Моральне виховання

Під мораллю розуміють історично сформовані норми й правила поведінки людини, що визначають її відношення до суспільства, праці, людей. Моральність – це внутрішня мораль, мораль не показна, не для інших – для себе. Важливіше за все формувати глибоку людську моральність. Моральне виховання вирішує такі завдання, як формування моральних понять, суджень, почуттів і переконань, навичок і звичок поводження, що відповідають нормам суспільства.

Специфічною особливістю морального виховання є те, що його не можна відокремити у спеціальний виховний процес. Формування моральності відбувається в процесі всієї діяльності дітей (ігри, навчання), тобто у найрізноманітніших відносинах, у які вони вступають у різних ситуаціях зі своїми однолітками, з дітьми, молодшими за себе, й дорослими. Не зважаючи на це, моральне виховання є цілеспрямованим процесом, що припускає певну систему змісту, форм, методів і прийомів педагогічних взаємодій.

За тривалу історію свого існу­вання людство виробило норми особистісних і групових стосунків, що забезпечували стабільність людського співто­вариства та його еволюційний розвиток. Упродовж історії ці норми змінювалися, проте зберігалося постійне ядро мораль­них норм, що зафіксовано в ученнях і книгах різних релігій світу: християнстві, магометанстві, конфуціанстві, буддизмі.

Ядро моральності – гуманістичні норми стосунків, що гарантують виживання і добробут людей. До них, насамперед, слід віднести такі моральні норми, як ненасильство, співробіт­ництво, чесність, милосердя, турбота про слабких і суспільне благо, повага до інших людей.

Традиційно головну роль у моральному вихо­ванні відіграє сім’я, що є першим для дитини соціальним середовищем. У сенситивний період свого розвитку дитина через спілкування з батьками та іншими членами сім’ї пізнає моральні норми і формує гуманістичну модель поведінки. Пізніше у життя людини включаються такі соціальні інститути, як дитячий садок, школа, вулиця. Однак і в цей час родина залишається одним з найважливіших, а іноді й найбільш важливим, фактором соціалізації особистості. Сім’ю можно розглядати як модель і форми базового життєвого тренінгу особистості. Соціалізація в родині відбувається по двох паралельних напрямах: у результаті цілеспрямованого процесу виховання та за механізмом соціального навчання.

Розглядаючи сім’ю як вагомий фактор виховання, і науковці, і практики схиляються до висновку, що сучасна сім’я й родина перебувають у кризовому стані. Змінився традиційний вигляд сім’ї у світі: вона набула усіх характеристик „нуклеарної”, що збіднює її виховний потенціал. Cyттєво зростає кількість неблагополучних сімей, серед яких розрізняють, зокрема, такі: конфліктні (їх кількість за світовою статистикою сягає 60 відсотків від усіх неблагополучних сімей); аморальні; педагогічно не складені; асоціальні. Неповна сім’я набула статусу ознаки сьогодення (кожна третя сім’я – неповна; за даними статистичного управління Європейського союзу „Євростат”, кожне друге одруження у Великобританії завершується розлученням, а 55% молодих сімей у Бельгії розпадається). Зростає кількість одиноких матерів у світі, як і кількість умертвених ними дітей (протягом 1993 – 1996 років ця кількість зросла у 1,5 раза). Отже, криза сучасної сім’ї суттєво утруднює результативність виховного впливу всіх інших інститутів виховання, сприяє зростанню кількості дітей і підлітків групи „ризику” [12].

У межах чисельних зарубіжних освітніх систем накопичено певний досвід морального виховання, в центрі якого – увага і повага кожного до себе, до оточуючих, намагання керуватися в поведінці загальнолюдськими цінностями (добро, милосердя, співчуття).

Головна мета школи – формувати морально стійку осо­бистість. Школа може і повинна відповідати за моральне виховання.

