Історія становлення і розвитку соціології 5 страница. Згідно зі створеною ДЖ. Морено так званою мікросоціологічною концепцією соціальний світ можна розглядати виходячи з його макроструктури

Згідно зі створеною Дж. Морено так званою мікросоціологічною концепцією соціальний світ можна розглядати виходячи з його макроструктури, тобто просторового розміщення людей у різ­них сферах їхньої життєдіяльності, та мікроструктури, тобто психологічних відносин кожного окремого члена суспільства з оточенням. Невідповідність макро- і мікроструктури суспільства — причина конфліктів, соціальних суперечностей. Приведення макроструктури у відповідність з мікроструктурою є вирішальним засобом подолання цих суперечностей. Саме з метою виявлення мікроструктури і було створено соціометричну методику.

На думку Дж. Морено, психічне здоров’я людини залежить від її становища у неформальній структурі малої групи. Брак сим­патій до неї породжує життєві труднощі. Соціометричні процедури дають можливість визначити становище людини в неформальних зв’язках, зрозуміти її проблеми.

Методи соціометрії стали робочими інструментами, які дають досить об’єктивну (хоч і обмежену) інформацію для профілактики і пом’якшення конфліктів, виявлення неформальних лідерів, оптимізації соціально-психологічного клімату в малих групах.

Дальшим розвитком соціометрії є так звана соціодрама, в якій грають ролі членів справжніх соціальних груп (сім’ї, виробничого колективу). Виконавці можуть мінятися ролями (син виконувати роль батька, керівник — підлеглого). Програються реальні життєві ситуації, відпрацьовуються навички виконання соціальних ролей і розуміння інших людей, що виконують такі ролі.

Займаючись груповою терапією, Дж. Морено створив навіть цілий «терапевтичний театр». У пацієнтів наставало полегшення після програвання певних психологічних станів та соціальних ролей; вони набували необхідних навичок дії у складних життєвих ситуаціях.

Із середини 50-х рр. ХХ ст. під впливом об’єктивних процесів суспільного розвитку в індустріальній соціології спостерігається відхід від багатьох положень та рекомендацій теорії «людських стосунків». «Емпірична школа» в індустріальній соціології претендує на синтез «класичної школи менеджменту» з доктриною «людських стосунків». Для неї характерне зміщення наукової проблематики від організації робочого місця (Ф. Тейлор) і дослідження неформальної організації підприємств (Е. Мейо, Дж. Мо­рено) до вивчення управлінської структури корпорації як соціального інституту, соціальних наслідків механізації та автоматизації виробництва, місця і ролі менеджера в суспільному виробництві тощо. Більше уваги приділяється розробці конкретних проблем управління працею з урахуванням особливостей виробничих умов. Зокрема, розробляються конкретні рекомендації щодо поліпшення діяльності керівників і вдосконалення відносин керівного складу з безпосередніми виконавцями, досліджуються шляхи підвищення ефективності дій менеджерів.

У цьому контексті актуальними є розробки американського вченого Дейла Карнеги (1888—1955), який вивчав проблеми поведінки людини. Він уважав, що вміння правильно поводити себе з іншими — це найважливіше з умінь для будь-кого, а особливо для ділової людини. У результаті проведених ним досліджень з’ясувалося, що навіть у інженерній справі лише близько 15% фінансового успіху залежать від суто технічних знань, решта 85% успіху досягається завдяки умінню керувати людьми. Оскільки кожна людина в житті використовує лише малу частку своїх фізичних і розумових ресурсів, то, за Карнегі, найвища мета освіти — не знання, а дія. Освіченість — це лише вміння розв’язу­вати життєві ситуації.

Д. Карнеги розробив цілу систему основних прийомів спілкування з людьми виходячи з простих «житейських» істин, як-от: «сваритися щонайменше безглуздо; слід турбуватися про подолання власної обмеженості, а не перейматися тим, що Бог не вважав за потрібне розподілити дар розуму порівну між усіма; потрібно розуміти ту просту істину, що людина в дев’яноста дев’яти випадках зі ста ніколи не засуджує себе незалежно від того, чи права вона, чи неправа».

