Василь Барвінський 2 страница

Проект постійного театру. На початку 1860-х років, коли українське письменство в Галичині почало живіше розвиватися під впливом Шевченкової музи, уперше виринула справа постійного театру у Львові. Цю справу перше вже підносив о. Лев Трещаківський, а його думку почав реалізувати Юліян Лаврівський. У 1861 р. він умістив у львівському «Слові» статтю «Проект до заведення руського театру у Львові». «Коли хочемо, — писав він, — щоб наша мова процвітала на полі поступневого розвитку, ми повинні дбати, щоб вона щораз більше входила в публічний ужиток і з цього погляду, думаємо, найкращу поміч могло би тут подати заснування руського театру у Львові». Далі Лаврівський говорить про значення драматичної поезії та про завдання театру, що «розсіває проміння у всі темні закутини та розбуджує й закріпляє в грудях національне почування». Театр учитиме історії минулих, ясних віків, учитиме любити прадідну землю, збудить замилування до поезії й мистецтва. Тим-то, на його думку, сейм повинен потурбуватися, щоб один день на тиждень у публічному театрі у Львові був призначений на українські вистави, а коли цього не можна досягти, то «Народний дім» повинен би взятися за справу, бо наш театр повинен би бути «народним домом» у найкращому розумінні цього слова. За репертуаром Лаврівський радив звернутися на Наддніпрянщину, де є чимало творів «на чисто народній основі, написаних чистою українською мовою, творів, що, певно, не грішать ні московщиною, ні церковщиною».

Прихильником театру був також митрополит Григорій Яхимович (1792 — 1863), який у своєму оточенні згадував про потребу заснувати театр та про значення сцени для громадянства й майбутніх поколінь.

Лаврівський підняв свій проект також у товаристві «Руська бесіда» у Львові й добився тут його реалізації. «Бесіда» призначила окремий «театральний відділ», до якого ввійшли Товарницький, Лаврівський, Гавришкевич і Згарський, і цей комітет почав передусім збирати фонди на театр. Вислід був несподіваний: пожертви попливли звідусіль. Яким щирим було захоплення нашого тодішнього громадянства цею справою, свідчать слова росіянина В. Кельсієва, що саме тоді об’їздив Галичину. «Сільські священики, — пише він, — давали гульдени зі своєї платні; навіть селяни, ті найбідніші селяни у світі, складали свої крейцери на справу, що її зміст їм, певна річ, і не зовсім був зрозумілий. Та селянин вірить своєму священикові і його синам, бо ж він переконаний у чистоті їхніх намірів і безкорисливій любові до нього; куди вони підуть, туди й він подасться своїм швидким кроком». У 1863 р. було зібрано 1345, у 1864 — 1392 гульденів.

У січні 1864 р. «Бесіда» уклала угоду з Омеляном Бачинським із Житомира (він був родом із Галичини, свояк Лаврівського), про ведення вистав на протязі року. Новонастановлений директор узявся організувати трупу, котра спочатку мала складатися з молодих аматорів, талановитіші з яких мали діставати грошову винагороду. Жіночий персонал також мав складатися з аматорок, а дібрати їх зобов’язалася дружина директора — Теофілія Бачинська.

Відкриття театру. Святкове відкриття театру було призначене на 29 березня 1864 р. Свято почалося Службою Божою в Успенській церкві. Відслужив її крилошанин Михайло Куземський, пізніший холмський єпископ; співав хор вихованців. Успенська церква була повна народу, особливо львівської та замісцевої інтелігенції. Після 7-ї години вечора зал «Народного дому» заповнився по береги. Публіка сиділа у святковому настрої. О годині пів до восьмої з’явилися намісник Галичини, доктор Менсдорф, та чимало військових, світських і духовних достойників, котрі позаймали перші ряди канап. За хвилину заграв оркестр під батутою Лейбольда-Шмацяжинського, а коли завіса піднеслася вгору, на сцені стояв гурт святково прибраних дівчат і хлопців, а посеред них вийшов наперед академік Лонгін Бучацький (пізніший радник Найвищого трибуналу у Відні й добродій «Рідної школи») та виголосив пролог, написаний спеціально на відкриття театру Омеляном Огоновським. Від цього вірша ще сьогодні віє духом відродження, свіжості, молодої непохитної віри, а в той день він мусив ще сильніше промовляти до сердець приявних. Згадуючи у вступі про наше пробудження, про перебуті злидні, автор переходив до заснування театру на те,

«Щоб до життя, то єсть до спільних діл,

При цім огниську дух наш ся загрів!»

