Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського товариства. Таємна політична організація “Слов’янське товариство Св

Таємна політична організація “Слов’янське товариство Св. Кирила і Мефодія”, заснована у грудні 1845 р., складалася із відомих прогресивних діячів України. Серед них Т.Г.Шевченко (1814-1861), М.Л.Костомаров (1817-1888), М.Л.Гулак (1822-1899), В.М.Білозерський (1825-1899), О.В.Маркевич (1822-1867), П.О.Куліш (1819-1897), О.О.Навроцький (1823-1892) та ін. Незважаючи на короткочасне існування товариства, ним вироблено й прийнято “Статут”, програму – “Книгу буття українського народу” (“Закон божий”), “Головні правила товариства”, звернення до “Братів українців!” та до “Братів Великоросіян і Поляків!”, в яких відображено основні ідеї товариства1.

Кирило-мефодіївці були одностайними в скасуванні самодержавства, кріпацтва, щодо заміни монархії республікою, широкої освіти народу, визнання національних прав України2. Члени Товариства дбали про створення й видання книжок, доступних простому народові. Було вирішено організувати збирання коштів для книгодрукування, написати історію України в дусі ідей Товариства. Виступали поборниками поширення серед народу освіти, передбачалось здобути від уряду дозвіл на відкриття шкіл у державних і поміщицьких селах, написати підручники українською мовою, створювати й видавати українські книжки.

5 квітня 1847 р. учасників Кирило-Мефодіївського товариства було заарештовано. Найтяжче покарано було Т.Г.Шевченка – віддано у солдати на десять років із забороною читати й малювати. Так московський царат відреагував на першу спробу українців відновити минулу культурну самостійність України.

У Кирило-Мефодіївське товариство входили видатні діячі освіти України.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) – геніальний українськийпоет, мислитель, художник, громадський діяч. У його творах є глибокі думки про виховання, яке повинно формувати громадянські переконання, відданість народові, нетерпимість до неправди, егоїзму.

Піддаючи різкій критиці тогочасну систему виховання, Шевченко мріяв про справжню народну школу, яка б давала учням міцні, глибокі знання й виховувала в дусі любові до рідної мови. Покладаючи великі надії на недільні школи, він надавав їм всіляку допомогу та фінансову підтримку.

Шевченко наголошував на необхідності створення спеціальних підручників для шкіл. Виданий народною мовою, його “Букварь Южнорусский” (1860) був доступний кожній простій дитині. Він створювався за комбінованим принципом, розрахованим під час вивчення грамоти на буквоскладальний метод і метод засвоєння цілих слів. Невеликий за обсягом (24 с.), він містив великі й малі літери алфавіту та цифри. Учні спершу вивчали звуки й літери в алфавітному порядку, згодом переходили до читання слів. Для полегшення процесу опанування грамоти слова спочатку поділялися на склади, а відтак наводився текст без такого поділу.

Шевченко вмістив в “Букварі” дві великі народні думи – “Про Олексія Поповича” та “Марія Богуславка”, багато народних приказок та прислів’їв (“З дужим – не борись, а з багатим – не судись”, “Брехнею увесь світ пройдеш – та назад не вернешся”, “Багато панів – а на греблю й нікому” та ін.). Включаючи в свій “Буквар” зразки народної творчості, Шевченко цим надавав навчанню народного характеру, прагнув, щоб у школі діти спілкувалися рідною мовою. На його думку, існуюча освіта була ненародною, розвивала в людях “несамознательность”, наслідуваність, і тому таку школу потрібно було “перешколити”1.

Шевченко мав чіткий план створення підручників. У листі від 4 січня 1861р. він писав: “Думка єсть за “Букварем” напечатать лічбу (арифметику) і ціни і величини такої ж, як і “Буквар”. За лічбою етнографію і географію в 5 копійок. А історію, тільки нашу, може вбачаю в 10 копійок”2. Як бачимо, поет вважав, що елементарна освіта не може обмежуватися однією грамотою, а повинна включати опанування знань у галузі природничих та історичних наук.

На думку Шевченка, шлях до національного відродження лежить через усвідомлення своєї історії, національної гідності.

Все розберіть…та й спитайте

Тоді себе: що ми?

Чиї сини? Яких батьків?

Ким? За що закуті?…

Ця його порада як ніколи актуальна в наші дні, коли має місце процес духовного відродження та відновлення України.

Поета турбував стан жіночої освіти, коли більшість дівчат із селянських родин взагалі не вчилися, а дівчат-дворянок у привілейованих закладах учили тільки світських манер, не розвиваючи їх розум, духовність. Він обстоював рівність хлопців і дівчат у навчанні, надання жінці повноцінної освіти.

Високу оцінку надавав Шевченко родинному вихованню. У трудовій сім’ї, на його думку, діти зростають працьовитими, духовно багатими. Сім’ї мають створюватися на підставі любові, спільна праця є основа життя дорослих і дітей. Тому поет учив молодь, особливо дівчат, обачливості в коханні, застерігав від спокус, зради. Йому болить доля матерів-одиначок, дітей-безбатченків (“Катерина”, “Наймичка”, “Сова”). Особливу роль у вихованні відводив матері, яка правильно розуміє свої благородні материнські обов’язки. На думку Шевченка, родинне виховання слід доповнювати суспільним, яке покликана давати світська загальноосвітня школа.

