлене занепадом руських земель внаслідок монголо-татарського нашестя. З Батиєвою навалою назавжди пішли у минуле часи, коли, за висловом автора "Слова про загибель Руської землі" (XIII ст.), "Литва з болота на світ не показувалася".
Від самого початку Литовська держава не була етнічно однорідною - вже за часів Міндовга вона включала з себе Чорну Русь, головне місто якої Новгород-Литовський (сучасний Новогрудок) певний час навіть було столицею Литовського князівства. У другій половині XIII - на поч. ХV ст. ця держава зростала за рахунок східнослов'янських земель, котрі істотно переважали власне Литву як за своєю територією так і за рівнем соціально-економічного та політичного розвитку. Наслідком цього стало "зрущення" литовської правлячої династії й усього устрою молодої держави, яка увійшла в історію як Велике князівство Литовське і Руське. Не менш важливим було і те, що ще при Гедиміні (1316-1341 рр.) саме литовська держава стала центром антиординської боротьби, спираючись на її підтримку західно- і південноруські землі сподівалися скинути ненависне іго. Так у 30-і рр. ХІV ст. смоленський князь Іван Олександрович уклав з Гедиміном договір про взаємодопомогу, визнавши себе "молодшим братом", тобто васалом, литовського правителя. Розгніваний цим союзом хан Золотої Орди Узбек у 1339 р. відрядив на Смоленськ свою рать на чолі з Тавлубієм-мурзою, до нього приєднався московський князь Іван Калита. Зустрівши мужній опір смолян, підтриманих литовцями, татари і московити "стояша ратию у города не много дни, а города не взяша". 3 утратою ханом влади над Смоленщиною було покладено край поширенню влади Золотої Орди на західних руських землях. Після смерті Гедиміна, гарантувавши безпеку західних і північно-східних кордонів князівства, його сини Ольгерд (1345-1377 рр.) і Кейстут (1345-1382 рр.) висунули в 1358 р. програму об’єднання під своєю владою усіх балтських і руських земель, вона була спрямована передусім проти Ордена і Золотої Орди. У відповідь на пропозицію польського короля Казимира ІІІ, папи Климента VІ та імператора Карла ІV прийняти католицтво Ольгерд висунув умову ліквідації орденських володінь у Прибалтиці - він слушно запропонував, щоб Орден "розмістився в пустелях між татарами і руськими для захисту їх від нападів татар і щоб Орден не зберігав жодних прав у руських, але вся Русь належала литовцям".
У ті часи Золота Орда роздиралася кривавими міжусобицями, що були відомі як "велика зам'ятня". Протягом 1З59-1361 рр. у Сараї змінилося 7 ханів, а в 1362 р. внаслідок дій беклярибека Мамая монгольська держава розкололася по Волзі на дві ворогуючі частини. Аждо приходу до влади чингізида Тохтамиша у 1380 р. точилася напружена боротьба між сарайськими правителями і маріонетковими ханами Волзького Правобережжя. Ольгерд досяг компромісу з Сараєм і до літа 1362 р. здійснив інкорпорацію в формі кондомініуму (тривав до кінця 90-х рр.) Чернігово-Сіверщини та Київщини. На осінь 1362 р. склалася надзвичайно сприятлива ситуація для наступу литовських військ і на Поділлі. Після відбиття чергового походу хрестоносців Ольгерд привів відбірний загін на Поділля і особисто взяв участь у знаменитій битві з ординцями на Синіх Водах на чолі ополчення українських князівств. Володіння Литви були розширені до гирла Дніпра і Дністра. Здавалося, що лідерство на Русі назавжди перейшло до Гедиміновичів і в союзі з Твер'ю Ольгерд спробує закріпити цей успіх на московському Північному Сході. Але його становище, як і раніше, ускладнювала необхідність воювати "на два фронти". Тричі Ольгерд здійснював походи на Москву (1368, 1371 і 1372 рр.), але без особливого успіху, й зрештою змушений був визнати "вотчинні" права нащадків Калити на Володимирське княжіння, тобто розділив з ними Русь. Історія обмежила плани литовського правителя, і грандіозне завдання відродження давньоруської держави в колишніх і навіть ширших кордонах не було вирішене, наткнувшись на спротив північно-східних князівств, що згуртувалися навколо регіонального центру – Москви. Спадкоємець Ольгерда, що помер в 1377 р. у розпал боїв з хрестоносцями, - Ягайло, намагався продовжити "антимосковську" політику батька і для цього вступив у союз з Ордою. Однак тріумф Москви на Куликовому полі примусив Ягайла шукати дружби з Дмитрієм Донським. Так виник проект союзу Москви і Вел. кн. литовського (переговори велися за посередництвом матері Ягайла Уляни). Він передбачав хрещення литовського князя за православним обрядом і одруження його з однією з доньок Дмитра Донського. Проте звістка про похід Тохтамиша і спалення Москви в 1382 р. примусила Ягайла шукати інших союзів і відмовитися від проекту, котрий міг би стати поворотним моментом у долях всієї Східної Європи.