А ось що думав Огоновський про завдання і значення народної сцени:

«Най, отже, буде ся народна сцена

Науці і забаві посвячена!

Най тая Муз святиня сповіщає,

Що нарід руський сили розвиває,

Щоб оказалась слів сих лож сама,

Що в руськім місті русинів нема!»

Пролог зробив незвичайно глибоке враження. Оркестр заграв державний гімн. Намісник підвівся, а тоді в глибині піднеслася друга завіса, й на екрані з’явився відбитий образ цісаря Франца Йосифа І укладу Корнила Устияновича. Діти, перебрані за янголів, вітали цісаря. Завіса спадала при невмовкаючих оплесках. Оркестр заграв «Симфонію» Михайла Вербицького, й почалася вистава 3-дієвої мелодрами «Маруся». Була це перерібка Ол. Голембійовського з повісті Квітки-Основ’яненка, з музикою В. Квятковського — директора оркестру Волинського дворянського театру. Між окремими діями оркестр виконав увертюру з «Гальки», увертюру Тітля, коломийку Тимольського та арію з опери «Аттіла» Верді.

Вистава «Марусі» перевищила всякі сподівання. Гра акторів випала прегарно. Королевою вечора була Теофілія Бачинська в ролі Марусі. Була це артистка великої міри, — на це годилися сучасні українські, польські й німецькі критики. В першій виставі брали ще участь Омелян Бачинський, Юрчакевич, Ю. Нижанківський, Сероічковський, Коблянський і ще дехто. Тому, що квитки на першу виставу було розхоплено за один день, театр за кілька днів повторив виставу «Марусі».

Директура Омеляна Бачинського. Так розпочав театр своє існування і діяльність. Перший сезон у Львові тривав від 29 березня до 21 липня та обіймав 22 вистави, на які склався різнорідний репертуар. З оригінальних творів пройшли сцену: Квітки-Основ’яненка — «Маруся» (3) і «Сватання на Гончарівці» (2), Котляревського — «Наталка Полтавка» (3) і «Москаль-чарівник» (4), Шевченка — «Назар Стодоля» (2), із дрібніших: А. Янковського — «Покійник Опанас» (3), А. Вельсовського — «Бувальщина» (2), В. Дмитренка — «Кум-мірошник або Сатана в бочці» (1). Із перекладних творів грали: Й. Коженьовського — «Верховинці» (2) та «Майстер і челядник» (1), перерібку з французького «Адам і Єва» (3) та перерібку І. Вітошинського «Козак і мисливець» із музикою М. Вербицького (1), «Сватання на вечорницях» (з польського) (2). Із галицьких письменників виставлено лише одну драму Рудольфа Моха — «Опікунство», та вона в репертуарі не втрималася.

Першими виставами театр представив себе вдатно і гарно. Все було дбайливо приготоване, гра акторів стояла на відповідній висоті. Після вистави «Верховинці» рецензенти проводили паралель з виставою того твору на польській сцені, а Бачинську — Параню ставили нарівні зі славнозвісною тоді Ашпергеровою.

Опісля театр виїхав у провінцію, давав вистави в Коломиї, Станіславі, був і на Буковині (в Чернівцях), а 10 жовтня повернувся до Львова, де грав майже до кінця року. За той час увійшли до репертуару: Квітки-Основ’яненка — «Щира любов», Стороженка — «Гаркуша», Янковського — «Чумак український», Гайнса — «Запорожці», Ванченка — «Вечір на хуторі» (перерібка з Гоголя), Коженьовського — «Вікно на першому поверсі», Пушкіна — «Безумна», Коцебу — «Два розсіяні», «Донька старого актора», «Сорокалітнє дитятко 25-літнього батька», «Голодний і закоханий», «Слаба струнка» (перерібка із Свєнціцького). Нарешті, було перероблено на мелодраму оперу Доніцетті «Дочка полку».

