П О Л О Ж Е Н Н Я 1 страница

40.

39.

38.

37.

36.

35.

32.; 33.

30.; 31.

29.

26.

21.

18.

17.

15.

13.

9.

7.

4.

3.

Систематична картотека статей

Систематична картотека статей відображає зміст журналів, газет, збірок, виданих українською і російською мовами. Представлена в ній інформація відзначається новизною, актуальністю і конкретністю тематики. Картки в Систематичній картотеці статей зберігаються до того часу, доки статті актуальні і на них існують запити користувачів.

Складовими частинами картотеки є Картотеки «Рецензії» і «Персоналії».

Спосіб групування матеріалу в картотеці – систематичний, у зворотній хронології, в картотеці «Персоналії» - алфавітний.

До картотеки ведеться алфавітно-предметний покажчик.

Систематична картотека статей розташована в залі каталогів. Біля картотеки постійно знаходиться черговий бібліограф, який надає допомогу користувачам в пошуку необхідної інформації.

4. Допоміжні картотеки

Вони створюються з метою додаткової зручності пошуку необхідної інформації. Їх назва відображає зміст матеріалів, які розкриваються.

Алфавітна картотека назв пісень з нотних збірок.

Картотека назв пісень з грамплатівок.

Алфавітна картотека назв пісень з фонодокументів.

Картотека персоналій.

Картотека рецензій.

Тематичні картотеки колекцій (розташування карток за алфавітом):

картотека стародруків;

картотека мініатюрних і малоформатних видань;

картотека книг з автографами;

картотека книг з екслібрисами і написами;

картотека книг зі штампами;

картотека серійних видань;

картотека персоналій;

картотека книг з портретами видатних осіб XVI – XX ст.;

картотека факсимільних і репринтних видань;

картотека зразків поліграфічного мистецтва;

картотека «Україника»;

картотека зарубіжних видань української діаспори;

картотека періодичних видань української діаспори;

картотека дореволюційних періодичних видань: журнали VIII – XX ст.

Під час роботи з каталогами і картотеками в Залі каталогів слід звертати увагу на відмітки місць зберігання документів – сигли (скорочені назви відділів).

Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу. Вона створена зусиллями багатьох поколінь. «В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання... І поки живе мова —житиме й народ, як національність...» (І. Огієнко).

Становлення народу тісно пов'язане з формуванням його мови. Усі сторони суспільного життя, процеси пізнавальної і творчої діяльності людини, кожний момент її свідомості супроводжуються мовою.

Мова — найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона безпосередньо зв'язана з мисленням. Не може бути мислення без мови і мови без мислення. Мова і мислення мають глибоко суспільний характер — не лише за своєю природою, а й за своєю функцією в суспільстві. За допомогою мислення люди пізнають світ, об'єктивні закони природи й суспільства. Пізнавальна діяльність людини, її мислення можливі лише на базі мовного матеріалу, слів і речень. Кожний момент діяльності обумовлюється думкою і її носієм — мовою. Тільки завдяки мові все здобуте попередніми поколіннями не гине марно, а служить фундаментом для подальшого розвитку людства.

Літературна мова — це мова державних, громадських, політичних установ, організацій, навчальних закладів, науки, художньої літератури, ділового спілкування, театру, кіно, преси, телебачення.

В Україні державною є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя; сприяє розвитку української нації, її традицій і культури. І це гарантує Конституція України.

Така важлива роль мови в суспільному житті нашої держави зобов'язує добре знати правила й закономірності її розвитку. Щоб оволодіти нормами сучасної літературної мови, треба глибоко вивчати її лексичний склад, фонетичну систему, граматичну будову і стилістичні властивості. Досконале знання мови є важливим показником розумового розвитку людини та її культурного рівня.

В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона стала вирішальним чинником самобутності талановитого, віками гнобленого українського народу, виразником інтелектуального і духовного життя.