В основі освітньо-виховного ідеалу Шевченка – працьовитість. Тільки в праці людина може знайти справжнє задоволення, і тому вона повинна займати домінуюче місце в житті кожного. Однак він розрізняв працю, яка задовольняє потреби людей, і працю, що виснажує і закріпачує народ.

Об’єктивно життя і творчість Т.Шевченка мали епохальне значення. Шевченківська доба бунтарства дала життя сотням, тисячам визначних і відомих учителів і просто щиросердечних трударів освітянської ниви, тих, чиє життя-подвиг не лишилось документально зафіксованим, але без цього подвигу неможливо було б підійти сьогодні до національної школи і національної педагогіки України.

Микола Іванович Костомаров (1817-1885) – український і російський історик, громадський діяч, публіцист, драматург, поет, учитель. В 1837р. закінчив Харківський університет, учителював в Рівному, Києві (викладав у гімназіях), а в 1846 р. обирався ад’юнкт-професором Київського університету по кафедрі російської історії. За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві був ув’язнений у Петропавловській фортеці, висланий до Саратова.

У “Книзі буття українського народу” виклав свою освітню програму, в якій з метою піднесення культури українців на перший план ставиться справа народної освіти, з допомогою якої здійснюється “ознакомление народа с плодами образованности”. Наполягав на оволодінні учнями граматики, природознавства, народного життя, обстоював самостійність української мови і її обов’язкове вивчення як предмета в народній школі, приділяв увагу виданню українських підручників. Має величезну наукову спадщину – історичні, літературні, етнографічні твори.

Велику пізнавальну цінність мають дослідження вченим проблем української ментальності, покладені в основу української етнопсихології та етнопедагогіки. У статті “Дві руські народності” він здійснює спробу порівняльного аналізу української та російської ментальностей, характеризує духовність українця, адже такі риси національного характеру, як перевага особистого над загальним, індивідуалізм, прагнення особистості до самовияву, нетерпимість до підпорядкування, поетичність, почуттєвість, естетичність, ідеалізм, м’якість, мрійливість – мають ураховуватися в змісті освіти, методиці навчальної та виховної роботи.

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897) – визначний літератор і культурний діяч, історик, фольклорист і етнограф, мовознавець, перекладач з іноземних мов, педагог-методист, просвітитель. Учителював у панських покоях, дворянській школі м.Луцька. В 1841 р. П. Куліш переїхав до Києва і вчителював в Печорському та Подільському дворянських училищах. Через три роки він стає вчителем Рівненської дворянської школи, незабаром отримує запрошення до Петербурга викладачем гімназії, а потім і університету.

П.Куліш залишив значну освітньо-педагогічну спадщину. В українській “Граматиці” (отримала назву “кулішівки”) (1854) стверджує пріоритети навчання й виховання рідною мовою, уперше спрощує строкатість правопису рідної мови, приводить його до нормативного вигляду, уніфікує мовні та писемні правила. “У рідному мовному оточенні важливим фактором є наслідування батьків, шляхом якого дитина оволодіває не тільки мовою, а й засвоює різні життєві навички та етику народу – відбувається становлення почуття поваги до старших, любові до батьківського краю, його звичаїв. Якщо підмінити дитині її природний мовний ґрунт, починають руйнуватись, так би мовити, автоматизовані компоненти, що сприяють утворенню динамічних стереотипів.1” Ця книга була й букварем, і читанкою, і підручником з арифметики. Вона сучасна і сьогодні за задумом і методами реалізації, поверненням педагогічної науки і шкільної практики до національних витоків.

У “Слові для письменних” – своєрідних програмових указівках – педагог закликав учителів розвивати національну свідомість маленьких громадян та мову.

П.О.Куліш невтомно працював на ниві народного просвітництва, дбаючи про доступність освіти, її гуманні, духовні цінності, його непокоїла відірваність тогочасної освіти від потреб народу, що вела до денаціоналізації, „зпідління моралі”. У “Листах з хутора” порушив проблему “батьків і дітей”, яка загострюється в міру зростання освіченості молодих і їх відходу під впливом останньої від народного способу життя. Засуджує таку освіту й категорично стверджує, що наука, яка веде до відчуження від родини, народної моралі та одвічних патріархальних цінностей, шкідлива. Засуджував педагог і дух наживи, який пронизує цивілізоване “освічене суспільство і призводить до падіння моралі”.

П.Куліш усю свою творчість присвятив проблемі поширення освіти серед народу, підвищенню освітнього рівня українців, сподіваючись на те, що з допомогою освіти можна об’єднати народ, домогтися усвідомлення ним свого підневільного стану та вибороти собі кращу долю.

Просвітня діяльність Т.Шевченка, П.Куліша, М.Костомарова розбудила педагогічну думку, викликала до життя нові покоління просвітителів. Серед них гордість українського народу, представники його духовної еліти, творці української культури: Леонід Іванович Глібов (1827-1893) – поет-байкар, викладач, активний діяч недільної школи, автор педагогічних статей; Павло Арсенович Грабовський (1864-1902) – поет, який у педагогічних статтях змальовував жебрацький стан української школи та народного вчителя; Леся Українка (1871-1913) – поетеса, просвітитель, яка в публіцистичних статтях і художніх творах розкривала соціально-педагогічні проблеми свого часу: експлуатацію дітей, відсталість шкіл, заборону української мови; Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) – публіцист, історик, філософ, педагог, патріот України, один з організаторів педагогічних курсів для підготовки народних учителів.

Дата добавления: 2015-05-24