Із кінцем грудня 1864 р. театральна трупа, до складу якої, крім Бачинських, входили Антін Найбок-Моленцький, Сероічковський, Бучацький, Нижанківський, Айталь Вітошинський, Коблянський, Пожаковський, Лукасевичівна, Смолинська, Клітовська, Богданівна і Спринь, знову виїхала до провінції й давала вистави в Самборі, де нею щиро заопікувався Михайло Качковський. Із Самбора театр поїхав до Перемишля, де ним зайнявся Василь Ковальський. У Перемишлі театр дав 20 вистав. Там мала також відбутися перша вистава «Підгірян», але її було відкликано. Зате виставлено Наумовича — «Заручини навпомацки» та Анчица — «Мужики-аристократи».

У травні 1865 р. театр повернувся до Львова й перебував тут до червня. За той час виставив кілька новин, як перероблена на мелодраму «Преціоза» Вебера, «Цигани» Коженьовського та «Настася» В. Ільницького з музикою М. Вербицького. Але успіх був уже менший. Щось почало псуватися в театральному світі. В жовтні 1865 р. прийшло до розвалу: Бачинський у Стрию розв’язав театр і з кількома акторами виїхав на Поділля, до Кам’янця...

Цей перший галицький театр залишив по собі добрі спомини. Від хвилини свого заснування він мав чисто український характер; зі сцени віяло українським духом. Оповістки друкували кулішівкою, дирекція в перепису вживала українську мову. В театральнім виділі «Бесіди» засідали люди або з ясними й виразними українськими переконаннями (Кс. Климкович, Корнило Устиянович), або відомі своїми здоровими поглядами на народну справу (М. Полянський та І. Шараневич). Тим-то наш театр у перші роки свого існування був чи не найбільш проречистим свідченням нашої духовної й культурної єдності із Наддніпрянською Україною.

Роки занепаду. Театр Бачинського користувався наддніпрянським репертуаром або актуальними перерібками. Прихильники театру звернули тоді увагу на потребу нових драматичних творів. «Пора тепер кинутися руським поетичним талантам передусім на переклади славніших драматичних творів: Шекспіра, Кальдерона, Корнеля, Гете, Шіллера, Фредро та інших славних європейських драматургів, раз, щоби тими перекладами піддержати рідну сцену, а опісля, щоби себе і других образувати і приготувати до оригінальної обробітки трагічних і комічних яв з рідної історії, а іменно з пребагатого в геройські і трагічні події козацького життя. А давно вже дожидає наша геройська козаччина поета, щоб її оживив перед нащадками, змалював у драмах так, як покійний наш кобзар Шевченко відкрив її в своїх епічних поезіях». Ось так писало тоді «Слово».

Йдучи назустріч тим бажанням, «Бесіда» в 1864 р. розписала перший конкурс на драматичні твори. Цей конкурс заохочував до праці багато пильних, більш або менш талановитих рук до драматичної творчості (Іван Гушалевич, Василь Ільницький, Павлин Свєнціцький). На конкурс було надіслано близько 20 творів.

Справу конкурсу рішають тим способом, що надіслані на конкурс твори будуть уперед виведені на сцені, а жюрі опісля визначить нагороди, оглядаючись і на голос публіки та преси. Так на нашій сцені почали з’являтися конкурсові твори: «Підгіряни», «Роксолана», «Пан Довгонос», «Сила любові» й «Обман очей». Вкінці нагороду було розділено між Гушалевичем і Вербицьким за «Підгірян».