Критика, з погляду Д. Карнеги, неконструктивна, бо вона змушує людину захищатися і шукати для себе виправдання. Критика навіть шкідлива, бо вона вражає дорогоцінне почуття власної гідності, завдає удару уявленню людини про власну значущість, породжує почуття образи й обурення.

Спілкуючись із людьми, слід пам’ятати, що вони є нелогічними емоційними створіннями, якими керують пихатість і гонор. Тому варто говорити про людину стільки доброго, скільки можна сказати.

Замість того щоб засуджувати людей, варто спробувати зрозуміти їх, збагнути, чому вони чинять саме так, а не інакше. Це породжує толерантність і великодушність.

Теорії людських стосунків дали поштовх розробці проблем мотивації поведінки людини. Вивчення мотивації — один з основ­них напрямків індустріальної соціології. Значний внесок у цю сферу зробили А. Маслоу, Ф. Херцберг і Д. Макгрегор.

Абрахам Маслоу (1908—1970) створив теорію ієрархії потреб (1943). Він поділив потреби людини на дві великі групи: базисні (в їжі, одязі, теплі, безпеці, позитивній самооцінці тощо) і похідні, чи метапотреби (у справедливості, добробуті, порядку тощо). Базисні потреби постійні. Похідні, метапотреби — змінюються, вони однаково значущі, а отже, не мають ієрархії. Базисні потреби можна згрупувати за рівнями: від нижчих — матеріальних до вищих — духовних. Перші їх типи називаються первинними (вродженими), інші — вторинними (надбаними).

Ієрархія потреб за А. Маслоу

Головне в теорії А. Маслоу — це не стільки ранжирування потреб, скільки пояснення їхнього руху. Потреби кожного наступного рівня стають актуальними лише після того, як будуть задоволені попередні. Фізіологічні потреби домінують доти, доки їх не задоволено принаймні на мінімальному рівні, а потім починають домінувати вищі потреби — соціальні і насамкінець — духовні. Але самé тільки задоволення потреби як такої не є мотиватором поведінки людини. Голод є рушійною силою для людини доти, доки вона голодна. Отже, зрозуміло, що сила дії потреби залежить від ступеня її задоволення. Окрім того, інтенсивність потреби визначається її місцем у загальній ієрархії.

На початку 60-х рр. у індустріальній соціології в межах концеп­ції «соціотехнічних систем» виникає теорія «управління через співучасть», яку розробив з урахуванням відмінностей у потребах підлеглих американський учений, професор Массачу-сетського технологічного інституту Д. Макгрегор. Це було першою спробою теоретично обґрунтувати стилі поводження керівника з підлеглими і на цій підставі змінити практику управління. Перша теорія — так звана теорія Х Макгрегора — проповідує авторитарний стиль управління, наголошуючи на тому, що пересічна людина не любить працювати і намагається здебільшого уникати праці, а отже, її необхідно постійно примушувати працювати, підганяти, здійснюючи жорсткий контроль і погрожуючи покаранням. Такий стиль викликає в підлеглих страх, а інколи й агресію. Тому, коли соціально-економічні умови змінюються, поліпшуються стосунки між робітниками і підприємцями, працівники починають відчувати доброзичливе ставлення до себе, то вони виявляють заінтересованість у роботі та сумлінність.

За таких умов можливий інший підхід, сутність якого Макгрегор виклав у теорії Y. Цей підхід ґрунтується на таких постулатах:

· трудові зусилля є так само природними для людини, як відпочинок і розвага;

· у процесі досягнення своєї мети людина вдається до постійного самоконтролю;

· внесок у загальну справу є функцією винагороди, визначеною за цей внесок;

· люди працюють ліпше там, де керівники зважають насамперед на людей, а потім на результати їх праці.

Такі настанови вже ближчі до демократичного стилю керівництва.

