VIІ. Соціалізація особистості у сучасній школі 10 страница

• приведення змісту освіти у відповідність з новою філософією, метою ] завданнями виховання громадянина України;

• формування цілісної системи знань, умінь та навичок на різних рівнях. формах навчання; вироблення відповідних державних стандарт,;, змісту освіти, розробка критеріїв їх визначення;

• оптимальне поєднання гуманітарних і природничо-математичних знань (базових і за вибором).

Вся діяльність загальноосвітньої школи спрямовується на утвердження гуманістичного призначення освіти, її визначальної ролі в економічному, соціальному, політичному і духовному оздоровленні суспільства. Гуманізація і гуманітаризація школи передбачає зміцнення органічного зв'язку навчання в ній з витоками національної культури, гуманітарними традиціями людства, досягненнями вітчизняної і світової громадської думки, подолання розриву між культурою, наукою і освітою

Найважливішими напрямами відродження школи є: реалізація в навчанні та вихованні підростаючого покоління ідеї народності на основі засвоєння позитивних традицій національних культур українців та інших народів, що проживають в Україні, відродження ролі школи в розвитку культури народу; демократизація всіх сторін шкільного життя, перетворення школи з відомчої ідеологічної установи в громадське державний інститут, відхід від жорсткого одержавлення і регламентації її діяльності, широкий розвиток самодіяльних засад, залучення громадськості до визначення і здійснення шкільної політики; індивідуалізації навчально-виховного процесу, організація його з урахуванням здібностей, нахилів, інтересів дітей та їхнього інтелектуального, фізичного і психічного розвитку, диференціація, яка передбачає варіативність зм^істу, форм і методів навчання та виховання; інтеграція зусиль всіх соціальних інститутів виховання – сім’ї, школи, позашкільних установ, виробничих колективів, громадських організацій для поліпшення виховання підростаючого покоління.

Ці концептуальні ідеї і положення мають знайти конкретне відображення насамперед в навчальних планах, програмах і підручник шкіл усіх типів - основних нормативних документах, які визначають зміст їх діяльності.

Професійна освіта в Україні здійснюється в системі вищих та середніх спеціальних навчальних закладів: в багатопрофільних університетах, академіях, інститутах, коледжах, технікумах, технічних, педагогічних, медичних та мистецьких училищах. Професійно-технічна освіта надається в середніх професійно-технічних училищах, які забезпечують підготовку кваліфікованих робітників.

Відповідно до статусу вищих закладів освіти встановлено чотири рівні акредитації:

1-й рівень - технікум, училище, інші прирівняні до них вищі заклади освіти;

2-й рівень - коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні заклади освіти;

3-й і 4-й рівні (залежно від наслідків акредитації) - інститут, консерваторія, академія, університет.

Вищі заклади освіти здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями:

• молодший спеціаліст - забезпечують технікуми, училища, інші види закладів освіти першого рівня акредитації;

• бакалавр - забезпечують коледжі, інші заклади освіти другого рівня акредитації;

• спеціаліст та магістр - забезпечують вищі заклади третього і четвертого рівнів акредитації.

Вищі заклади освіти у встановленому порядку можуть створювати різні типи навчально-науково-виробничих комплексів, об'єднань, центрів, інститутів, філій, коледжів, ліцеїв, гімназій.

Підготовка фахівців у вищих закладах освіти може проводитися з відривом від виробництва (очна), без відриву (вечірня, заочна форма), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей - екстерном. Вищу освіту в сучасній Українській державі мають можливість здобувати близько 35 відсотків випускників загальноосвітніх шкіл, ПТУ та технікумів. В розвинутих країнах світу система вищої освіти забезпечує можливість вступу до вищих навчальних закладів значно більшому відсотку випускників середніх шкіл. В Англії, наприклад, місцями у вузах забезпечуються 53 відсотки молоді, у Німеччині - 58, США - 60 відсотків. Цікаво, що в так званих азіатських країнах-тиграх цей показник сягає ще більш високого рівня, що і зумовило їх стрімкий вхід до світової еліти. Скажімо, в Японії майже 80% випускників шкіл вступають до вузів. У недалекому майбутньому в цій країні планують запровадити обов'язкову вищу освіту, як того вимагає невпинний розвиток надсучасних технологій.