Саме в цей час малопольські політики висунули ідею одруження Ягайла з королевою Польщі Ядвігою (1384-1399 рр., наймолодша дочка Людвіка І), цей союз мав посилити позиції обох держав у боротьбі з спільним ворогом – Орденом. Переговори між Ягайлом і поляками привели до укладення 4 серпня 1385 р. т. зв. Кревської унії: Ягайло обирався на польського короля і мав одружитися з Ядвігою в обмін на перехід у католицтво і охрещення мешканців Литви, її інкорпорацію до складу Польщі та сприяння останній у поверненні втрачених на користь німців земель. Але Кревська унія була здійснена лише в перших пунктах - у лютому 1386 р. Ягайло охрестився, прийнявши ім'я Владислав, одружився з Ядвігою і став польським королем, було охрещено й Литву - останню язичницьку країну в Європі. Однак Ягайлу так і не вдалося "навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської", бо в особі його двоюрідного брата Вітовта (1392-1430 рр.) владно заявила про себе тенденція до збереження політичної самостійності Вел. кн. Литовського. Одним із пріоритетних напрямків зовнішньополітичної діяльності Вітовта, що повністю співпадав з українськими національними інтересами, було оволодіння чорноморським узбережжям. Вітовт уклав союз із Тохтамишем, підтримавши його в боротьбі проти середньоазійського владики Тімура. Поразка Тохтамиша в битві з військами Тімура в 1395 р. і втеча його до Литви створили сприятливі умови для втручання Вітовта безпосередньо в ординські справи. Користуючись ситуацією, він спромігся отримати від колишнього правителя Орди ярлик на підвладні Литві українські землі, а оскільки Північно-Східна Русь залишалася все ще підвладною Орді, Вітовт розраховував дістати від Тохтамиша і ярлик на Вел. кн. Московське. Але 12.03.1399 р. на Ворсклі об'єднані литовсько-українсько-татарські сили зазнали нищівної поразки від військ Тімур-Кутлука, Вітовту ледве вдалося врятуватися "в малій дружині… коней перемінюючи". На думку одного з польських істориків, "у потоках крові потонули мрії Ягайла та Вітовта про об'єднання в межах Литовської держави всієї Русі, всієї Східної Європи". Та з бігом часу Вітовт зумів повернути собі втрачені позиції у Північному Причорномор'ї. Дипломатичним шляхом йому вдалося розсварити татарських ханів і поробити їх своїми васалами, була побудована система замків: Караул над середнім Дністром, Білгород і Чорногород - на лимані, Коцюбієво - біля сучасної Одеси, Івангород - на Нижньому Дніпрі. Коцюбієво стало значним чорноморським портом; через який ішли транспорти збіжжя з України до Візантії. Навіть хани Заволзької Орди і Криму шукали дружби у могутнього литовського правителя, деякі з них коронувалися на ханство в Литві й займали престол за допомогою литовських загонів. Москва, де правив зять Вітовта - великий князь Василь Дмитрійович, досить послідовно визнавала провідну роль Вільно у справах "всея Русі", а помираючи (1425 р.), Василь І Дмитрійович доручив малолітнього сина опіці Вітовта. Однак після смерті Вітовта Велике кн. Литовське і Руське остаточно втратило попередній наступальний порив: спадкоємці Вітовта відмовилися від загальноруської програми, зосередивши свої зусилля на збереженні цілісності держави. Перехід Гедиміновичей від наступу до оборони співпав у часі з успіхами об'єднавчої політики Москви. Внаслідок цього у Східній Європі відбулася зовнішньополітична переорієнтація, сутність якої полягала в оформленні на поч.70-х рр. ХІV ст. московсько-кримського союзу, спрямованого проти Польщі, Литви і Заволзької орди. Як свідчить Новгородський літопис, 1 вересня 1482 р. "по слову великого князя Ивана Васильевича всея Руси прииде царь Минь-Гирей Перекопьскыа орды с всею силою и град Киев взял и огнем сжже, а воеводу киевского изымал и землю Киевськую учини пусту". На знак своєї перемоги кримський хан відправив у дар Івану III золоті портир і дискос зі сплюндрованої татарами Св. Софії. Розграбування Києва стало яскравим проявом агресивної щодо навколишніх східнослов'янських земель політики Московського князівства, яке протягом ІІ пол. ХV ст. перетворилося на могутню державу. Це відбилося і на титулатурі великого князя московського: від сер. 80-х рр. ХV ст. він почав себе називати "государем і великим князем усієї Русі", що не тільки підбивало підсумки об'єднавчим змаганням, а й містило виразні претензії на зверхність над усіма східнослов'янськими землями, значна частина яких перебувала у складі Литовської та Польської держав. У практиці московсько-литовських