Правовий статус української мови сьогодні визначає Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року. У статті 10 Конституції записано: “Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Українська мова дуже багата на синоніми, тобто на слова, близькі або тотожні значенням. Прикладів можна наводити чимало, але обмежуся одним. Для називання поняття «лінія зіткнення неба з землею» маємо такі слова: обрій, горизонт, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид тощо. Синонімічне багатство нашої мови є одним із невичерпних джерел урізноманітнення вислову. Проте не всі мовці як належить використовують цю лексичну особливість української мови. Досить часто перевагу віддають якомусь одному слову з синонімічного ряду, причому не найкращому. Причини тут різні: недостатній рівень володіння рідною мовою, вплив інших мов, невибагливість у доборі засобів мовного спілкування.

Становище погіршується тоді, коли людина активно користується двома близькоспорідненими мовами, які не цілком засвоїла. Відомо, що багато українців та білорусів упродовж кількох десятиліть користувалися в побутовій сфері рідною мовою, а в офіційному спілкуванні «добровільно» переходили на російську, не знаючи жодної з мов у повному обсязі. Це спричинило перехід до пасивного запасу слів, віддалених щодо звучання від російських, і активізувало використання спільних з російською мовою компонентів синонімічного ряду. Та ще й невпинна боротьба зі «шкідництвом на мовному фронті»! Обстоювання оригінальних українських чи білоруських слів розцінювалося як один із найтиповіших проявів націоналізму. За таких умов з білоруської мови усунули слово м е ста (місто), послідовно замінивши його на г о рад; з української вилучили зовсім або залишили в словниках з ярликами «застаріле» чи «діалектне» слова реченець (строк), робітня (майстерня), приросток (префікс), наросток (суфікс) та багато інших.

Мова збагачує свій лексичний склад не лише з власних ресурсів, а й шляхом запозичання з інших мов. Буває, що іншомовне слово є єдиною назвою певного поняття. Скажімо, лірика «один з основних різновидів красного письменства (поряд з епосом та драмою)». Синоніми, як відомо, вирізняються відтінками значення, стилістичним забарвленням, закріпленістю за певним стилем мови, частотою вживання. Приміром, латинське за походженням фон використовується здебільшого в науковій літературі, тло переважає в художніх та публіцистичних текстах; запозичене з грецької мови бібліотека нейтральне, а власне український відповідник книгозбірня мас відтінок урочистості, тому вживається частіше в поезії й публіцистиці.

Давна українська земля славилася не лише своїми природними багатствами, чорноземами, кліматом, але й талантами. Наш народ виростив і подарував світу цілу низку видатних дослідників, вчених, конструкторів, винахідників: митрополит-філософ Іларіон, ректор Болонського університету Юрій Дрогобич, митрополит-освітянин Петро Могила, геолог і палеонтолог М. Андрусов, хіміки В.Вернадський, А.Бабко, мікробіологи Д.Заболотний, І.Мечников, патофізіолог О.Богомолець, математик М.Остроградський, фізик І.Палюй, сходознавець і славіст А.Кримський, вчені в галузі техніки електрозварювання Борис та Євген Патони, один із піонерів ракетної техніки й теорії космічних польотів Ю.Кондратюк, конструктор космічних ракет С.Корольов, авіаконструктор І.Сікорський…Отже, українська наука існувала за всіх часів, але, на жаль, часто її не знали в світі саме як українську. Більшість із вчених були змушені їхати з України або ж працювати на збагачення та прославлення Росії. Ну а владні структури, чиновники від науки як за Російської імперії, так і за СРСР робили все можливе, щоб українські таланти пов'язували себе не зі своїм народом, а насамперед із російсько-радянською державою. Ідентифікувати ж нашу науку не за державою, а за українською мовою було неможливо, оскільки вихід за межі галузей філології автоматично означав неприпустимість української мови в науковій сфері. Скрізь панувала виключно російська – такий собі варіант елітної наукової мови, якою була свого часу латина: "науковою мовою абсолютної більшості галузей АН УРСР є російська, а не українська мова".¹ Оскільки Вища атестаційна комісія, яка присуджує наукові ступені, знаходилася у Москві, то всі дисертації та наукові праці писалися російською мовою. Змін не відбулося навіть тоді, коли Редакційно-видавнича рада АН УРСР листом за 7 квітня 1988 p., нарешті, дозволила вченим публікувати роботи українською мовою. У свідомості наших вчених російська вкоренилася настільки глибоко, що на дев'ятому році незалежності українська мова в українській науці перебуває у зародковому стані.Пов'язано це переважно з тим, що чимала кількість науковців сама не вважає за потрібне переходити до української мови. Натомість панують думки, подібні до точки зору академіка П.Толочка: "Говорячи про російську мову, як другу мову в Україні, ми не повинні забувати, що вона є однією із шести мов міжнародного спілкування… Тож було б нерозумним, переважно з політичних міркувань, відмовлятися від російської мови і, по суті, добровільно прирікати себе на ізоляцію… Наші українські наукові журнали, монографії і статті практично ніхто у світі не читає. У цьому можна переконатися, погортавши англомовні, німецькомовні чи, навіть, польськомовні видання з будь-якої тематики, посилань на наші праці ви там не знайдете, чого не скажеш про російськомовні видання."