Коли Бачинський виїхав за Збруч, на галицькій сцені «замовкли торбани». Театр перестав існувати. Пустку й тишу 1868 р. розвіяли кілька аматорських вистав, що їх за спонукою «Бесіди» уладив колишній член першої театральної дружини Юліян Нижанківський. Були зроблені заходи, щоб із Наддніпрянщини викликати якогось талановитого актора, щоб наново наладнав справу, та переписки зі Степаном Карпенком і Семеном Гулаком-Артемовським не дали ніяких вислідів. Врешті з початком 1870 р. директуру обійняв Моленцький, який уже перше давав вистави з невеличкою трупою, до якої належали, між іншим, Гембицький і Стечинський.

Театр приїхав до Львова. «Народний дім» відступив зал на вистави даром. Тільки «згода ця відбулася, — як писав опісля Франко, — не без концесії на кошт народної мови. Вистави ламаною мовою не притягали публіки, особливо молоді, тоді вже овіяної гарячим українським духом. Польська преса стала докоряти, що театр пропагує московщину. Відбилося це луною і в Соймі галицькому й у Виділі краєвому. Репертуар був нецінний, а мова просто страховита». Взагалі роки 1869 — 1873 були роками боротьби за вплив на театр між українцями і «старорусинами». Вкінці на загальних зборах «Бесіди» вийшли перемогою українці та український дух запанував непереможно й на сцені українського театру.

У той час театр «Бесіди» здобув грошову субвенцію від галицького сейму. Для нагляду над напрямом театру Крайовий Виділ утворив окрему «Артистичну комісію», що проіснувала аж до світової війни. Та важнішої ролі вона не відіграла, бо членами її призначали звичайно урядовців, які ніколи в житті не склали доказів, що займалися театром, розуміли театральну справу й любили її. Зі звідомлень, які писала ця комісія, вирізнялися реферати Василя Ільницького, Анатоля Вахнянина та Володимира Коцовського, все інше було незугарним шаблоном та нісенітницею.

Директура Теофілі Романович. У 1874 р. «Бесіда» віддала театр Теофілі Романович, правдиве назвисько якої було Рожанковська. Вона до кінця 1880 р. вела директуру, що записалася як краща доба в історії розвитку театру. Театр набирав ясного обличчя, ставав справді українським, хоч щодо репертуару бував часто лише блідим відбитком польського театру. Романовичка, родом галичанка, яка перебувала деякий час на Наддніпрянщині з Ом. Бачинським, була з переконання щира українка і виявила дуже гарні тенденції зберігати чистоту української мови на сцені. Вона передусім доповнила дружину, до складу якої входили такі сили, як Марійка Романович, дві Камінські, Семків, Висоцька, Лянов’ська, Наторський, Стефурак, Душинський-Коралевич, Стефанович, Людкевич, Маньковський, Кумановський, Вітошинський, Йосифович, опісля — Волович, Гриневецький, Біберович, а в першій половині 1875 р. — Марко Кропивницький та Плошевський. Із кількома наворотами були гарні польські співаки Лясковський і Карпінський, а капельником був Айзенбергер.

Про перебування Кропивницького на галицькій сцені є багаті спогади, найцінніші — Євгена Олесницького та самого Кропивницького, та вони мало згідні з правдою, а якщо так, то засумнівні, щоб їх наводити. Кропивницький грав багато визначних ролей, співав у перервах народні пісні, та довго не витримав в умовах галицької нужди й повернувся на Наддніпрянщину, де йому судилося відіграти визначнішу роль в історії розвитку українського театру. Як драматичний актор Кропивницький зв’язався з галицькою сценою тривкіше. Тут виставляли його твори «Актор Синичка», «Пошились в дурні», «Невільник», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай», «Перехитрили», «Пісні в лицях», «Вій», «Доки сонце зійде...», «Дві сім’ї».