106

Основними шляхами реформування освіти в Україні, визначеними У Державній національній програмі "Освіта" ("Україна XXI століття") є:

• створення у суспільстві атмосфери загальнодержавного, всенародного сприяння розвиткові освіти, неухильної турботи про примноження інтелектуального та духовного потенціалу нації, активізація зусиль усього суспільства для виведення освіти на рівень досягнень сучасної цивілізації, залучення до розвитку освіти всіх державних, громадських, приватних інституцій, сім'ї, кожного громадянина;

• подолання девальвації загальнолюдських гуманістичних цінностей та національного нігілізму, відірваності освіти від національних джерел;

• забезпечення розвитку освіти на основі нових прогресивних концепцій, запровадження у навчально-виховний процес сучасних педагогічних технологій та науково-методичних досягнень;

• відхід від засад авторитарної педагогіки;

• підготовка нової генерації педагогічних кадрів, підвищення їх професійного та загальнокультурного рівня;

• формування нових економічних основ системи освіти, створення належної матеріально-технічної бази;

• реорганізація існуючих та створення навчально-виховних закладів нового покоління, регіональних центрів та експериментальних майданчиків для відпрацювання та відбору ефективних педагогічних інновацій та освітніх модулів;

• радикальна перебудова управління сферою освіти шляхом її демократизації, децентралізації, створення регіональних систем управління навчально-виховними закладами;

• органічна інтеграція освіти і науки;

• створення нової правової та нормативної бази освіти.

Провідними принципами реформування освіти в Україні є: пріоритетність освіти в житті суспільства та держави, гуманізація, гуманітаризація, національна спрямованість, відкритість системи освіти, її безперервність, нероздільність навчання і виховання, багатоукладність та варіативність освіти.

8. Загальні тенденції реформування сучасних освітніх систем

Провідними тенденціями реформування сучасних освітніх систем є:

• формування особистості, соціальне адаптованої до сучасних умов суспільного розвитку, здатної функціонувати у світі складних технологій, співіснувати з іншими людьми та Природою, здатної ідентифікувати себе з національною та загальнолюдською спільнотою як мета реформ;

• ліквідація функціональної неграмотності та малограмотності як провідний шлях подолання глобальної кризи освітніх систем;

• розбудова системи безперервної освіти;

• досягнення сільці високих якісних характеристик навчального процесу через запровадження методів навчання, що сприятимуть прояву творчої активності та самостійності учнів; активізація уваги до способів організації взаємодії між учнями, між учнем та вчителем на всіх етапах пізнавального процесу;

• реформування змісту освіти шляхом введення інтегрованих та спеціалізованих навчальних програм, їх фундаменталізації; збільшення навчального часу на вивчення природничо-математичних дисциплін, комп'ютерної грамотності як обов'язкового компоненту освіти;

шляхом гуманітаризації змісту всіх навчальних дисциплін;

• оптимальне поєднання в ході реформ педагогічних концепцій '"Якісна освіта для всіх" та "Диференціація освіти" з відданням переваги першій;

• соціалізація особистості в рамках концепції "Виховання в дусі миру, демократії та прав громадянина", в рамках концепцій штеркультурної освіти;

• відхід від крайніх форм централізації (Франція, Україна) та децентралізації (США, Великобританія) управління освітою;

• удосконалення системи педагогічної освіти через подальшу інтелектуалізацію, гуманітаризацію навчальних програм, філософізацію теорети-ко-педагогічної підготовки, збільшення уваги до модульної побудови навчальних курсів, побудову інтегрованих навчальних програм тощо. Завданням педагогічної освіти стає формування у майбутніх учителів наукового підходу до організації своєї діяльності, прагнення до сприйняття найновіших досягнень НТП, формування інноваційного підходу до своїх обов'язків;

• активізація тенденцій до зближення освітніх моделей у розвинутих країнах внаслідок розвитку глобальної економіки, міжнародного ринку праці;

• тенденція до активізації ринку освітніх послуг (передусім у сфері професійної та післядипломної освіти) як наслідок поширення на освітню сферу ідеології вільного ринку. Такі зміни найбільш активно відбуваються у англомовних країнах, однак помітні і в інших;

• недостатня послідовність освітніх реформ у більшості країн світу.