Основними мовними засобами наукового стилю є велика кількість термінів, схем, таблиць, графіків, абстрактних (часто іншомовних) слів, наукова фразеологія (стійкі термінологічні словосполучення), цитати, посилання; уникання емоційно-експресивних синонімів, суфіксів, багатозначних слів, художніх тропів, індивідуальних неологізмів.До мови наукової літератури ставляться особливо суворі вимоги щодо дотримання норм, що сприяє посиленню логізації викладу. Адже метою наукових творів є ознайомлення читача з результатами досліджень учених у різних галузях знань. Меті підпорядковані спосіб викладу матеріалу, і, відповідно, мовні засоби, які використовуються. Вони повинні забезпечувати повне й точне осмислення теми, послідовність і взаємозв'язок думок. Усі міркування автора твору мають спрямовуватися на переконливе обґрунтування висновків, результатів, яких було досягнуто він під час дослідження. Чітка послідовність мислення автора передбачає насамперед логічне, а не емоційно-чуттєве сприйняття наукового твору, тому емоційно-експресивні мовні засоби не мають бути домінантними в ньому

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і окреслені:

· значною кількістю наукової термінології,

· наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, мап, систем математичних,фізичних, хімічних та інших знаків і позначок,

· оперуванням абстрактними, переважно іншомовними словами,

· уживанням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполук,

· залучуванням цитат і посилань на першоджерела,

· здебільшого відсутністю авторської індивідуальної манери й емоційно-експресивної лексики,

· наявністю виразної композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації),

· наявністю дієслівних форм, зазвичай безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові йдієприкметникові звороти, які додатково окреслюють дії, предмети та явища,

· специфічною монологічністю текстів,

· переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).

1. Бібліографічний опис оформлюється згідно з ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання».

2. Опис складається з елементів, які поділяються на обов'язкові та факультативні. У бібліографічному описі можуть бути тільки обов'язкові чи обов'язкові та факультативні елементи. Обов'язкові елементи містять бібліографічні відомості, які забезпечують ідентифікацію документа. Їх наводять у будь-якому описі.

Проміжки між знаками та елементами опису є обов'язковими і використовуються для розрізнення знаків граматичної і приписаної пунктуації.

3. У списку опублікованих праць здобувача, який наводять в авторефераті, необхідно вказати прізвища та ініціали всіх його співавторів незалежно від виду публікації.

1. Василій Великий. Гомілії / Василій Великий; [пер. з давньогрец. Л. Звонська]. – Львів: Свічадо, 2006. – 307 с. – (Джерела християнського Сходу. Золотий вік патристики IV-V ст.; № 14).

Галузеві терміносистеми взаємодіють одна з одною, мають спільний термінологічний фонд. Ізольованих терміносистем немає, вони містять уніфіковані щодо норм сучасної мови терміни на міжгалузевому рівні.

Залежно від ступеня спеціалізації значення терміни переділяються натри групи:

1. Загальнонаукові терміни, які вживаються майже в усіх галузевих термінологіях, наприклад: система, тенденція, закон, концепція, теорія, аналіз, синтез тощо. Треба зауважити, що такі терміни в межах певної термінології можуть конкретизувати своє значення, пор.: мовна система, закони милозвучності, теорія походження мови. До цієї категорії відносять і загально-технічну термінологію (машина, пристрій, агрегат).