Після розлуки з Теофілею Романович та після прикрих досвідів з утратою цілого театрального добра, як гардероб, декорації, бібліотека й музикалія, «Бесіда» віддала в 1881 р. театр у підприємство Омелянові Бачинському. Та Бачинський, що за останні 7 років вів свій власний театр і серед невимовно важких умов об’їздив із ним найтемніші закутини, не втримався довго при кермі, хоч крайовий сейм підвищив для театру субвенцію до висоти 4000 гульденів. У перевтомленого і знищеного мандрівками Бачинського не було вже сил до кермування театром, нагляд над яким мали виділ «Бесіди» й «Артистична комісія» Крайового Виділу. На Львів Бачинський зібрав доволі гарну дружину та виставив тут кілька новинок, як С. Гулака-Артемовського — «Запорожець за Дунаєм», «Чорні дияволи», «Солом’яний капелюх», «Чорноморці», Галясевича — «Сокільська дебра», Мозенталя — «Бойки», «Рогніда», Т. Сінкевича — «Чернець», «Рожеве доміно», Зайця — «Облога корабля», але, покидаючи Львів, позбувся мало не всіх кращих сил. Із малим гуртком акторів Бачинський шукав матеріальних та мистецьких успіхів по містечках, а то й селах, як Зарваниця, Конопківці, Улашківці, Струсів, Теребовля, Копичинці і т. д.

Біберович і Гриневецький. На рік 1882 «Бесіда» передала управу театру спілці — Іван Біберович та Іван Гриневецький. У той спосіб театру було передано керму в найвідповідніші руки. На чолі установи стали люди, що мали за собою кілька років праці на сцені і досвід, а передусім гаряче любили театр, знали його потреби і знали вимоги та примхи публіки. Обидва вони взялися сміливо за діло та постійно здобували собі щораз більшу симпатію публіки й визнання преси не лише своєї, але й чужої. Після чотирьох років нової управи Іван Франко писав про театр: «Театр панів Гриневецького і Біберовича в теперішнім стані сміло може рівнятися з найліпшими провінціональними театрами, які коли-небудь у нас були. Режисером є Гриневецький, чоловік не тільки талановитий, але й посідаючий зовсім поважне фахове образування. За його старанням кожна штука появляється на сцені добре вистудійована і старанно виконана, що з похвалою підносить навіть львівська польська преса, котра послідніми часами — треба признати — ніколи вже не виступала ворожо проти жодного з руських театрів. Декорації, хоч не дуже багаті і пишні, вистарчають для маленької сцени і неперебірчивої провінціональної публіки, костюми, особливо народні, переважно добрі і вірні, мова чиста і поправна, не виключаючи й акценту, котрий кожному нерусинові звичайно дуже великі чинить трудності. Працю ту признав Сойм Краєвий, підвищаючи перед роком запомогу [вищу] о 1000 зл.»

Дирекція Гриневецького й Біберовича тривала сім років, себто до початку 1889 р. У 1889 р. Гриневецький вмер у Перемишлі, й театр вів далі, до 1892 р., сам Біберович. Часи управи Гриневецького — Біберовича становлять найкращу добу в історії української сцени в Галичині. Гриневецький надавав артистичний напрям і провід театрові, а Біберович, поза сценічним талантом, був дуже добрим адміністратором, що знав складний і скромний механізм мандрівного театру. До складу театральної дружини входили такі сили, як Степан Стефурак, Кость Підвисоцький, Владислав-Казимир Площевський, Пясецький, Данилович, Санецький, Осипович, Кожикевич, а з жінок — Біберовичева, О. Підвисоцька, Танська (пізніша Осиповичева), Пясецька, Стефуракова, далі Тит Гембицький, А. Стечинський, Лясковський, Михайло Ольшанський, Новицький, Курманович, Ольховий, Бенза, Концевич, Гулевич. Українська сцена приманювала до себе талановитих польських діячів, які служили на ній постійно (Пясецькі, Карпінський, Лясоцький, Клішевський, Ольшанський) або виступали гостинно (Скальський, Борковський, Радван, Бочкай).

