Формування груп

Формування груп стало першим етапом підготовки до нашої подорожі, адже кожен повинен був знати з ким, як, і під чиїм керівництвом він поїде до Карпат. Отже у нас сформувалося III групи:

I група: Карплюк С., Шайнога М., Криштановська К., Скобенніков Г., Козак Ю., Зіннуров Е.І. (керівник).

II група: Власюк Н., Маланяк А., Колосюк А, Сербіна Н., Медведева К., Радзімінський А., Лебідь О., Ковальчук Н.С. (керівник).

III група: Завгородній Д., Франковський З., Гнітецька Т., Змієвська І., Валінкевич К., Примак І., Лашта І., Степанов О., Бойко С., Парандій Б., Парандій Л.В. (керівник).

Групи були розподілені в основному так: І, ІІІ групи – колишній 10Б клас, а ІІ група колишній 9Б клас. Данило Завгородній вирішив їхати з ІІІ групою, тому що в ній знаходився його найкращий друг – Здіслав Франковський. Я вважаю, що він поступив цілком правильно, тому що в наш час мати справжнього друга - дуже велика рідкість. Цю дружбу потрібно берегти, як справжній скарб, адже зараз зустрічаються такі друзі... Ну, Ви мене розумієте (не буду описувати, а то ще не стримаю себе…). Коли групи були визначені, нам потрібно було з’ясувати коли яка група їде, і це було так:

І група: 16 червня 2004 року, поїзд Київ – Івано-Франківськ, 23.39 год., вагон 4, місця 17-20, 43-44. Збір на залізничному вокзалі о 23.00. Вартість квитка – 21,81 грн. Приїзд у Івано-Франківськ 17 червня о 08.22 год. Далі приміським поїздом Івано-Франківськ – Рахів до станції Лазещина. Вартість квитка - 3,60 грн. Відправлення о 09.15 год., приїзд о 13.30 год.

ІІ група: 17 червня 2004 року, поїзд Київ – Івано-Франківськ, 23.39 год., вагон 4, місця 18-20, 41-44. Збір на залізничному вокзалі о 23.00. Вартість квитка – 21,81 грн. Приїзд у Івано-Франківськ 18 червня о 08.22 год. Далі приміським поїздом Івано-Франківськ – Рахів до станції Лазещина. Вартість квитка - 3,60 грн. Відправлення о 09.15 год., приїзд о 13.30 год.

ІІІ група: 22 червня 2004 року, поїзд Київ – Івано-Франківськ, 23.39 год., вагон 4. 41-44. Збір на залізничному вокзалі о 23.00. Вартість квитка – 21,81 грн. Приїзд у Івано-Франківськ 23 червня о 08.22 год. Далі приміським поїздом Івано-Франківськ – Рахів до станції Лазещина. Вартість квитка - 3,60 грн. Відправлення о 09.15 год., приїзд о 13.30 год.

Таким чином групи виїжджали з рідного міста. Хочу сказати, що було досить зручно і цікаво їхати, бо чомусь для нас (підлітків) завжди дорога до місця призначення є особливою і невід’ємною частиною подорожі. Мабуть це тому, що ми не вдома, без батьків і відчуваємо себе більш незалежнішими.

Розподіл обов’язків

Після того, як ми вирішили питання про формування груп, настав час розподілити обов’язки. Хочу сказати відразу, що майже всі обов’язки виконували минулорічні десятикласники. За це їм велика подяка від всіх колишніх дев’ятикласників, тому що, як Ви знаєте, в 9-ому класі проводиться перша державна атестація, і всі дев’ятикласники були в очікуванні чогось невідомого, що вимусило половину з них “посивіти” від переживань.

Основу обов’язків становило: складання списку всіх необхідних продуктів харчування та їх закупівля (адже всі продукти ми везли з собою), складання списку всіх необхідних речей і розподілення того, хто які речі бере з собою в гори і т.п. Можна сказати, що з усіма обов’язками ми справилися на відмінно, тому що, як результат, ми зробили все майже вчасно і, здається, не забули жодної необхідної речі.

Закупівля продуктів харчування

Як Ви вже здогадались, основною проблемою було закупити всі необхідні і в потрібній кількості продукти харчування. Це було найтяжчим завданням, на яке витрачалось дуже, дуже багато часу, тому що спочатку складався список всіх необхідних продуктів, при цьому враховувалася їх можливість довго не псуватися, бо в горах ми не мали електроенергії, а тим більш холодильника, та їх легкість, тому що, як було сказано вище, ми несли все це “добро” на власних плечах. Після цього наступала та сама мить, коли нам, а точніше десятикласникам (колишнім) доводилось “бігати” по всьому місту, відвідуючи кожний магазин і дивитись, де найнижчі ціни. Питання з грошима стояло дуже жорстко і якби ми “тринькали” гроші наліво і направо, то дехто з нас міг взагалі не поїхати. Отже, зараз я Вам хочу показати звіт про витрачені нами спільні гроші. Але спочатку хочу сказати, що у нас було 360 грн. спільних грошей.

Підготовка спорядження

Не буду говорити багато з цього приводу, тому що у нас було зроблено дуже розумно і зручно. Було видано “Don’t FORGET” листки (що в перекладі означає НЕ ЗАБУТИ!), але це не був листок, де лише вказано список речей, які необхідно було взяти з собою, там знаходилась майже вся необхідна інформація, яку потрібно було знати про подорож. Цей листок включав в себе: інформацію про поїздку, все про вартість проїзду, особисте спорядження, також таку графу, як НЕ ЗАБУДЬ!!!!!, необхідні речі та список продуктів, якими ми будемо харчуватися всі дні в горах. Хочу сказати відразу, що всі ці списки будуть знаходитися в спеціальному додатку до цієї роботи, але про деякі речі варто поінформувати відразу. Першою річчю, яка знаходилася в графі “Особисте спорядження”, був рюкзак. І я Вас хочу переконати, що саме великий, туристичний рюкзак Вам знадобиться в першу чергу. Звісно, Ви можете поїхати з сумкою, але, по-перше, Ви не зможете туди вмістити всі речі, а по-друге, Ви її просто не зможете донести до місця перебування. Так було і з нами. Деякі люди також наважились на цей “великий вчинок” і поїхали з сумками. Це була така картина! Решта групи просто не могла дивитися на них. Але ми були однією командою (потім ми стали однією родиною) і всі один одному допомагали. Отже, про все спорядження, яке необхідно було взяти з собою в гори, ми скажемо в спеціальному додатку до цієї роботи.

ОПИС ПЕРЕБУВАННЯ В ГОРАХ

Четвер, 17 червня, 2004 рік

В цей день всі члени нашої другої групи були зайняті такими справами: купівля необхідних речей, готування їжі, пакування рюкзаків, валіз.

23:00 – збір на залізничному вокзалі під керівництвом Ковальчук Н.С. Майже всіх членів подорожі проводжали батьки. Всі були щасливі, як ніколи. Кожен мав свої мрії, бажання щодо майбутнього відпочинку. Батьки ж не так раділи, як їх діти: хвилювалися, боялися відпустити у таку далеку подорож своїх рідних вихованців.

23:30 – ми вийшли на перон і очікували на потяг. З його прибуттям отримали свої квитки і пішли займати місця. Через вікно всі ще раз попрощалися зі своїми рідними.

23:39 – відправлення потягу.

23:50 – всі члени подорожі почали готуватися до сну.

00:00 – 01:00 – ми тихенько розмовляли на цікаві теми та слухали музику. Оскільки попереду був тяжкий день, нам потрібно було виспатися та з новими силами прокинутись вранці.

02:00 – всі вже спали, але одна дуже „весела” пара всю ніч погрожувала набити одне одного. З одного боку це було доволі смішно і незвичайно, а з іншого, вони дуже заважали. Ні, звичайно, це не наші, а зовсім чужі й незнайомі люди. Хіба б ми могли посоромити честь нашої школи у потязі?J

П’ятниця, 18 червня, 2004 рік

Ми прокинулися перед станцією Львів о 5 годині ранку. Вранці у вагоні було дуже холодно. Потім всі пішли вмиватися. Через півгодини ми мали чудовий спільний сніданок з Наталією Станіславівною.

08:00 – ми приїхали до Івано-Франківська. Погода була чудовою, навіть дуже чудовою. Через 15 хвилин ми купили квитки до с. Лазещина.

09:10 – ми вийшли на перон в очікуванні приміського потяга. На пероні було дуже багато людей; оскільки розпочався дачний сезон, всі поспішали на свої земельні заміські ділянки. Нас це дуже лякало. Було б смішно, якби ми не влізли всі у вагон. Артем Колосюк та Назарій Власюк віддали нам свої основні речі та побігли займати місця.

09:15 – потяг відправився. Нам дуже повезло – всі сіли на місця. Приблизно через годину вагон був майже порожній, і всі почували себе зручно. Кожен займався своєю справою: хто розгадував кросворди, хто грав в карти, хто просто відпочивав, слухаючи музику.

13:30 – ми під’їхали до станції „Лазещина” і там побачили щасливі обличчя Гриші С., Юри К. та Едуарда Ільгамовича, які зустрічали нас. Потім ми пообідали на станції, послухали враження наших товаришів, які приїхали на день раніше за нас. Через 20 хвилин ми взяли свої речі і вирушили в дорогу, яка тривала 3.5 години. По дорозі ми зробили 4 великих зупинки. Йти було дуже важко, оскільки кожен мав надто важкі валізи та рюкзаки. На шляху ми ще побачили джерело, вода в якому була збагачена сірководнем і мала специфічний запах. Всіх мучила неймовірна спрага і тому ми вирішили спробувати цю незвиклу для вживання воду (бачили б ви обличчя тих, хто її пив!). Приблизно через 1.5 години ми вже були на призначеному і, чесно кажучи, довгоочікуваному місці. Нас привітно зустріли Світлана К., Марина Ш. і Катерина К. І ось саме зараз, в цю урочисту мить, ми побачили відведений нам будинок. Якщо чесно, ми думали, що буде гірше.

О 20-ій годині ми розподілили свої кімнати – дівчата та хлопці мешкали окремо. Було дивним те, що ми були дуже стомленими, але лягли доволі пізно: всі ділилися своїми враженнями та планами щодо відпочинку.

Субота, 19 червня, 2004 рік

Цей день був, мабуть, найтяжчим. Ми прокинулись приблизно о 6 годині. Черговими по кухні заступали Юра та Гриша. На сніданок у нас була манна каша з джемом. Ми поснідали та почали збиратися на Говерлу! Одна назва чого варта! О 09:05 ми вийшли. З собою взяли їжу, посуд та теплий одяг, який, правду кажучи, дуже нам знадобився. Шлях до Говерли, на наш погляд, була дуже важкою, особливо тяжкими виявилися перші 500 метрів. Потім стало легше. По дорозі Катерині М. раптом заболів живіт (може, у неї алергія на манку?). Вона випила декілька пігулок і через годину вже все було добре. Оскільки дорога була довгою, ми встигли дуже втомитися. Дорогою було чути такі вислови, що у багатьох болів живіт, або навіть зовсім зупинився шлунок (цікаве явище!), оскільки вранці ми їли лише одну кашу з джемом. Отже, порада, народжена нашим власним досвідом: коли будете збиратися на Говерлу чи будь яку іншу, нехай і не дуже високу гору, – поїжте щось рідке без солодощів так, щоб шлунок лишився задоволеним. На шляху часто траплялося таке, що одні йшли далеко попереду, а інші сильно відставали, тому що фізичні сили у всіх різні. Зокрема був випадок, коли Наталка С. втратила свідомість на деякий час, а ліки були у тих, хто йшов попереду. Тож ми наголошуємо, що всі повинні мати необхідні медпрепарати при собі або ж йти всім разом. На наш погляд при собі слід мати такі пігулки: вугілля активоване, розчин аміаку, пігулки для горла (смоктальні), тому що під час ходьби дуже хотілося пити, а вода у джерелах була надто холодною. Останні 50 метрів Говерли виявилися найтяжчими, оскільки дорога була вкрита хитким камінням, потрібно було постійно дивитися під ноги і бути досить уважним. Під час підняття на Говерлу погода часто змінювалась. Біля підніжжя було дуже гаряче, і в цій страшенній спеці ми не могли нести свої речі, весь час хотілося пити. Потім погода швидко змінилися і стало дуже холодно. Піднявся сильний вітер, такий сильний, що зносило не лише капелюхи, а й самому було важко встояти. На вершині на нас чекав сніг, і тому пейзаж навкруги був просто чудовий, незабутній. Зі снігу на Говерлі ми зробили прекрасні морозива, заливши їх згущеним молоком та посипавши зверху шоколадом (чим би дитя не бавилось...). Морозива були на диво дуже смачними і незвичними. На верхівці ми зробили багато фотознімків. Було якось дивно, незвично там знаходитися. В той же час розпирала гордість: ми – найвищі в Україні!!! З гори спускатися було, звичайно, набагато легше, але все ж таки слід було залишатися дуже уважним. Настрій у всіх, незважаючи на втому, помітно піднявся, ми були під враженням, ділилися своїми почуттями і не вірили, що побували на найвищій точці України. Хлопці почали співати (о, це потрібно було чути!), дівчата розповідали цікаві історії. Потім ми зробили зупинку, щоб поїсти. Трохи відпочили і пішли далі. Коли прийшли, дівчата почали готувати вечерю. А на вечерю був рибний суп з консерви та гречка з тушонкою. Оскільки ми були втомленими, всі рано полягали спати з чистим сумлінням та почуттям виконаного обов’язку.

Неділя, 20 червня, 2004 рік

Цілий день ми відпочивали та проводили цікаво час. Черговими були наші хлопці – Артем Колосюк, Андрій Маланяк та Олексій Лебідь. Поснідали ми смачною та поживною рисовою кашею з канапками. Після цього всі дівчатка та хлопці пішли прати в річці свої речі, але не втримались і стрибнули у воду. Ніхто навіть не відчув, що вода була крижаною. Коли прийшли після „водних процедур”, почалося приготування їжі на обід (так, ми досить часто думали про їжу). Наші куховари приготували макарони з тушонкою, приправивши страву цибулею та іншими смаковими приправами. Після обіду кожний відпочивав по-різному. До речі, 9 клас цього дня мав свій випуск зі школи ІІ ступеня, тому наша дружня компанія вирішила це відсвяткувати, приготувавши святкову вечерю. Таким чином, Світлана Карплюк, Марина Шайнога та Наталка Сербіна пішли до магазину, який знаходився за 6 км від нашої турбази (Яка ж це відстань після Говерли? Раз плюнути!); Мєдвєдєва Катя та наша чудова вихователька Наталія Станіславівна почали приготування їжі. Хлопці також не відставали: Артем К. та Грицько розпалювали вогнище; Андрій та Назар кололи дрова, Артем Р. та Олексій мили посуд. А Юра керував усім. І ось ми вже сиділи за святковим столом, на якому стояли гречаний суп, багато смачних канапок, печиво з джемом та кава. В цей вечір ми почали згадувати, що було протягом нашого спільного навчання в школі та й не тільки, адже з багатьма ми знайомі ще з дитячого садочка. Спати полягали дуже пізно, а тому вранці всі прокинулися ледве-ледве, втомлені, невиспані, припухлі.

Понеділок, 21 червня, 2004 рік

Хоча всі були невиспані, ми знайшли в собі сили і швидко прокинулися, тому що всі знали, що на нас чекає другий великий вчинок, або можна так сказати, святий обов’язок – “штурм” гори Петрос. Нажаль, з усієї групи, а це аж 14 людей, на Петрос пішло тільки 7. Це було пов’язано з тим, що решта ще не отямилась після подолання Говерли, але це було їх власне рішення. Решта сміливців почала збиратися. Коли необхідні речі були зібранні, ми приступили до найважливішого – сніданку. Ми добре поїли, тому що в цей день нас обслуговували Шайнога М., Карплюк С., Сербіна Н., також не відмовили собі взяти їжу в похід на вершину. Отже, подорож розпочалася, і на початку всі питали ініціатора цієї всієї подорожі Зіннурова Е.І., чи тяжчий підйом на Петрос, ніж на Говерлу, чи довший шлях до гори і таке інше. Але ми знали, яким би не був шлях, ми робимо корисну справу. Спочатку ми йшли вже знайомими для нас місцями, але потім наша домівка сховалася за деревами і поворотами, ми почали відкривати Карпатську природу ще з іншого боку. Ми йшли лісом і не помітили, як за цікавими історіями із життя ми дійшли до підніжжя гори. Там знаходилася ферма. Ми побачили невеликі будиночки і стіл, навколо яких паслася худоба. Ми вирішили перекусити перед довгим і виснажливим підйомом на гору. Коли почали приємну трапезу до нас вийшла жіночка похилого віку і дуже люб’язно запропонувала нам залишити речі, які нам не будуть потрібні на горі та випити свіжого молока. Але ми відмовились і пообіцяли, що зайдемо до неї на зворотному шляху. Взагалі, у мене склалось таке враження, що люди, які живуть в горах, або як їх ще називають – гуцули, дуже привітні, відкриті та добрі люди. Всіх, кого ми зустрічали на своєму нелегкому шляху, посміхалися нам, все ретельно пояснювали і іноді навіть чимось пригощали. Отже, після невеликої перерви ми продовжували наш шлях. Чесно кажучи, він був нелегкий, дуже нелегкий. Ми сподівалися на більш гуманний і коротший підйом. Але з кожним кроком, з кожним падінням ми піднімалися все вище і вище. Ми не помітили, як раптом змінилася погода, перестало світити сонце, почав дути холодний вітер. У нас також були і зупинки, без них нікуди, під час яких ми відпочивали і фотографувалися. Фотографування було однією з найважливіших справ, тому що кожний з нас хотів забрати з собою шматочок Карпат. Настав момент, коли Зіннуров Е.І. розповів одне повір’я: якщо візьмеш камінець і принесеш його на вершину Петроса, ти обов’язково повернешся на нього. Правда це, чи ні побачимо цього року. Настала довгоочікувана мить, після багатьох вершин “обманок” ми піднялися на справжню вершину, вершину гори Петрос. Виснажені, з біллю в ногах і руках, змерзлі, але щасливі ми кинулись класти кожен свій камінець на вершину невеликої гірки, утвореної з різних каменів і камінців, принесених іншими людьми. Ця незабутня мить була сфотографована. Після недовгого перебування на вершині ми, з піднятим настроєм, почали шлях до нашої домівки. Він здавався нам значно легшим, ніж підйом. Але ми не довго раділи. Раптом все небо затягнуло хмарами і почалася злива. Добре, що ми взяли з собою пластикові плащі, але вітер був такий сильний, що просто роздирав на нас ці плащі, але все-одно ми змокли до нитки. Через деякий час ми все ж таки дісталися ферми, де, сховавшись під накриттям, вирішили поїсти і попити свіжого молока. Ви навіть уявити собі не можете, як це все виглядало. Але ні, можете, подивіться на фото... Поки ми їли, злива скінчилась і почало пекти сонце. Продовжуючи шлях з нашими ногами робилося щось страшне. Але зціпивши зуби і “наклавши” посмішки на обличчя, ми продовжували цю пригоду. Під час повернення також було багато пригод. Ми навіть губилися один з одним, тому що одна частина групи сідала відпочивати, а інша продовжувала шлях. Але все обійшлося і через деякий час ми побачили знайомі нам місця. Я не можу передати Вам тієї радості, коли здалеку побачили нашу домівку, - кожен починав про щось мріяти: хто про їжу, хто про відпочинок, хто хотів нарешті побачити своїх друзів (особисто я мріяв якнайшвидше зняти черевики!). І ось ми вже біля нашого будинку, нам на зустріч вибігають наші друзі і починають розпитувати: “Ну як? Ну як?”. А ми, знесилені, їм відповідаємо: “Все дуже добре. Ви багато чого втратили”. Хотів би я дізнатись, що було в цей момент в їхніх головах! Через деякий час, вимившись, відпочивши, будучи неймовірно щасливими, ми сіли вечеряти. Весь вечір шуткували, грали, розповідали цікаві історії і просто проводили з насолодою час. Розійшлись ми по кімнатах з усмішками, тому що завтра на нас чекав надзвичайний день...

Вівторок, 22 червня, 2004 року

Дійсно, вже з першої хвилини цього дня ми відчували, що він буде надзвичайним. Починаючи зранку, ми спостерігали дивні події. Ще до сніданку два сміливця і одна сміливиця вирішили виконати свій “гірський” обов’язок. Козак Ю., Власюк Н. і Сербіна Н. наважилися самотужки піти на Петрос. Мабуть, їх змусило сумління, або взяла заздрість, або взагалі, вирішили просто піти прогулятись останнього дня перебування у горах. Не знаю в чому причина, але все ж таки рішення було прийнято. І, власне кажучи, я б хотів, щоб так зробили всі ті люди, хто не відвідав цієї мальовничої гори – Петроса, вони багато чого втратили. Ми живемо в демократичній країні і ніхто їх не може змусити це зробити проти їхньої волі. Поснідавши макаронами зі свининою і попивши кави, які нам приготували чергові Медведева К. і Криштановська К., троє “останніх героїв” отримали останні вказівки, щодо маршруту і вирушили на подолання Петросу, а решта почала готуватися до головної події дня... Безперечно, то була “Подія дня”. У нашого друга Радзімінського А. (“Зайця”) був день народження. Ми всі чекали на цю подію, тому що це є великим щастям відсвяткувати свій день народження в таких незвичайних, екстремальних умовах. Підготовка йшла безперервно, усі думали, як би приготувати щось смачніше, зробити дійсно святкову атмосферу. Наша люба Ковальчук Н.С., що стала для нас чи то другою мамою, чи то надійною подругою, готувала з дівчатами торт. (Ні, ні, перепрошую. Третьою мамою, бо друга мама то класний керівник, це святе!J). Чесно кажучи, я до цього часу не можу зрозуміти, як із крихт печива, залишків шоколаду і згущеного молока можна було приготувати справжній торт. Скажіть, який день народження без подарунка? Ми це теж врахували. Може не такий коштовний, але з моральної точки зору дуже цінний. Приблизно о 15.30 ми пообідали і пішли відпочивати, чергові почали мити посуд і готувати стіл до святкової вечері. Дехто навіть вирішив поспати, тому що знали, що це останній день в горах і спати ляжемо пізно. Через годину всі почали ворушитись, хто збирав свої речі, хто їх не міг знайти, хто підраховував продукти, які в нас залишились. За півгодини ми побачили крізь вікно наших туристів, які поверталися з Петроса. Майже відразу вони нам почали розповідати про свої пригоди, що у них все добре і вони легко знайшли шлях до гори. Хочу сказати лише одне - їх переповнювало почуття щастя і, звісно, втоми. І хочу Вас переконати, що я ще ніколи не зустрічав жодної людини, яка б прийшовши з гори була не задоволеною тим, що вона зробила. Оскільки до вечері ще було достатньо часу, хлопці і Зіннуров Е.І. вирішили сходити на ферму та попити свіжого молока, також принести його дівчатам. До ферми було близько півгодини пішки. Прийшовши туди, ми зручно всілися за столом, попросили молока і насолоджувалися життям. Попиваючи молоко ми бачили, як повз нас проходять різні групи туристів і по їхнім обличчям могли вже визначити, як довго вони в Карпатах. Це все раптом перервало не менш приємне відчуття – запах чогось печеного. Спочатку ми думали, що хазяйка пече хліб, але коли вона принесла тарілку з млинцями і сказала: “Пригощайтеся”, наші душі переповнювала вдячність. Ми зрозуміли, що ті люди відмінні від нас. Господиню, до речі, звали пані Дося (Теодозія). Через деякий час, самі того не помічаючи, ми сіли на останню нашу вечерю в горах. Провели ми її по-святковому, всі були в захваті від приготовленого торта і поїдали його з таким “тріском”, що нікого і нічого не чули. Після вечері ми сиділи біля вогнища і обмінювалися враженнями про поїздку. Ні в кого в очах я не бачив великої радості, ніхто не хотів усвідомлювати, що завтра нам потрібно буде прощатися з усіма речами, які для нас вже стали такими звичними і рідними. Ми не могли повірити, що через день у нас не буде рідної домівки, річки, природи, до якої ми так звикли. Але усьому настає кінець, і наступного дня, як би ми цього хотіли чи ні, на нас чекала важка дорога додому.