Отже, сутність концепції Д. Макгрегора полягає в установленні взаємозалежності стилю керівництва і стилю поведінки підлеглих. Керівник має пам’ятати, що кожна людина є унікальною істотою з багатим духовним світом. Проте не всі керівники поводять себе в житті так, як підказує розум чи радить наука.
Є ще й об’єктивні обставини — низька трудова дисципліна, арит­мія, вимушений поспіх, недостатня кваліфікація, з полону яких не кожному щастить вибратися. Перш ніж вибрати ту чи ту модель керівництва, необхідно вивчити реальні умови: рівень взаємної довіри менеджерів і працівників, стан трудової дисципліни, моральний клімат тощо. Після цього консультант може рекомендувати адміністрації, яку модель (Х, Y чи змішану) необхідно застосувати в кожному конкретному разі.

Ще в 60-х рр. американський учений, автор книг «Стимули до праці», «Праця і природа людини» Ф. Херцберг запропонував теорію стимулювання, яка теж ґрунтується на врахуванні потреб людини і дістала назву «теорія збагачення праці». Він класифікував усі стимули до праці та розподілив їх на дві групи. Першу групу вчений назвав «чинниками гігієни» і зарахував до неї зовнішні щодо самої праці фактори: умови праці, соціально-пси­хологічний клімат, стиль і методи керівництва, заробітна плата, професійний статус, гарантія збереження робочого місця тощо.

Поліпшення цих чинників спочатку діє як стимул, потім це стає звичним і знову з’являється невдоволення. Вони діють як засоби медичної гігієни, однак, одної лише гігієни недостатньо. Ф. Херцберг пропонує «вмонтувати» в людину «внутрішній генератор», що залежить від дії другої групи чинників — внутріш­ніх: змісту самої роботи, її привабливості, усвідомлення й оцінювання працівником своїх досягнень, почуття відповідаль­ності, можливості самореалізації в праці тощо.

Якщо зовнішні чинники, за Ф. Херцбергом, можуть лише тим­часово стимулювати трудову активність, то внутрішні діють пос­тійно і є справжніми стимулами.

Ф. Херцберг проінтерв’ював 200 службовців і зробив висновок, що невдоволені своєю роботою люди найчастіше мали на увазі не саму працю, а трудову ситуацію, в якій вони перебували, а задоволені — навпаки. Отже, можна стверджувати, що задоволення є функцією змісту праці, а незадоволення — функцією її умов.

«Гігієнічні» чинники закріпляють, стабілізують робочі кадри, а збуджують до продуктивної роботи внутрішні мотиватори.

Найважливіший постулат теорії Ф. Херцберга — стимулювання через саму працю з використанням прагнення людини до самовираження як головного стимулу. Для цього замість старої практики подрібнення операцій, запровадженої на початку ХХ ст. в аме­риканських корпораціях Ф. Тейлором, Ф. Херцберг уважав за необхідне збагачувати зміст і удосконалювати організацію праці, урізноманітнювати дії працюючих, зменшуючи ступінь їх регламен­тації і передаючи їм частину контрольно-управлінських функцій.

Його теорія «збагачення праці» полягала у створенні «самоврядних робочих груп», «укрупненні операцій», збільшенні елементів ініціативи, відповідальності, самостійності вибору, тобто в наданні праці більшої привабливості. За таких умов праця ніби кидає виклик людині, мобілізує її творчі сили на вирішення поставлених завдань, стимулює трудовий азарт, породжує гордість за свою роботу, ефект причетності до справ колективу.

Під впливом теорії Ф. Херцберга на підприємствах розповсюдилася раціоналізація праці. Створювалися групи з модифікації конвеєрної організації праці, збагачення змісту операцій, виконуваних кожним робітником; збільшення можливостей для виявлення їхньої ініціативи, самостійності, підвищення відповідальності.

Однак тогочасні економічні труднощі, що стримували зростання продуктивності праці, не сприяли подальшому поширенню та розвитку вчення Ф. Херцберга. Відбувся перерозподіл значущості об’єктивних і суб’єктивних чинників, посилився інтерес до проблем організації виробництва.

Підхід Ф. Херцберга почав суперечити самій економічній суті виробництва. Експеримент щодо заміни конвеєра «груповим складанням» з технічного боку виявився невдалим, і організатори виробництва почали сприймати теорію «збагачення праці» як шарлатанство, порушення раціональних принципів управління.