Отже, існує цілий ряд загальних, спільних для різних країн тен-Денцій розвитку освіти. Але навіть найбільш глобальні тенденції проявляються у своєрідних національних формах, що інколи не мають ЗНалогів у інших країнах. З цього можна зробити висновок, що зарубіжний педагогічний досвід не можна використовувати механічно. Його треба "приноровлювати" до специфічних особливостей вітчизняного шкільництва.

Питання для самоконтролю:

1. У чому полягають основні протиріччя розвитку сучасної освіти?

2. Як розвиваються системи управління освітою у країнах, що стали предметом аналізу?

3. У чому полягають спільні та відмінні риси структури середньої освіти у цих країнах?

4. Назвіть основні напрями оновлення змісту освіти в ході реформ 80-90х рр. XX

століття?

5. Як функціонує система елективних предметів у школах США та Англії?

6. Якими провідними якостями повинна володіти сучасна людина відповідно до завдань освітніх реформ?

7. У чому полягає зміна ціннісних орієнтацій сучасної школи США?

8. У чому полягають риси спільності та відмінності у реформуванні освітніх систем США, Великобританії та Франції?

9. Проаналізуйте матеріали соціологічних опитувань, подані у додатках 3.2 та 3.3.

10. Проаналізуйте статистичні дані, подані у додатках 3.4 та 3.5.

РОЗДІЛ IV. ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ СТРУКТУРНОГО РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТНІХ СИСТЕМ У ПРОВІДНИХ РОЗВИНУТИХ КРАЇНАХ СВІТУ ТА В УКРАЇНІ

Питання

1. Нова парадигма грамотності на порозі нового тисячоліття.

2. Безперервність як провідний принцип реформування освітніх систем.

3. Тенденції розвитку системи дошкільного виховання.

4. Особливості реформаційних процесів на етапі початкового навчання.

5. Середня освіта: сучасний стан та. перспективи розвитку.

6. Місце та роль приватних загальноосвітніх закладів в сучасних освітніх системах.

7. Основні напрями розвитку системи середньої професійної освіти,

8. Тенденції розвитку системи вищої освіти.

9. Провідні напрями та стратегії педагогічної освіти.

10. Освіта дорослих.

Література до розділу 4

1. Вульфсон Б.Л. Стратегия развития образования на Западе на пороге XXI века.-М.: Изд-во УРАО, 1999, -208 с.

2. Митина В.С. Частные школы в развитых странах Запада // Педагогика. -1996. -№4.-С.87-91.

3. Педагогічна освіта. Інформаційно-методичний бюлетень з проблем розвитку вищої школи за рубежем. / Я.Я.Болюбаш, Л.П.Пуховська. Випуск 1.-К., 1993.-15 с.

4. Пилиповский В.Я. Требования к личности учителя в условиях высокотехнологического общества // Педагогика.- 1997.- №5.- С. 97-103.

5. Пуховська Л. Розвиток теорії професійної підготовки вчителів у країнах Заходу //Шлях освіти.-1998.-№1.-С.20-25.

6. Реформу образования в современном мире: Глобальные и региональные тенденции.-М., 1995.-180с.

7. Тараненко І., Локшина О. Навчальний режим у школах країн Європейського співтовариства // Шлях освіти - 1996.-№1. - С.23-27.

8. Тедеско Х.К., Адаміо М. Початкова освіта: тривалість навчання та кількість годин // Шлях освіти.-1998. -№3,- С.16-19.

9. Форбек М. Європейський стандарт шкільної освіти //Шлях освіти.-1996.-№1; 1997.-№1.-С.21-25.

10. Чижевський Б. Місце і роль приватних закладів у загальній системі освіти // Шлях освіти - 1998.- №3. С. 46-48.