2. Міжгалузеві терміни - це терміни, які використовуються в кількох споріднених або й віддалених галузях (економічна наука має термінологію, спільну з іншими соціальними, природничими науками, наприклад: амортизація, екологічні витрати, санація, технополіс, приватна власність).

3. Вузькоспеціальні терміни - це слова чи словосполуки, які позначають поняття, що відображають специфіку конкретної галузі, наприклад: авантитул, аграф, боковик, вакат, привка, ретуш.

Терміноло́гія — це:

1. Сукупність термінів, тобто слів або словосполучень, що висловлюють специфічні поняття з певної галузі науки, техніки чи мистецтва, а також сукупність усіх термінів, наявних у тій чи іншій мові. Від звичайних слів терміни відрізняються точністю семантичних меж.

2. Розділ лексикології, який вивчає терміни різних галузей знань.

Галузеві термінології (тобто сукупності термінів конкретних галузей) називають терміносистемами, або термінологічними системами. Системність термінології зумовлена двома типами зв'язків, які надають множинам термінів системного характеру:

1. Логічними зв'язками (якщо між поняттями певної науки існують системні логічні зв'язки - а вони є в кожній науці, - то терміни, які називають ці поняття, мають теж бути системно пов'язаними);

2. Мовними зв'язками (хоча терміни позначають наукові поняття, вони залишаються одиницями природної людської мови, а, відповідно, їм властиві всі ті зв'язки, які характерні для загальновживаних слів - синонімічні, антонімічні, словотвірні, граматичні тощо)

Російсько-український академічний словник А. Кримського та С. Єфремова (тт. 1—3, А—П, 1924—1933)

· Російсько-український словник О. П. Ізюмова (1930)

· Словар російсько-український М. Уманця та А. Спілки (т. 1—4, Львів, 1893—1898)

· Російсько-український фразеологічний словник В. П. Підмогильного та Є. П. Плужника (1928)

· Російсько-український словник технічної термінології І. Шелудька та Т. Садовського (1928)

· Російсько-український словник ділової мови М. Дорошенка, М. Станиславського, В. Страшкевича (1930)

· Російсько-український словник правничої мови В. І. Войткевича-Павловича, Г. Д. Вовкушівського та інших (1926)

· Правописний словник Г. К. Голоскевича (1929)

· Словарь української мови Бориса Грінченка (тт. 1—4, 1907—1909)

· Словник українсько-російський А. В. Ніковського (1927)

· Російсько-український словник природничої термінології Х. Полонського (1928)

· Російсько-український словник термінів фізики і химії (1918)

· Російсько-український словничок термінів природознавства і географії (1917)

· Стилістичний словник І. Огієнка (1924)

· Словник геологичної термінології (1923)

· Словарик пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів (1906)

· Словник московсько-український (1918)

· Російсько-український словник М. Канівця (1918)

· Практичний українсько-російський словник Л. Савченка (1923)

· Російсько-український словник військової термінології С. та О. Якубських (1928)

· Норми української літературної мови О. Синявського (1941)

· Російсько-український словник сталих виразів І. Виргана та М. Пилинської (1959)

· Російсько-український сучасний народний словник (від 2009)

Науко́вий метод - сукупність методів встановлення параметрів, структури,інших характеристик досліджуванихоб'єктів.

Важливим аспектом наукового пізнання є його спосіб, або метод (від гр. methodos — "шлях дослідження", "теорія", "вчення").

Метод — це спосіб досягнення мети, вирішення завдання; сукупність дій та прийомів, призначених допомогти досягненню бажаного результату; сукупність прийомів та операцій практичного або теоретичного освоєння (пізнання) дійсності. Нерідко методи пізнання поділяють на загальні (такі, що застосовуються не тільки в науці, а й в інших сферах людської життєдіяльності), загальнонаукові (використовуються в усіх сферах науки) і конкретно-наукові (специфічні методи, придатні для окремих розділів науки та наукових дисциплін).