відносин Іван III вперше був названий "государем усієї Русі" в січні 1493 р., що, зрозуміло, викликало у Вільні рішучий протест. Роз'яснення надійшли через півроку: "Государ наш у своєму листі до вашого государя... нового нічого не вставив: чим його Бог подарував, з діда-прадіда, від початку є вродженим государем усієї Русі". Спираючись на безперервний династичний зв'язок між московськими й давніми київськими князями, Іван III став на шлях відтворення своєї загальноруської "отчини". З кінця 80-х рр. ХV ст. на московсько-литовському порубіжжі не вщухали військові конфлікти. Новий литовський князь Олександр Казимирович (1492-1506 рр.) намагався уникнути конфронтації з Москвою шляхом шлюбу з дочкою Івана ІІІ - 18-річною Оленою, але помилився: він не лише не усунув напруження у міждержавних відносинах, а й зав'язав новий вузол протиріч між Москвою і Вільно. Під приводом утисків православних перейшли на службу до Івана ІІІ нащадки московських князів, які за півстоліття до цього знайшли притулок на території Литовської держави, де їм було пожалувано величезні володіння на Сіверщині. Це й спровокувало московсько-литовську війну 1500-1503 рр., врезультаті якої Литва втратила сіверські землі. Проте до кін. ХVІ – поч. ХVІІ ст. об'єднавча політика Московської держави не зустріла помітної підтримки з боку населення України і Білорусі. Про це свідчить панегірик українського літописця князю Костянтину Острозькому, що в 1514 р. завдав нищівної поразки московським військам під Оршею. Порівнявши князя з героями античної й біблійної історії, літописець бажає йому "здоровье й щастье вперед лепшее; как ныне побил силу великую московскую, абы так побивал силную рать татарскую". Слова ці написані не по-латині, не по-польському: вони належать "русину", що вбачав у Великому князівстві Литовському і Руському свою державу, а в Московському вел. кн. - супротивника, такого ж небезпечного, як і хижі кримські мурзи. Становище корінним чином змінилося після об'єднання Польщі та Литви у "єдину спільну Річ Посполиту" на сеймі в Любліні, що тривав 10 січня - 12 серпня 1569 р. Польську шляхту вабили безкраї обшири руських земель із зростанням попиту на сільськогосподарські та лісові товари на зовнішньому ринку, а Лівонська війна (1558-1583 рр.) з Московщиною виснажила матеріальні ресурси Литви і помітно позначилася на позиціях шляхти, що стала вбачати вихід із скрутного становища в унії з Польщею. Населення ж Волині та Підляшшя сподівалося, що унія покладе край постійним прикордонним конфліктам. Першими королівською грамотою від 5 березня 1569 р. до Корони були приєднані Волинь і Підляшшя (після таємного залишення литовцями Любліна). У свою чергу, волиняни на сеймових засіданнях енергійно підтримали ідею приєднання до Польщі Київської землі - певно, прагнучи зберегти традиційну систему зв'язків із своїми сусідами. Незабаром поляками було знайдено "докази" того, що Київ належить Короні, а заразом - і Брацлавщина. Виникла ціла теорія, згідно з якою вся Русь підлягала польським королям - внаслідок добровільного визнання їх влади, завоювання чи успадкування. Ці твердження перегукувалися із загальноруськими претензіям московських володарів, які продовжували простягати руки до українських земель - передусім до Києва. На цьому і наголошували польські політики, обстоюючи необхідність їх інкорпорації до корони. Брацлавщину і Київщину було "возз'єднано" з Польщею на початку червня, коли ж на сейм повернулася литовська делегація, всі українські землі опинилися поза державними межами Литви. У такому "урізаному" вигляді Литовська держава і уклала угоду про унію з Польщею 1 липня 1569 р. За нею вони злилися воєдино й надалі мали управлятися одним загальнообраним володарем, котрий коронувався у Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втратила право на свої сейми та зовнішні відносини, водночас втративши і будь-яке політичне значення, хоча й не припинила свого державного існування (окремі адміністративна та фінансова системи, армія, законодавство, уряди). Пасивність української еліти американський дослідник Я.Пеленський пояснював тим, що "це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір з сучасної т. з., варто визнати його продуманим реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності напр. ХVІ – на поч. ХVІІ ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави".
Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 493; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |