Віра й звичаї

Словяне віри­ли, що усім світом пра­вить ба­га­то богів; усякі си­ли при­родні по­чи­ту­ва­ли во­ни, як яко­гось бо­га. Бог гро­му й блис­кав­ки був у них най­стар­ший бог і звав­ся Пе­рун - йо­го ве­ли­ка де­ре­вя­на пос­тать із срібною го­ло­вою й зо­ло­ти­ми ву­са­ми сто­яла на горі у Київі; бог сон­ця й світла звав­ся Даждьбог - Хорc; бог вог­ню - Сва­ро­жич; бог, що обо­ро­няє ху­до­бу од уся­ко­го ли­ха, звав­ся Во­лос; бог вітру й не­го­ди Стри­бог. Окрім сих ви­щих богів бу­ли менші істо­ти, що їх по­ва­жа­ли. Так Сло­вя­не віри­ли, що у воді жи­вуть во­дян­ки й ру­сал­ки (топ­ле­ниці-мав­ки), у полі - польови­ки, у лісі - лісо­ви­ки, або поліcу­ни, у ха­тах - до­мо­ви­ки, у бо­ло­тах - дідьки.

Словяне віри­ли у жит­тя на тім світі, - го­ви­ри­ли, що до­мо­вик, се ду­ша покійни­ка, кот­рий при­хо­дить з то­го світа. Але во­ни віри­ли, що ду­ша на тім світі жи­ве так як і на сім жив чо­ловік, то хо­ва­ючи, кла­ли йо­му в мо­ги­лу уся­чи­ну, що потрібно для про­жит­ку.

Як сон­це по­вер­та­ло на вес­ну, ко­ло те­перішнього Різдва, свят­ку­ва­ли Сло­вя­не прихід но­во­го ро­ку; се й досі ще є у нас на Різдво та на Но­вий Рік, як ве­че­ря­ють се­ред снопів, ба­жа­ють собі доб­ро­го уро­жаю, по­си­па­ють зер­ном на щастє. Все се зос­та­ло­ся з тих часів, як ще наші лю­де не бу­ли христіана­ми.

Як при­хо­ди­ла вес­на, співа­ли вес­ня­нок, а як сон­це по­вер­та­ло з літа на осінь, то бу­ло свя­то Ку­пай­ла, що й досі справ­ля­ють наші лю­де.

Храмів або цер­ков та жерців, себ-то слу­жи­телів тим бо­гам, у Сло­вян не бу­ло, - у ті ча­си лю­де ста­но­ви­ли жер­тов­ни­ки сим бо­гам по лісах під ду­бом; ко­ло тих жер­тов­ників збіра­ли­ся й мо­ли­ли­ся, а хто хотів, при­но­сив тим бо­гам жерт­ви, а за-для то­го різа­ли на жер­тов­ни­ках уся­ку ху­до­бу. Мерт­вих одні пле­ме­на хо­ва­ли в зем­лю, инші - па­ли­ли на ве­ли­ко­му вог­нищі і попіл збіра­ли у гле­чик а той гле­чик ста­но­ви­ли на горбі. Знач­них покійників хо­ва­ли ду­же пиш­но; з ни­ми жив­цем за­ко­пу­ва­ли у яму, або па­ли­ли на ви­со­ко­му стосі де­ре­ва, жінку, кот­ра на те зго­ди­ла­ся (Сло­вя­не, особ­ли­во ба­гаті, ма­ли по кілька жінок од­ра­зу), ко­ней, ста­ви­ли стра­ву й уся­чи­ну для пот­ре­би умер­лих на тім світі; покійни­ка вбіра­ли у най­кра­ще уб­ран­ня. Після то­го як по­хо­ва­ють покійни­ка, на мо­гилі йо­го справ­ля­ли триз­ну - се те, що те­пер зветься по­мин­ки, або „про­во­ди": пи­ли, їли, співа­ли пісень, потім тан­цю­ва­ли й бо­ро­лись. Че­рез рік при­хо­ди­ли на мо­ги­лу, знов справ­ля­ли „триз­ну", а мо­ги­лу до­си­па­ли зем­лею.

Шлюб у давніх Сло­вян ро­бив­ся так: па­ру­бок, або й жо­на­тий чо­ловік, ко­ли хотів узя­ти собі жінку, спла­чу­вав ро­ди­чам дівчи­ни віно - себ­то об­да­ро­ву­вав їх по­да­рун­ка­ми; ча­сом він спла­чу­вав ро­дові мо­ло­дої ви­куп, а ча­сом, умо­вив­шись із своєю люб­кою, „уми­кав" її, себ-то си­ло­миць, або крадько­ма, за­во­зив до се­бе.

Дата добавления: 2015-06-04