11.Apple M.W. Rhetorical reforms: Markets standards and inequality. Current issues in comparative education. Vol.1, №2.1999.

12.Arum R. Do private schools force public schools to compete? American Sociological Review, Vol.61.1996.

13.Delor J., et.al. Learning: the treasure within. Report to UNESCO of the International Comission on Education for the twenty-first Century.Highlights. Paris. UNESCO. 19y6.

14.Glenn C. Why are progressives so hostile to school choice policies? Current issues in comparative education. Vol.1, №2,1999.

15.Klees S.,1. Privatization and neoliberalism: Ideology and evidence in rhetorical reforms. Current issues in comparative education. Vol.1,.N"2.1999.

16. Learning throughout life; Myth or reality? Education International Quarterly Magazine. March /June. 1998.

17. Lifelong learning and training: a bridge on the future. Main Working Document of the-Second International Congress on technical and vocational education. Seul, 26-30 April 1999.

18. Literacy and learning strategies. CONFINTEA V. Gamburg, 1997.

19. Literacy and technology. CONF1NTEA V. Gamburg, 1997.

20. Literacy, education and social development. CONFINTEA V. Gamburg, 1997.

21. Literacy in multilingual/intercultural settings. CONFINTEA V. Gamburg.1997

22. Literacy for tomorrow. CONFINTEA V. Gamburg, 1997

23. Martins de Almeida Nogueira S. Teacher Education: Theoretical frames or assumptions, opinions, beliefs or political arguments? 9^th World Congress of Comparative Education. University of Sydney. 1-6 July 1996.

24. Raising gender issues in formal and non-formal settings. CONFINTEA V Gamburg, 1997.

25. Shaping the future of education. Education international monthly monitor Vol.6J^». 1.August/September 1998.

26. The changing role of government and other stakeholders in vocational education and training. The Materials of the Second International Congress on technical and vocational education. Seoul, 26-30 April 1999.

27. The politics and policies of the education of adults in a globally transforming society. CONFINTEA V. Gamburg, 1997.

28. The tuition puzzie. Putting the pieces together. The Institute for Higher Education Policy. Washington. February 1999.

29. Thematic review of the transition from initial education to working life. Interim comparative report. OECD. 1998.

30. UNESCO. Statistical Yearbook. 1996.

31. Work-related adult learning in a changing world. CONFINTEA V. Gamburg, 1997.

1. Нова парадигма грамотності на порозі нового тисячоліття

В кінці XX століття людство накопичило великий досвід боротьби з неграмотністю, однак у цій боротьбі воно все ще залишається переможеним: напередодні третього тисячоліття у світі нараховується 885 млн. неграмотних, що є найбільш яскравим проявом глобальної освітньої кризи. Її подолання залежить як від багатьох позапедагогічних чинників - економічних, політичних, соціальних, так і від власне педагогічних. Далі звернемося саме до них. тобто, як до визначення самого поняття -грамотність, так і до аналізу шляхів її досягнення, що є актуальними.

На порозі XXI століття поняття грамотність означає не просто вміння читати, писати, рахувати, а "здатність розуміти та використовувати різні типи інформації у побутовому, професійному та громадському житті" [22, 12]. Грамотність розглядається як можливість індивіда бути включеним в економічну, культурну, політичну практику суспільства; у грамотне середовище на локальному, регіональному, державному та глобальному рівнях; як умова соціального та культурного розвитку суспільства.

Центральне місце у новій парадигмі грамотності посідає поняття суспільної грамотності. Воно означає, що існуючі в державі інституції дозволяють індивіду повноцінно реалізовувати свої громадянські права та обов'язки тільки через письмову мову (написані закони Конституції та інші правові норми), що вирішити свої особисті, сімейні, професійні, економічні проблеми можна тільки оволодівши цією мовою. Тобто суспільство, держава свідомо формують та підтримують у кожного громадянина потребу в набутті грамотності. Більш того, держава гарантує безумовне виконання прийнятих законів, правил та норм і тим мотивує громадян до набуття грамотності.

