Розділ тридцять другий 3 страница

– Там випав кремінь.

Рука і голос Пива. Рушниця, яку подав Жданові Пиво, була з коліщатим замком, майже нова. Ждан стрельнув просто в зелене шатрище й не бачив, влучив чи ні. Його страх мовби пришерх, мовби прирубцювався, він уже діяв спокійніше й бачив усе тверезими очима. Могутня осокорова крона прислуговувалася козакам доброю тарчею, але вона прикривала й татар, і скільки їх там, вгадати було неможливо. Крізь віття свистіли стріли, вже один козак лежав під возом, і Ждан намагався не дивитися в той бік – стріла пронизала козакові голову.

Знову шваргонула шмагівниця, зашелестіло листя, а позаду почулася гупотнява й пролунав чийсь розпачливий голос:

– Воли, воли, тпр‑р‑р, тпр‑р‑р, кляті.

Козаки й наймити стояли за возами, щось вигукнув Кайдан, пролунав недружний випал…

Нажахані пострілами, воли мчали в другий кінець греблі. Вони добігли до болота й побрели через твані, грузнучи по самі черева, декілька зав’язло зовсім, інші вибредали на сухе, бігли через луг, і там їх переймали татари. Ждана сполохала думка: а що, як татари заскочать їх з того боку. Одначе ця небезпека звідти поки що їм не загрожувала. Якщо татари й полізуть у болото, то стратять сили, й двоє чи троє козаків перестріляють їх з‑за воза. Запорожці – люди завбачливі, один віз лежав колесами до лугу у тому кінці греблі.

А в селі й далі точилася битва, носилися вершники, лунали приглушені важкі залізні удари, а потім звідкілясь узялися гарби, вантажені чи то соломою, чи то сіном, і поповзли на гору до церкви. Клубок, схожий на комашню чи гніздо шершнів, зник – либонь, татарські чамбули помчали далі, – тепер попід селом потяглися довгі сумні ключі – татари гнали худобу і людей. А десь після полудня на вершечку горба між сосон спалахнуло велетенське кострище й чорно‑сизий дим сягнув неба. Татари обіклали соломою дерев’яну церкву й підпалили її разом з людьми.

Козаки поскидали шапки. Татари в цей час на них налоги не чинили: товклися в кінці греблі.

– Вони довго тут не затримаються, – кинув хтось із запорожців.

– Затримаються на стільки, аби потяти нас, – похмуро мовив інший козак.

Справді, надвечір до греблі під’їхали дві гарби з сіном. Татари випрягли воли й погнали їх до села, гарби ж залишилися. Ждан не міг збагнути, що вони робитимуть з тим сіном. Подумав: пхатимуть уперед вози, самі ховатимуться за сіном. Одначе Кайдан розтлумачив те по‑іншому:

– Вітер дме з того боку, вони запалять сіно й добуватимуть нас у диму.

Либонь, так би воно й було, але козаків порятувала ніч – на заході з’юрмилися хмари, сутінки оповили землю швидше, ніж татари приготувалися до налоги. Тільки влітку, тільки в степовій Україні ніч спадає так швидко. Сиза імла спершу залила долинки й видолинки, а далі земля потонула в синій повені.

Потонула долина Щириці разом з козаками і татарами, з живими, й мертвими, і тими, хто мав погинути або потрапити в полон. Жорстоким жаривом дотлівала на горі церква, смолоскипами спалахували присохлі від спеки сосни, й тоді здавалося, що то чиясь душа летить на небо. А власна Жданова душа зібгалася в маленьку, схожу на тугий клубочок дратви, грудочку, й обидва кінчики обірвалися.

Татари палили багаття, з суворої глибини ночі, обвіяної легким вітерцем, пливли запахи пересмаженого м’яса і диму. В пітьмі пофоркували коні, іноді до того чи того багаття наближалася розмита пітьмою постать і віддалялася. Козаки багать не розкладали, виставивши в обидва боки по дозорцю, сиділи біля млина. Нагріта за день земля була тепла, як черінь, і добра, як мати. Пиво приніс горілки і сухої ковбаси, а також сала і тарані. Закушували мало. Тільки Кайдан кутуляв ковбасу, аж виляски йшли поміж млинами.

– А чого пропадати добру, – сказав він простецьки й хитро водночас. – Нам звідси однак не вибратися, нащо ж лишати нехристам таке заласся. Вони он конину жеруть.