Емпірична соціологія переживала кризу. Загострення соціально-психологічних суперечностей стимулювало пошук нових форм її розвитку. Було переглянуто деякі принципи емпіричних досліджень. Зокрема, запроваджено принцип поведінково-психологіч­ного аналізу, який у центр уваги ставить поведінку людини, її реак­цію на різні стимули. Емпірична соціологія зробила спробу інтерпретувати факти, а не тільки давати їм кількісну характеристику.

Згодом знов активізувалися принципи тейлоризму. Намагання відійти від прямого заперечення поглядів Ф. Тейлора, замінивши їх «конструктивним аналізом», спостерігалися в діяльності представників «емпіричної» школи П. Дракера, Р. Девіса, Дж. Діболда, які висунули гасло «назад до Тейлора», запропонувавши у відповідний спосіб переглянути деякі принципові положення менеджменту.

Учені все більше відходять від вивчення соціального життя трудящих. На їхню думку, немає необхідності в будь-яких соціа­льних перетвореннях. Достатньо здійснити «розумні» соціально-організаційні заходи, і взаємовідносини робітників і керівників нормалізуються, а соціальні проблеми розв’яжуться самі собою.

Цей відкат назад пояснювався насамперед тим, що ні доктрина «людських стосунків», ні концепція «збагачення праці» не змогли забезпечити дальший позитивний розвиток трудової мотивації. Якщо на початку активно опрацьовувалася велика кількість різних програм «збагачення праці», пов’язаних тільки з концепцією «людських стосунків», то потім почалася модернізація самої цієї концепції. За словами американського соціолога Д. Діксона, вона полягала в такому:

· перегляд ролі деяких соціально-психологічних чинників (задоволення, лідерство, згуртованість);

· визнання й вивчення таких чинників, як потреба в самореалізації і творчості, ґрунтовний аналіз нових форм організації праці;

· створення «синтетичної моделі», яка поєднувала б соціальні та психологічні стимули до праці.

Через деякий час знову актуалізувалася теорія Ф. Херцберга. У розвинених країнах Заходу навіть сформувалася закінчена концепція «гуманізації праці». Її представники стверджують, що за умов інформаційного суспільства змінюється ставлення до праці, тому слід відмовлятись від традиційних форм її організації, дбати про виробничі умови, оскільки результати праці безпосередньо залежать від задоволення суб’єкта самою працею та її умовами.

Отримуючи задоволення від роботи, людина ліпше працює, не потребує постійного контролю, забезпечує самоврядування. Зміни організації праці згідно з цією концепцією треба здійснювати за такими напрямами:

· чергування видів робіт протягом зміни, тижня, місяця;

· розширення функцій та обов’язків робітників;

· стимулювання праці через саму працю, використання стимулів для збільшення як престижності, так і змістовності праці;

· підвищення відповідальності та самостійності під час виконання виробничого завдання;

· забезпечення можливості самовдосконалення у праці, професійно-посадового зростання.

Розглянуті теорії мотивації є базовими, фундаментальними. Вони в основному визначають сучасний стан індустріальної соціології, соціології менеджменту, стимулюють емпіричні дослідження і розробку практичних програм.

Щодо загальносоціологічної теорії, то в ній найвідомішими є дві концепції: теорія «постіндустріального суспільства» і теорія «революції менеджерів». Першу розроблено американським соціологом Д. Беллом. Згідно з нею всесвітня історія проходить доіндустріальну, індустріальну і постіндустріальну стадії. На кожній стадії домінує один фактор: у доіндустріальній — сільськогосподарська праця, в індустріальній — промисловість, у постіндустріальній — інформація. На останній стадії сфера послуг починає домінувати над сферою виробництва, панують інтелектуальні технології, поширюється планування і контроль. Розрізняють американську та європейську моделі «постіндустріального суспільства».

Основна ідея американської теорії «революції менеджерів» — витіснення класу капіталістів класом службовців («керуючих»).

Клас службовців, за К. Реннером, — група людей, які, не будучи власниками капіталу, виконують управлінські функції.

На відміну від американської сучасна французька соціологія більшою мірою зазнала впливу історичних і культурних особливостей цієї країни. Мається на увазі не тільки вплив марксистських ідей, а й політична орієнтація, втягнення французьких соціологів у соціальну боротьбу.