Мова йде про створення культури грамотності, яка передбачає формування постійної, "пожитгєвої"' потреби у її набутті та підвищенні, про створення грамотного середовища - суспільства що навчається перманентно, протягом усього періоду свого існування. Набуття грамотності перетворюється в сучасному світі як на одне з провідних громадянських прав, так і на обов'язок громадянина, невиконання якого має негативні наслідки як для окремої особистості, так і для всього соціуму.

Характер суспільної грамотності є змінною категорією, що залежить від способу житгя конкретного суспільства (громади). І пріоритетними тут не завжди і не повсюдно були вміння читати й писати. Наприклад, у житті ряду традиційних громад письмові документи взагалі не відіграють якоїсь суттєвої ролі. У багатьох країнах з ринковою економікою у більшому вжитку вміння рахувати, аніж писати.

Зовсім не завжди з вміннями писати та читати був пов'язаний навіть високий рівень участі в політичному житті держави. Так. серед давніх греків архаїчного періоду було мало таких, що володіли ними, але більшість пишалась своїм вмінням мислити, аргументувати, дебатувати, поважати право інших на власну думку. В епоху полісної демократії ідеал всебічно розвиненої людини відобразився у розумінні грамотності як вміння читати та плавати.

Отже, сутність поняття суспільної грамотності завжди залежала від характеру суспільної практики. В сучасних умовах її мета визначається міжнародним освітнім товариством як утвердження громадянських прав, демократії, взаєморозуміння: культурний розвиток особистості та громади.

З такого розуміння поняття суспільної грамотності логічно випливає інше положення нової парадигми грамотності: програми її розвитку Повинні бути включеними у широкий соціально-економічний та культурний контекст, тобто бути інтегрованими у програми створення нових робочих місць, які потребують певного рівня грамотності; у програми

залучення населення до політичного життя регіону та держави; у програми створення культурних осередків, що зроблять можливим переведення на рівень письмової мови надбань місцевого фольклору тощо. Такий підхід сприяє підвищенню мотивації населення у здобутті грамотності, оскільки виникає реальна можливість її реалізації у побутовому громадському, професійному, культурному житті. Успішне санкціонування у всіх цих сферах життя потребує, як загальної, так і професійно грамотності.

Розвиток грамотності є предметом діяльності міжнародних освітніх організацій вже понад півстоліття. Як показав досвід боротьби з не грамотністю 50-70-х рр. XX ст., широкомасштабні акції, ініційовані "зверху'" (урядом, міжнародними освітніми організаціями) не мали вирішального успіху, оскільки недостатньо враховували життєві потреби людей, особливості соціально-економічного контексту конкретної території, її культурні традиції; іноді навіть були спрямовані на насадження чужої культури, чужих цінностей. В сучасних умовах зростає розумінні необхідності врахування місцевих соціально-економічних, політичним та культурних реалій, а також традицій народної педагогіки; першочергової розбудови інфраструктури, яка давала б можливість не тільки здобувати грамотність, але й реально нею користуватись [18, 5-7]. Отже. віддається пріоритет заходам, ініційованим місцевими громадами. Разом з тим міжнародне освітнє товариство признає можливість виключень такого правила. Так, у 90-х роках XX ст. були проведені високоефективні загальнодержавні акції боротьби з неграмотністю в Еквадорі. Індії Намибії, Гані. Єгипті, Еритреї. В усіх цих випадках при домінуючій ролі держави акції здійснювались при тісному співробітництві багатьох партнерів (державних органів, місцевої влади, закладів формальної освіти. місцевих волонтерів, міжнародних освітніх організацій тощо). Успіх. акцій, крім зазначеної вище причини, був зумовлений продуманими підготовчими кроками (підготовка персоналу, методичної бази), політичною мотивацією населення до участі в акціях, систематичним їх характером, ефективним моніторингом та оцінкою їх результативності [22. 5-6].

Серед чинників, які у першу чергу повинні бути враховані у здійсненні акцій по розвитку грамотності, є створення можливостей її небуття рідною мовою. Навчання рідною мовою є, як відомо, найбільш ефективним. Тому подолання неграмотності потребує створення для кожного народу - малого чи великого, рідномовних шкіл, підготовки національних педагогічних кадрів, відповідного методичного забезпечення.