Нова дирекція подбала про новий репертуар, що залишився на все як найпроречистіший пам’ятник мистецької культури та високого рівня, на якому театр тоді стояв. Тоді промовили зі сцени Омелян Огоновський, Корнило Устиянович, Йосип Барвінський, Василь Ільницький, Юрій Федькович; прислужився сцені й Сидір Воробкевич. Усі їхні твори — здебільшого історичні драми; народ уперше почув зі сцени велику пісню про минуле, вперше побачив на сцені могутні легенди своєї давнини, славні події своєї історії. Виставлено було тоді: Огоновського — «Федько Острозький» та «Галшка Острозька», Корнила Устияновича — «Ярополк І Святославич» та «Олег Святославич», Йосипа Барвінського — «Павло Полуботок» та «Чернігівка» (перерібки), В. Ільницького — «Настя». Крім того, дирекція поповнила репертуар народними творами з Наддніпрянщини: Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Карпенка-Карого, Панаса Мирного, Янчука, Бораковського. Виставлялися Лисенкові опери «Різдвяна ніч» й «Утоплена», Бажанського — «Олеся» і «Мартка». На той час припадають також вистави перших творів Гр. Цеглинського. Зі світового письменства Гриневецький вводив у наш репертуар твори Шіллера, Гоголя, Сарду, Островського, Фредра, Балуцького, Онета, Клайста, Зудермана, Мозера. Переклади докопували Євген Олесницький, Іван Франко, Гриневецький та ін. На дошках нашої сцени вперше з’являється французька оперетка, а згодом — німецька.

У 1889 р. театр святкував у залі «Фрозін» у Львові 25-літні роковини свого існування. Повторився вечір з-перед 25-ти років. Пролог виголосив студент філософії Олександр Колесса, музичну частину було повторено майже точно як у 1864 р. Нашу дружину вітали актори міського львівського театру, що теж брали участь у святі. На сцені з’явилася делегація польських акторів — Збоїнський, Валевський і Скальський, а Збоїнський виголосив сердечну промову, бажаючи українським товаришам, щоб уже раз діждалися власного театрального будинку у Львові. Решту вечора виповнила вистава «Марусі».

Театр за дирекції Гриневецького — Біберовича тішився заслуженою славою, а з’єднав собі її високовартісним репертуаром, знаменитою режисерією та першорядними сценічними силами. Публіка ставилася до театру з великою любов’ю й щирим визнанням.

Роки експериментів. Директура Садовського. У 1890 р. виділ «Бесіди» рішився перебрати театр під власний заряд. Це рішення попередили наради анкети, й хоч більшість голосів противилася цьому, виділ таки поставив на своїм. І розпочалася найсумніша доба нашого театру, що тривала сім літ. Управителями за ті роки були по черзі Юліян Винницький, Іван Гуляй, Стечинський — Підвисоцький — Ольховий, Стечинський, Лопатинський, Ольшанський, Ольшанський — Вороний, Касяненко, Ольшанський, Поліщук — Ольшанський, Лопатинський, Тембицький, Заячківський, д-р Гриневецький. Ці постійні зміни на начальних і відповідальних становищах наглядно свідчать, що у нашому театрі діялось зле.

У 1892 р. театр відсвяткував ювілей А. Стечинського, а в 1896 р. Стечинський розпрощався зі сценою й зі світом. В цьому ж році Крайовий Виділ винагородив на драматичнім конкурсі Грінченка («Ясні зорі» й «Нахмарило»), Цеглинського («торгівля перлами») та Невестюка («Кандидат»). Два роки пізніше було заіменовано нову «Артистичну комісію», до складу якої увійшли Савчак, Коцовський, Кулачковський, Грушевський, Вахнянин, І. Огоновський і О. Колесса. І хоч сумно було в ті часи з театром і в театрі, охоти до праці було мало, а час минав на затиранні невпинно вибухаючих конфліктів, скарг, взаємних суперечок — все ж таки репертуар було дещо оновлено виставами Кальдерона — Франка «Війт Заламейський», Франка — «Учитель», «Кам’яна душа», деяких творів Тобілевича, Кропивницького, Зудермана. З опер виведені «Сицилійське парубоцтво» і «Поворот батька» та кілька німецьких опереток.