Відповідно до об’єктивних потреб сучасної епохи пробле­му виховання у школах вирішують таким чином:

- до навчальних програм введено курси моралі, етики (Ки­тай, США, Франція, Японія), спрямовані на моральне ви­ховання підлітків. Спеціальний курс „Мораль” вивчається у США, в Південній Кореї введено навчальний предмет „Моральне виховання” (зокрема, він вивчається в 10 класі в обсязі 6 годин на тиждень), у початковій школі Японії є особливий урок (дотоку) – ­урок чеснот (в досвіді України він має назву „урок моралі”);

- якомога повніше використовується наявний потенціал інших предметів, особливо гуманітарних, для морального впливу на учнів. Наприклад, у школах Австралії і США програми з літератури будуються за моральним крите­рієм (проблема мужності і стійкості в літературних тво­рах; чесність, шляхетність і неправда у творах Шекспіра тощо);

- до навчальних планів вводяться людинознавчі курси на зразок „Психологія особистості”, „Я і група”, „Я і суспіль­ство”, „Причини конфліктів”, „Чинники поведінки люди­ни” тощо (школи Англії, Канади, США). Складності й труднощі виховання в умовах зростаючої дегуманізації світу спонукають школу до пошуків нетрадиційних шляхів морального формування молоді, одним з яких є розвиток у школярів позитивної „Я-концепції”;

- у школах поширено викладання прав людини з ініціативи ООН та за підтримки її організацій (численні міжнародні конференції під егідою ООН, ЮНЕСКО, ЄЕС у 70-90-х роках наполегливо рекомендували ввести викладання прав людини як інтегральну частину процесу морального виховання у школі);

- активно розвивається філантропічна (благочинна) діяль­ність учнів, які працюють у лікарнях, будинках для при­старілих, у бідних районах. Наприклад, у багатьох амери­канських школах така суспільно-корисна діяльність при­рівнюється до шкільного предмета і зараховується при видачі шкільного сертифіката;

- досить поширена світова тенденція „кооперативного морального виховання”, зміни споживацької етики, відмови від протиставлення індивіда групі, колективу. З цією метою застосовується поведінкова методика виховання (йдеться про створення виховних ситуацій, у межах яких у формі гри учні засвоюють і закріплюють норми моральної поведінки). У ході таких занять учні набувають навичок мирного вирішення конфліктів з батьками, однолітками, вчителями. У дітей формуються стереотипи соціально схвалюваної поведінки у різних громадських інституціях. За національною традицією в Японії щорічно 15 січня відмічається день вікової довершеності, 3 березня ­день дівчаток, а 5 березня – хлопчиків. Дух єдності віддзеркалює і така японська національна традиція, як проведення свята Сити го Сан (у кінці грудня в межах усієї країни в один день відмічається день народження 3,5-7-­річних дітей); ввічливість виховується змалку і тут вона розуміється як „продумана миротворчість” (навіть у мовленні привчають до відмови від слова „ні”; у США ввічливість виявляється в обов’язковому усміхненні в процесі спілкування, скороченні імен; в Англії – у відмові від голосної розмови, категоричності в запереченнях; у мусульманських країнах вважається аморальним вживання алкоголю. Рольові ігри та дискусії є дуже поширеними методами і у справі політичної соціалізації молоді. До найбільш відомих прикладів такої ді­яльності слід віднести здійснення „проекту Стенхауса” в Англії, який передбачав проведення дебатів з актуальних соціально-політичних про­блем під час занять із суспільних дисциплін. Однією з улюблених у шко­лах західних країн рольових ігор залишається гра „Вибори”, під час якої школярі моделюють проведення політичної кампанії: висунення канди­датур, їх змагання у політичних дебатах, голосування.

Слід відмітити, що у зарубіжних країнах моральне виховання переважно спрямоване в русло релігійного. Зокрема, у дошкільному і молодшому шкільному віці діти зазвичай відвідують церкву разом із батьками.

Релігійне навчання та вихованняв освітніх системах різних країн має свої фор­ми. Зокрема, закони Великобританії, Німеччини, Іспанії, Італії, Ірландії, Австрії надають церкві як право здійснювати релігійне навчання та виховання у державних школах, так і створювати власні, конфесійні. У Франції, США та Канаді держава й школа офіційно відокремлені від церкви, але це не означає повного відлучення церкви від школи. У США, незважаючи на те, що Конституція забороняє створення державної релігії, а також систематичне конфесійне навчання в приміщеннях, які належать держа­вній школі, у деяких з них навча­льний день починається з молитви „Отче наш”, що забороняється федеральною владою. Цей факт свідчить про сприйняття, впливу релігії та церкви на моральний клімат школи як ці­лком припустимого професійними учительськими організаціями.

У Франції державна школа теж відокремлена від церкви. Однак держава законодавчо затвердила свою підтримку католицьких шкіл (За­кони Бранже 1951 р. та Дебре 1959 р.). У них навчається до 15% молоді. Крім того, католицькій церкві на­дана можливість проводити релігійне виховання учнів у державній школі у позаурочний час.