Загалом для сучасної західної соціології притаманним є вивчення орієнтації населення на постійно зростаюче споживання; теоретичні дослідження цього втілилися в концепціях «якості життя».

Термін «якісь життя» почав широко застосовуватися після видання праць Дж. Гелбрейта. Під якістю життя зазвичай розуміють умови людського існування: забезпечення матеріальними благами (харчі, одяг, житло, засоби пересування), можливість здобуття освіти, отримання медичної допомоги, розвитку особистості; стан природного середовища, рівень безпеки, соціальної захищеності, свободи. Якість життя визначається за всіма сферами існування людини: сім’я, навчання, робота, громадська діяльність, дозвілля тощо.

Соціальними індикаторами якості життя є як його об’єк­тивні характеристики (обсяг споживання матеріальних благ, тривалість життя, стан системи освіти, охорони здоров’я, соціального захисту тощо), так і суб’єктивнесприйняття людиною умов існування. Різні люди по-різному сприймають одні й ті самі умови існування. Причини цих відмінностей зумовлюються неоднаковим розумінням сенсу і цілей життя.

Цілі життя визначають напрямок активності людини у праці й використанні вільного часу. Б. Генкін вирізняє такі основні цілі діяльності людини: матеріальні блага, влада і визнання, освіта і творчість, моральне вдосконалення. Більшості людей притаманні всі перелічені цілі, проте у кожен період життя якась одна з них переважає і найбільшою мірою визначає дії людини.

Отже, сучасна західна соціологія розвивається насамперед як поведінкова наука.

§ 7. Становлення
і розвиток
соціологічної науки
в Україні

Вивчення розвитку соціологічної науки було б неповним без розгляду внеску в неї українських учених.

Соціологічна думка в Україні протягом усієї її історії поєднувала в собі універсальне з національним: перше виявлялось у використанні та дальшому розвиткові провідних соціологічних теорій, методів дослідження, ідей західноєвропейських та американських учених, друге — у тісному поєднанні з національно-визвольним рухом, соціально-політичним життям, творчою спад­щиною славетних представників українського суспільства.

Проте здобутки українських соціологів погано відомі, бо навіть у часи всіляких «відлиг» радянська історіографія замовчувала імена видатних українських учених, які працювали в царині соціології. У такий спосіб, як слушно зауважує відомий український соціолог Л. Кондратик, офіційна пропаганда намагалась при­щепити думку про незначущість надбань української соціології, а то й про їх брак. Л. Кондратик у своїй книжці «Історія соціології України в іменах» (1996) спробував систематизувати доробок українських соціологів минулого.

Сучасна соціологічна наука ввібрала думки, ідеї, теоретичні
узагальнення багатьох українських учених ХІХ ст. минулого, котрих можна назвати засновниками вітчизняної соціології. Їхні соціально-філософські розвідки, антропологічні, культурологічні та історичні дослідження торували шлях соціологічній думці в Україні і посіли помітне місце в загальноєвропейському науковому і культурному русі.

Вивчення української соціологічної спадщини дає змогу ліпше зрозуміти стан сучасної вітчизняної соціології, її роль і значення у розв’язанні проблем розбудови громадянського суспільства в Україні.

Багато цінних для соціології ідей висловив Іван Франко (1856—1916). На його думку, соціологія має вивчати еволюцію суспільства, розвиток суспільної праці, людину як суспільну істоту. Соціологія є одною з форм просвітництва народу, вона має допомагати зрозуміти людині своє місце в суспільстві, інтереси, мету існування, і в цьому її практичне значення.

Основним рушієм еволюції І. Франко визнавав боротьбу за існування, яка за умов суспільства постає у формі спільної праці, що спонукає людей до вдосконалення економічних відносин (перехід від мисливства до землеробства, приручення диких тварин тощо).