Після років власної управи «Бесіда» розписала конкурс на самостійного директора-підприємця й віддала театр докторові Іванові Гриневецькому, що був небожем колишнього спільника Біберовича. Та Гриневецький не витримав року. «Бесіда» віддала дирекцію Михайлові Губчакові, який вів театр від 1901 до 1904 р., та не здійснив сподівань, які з ним дехто в’язав. Театр мав тоді вже 18 500 кор. підмоги від сейму. З новин за Губчака виставлено: Франка — «Будка № 27», Цеглинського — «Кара совісті» та «Ворожбит», Горького — «Міщани» й «На дні», Найдьонова — «Діти Ванюшина», Сметани — «Продана наречена» та інші оригінальні й перекладені твори, й між ними — «Як ковбаса та чарка...»

У той час уже вдруге заснувався у нас «Комітет будови українського театру в Львові». Знову попливли жертви усього краю. А разом із тим почалася спізнена виміна думок, газетні полеміки, що довели до гарячих спорів, які відбилися на всій акції Комітету.

За останній десяток років вся здорова громадська думка зрозуміла, що з нашим театром діється зле, а тому звернулася проти «Бесіди» та її способу опікування над єдиним українським театром у Галичині. І нема тут дивоти. В час заснування театру товариство «Бесіда» було єдиним товариським і культурним осередком, який об’єднував тодішнє громадянство, себто його інтелігентні кола у Львові. Та час не стояв на місці; заснувалися нові установи, а тим самим наше життя розрослося, зрізничкувалося. Зрозуміла це вкінці й «Бесіда», зрозуміла й те, що справа театру є на хибній дорозі, й постановила з тієї дороги звернути. До ведення театру вдалося приєднати відомого діяча з Наддніпрящини Миколу Садовського, який приїхав до Галичини з артистом Северином Паньківським. Слідом за ними приїхала й Марія Заньковецька. Таким чином, керму львівського театру обійняла людина, що її доцьогочасне життя й діяльність творили світлу сторінку в історії українського театру. Там, на Наддніпрянщині, вніс він на сцену свіжий подих широких херсонських степів, де він зжився з народом, якого полюбив усім своїм серцем і якому вірно прослужив на сцені все своє життя. Наш глядач обіцяв собі побачити на сцені із Садовським візію великих історичних картин, в яких він відтворював Мазепу, Богдана Хмельницького, Саву Чалого, а далі Бурлаку, де створив напрочуд сильний життєвою правдою й переконуючий тип людини, що боролася за добро народу, а той народ у заплату його продав. На жаль, галерея історичних драм не з’явилася на нашій сцені, бо цього не дозволили цензурні умови.

Як режисер Садовський був неоціненний. Говорив залюбки, що режисер у театрі те саме, що влада в державі. Він вимагав на сцені безоглядного послуху, без якого не вірив в успіх праці. Розуміння режисерських обов’язків і знання підтвердив він скоро і в Галичині. На Наддніпрянщині виловив він цілі покоління сценічних талантів, а у нас у Галичині за однорічний свій побут устиг прогнати зі сцени старий, висовганий шаблон, традицію бездушного наслідування, вказав практично галицькому акторові шлях і способи наблизити сцену до життєвої правди, природності та краси. Садовський відкривав і викресував «іскру Божу» в акторах. Він оформив такі таланти, як Юрчак, Захарчук, Дяків, Костів та ін.

Садовський умів вивести народну драму так, що вона викликала враження дійсності, а його гуртові яви просто хапали за очі своєю життєвою правдою. Садовський показав ще галичанам, як співається народна пісня. Ті, які його чули, не в силі забути його співів «Ой наступила та чорна хмара» або «Максим козак Залізняк»; ці його пісні в міському театрі демонстраційно оплескували навіть намісник Потоцький і маршалок Бадені...

Про тодішні виступи Заньковецької багато писати не доведеться. Це була артистка на велетенську міру Сари Бернар. Вона творила високомистецькі постаті, постаті, повні правди, сили і краси.

Садовському межі Галичини були затісні; не міг він також звикнути до наших загумінкових відносин, де з нечуваним трудом треба було в кожному місті здобувати зал. Тому, об’їхавши Коломию, Станіслав, Стрий, Перемишль, Львів і Тернопіль, повернувся на Наддніпрянщину. Тож у 1906 р. «Бесіда» віддала театр Йосипові Стадникові, який зі змінливим щастям та зі змінливими успіхами вів його до весни 1913 р. Репертуар того часу — то був відбиток й наслідування польських сцен; новиною було введення оперних вистав.