До загальних методів пізнання належать:
аналіз — розчленування цілісного предмета на складові частини (сторони, властивості, відношення, ознаки тощо) з метою їх всебічного дослідження;
синтез — з'єднання раніше виділених частин предмета в єдине ціле;
абстрагування — відвернення, відсторонення від ряду несуттєвих для даного дослідження властивостей і якостей феномена і разом з тим виділення важливих для дослідження властивостей і відношень;
узагальнення — прийом мислення, в результаті якого встановлюються загальні властивості й ознаки об'єктів;
індукція — метод дослідження і спосіб міркування, в якому загальний висновок робиться на підставі окремих і часткових посилок;
дедукція — метод дослідження і спосіб міркувань, за якого із загальних посилок з необхідністю випливає висновок окремого, часткового характеру;
аналогія — прийом пізнання, за якого на основі схожості об'єктів за одними ознаками і властивостями робиться висновок про їх схожість також і за певними іншими ознаками;
класифікація — поділ усіх предметів дослідження на Окремі групи за якою-небудь важливою для даного дослідження ознакою;
моделювання — вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення і дослідження його копії (моделі), яка заміщає оригінал у певних аспектах, що цікавлять дослідника.

Наукову роботу друкують машинописним способом або за допомогою комп'ютера на одній стороні аркуша білого паперу формату А4 (210х297 мм) через два міжрядкових інтервали до тридцяти рядків на сторінці. Мінімальна висота шрифту 1,8 мм. Можна також подати таблиці та ілюстрації на аркушах формату А3.

Обсяг основного тексту науково-дослідницької роботи не повинен перевищувати 30 сторінок. Зазначений вище обсяг науково-дослідницьких робіт розрахований на використання при їх оформленні звичайних (не портативних) друкарських машинок при друкуванні через 2 інтервали на папері формату А4 або комп'ютерів з використанням шрифтів текстового редактора Word розміру 14 з полуторним міжрядковим інтервалом.

Текст науково-дослідницької роботи необхідно друкувати, залишаючи береги таких розмірів: лівий - не менше 20 мм, правий - не менше 10 мм, верхній - не менше 20 мм, нижній - не менше 20 мм.

Шрифт друку повинен бути чітким, стрічка - чорного кольору середньої жирності. Щільність тексту науково-дослідницької роботи повинна бути однаковою.

Вписувати в текст науково-дослідницької роботи окремі іншомовні слова, формули, умовні знаки можна чорнилом, тушшю, пастою тільки чорного кольору, при цьому щільність вписаного тексту повинна бути наближеною до щільності основного тексту.

Друкарські помилки, описки і графічні неточності, які виявилися в процесі написання науково-дослідницької роботи, можна виправляти підчищенням або зафарбуванням білою фарбою і нанесенням на тому ж місці або між рядками виправленого тексту (фрагменту малюнка) машинописним способом. Допускається наявність не більше двох виправлень на одній сторінці.

Текст основної частини науково-дослідницької роботи поділяють на розділи, підрозділи, пункти та підпункти.

Заголовки структурних частин науково-дослідницької роботи "ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ", "ВСТУП", "РОЗДІЛ", "ВИСНОВКИ", "СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ", "ДОДАТКИ" друкують великими літерами симетрично до тексту. Заголовки підрозділів друкують маленькими літерами (крім першої великої) з абзацного відступу. Крапку в кінці заголовка не ставлять. Якщо заголовок складається з двох або більше речень, їх розділяють крапкою. Заголовки пунктів друкують маленькими літерами (крім першої великої) з абзацного відступу в розрядці в підбір до тексту. В кінці заголовка, надрукованого в підбір до тексту, ставиться крапка.

Відстань між заголовком (за винятком заголовка пункту) та текстом повинна дорівнювати 3-4 інтервалам.

Кожну структурну частину науково-дослідницької роботи треба починати з нової сторінки.

До загального обсягу науково-дослідницької роботи, визначеного Положенням, не входять додатки, список використаних джерел, таблиці та рисунки, які повністю займають площу сторінки. Але всі сторінки зазначених елементів науково-дослідницької роботи підлягають нумерації на загальних засадах.

Дипломна робота — кваліфікаційна робота, призначена для об'єктивного контролю ступеня сформованості умінь та знань розв'язувати типові завдання діяльності, які, в основному, віднесені в освітньо-кваліфікаційних характеристиках до організаційної, управлінської і виконавської (технологічної, операторської) робочих функцій.