Володимир Лесевич (1837—1905) — найвидатніший вітчизняний позитивіст; з’ясовував сутність соціології, її місце в системі наук, питання прогресу. На його думку, соціологія вивчає су-
спільні явища, що неминуче підпорядковані природним законам. Для відкриття цих законів соціологія користується такими методами загального вивчення, як спостереження, досвід, порівняння. Філософія, історія, політична економія, філософія історії, на думку В. Лесевича, є галузями соціології. Остання вивчає соціальну динаміку, а соціологія — соціальну статику. Досліджуючи суспільний розвиток, В. Лесевич дійшов висновку, що соціальні трансформації приводять не лише до матеріального покращання побуту, що є результатом зростання влади людини над природою, але й до поступового переважання вищих людських здібнос­тей. Отже, розвиток суспільства має прогресивний характер. Прогрес, за В. Лесевичем, є прагненням до ідеалу, який він убачав у людяності, а головним елементом у процесі досягнення цього ідеалу є розумова діяльність.

Перебуваючи під впливом ідей Конта, В. Лесевич стверджував, що розумова діяльність у своєму розвитку проходить три етапи: теологічний, метафізичний і позитивний. На першому етапі розумової діяльності людина керується інстинктом, на другому — умоспогляданням і на третьому — досвідом.

Одним з тих, хто закладав підвалини української соціології, був Михайло Драгоманов (1841—1895). Він першим використав термін «соціологія» у своєму курсі лекцій для студентів Київського університету та, як і інші провідні науковці того часу, намагався знайти йому точне тлумачення.

Соціологію учений розумів як універсальну науку; на його дум­ку, багато які окремі науки мали б стати її складовими — це й історія, і політична економія, і політологія. Прагнення до теоретич­ного синтезу галузей суспільствознавства зближували М. П. Дра­гоманова з класиками західноєвропейської соціології О. Контом та Г. Спенсером.

Соціологічний метод Драгоманова включав різноманітні способи дослідження й наукову критику. У процесі фактологічного і джерелознавчого аналізу він використовує процедуру деідеологізації і розглядає наукові теорії в історико-соціальному контексті з урахуванням особливостей епохи, її соціальних, політичних, національних і філософських тенденцій.

Драгоманов широко застосовує компаративний (порівняльний) метод, зіставляючи не тільки представників різних етнічних чи соціальних груп, а й самі ці групи в різні історичні періоди.

Соціологічному методу Драгоманова притаманне визнання об’єктивних закономірностей історичного процесу. Драгоманов наголошував на тому, що будь-які зусилля особистостей чи соціальних груп, навіть урядів і держав, не в змозі загальмувати, а тим більше надати зворотного напрямку об’єктивним історичним процесам. Він вірив у невідворотність соціального прогресу і був переконаний, що еволюційний шлях розвитку суспільства забезпечує більший простір для індивідуального і громадського самовираження, ніж соціальні потрясіння.

Прогрес, за Драгомановим, — це якісна характеристика розвитку суспільства, в процесі якого людське життя дедалі кращає.

Учений вирізняв кілька видів прогресу:

· технічний, що характеризується винаходами, які полегшують працю людини;

· науковий — зростання освіченості населення;

· культурний — удосконалення способу життя, поліпшення його якості, піднесення духовності людини.

Прогрес суспільних відносин М. Драгоманов розумів у скасуванні особистої неволі, панщини тощо.

Щодо власного вдосконалення особи М. Драгоманов виняткового значення надавав громадським порядкам, які потрібно змінювати так, щоб навіть недобрій людині було важко робити щось зле, а добрій легко робити добре.

Особливу увагу Драгоманов приділяв соціології політичних відносин. Він вивчав проблеми влади, взаємовідносин держави й суспільства, загальногромадських пріоритетів і особистісних прав, індивідуальної свободи тощо. Його цікавило не стільки формальне визначення сутності ключових понять політики, скільки конкретні історичні форми політичних режимів у різних народів у різні епохи. У процесі соціологічного вивчення цих питань Драгоманов дійшов висновку, що не існує таких інститутів влади, політичних чи правових установ, які б претендували на позаісторичну незмінність. Політичне життя за своїм змістом є процесуальним, тут усе рухається, старе змінюється новим, і ці процеси є цілком закономірними.

У пошуках об’єктивних критеріїв оцінки соціальних процесів
М. Драгоманов звертався до досліджень західноєвропейських учених, зокрема Ф. Лассаля і О. Конта.