Середа, 23 червня, 2004 року

Невиспані, запухлі і з криками “Я не можу!” ми прокинулись приблизно о 5.00. Ще ніколи річкова вода нам не здавалася такою холодною. (Хоча вона і так була завжди не вище 8ºС). Ще не отямившись після вчорашнього вечора, ми винесли рюкзаки та валізи із домівки. Обійшовши в останній раз усі найдорожчі для кожного місця і доторкнувшись до видряпаних на стінах домівки словах “Тут був/була…, Новоград 2004 і т.п.”, ми рушили назустріч повсякденному життю. Повинен сказати, що шлях до станції був значно легшим, ніж від станції до місця перебування. Таким чином ми пройшли сім кілометрів, як один. Коли прийшли на станцію в нас ще було достатньо часу до поїзда, то ж ми змогли перекусити, тому що перед виходом нічого не їли. Приїхав наш потяг. Всі почали заносити свої речі до нього і швидко вибігати прощатися з Едуардом Ільгамовичем, адже завдяки йому ми змогли пережити все те, що в загальному розумінні називається відпочинком. Поки ми їхали в потязі, ми відпочивали: хто грав в карти, хто спав, хто дивився у вікно, досі не змігши повірити, що все це скінчилося. На півдороги ми зустрілися з потягом, який прямував до Рахова і віз ІІІ групу на зустріч пригодам. Так склалася доля, що ми змогли побачити один одного. І кожен, помахавши рукою, поїхав далі, до наступної станції свого життя. Через чотири години ми приїхали до Івано-Франківська. В нас ще залишалося більше трьох годин часу до потяга. Ми вирішили витратити цей час корисно, розглянути місто і купити щось в дорогу. Хочу сказати, що вулиці цього міста здалися нам дуже привітними і гарними. Ми не встигли й отямитись, як вже потрібно було іти на платформу. Забираючи гарні враження про місто ми сіли у потяг. Їхали весело. Читали журнали, слухали музику, спілкувались, шуткували (в межах розумного, звісно). Не встигли і помітити, як стемніло, але ми не мали наміру спати. Ні, звісно, деякі дівчата просто не витримали напруги і заснули від втоми. Але хлопці продовжували тихенько спілкуватись і згадувати цікаві моменти нашої подорожі до Карпат. Через роздуми, емоції та почуття о 3.00, вже четверга, 24 червня, 2004 року ми опинилися у рідному місті, де нас зустрічали батьки з висловами: “Рідненькі мої! Як ми за вами скучили! Які ви виснажені! і т.п.”. А ми знали, що подорослішали і більше зрозуміли сенс цього життя!!!

Дата добавления: 2015-05-24