Релігію як обов’язковий предмет введено до шкільних програм країн з однією конфесією (Великобританія, Італія, арабські країни).

У Німеччині, Данії, Бельгії навчальні плани містять два альтернативних предмети „релігія” і „єтика”. Учні можуть самі обирати для вивчення один із них.

У мусульманських країнах (Іран, Ірак, Єгипет, Пакистан, Індоне­зія та ін.) релігія в школі за кількістю навчальних годин посідає одне з перших місць. Тут Коран розглядається як основа етикету (близько п’ятої частки усього навчального часу в закладах освіти відведено на вивчення „слова Аллаха”).

У Норвегії введено предмет „Загальне релігійне та моральне виховання” з метою допомоги учням у виробленні толерантності й почуття поваги до людей, що по-іншому розуміють віру та мораль.

У поліконфесійних країнах (Індія, Канада, США) релігія як предмет не викладається в державних школах. Однак, усвідомлюючи її важливість у моральному вихованні учнів, американська школа, наприклад, виділяє час для відвідуван­ня дітьми церковних занять. У 90-х роках конгрес США під тиском вимог християнської церкви прийняв рішення, що надає державним школам право створювати умови для учнів, які виконують молитовні обряди протягом шкільного дня.

У християнських країнах нові тенденції у змісті релігійного виховання про­являються передусім у формуванні у школярів обов’язків не тільки пе­ред Богом, але й перед суспільством – формування „homo socialis”, що призводить до зростання ролі церкви як засобу соціалізації особистості. Форми морально-релігійного виховання стають все більше індивідуалі­зованими. Цьому сприяє активна участь духовних осіб в організації позаурочної роботи в школі. Християнська церква має недільні школи, в яких священ­нослужителі читають і обговорюють біблійні сюжети з дітьми, розмовляють з ними на теми моралі; у багатьох навчальних закладах створюються клуби за інтересами та віросповідні товариства. Церква приваблює учнів, організовуючи для них безкоштовні спортивні секції, де заняття спортом чергуються з розучуванням молитов, переглядом кіно­фільмів та бесідами на морально-релігійні теми.

Необхідність „присутності” релігії в школі обґрунтовується наступною аргументацією. Сучасні держави й політичні режими хибкі, нестійкі, їхні доктрини носять тимчасовий і суперечливий характер, тоді як завдання формування особистості повинні визначатися вічними, незмінними принципами, що відповідають основам християнського віровчення, і це може забезпечити тільки церква – такий же вічний інститут. Підкреслюється, що моральне виховання як найважливіший напрям діяльності школи неодмінно повинне будуватися на основі релігійної етики; тільки опираючись на релігію, можна сформувати у дитини позитивні риси, як чесність, великодушність, терпимість, здатність до самопожертви. Цими постулатами керуються сотні тисяч конфесійних шкіл у різних країнах Заходу [4].

У радянський період виховні функції української школи традицій­но здійснювались як через зміст навчального процесу, для якого був ха­рактерним високий рівень заідеологізованості, так і через добре розви­нену систему позаурочної виховної роботи, домінуючу роль у якій віді­гравала діяльність дитячої та юнацької політичних організацій. Сучасна українська школа відмовилася від старої системи виховної роботи, що пов’язано з ідеологічною переорієнтацією суспільства, державотворчими процесами, новими нормами функціонування освіт­ньої системи, затвердженими Законом України „Про освіту”.

Нині формується нова система цінностей, виховної роботи, де значно більшу роль відіграє навчальний процес – його зміст, форми та методи здійснення. Це, перед­усім, предмети гуманітарного та суспільствознавчого циклу, як тради­ційні, так і нові, побудовані на інтегративній основі. До змісту освіти у ряді регіонів включені предмети, що знайом­лять школярів з основами християнської етики, духовними традиціями нашого народу. Зокрема, вже з 1992 р. у школах Львівщини, Тернопіль­щини та Івано-Франківщини у вибірково-обов’язковий компонент базо­вого навчального плану був введений як експериментальний навчальний предмет „Основи християнської моралі”, який досить добре себе зарекомендував. На основі набутого досвіду з 1997 р. був запроваджений курс „Християнська етика”.

Дата добавления: 2015-05-23