М. Драгоманов розглядав соціальний прогрес як поступовий розвиток ідей, виступав проти централізації влади як способу політичного і національного гноблення, розробив програму культур­но-національної автономії. Він обстоював право українського народу на розвиток національної культури.

Розуміння М. Драгомановим залежності прогресу як такого від розвитку суспільної організації свідчить про безпосередній зв’я­зок його ідей зі спенсерівською теорією еволюції та розвитку людського суспільства.

Микола Костомаров (1818—1885) у своїх соціологічних дослідженнях виходив з того, що здогадки і припущення не можуть бути істиною, якщо не підтвердяться очевидними фактами чи безсумнівними логічними зв’язками; самі факти він розглядав як похідні від людських понять, такі, що ґрунтуються на духовному світі людей.

Учений виступав проти пануючої на той час наукової думки, за якою вирішальною історичною силою є держава, а народ — матеріал для держави. На погляд ученого, народ є не механічною силою держави, а її змістом, живою стихією. Держава є тільки формою, мертвим механізмом, який приводиться в дію народом. Тому насамперед потрібно вивчати народ, суспільство, а не державу.

Костомаров визнавав поступальний розвиток суспільства, неможливість повороту історії назад, а у зростанні свободи особи вбачав одну із закономірностей такого суспільного розвитку. Що менше розвинуте суспільство, то менше в ньому можливостей для прояву моральних рис особи.

Важливе значення для становлення української соціологічної думки мали теоретичні дослідження Костомаровим питань народності (ментальності), яка трактується як сукупність ознак, що відрізняють один народ від іншого. Такими, на думку вченого, є духовний світ, почуття, склад розуму, спрямованість бажань, ставлення до духовного та суспільного життя того чи того народу.

Формування народності, як гадає М. Костомаров, залежить від таких факторів:

· географічного положення, що відіграє важливу роль на початкових стадіях цивілізації;

· історичних обставин (взаємовідносини народів, їх сутички під час міграцій, вплив країн-сусідів тощо). Ступінь позначення цих обставин залежить від рівня розвитку цивілізації. Більш цивілізований, освічений народ наполегливіше плекає і зберігає свою культуру, звичаї, традиції.

Основними особливостями української народності, за Костомаровим, є:

· перевага особистої свободи над общинністю;

· мінливість, недостатня ясність мети, поривчастість руху, прагнення до творення і незавершення розпочатого (усе, що випливає з переваг особистого над колективним);

· брак прагнення до захоплення чужого і підкорення інших народів, до асиміляції інородців, які проживають серед корінних жителів;

· переважання духовного над матеріальним;

· толерантність, брак національної зверхності тощо.

Цікавими для сучасників є соціологічні міркування Пантелеймона Куліша (1819—1897) про місто і село, Європу і хуторянство. В їх основі — принцип подвійності природи людини. Серце, душа людини і її «зовнішнє» — завжди перебувають у конфлікті, у боротьбі між собою. На підґрунті такого розуміння природи людини Куліш побудував свою теорію «хуторянства», лейтмотивом якої є: «Прагнення до життя на хуторі — це прагнення до життя серця». Саме село, хутір дає відчуття природного (вільного) життя, є джерелом усіх земних радощів, дає можливість відкинути все зайве, непотрібне. Ніяка наука, європейська цивілізація цього не в змозі дати. Наукою лише розум збагачується. А тому Куліш закликає уникати міського життя.

Доцільно, на його думку, містам «розсипатися» на села і не утворювати велетенських людських скопищ, що породжують дорожнечу, байдужість до незаможних; не поривати сусідських зв’язків із селянами — лише тоді бідність як-небудь урівняється з багатством. У цьому Куліш убачав можливість розв’язання багатьох соціальних проблем.

Соціологічні погляди Федора Вовка (1847—1918) формувалися цілковито під впливом ідей О. Конта та Г. Спенсера. Пояснюючи соціологію як науку про суспільне життя, він стверджував, що соціологія могла виникнути лише після появи геології, палеонтології й біології, і що соціологія разом з етнологією та етнографією становлять одну науку — антропологію.

Дата добавления: 2015-05-24