Політична теорія В.Липинського

В. Липинський висуває ідею класу як формуючої націю (українську) сили, згуртованої не тільки економічними інтересами, а й віковими тра­диціями, культурою — «клас хліборобів». Цей клас мав бути творцем нової еліти — «селянської аристократії». Концепція державотворення у В. Липинського, таким чином, має характер свідомого елітаризму: активна меншість «дає провід і править», тоді як пасивна більшість залишається об'єктом керування. Еліти змінюють одна одну під впливом існуючих передумов, об'єктивних і суб'єктивних факторів (прав володіння, управ­лінських здібностей, стихійного прагнення до влади). Ці якості визна­чають творчий характер еліти, різні типи якої складаються з «войовників», «продуцентів» та «інтелігентів». Класократична організація суспільства здатна забезпечити поєднання порядку і хаосу, традиції і прогресу, авторитету сильної влади зі свободою економіки і культури, самодіяльності широких верств нації, бути перешкодою на шляху революційного хаосу (охлократії). Проблеми побудови незалежної держави в Україні вирішуються за допомогою формування національної еліти, підвищення політичної активності та культурності мас.

В. Липинський вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. На його думку, Гетьман є своєрідним «національним прапором», живим символом України, навколо якого гуртується все населення, а головним чинником державобудівництва є встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. Але ця монархія, як гадав В. Липинський, суттєво відрізняється від московської, що спиралася на насилля й необмежену владу царя, а також від польської, де король завжди був маріонеткою шляхти. За В. Липинським, можливими формами політичної організації українського державотворення є: 1) демократія з республікою; 2) охлокра­тія з диктатурою; 3) класократія з правовою (законом обмеженою) монар­хією. Найбільш придатною для України, вважав вчений, є остання форма.

В. Липинський це пояснює тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) — це політична бутафорія. Для українського руху, гадав він, гасла демократії й громадянського суспільства можуть стати фатальними, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою.

За переконанням В. Липинського, основною умовою створення україн­ської державності є єдність: релігійна, регіональна, політична, організа­ційна, національна. Справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями (галицько-надцніпрянський антаго­нізм). Здобуття державності багато в чому залежить від організації провідної верстви, від її згуртованості.

І все ж таки специфічний елітизм В. Липинського виступав на перший план. Це стосується, насамперед, його протиставлення еліти — масам. Він розрізняє три типи еліт за способом організації управління суспільством: охлократію, класократію і демократію. Організація управління вирізняється, в свою чергу, способом відносин між активними і пасивними елементами в суспільстві. Різні типи еліт можуть перебувати при владі за різних політичних режимів. Зокрема, монархія може правити під час панування і охлократичної, і класократичної, і демократичної еліти.

Отже, теорію еліти В. Липинський нерозривно пов'язує зі своїм вченням про націю і державу. Він виступає продовжувачем макіавеллівської традиційної європейської соціологічної думки, у якій в особі таких теоретиків, як Г. Моска, В. Парето, Ж. Сорель, відстоювалась ідея, що невід'ємним атрибутом будь-якої соціальної системи є існування вищої, привілейованої верстви суспільства.

10. Політична думка Стародавнього Китаю (Конфуцій, Шан Ян).

Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція (551—479 pp. до н. е.). Погляди Конфуція викладено у книзі «Луньюй» («Бесіди і судження»), складеній його учнями. Протягом багатьох віків ця книга справляла значний вплив на світогляд і спосіб життя китайців.

Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є «сином неба», його влада має божественне походження. Однак сам імператор не є Богом, і його влада залишається божественною доти, доки він править «розумно», наслідуючи шлях, вказаний Богом. Цим самим Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів.

Ідея необхідності дотримання законів в управлінні державою знайшла свій усебічний розвиток у вченні, яке дістало назву «легізм» (від лат. legis — закон). Найвідомішим теоретиком легізму та одним із засновників школи «законників» був китайський мислитель Шан Ян (390 — 338 pp. до н. є.) — правитель області Шан. Він виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Критикуючи поширені та впливові на той час конфуціанські уявлення про управління на основі старих звичаїв і ритуалів, традиційної етики тощо, Шан Ян стверджував, що організація державного управління має грунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів — «фа» (звідси китайська назва цієї школи — «фацзя»), які спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті бажання чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління.

Дата добавления: 2015-05-23