Дипломні (кваліфікаційні) проекти (роботи) виконуються на завершальному етапі навчання студентів і передбачають:

· систематизацію, закріплення, розширення теоретичних і практичних знань зі спеціальності та застосування їх при розв'язанні конкретних наукових, технічних, економічних виробничих й інших завдань;

· розвиток навичок самостійної роботи й оволодіння методикою дослідження та експерименту, пов'язаних з темою проекту (роботи).

· Написання дипломної роботи є результатом вивчення студентами загальнотеоретичних і спеціальних дисциплін, практики організації роботи з конкретної спеціальності.

· Дипломна робота як узагальнений виклад результатів і наукових положень, висунутих автором для публічного захисту, повинна мати внутрішню єдність і свідчити про особистий внесок автора в науку і (або) практику.

· Магістерська дипломна робота — найважливіший етап в підготовці фахівця, завершальна ланка в єдиній системі теоретичного і практичного навчання студента. Майбутній фахівець має продемонструвати ступінь своєї підготовленості з обраної спеціальності, рівень загальної, наукової і професійної ерудиції, творчий пошук нових напрямків в науковому і практичному підході до розв'язання поставлених завдань.

· Дипломна робота виконується на базі отриманих у процесі навчання і придбаних під час студентських наукових досліджень теоретичних знань, зібраного фактичного матеріалу з обраної теми дослідження під час практики. Майбутній випускник зобов'язаний в межах дипломної роботи подати з обраної проблематики власну оцінку суми знань, розроблених світовою наукою, зробити загальні й конкретні висновки, запропонувати свої рекомендації щодо зміни, поліпшення, реорганізації сучасного стану ситуації.

Магістерська дипломна робота повинна показати:

· знання дипломника з сучасної теорії;

· вміння використовувати придбані знання в практичній роботі;

· уміння й здатність:

· ставити проблеми й обґрунтовувати їх актуальність;

· формулювати мету й завдання дослідження;

· розробити логіко-структурну схему роботи;

· працювати з літературними джерелами та фактичним матеріалом;

· глибоко аналізувати й оцінювати різні аспекти діяльності з урахуванням світового досвіду;

· обґрунтовувати власні узагальнення, висновки і пропозиції.

Уміння (навички) - це дії, які виконуються певним способом і з певною якістю. Більшість психологів вважають, що уміння - більш висока психологічна категорія, ніж навички. Одні автори під умінням розуміють можливість здійснювати на професійному рівні певну діяльність, при цьому уміння формується на базі декількох навичок. Педагоги-практики вважають, що навички є більш високою стадією оволодіння певними вправами і уміннями. Уміння передують навичкам, які розглядаються як більш досконала стадія оволодіння діями.

Зупинимося на такому визначенні: уміння - це готовність людини успішно виконувати певну діяльність, яка ґрунтується на знаннях і навичках. Уміння формується у процесі виконання учнями різноманітних завдань. Формування вмінь залежить від умов навчання, організації процесу вправляння, від індивідуальних особливостей: типу нервової системи, попереднього досвіду, теоретичних знань, нахилів і здібностей, усвідомлення мети завдання, розуміння його змісту і способів виконання.

Формування уміння може відбуватися так:

1. Учні засвоюють знання і перед ними ставлять завдання, що вимагають використання знань (знання - завдання -застосування знань).

2. Учні визначають ознаки, які відрізняють один тип задач від інших. У процесі виконання завдання, вони визначають тип задачі та виконують операції, необхідні для розв'язання цього типу задач.

3. Учні навчаються розумовій діяльності, необхідній для використання знань.

Навички - це автоматизовані компоненти свідомої дії людини, які виробляються в процесі її виконання. Однак ознакою сформованості навички є якість дії, а не її автоматизація. Навичка розглядається як дія доведена внаслідок багаторазових вправ до досконалості виконання.

Магістерська робота (МР) є самостійним науковим дослідженням, що має внутрішню єдність і відображає хід і результати розробки обраної теми. Робота магістра повинна:

- відповідати сучасному рівню розвитку науки, а її тема – бути актуальною;

- відбивати як загальнонаукові, так і спеціальні методи наукового пізнання, правомірність використання яких всебічно обґрунтовується у кожному конкретному випадку їх використання;

Дата добавления: 2015-05-07