Саме такий підхід до подолання неграмотності поширився в різних регіонах світу з кінця 60-х рр. XX ст. (у 40-х - першій половині 60-х рр. XX ст. освіта у мультикультурних країнах, навіть у розвинутих, відбувалась переважно державною мовою). Разом з тим, вже на етапі базової та професійної, а надто загальної середньої та иіслясередньої освіти вона набуває двомовного і навіть тримовного характеру. Зумовлений такий характер мовної освітньої політики необхідністю, з однієї сторони, забезпечення культурної самоідентифікації особистості, тобто - усвідомлення нею належності до певної культури, етнічної спільноти; з другої - кращої соціально-економічної адаптації, збагачення можливостей професійного вибору. З цією метою у школах вивчається крім рідної мови державна і третя - мова глобального спілкування - англійська. Важливо, у цьому контексті, щоб рідна мова була у навчанні не просто "містком" до державної та міжнародної, а самостійною духовною цінністю [21; 16-17].

Поширення суспільної грамотності сприяє повноцінному розвитку письмової мови, що продовжує бути актуальним для ряду народностей у країнах, що розвиваються. Писемність дозволяє цим народностям прилучитися до сучасних інформаційних процесів, обміну ідеями, в цілому виступає засобом активізації соціальної творчості. Важливою у справі становлення писемної літературної мови є роль державних та громадських інституцій, які сприяють її введенню у всі сфери суспільного життя, активізації її участі у обміні та поширенні інформації суспільного значення. Така мовна політика є актуальною і для молодих держав, що хоч і мають давню писемність, але здійснюють зусилля для затвердження пріоритету державної мови у всіх сферах суспільного життя.

Розвиток соціальної грамотності передбачає активне запровадження інтергенераційного підходу, що означає, перш за все, усвідомлення взаємозв'язку та взаємообумовленості грамотності дорослих (батьків) та успішності шкільного навчання дітей. Грамотність батьків є запорукою вступу дітей до школи; від рівня батьківської грамотності залежить створення в сім'ї умов для навчання, як матеріальних, так і духовних. Батьки є тією силою сучасного суспільства, що найкраще спроможна вимагати від школи якісної роботи, що є рушійною силою розвитку шкільної системи.

Інтергенераційний підхід до розвитку грамотності означає, що педагоги, які працюють у сфері освіти дорослих, повинні розглядати і Шкільне навчання дітей як частину свого професійного поля, оскільки Мати справу з неписемністю означає не тільки лікування хвороби, а й її запобігання, профілактику [22, 11-12]. Актуальною у цьому зв'язку є і Проблема залучення жіноцтва до набуття грамотності, оскільки саме через жінку-матір відбувається залучення дітей до рідної мови та культури.

Формування суспільної грамотності неможливе в сучасних умовах без використання у цьому процесі нових інформаційних технології/ (НІТ). які стали не тільки засобом здобуття освіти, але й невід'ємною частиною її змісту. Позитивними сторонами використання НІТ як засобу розвитку суспільної грамотності спеціалісти вважають:

в можливість залучення до навчання нових контингентів, які позбавлені такої можливості за інших умов;

• надання навчальному процесу більш творчого, інноваційного характеру;

• безмежне розширення ресурсної бази інформації, що залучається до навчального процесу, підвищення її якості;

• надання можливості вибору джерел інформації, що слугує мотиваційним чинником до прояву творчого підходу у навчанні, засобом збагачення навчального досвіду;

• можливість вибору місця навчання: вдома, на робочому місці, в системі формальної освіти, в публічній бібліотеці тощо;

і можливість оптимального використання навчального часу та зусиль

викладацького персоналу, можливість активної самоосвіти [19, 7-8].