Останнім передвоєнним директором був Роман Сірецький, що мав широкі плани, якнайкращу волю поставити наш театр на високім рівні, та, на жаль, недовгий час до вибуху світової війни не дав йому здійснити свої наміри. Бо коли знялася буря, Сірецький першим опинився на фронті, і не судилося йому з війни повернутися. Згинув він під Стриєм і там похований.

Воєнна хуртовина захопила театр у Борщеві, де окупаційна влада заборонила продовжувати вистави. Згодом недобитки театру прибилися до Львова. Тут спроби давати українські вистави не повелися — знову з цензурних оглядів. Зате в Тернополі, що найдовше залишався під російською владою, Лесь Курбас організував окрему трупу, яка уладжувала «Тернопільські театральні вечори», а участь в них брали передвоєнні члени театру «Бесіди».

Повоєнні роки. Листопадовий зрив, бої за Львів і відступ наших військ зачинили двері від святинь усяких муз. Наші актори опинилися поза Львовом. Тільки під кінець 1918 р. засновується в Тернополі «Український театр» під управою Миколи Бенцаля, який в березні 1919 р. перетворюється на культурно-освітнє товариство акторів «Новий львівський театр». Душею товариства були Амвросій Бучма та Володимир Калин, а до складу дружини входили Зубрицький, Демчук, Рубчак, Бортник, Бенцаль. Ставили «Молоду кров» Винниченка, оновили «Суєту» Карпенка-Карого, давали дармові вистави для війська, для поранених стрільців, на користь Українського Червоного Хреста і т. д.

Пізніше в Станіславі було організовано другий театр — «Український Чернівецький театр». Створено його з тієї частини театру, яка відлучилася від театру «Бесіди» під управою Рубчакової. Цей театр грав спершу в Чернівцях, опісля об’їхав усю Буковину. Румунський наїзд на Буковину поставив театр у безнадійне становище, бо румунська влада заборонила грати по-українськи, а акторам дала дозвіл на проїзд у Галичину під умовою, що більше не повернуться. Таким чином «Чернівецький театр» опинився у Станіславі. В цьому театрі були Лесь Розлуцький, Осиповичева, Демчишин, Левицькі, Філомена Лопатинська, К. Пилипенко, Козак-Вірленська, О. Польовий та ін. Театр грав постійно в залі Монюшча до травня 1919 р., себто до часу, коли під проводом Й. Стадника постав державний театр ЗУНР.

У час, коли війська Директорії (1919) мусили під напором більшовицької армії відступити з-за Збруча на Галицьку землю, з ними приїхала й громадка наддніпрянських акторів: М. Садовський, Борисоглібська, Іванова й ін. Садовський зібрав гурт і дав кілька вистав.

За польської влади знову відживає театр «Бесіди» (в 1922 р.). Підприємство перейняв д-р Бр. Овчарський. У Львові з’явився довголітній артист російських і українських сцен О. Загаров, що взявся за організацію нашого театру. Він був представником неореалістичного напряму і своєю короткою усильною працею вказав нашому театрові новий шлях. Вся вага, значення й заслуги Загарова — головно в його режісерії. Своєю мистецькою постановою таких творів, як «Тартюф» Мол’єра, «Візник Геншель» Гауптмана, «У пристані» Енгля, він зацікавив під режисерським оглядом не лише українські кола у Львові. Загаров залишив по собі пам’ять талановитого творчого режисера, який не лише розумів і відчував твір автора, а й умів віднайти у ньому загальний стан, настрій всього твору й його окремих моментів, умів підібрати темп, потрапити в стиль та об’єднати всі творчі сили в мистецьку згармонізовану цілість. Незвичайно талановитою його співробітницею була Марія Морська. В 1922 р. «Бесіда» відмовилася вести театр, і тоді Загаров виїхав на Закарпаття.

Дата добавления: 2015-05-26