Умовами, за яких використання НІТ є ефективним засобом підвищення суспільної грамотності вважаються:

• доступність НІТ. У багатьох країнах високотехнологічні інформаційні засоби - комп'ютери та їх мережі, відеосистеми тощо є все ще малодоступними. Тому неможливість їх використання як елемента масової соціальної практики навіть поглиблює інформаційну та культурно-освітню прірву між різними верствами суспільства. Однак спеціалісти вважають такий стан речей короткочасним. Прикладом тому слугують радіо та телебачення, які не так давно були предметами соціального престижу, а сьогодні стали загальнодоступними і слугують важливими, часто єдиними засобами підвищення суспільної грамотності, оскільки набули більшого поширення, ніж письмові засоби масової інформації. Розв'язання проблеми подальшого розповсюдження НІТ є сьогодні, як відмічається у матеріалах V Міжнародної конференції з питань освіти дорослих, у більшій мірі проблемою політичної волі, відданості інтересам народу тих, хто приймає політичні рішення у відповідній сфері [19,9];

• першочергове залучення до вивчення та використання НІТ професійних освітян, які повинні створювати навчальні програми та методичне забезпечення для використання нових навчальних технологій;

• врахування у процесі використання НІТ особливостей національної культури та освітніх традицій.

Проблема полягає в тому, що НІТ виступають подекуди засобом здійснення "вестернізації”, прозахідної стандартизації місцевих освітніх та культурних традицій. Тому НІТ повинні бути як засобом глобалізації, тобто включення кожної особистості у загально-цивілізаційних контекст, так і локалізації - збереження кожною культурою своєї ідентичності на новому інформаційно-технічному рівні розвитку суспільства [19, 9].

2. Безперервність як провідний принцип реформування освітніх систем

Провідною ідеєю, що покладена світовою педагогічною думкою в основу оновлення освіти, є ідея безперервності освіти. Цей висновок обґрунтовується такими міркуваннями:

• зростаюча інтелектуалізація і динамізм праці. Кожне десятиліття обсяг наукових знань у світі подвоюється, відбувається швидке оновлення техніки і технологій. Спеціаліст вимушений у таких умовах навчатись усе життя і кілька разів перекваліфіковуватись;

• зростання значимості "людського фактора" як в економічному, так і в соціальному розвитку сучасного суспільства. Широке розповсюдження отримала концепція "компетентної людини" як провідної мети освіти, згідно з якою освітні системи мають бути достатньо широкими, гнучкими, адаптивними, щоб протягом усього життя людини забезпечити розвиток її компетентності у найрізноманітніших проявах;

• поширення ідей демократизації суспільного життя та освіти. Демократизація в освітній сфері привела до високого рівня гетерогенності тих, хто навчається (люди різної статі, соціального походження та перспектив, віку), а, отже, до різноманіття їх запитів, потреб, інтелектуальних можливостей. Звідси випливає необхідність побудови гнучкої і варіативної освітньої системи;

• демографічні зміни, пов'язані з подовженням тривалості життя людей (в середньому до 75-78 років) Після виходу на пенсію вони мають багато років вільного від роботи часу, який вони хочуть провести корисно, удосконалюючи себе духовно та фізично. У зв'язку зі зростаючим попитом виникають нові освітні послуги для людей "третього віку";

• поява і широке розповсюдження нових інформаційних технологій (телебачення, відеотехніка, персональні комп'ютери, інтерактивні системи тощо), які дають принципово нові можливості для дистанційного та індивідуального навчання.

Отже, головна ідея докорінної реорганізації традиційної освітньої системи полягає у створенні для кожної людини можливостей отримання і поповнення знань, можливостей розвитку, удосконалення, самореалізації протягом усього життя.

Програми створення систем безперервної освіти почали розвиватися під егідою ЮНЕСКО уже в кінці б0-х років. Була створена міжнародна комісія, яка підготувала у 1971 році фундаментальну працю "Навчатися бути. Світ освіти сьогодні і завтра". Комісія сформулювала основні принципи оновлення освітніх систем, провідним з яких стала безперервність освіти.

У 70-ті роки з'явився новий аспект у розгляді цього принципу -концепція "суспільства, що навчається", сутність якої полягала у розширенні розуміння поняття безперервності, у включенні в нього всіх видів формальної та неформальної педагогічної діяльності.

Дата добавления: 2015-05-23