Ждан чомусь розсердився на Кайдана, підвівся й підійшов до возів, став біля дозорця, що сидів, позвішувавши з полудрабка ноги. Тут смерділо згорілим порохом і, здавалося, ще й зараз витала смерть. Двох убитих козаків поховали за більшим млином, двоє поранених лежали в млині. І зовсім недалеко горіли багаття, біля яких вовтузилися хисткі постаті. Жданові здалося неймовірним те, що бачив, що пережив удень. Надто дві татарські налоги на млин і палахкотіння церкви, в якій зачинилися жінки та діти. Про те пекло, про ті смерті (а може, люди повибігали з церкви, того не знав ніхто) козаки не говорили. А ніч визвіздилася, неначе перед кінцем світу. Викуваний з ярої міді місяць викотився на саму середину неба; здавалося, його можна дістати списом, можна гукнути й пострахати чоловіка, який тримає на вилах рідного брата: схаменися, побійся Бога і самого себе, того, що береш у душу, ще ж досить усім поля, й трави, й моря, ще ж сонце світить усім рівно, і кожен може вибрати на небі свою звізду. А їх сяяло міріади міріад, на будь‑який смак і навіть примху, великі, білі, маленькі, жовтенькі і такі, що ледве мріли, й натрусом, неначе сіль, і купами, як Волосожар, і зажурені, одинокі, як Кінь‑звізда, а деякі навіть зривалися й падали в трави – ці для ледачих та жадібних. І захотілося Жданові закричати: чого прийшли сюди, люди, я не винуватий, що народився в цім краї, кожен має свій край, свої землі та води й не повинен зазіхати на чужі. (А вони зазіхають і зазіхатимуть довіку й тим сплюндрують і зганьблять людський рід). Але дужчою за все була думка про те, як звідси вибратися. Й розумів: вони на цьому острові – як табун горобців під решетом. Вогні горіли по обидва боки річки, а крил поки що Бог людям не дав. Попливти по річці… й припливеш прямісінько нехристам до рук. Сховатися десь у кущах – татари обшукають усі кущі, та й недостойно це козачого наймення, встид перед товариством.

Упала жовта зоря на сході, вартовий козак перехрестився.

– Може, то вже моя летить, – сказав. Й по хвилі розважливо додав: – І де вони в бісової матері взялися, ці чамбули? Тихо ж було, й сторожа нічого не доносила. І цей край вони завжди минали. Бекети наші стоять по Орелі… Вигубили десь бекет… Вони й вертатимуться цією тасьмою. І нас звідси вже не випустять.

Жданові стало холодно од слів дозорця, й він вернувся до млинів. Козаки лежали покотом.

– Є ковбаса, є люлька – що ще козакові треба, – теревенив Кайдан, і Ждан незчувся, як в отакій скруті всміхнувся од тих теревенів. Але в наступну мить його усміх взявся кригою. Думка не могла нікуди відлетіти, кружляла по острову, наштовхувалася на татарські багаття й безсило падала.

Двоє чи троє козаків перемовлялися (без надії) про те, чи не спробувати пробитися вночі, й самі ж згладжували свої лазівки – ніч стояла ясна, татари їх виловлять, як перепелів. Ждан ковтнув горілки, вона обпекла горло, й він довго пив воду, а тоді й собі вклався посеред козацького кругу. Тут, у крузі, було мовби безпечніше. Підсунувся ближче до Кайдана, йому все дужче подобався оцей великий, оцей щирий, хоч в чомусь і суворий, козак. Ні хитрості в ньому, ані лукавства, ні оскарги на світ, а тільки доброта, й безпечність, і вічна надія на Бога та людей. Цією надією пройнявся від нього й Ждан. І не тільки надією. Думав про Кайдана – й тепліло на серці, і щось там солодко мліло. Ждан подумав, що йому страшенно пощастило: адже таки знайшов побратима, товариша, до якого можна прихилитися і в якого знайти розраду, не виповідаючи своїх болей і кривд. Лихо тільки, що знайшов так пізно.

Запорожці більше не говорили про небезпеку, про завтрашній день, спогадували, що в кого було в житті цікавого, співчували одному козакові, якому з наклепу обрізано поли… Ждан слухав… й незчувся, як несподівано заснув. Пробудився від добрячого штурхана, схопився на ноги, його тримав хтось за руку й шепотів у саме вухо:

– Спиш наче вбитий. Тихо. Виходитимемо. Роззувайся.

Ждан тер кулаками очі й нічого не бачив, а свідомість вже пробудилася, обійняла всю скруту, з якою лягав учора, й щось стріпонулося в серці, а він і далі розглядався й врешті зрозумів, що це йому не сниться, що стоїть він не в млині, що це туман так густо обволік річку й острів. В тумані ворушилися постаті козаків – всі готувалися до переброду.

– Щоб нічого не бряжчало, – шепотів Кайдан. – І не брьохатись. Черідкою йтимемо. Ти, Викусо, попереду, зброї не бери ніякої. Вийдеш на сухе, ляжеш у траві, послухаєш.

– Знаю, – так само пошепки відказав Викуса – козак зі шрамом на підборідді. Ждан подумав, що це Бог послав їм такий туман, але далеко вперед думку не попускав – боявся. Козаки брали в руки рушниці, мацали себе по одежі, щоб нічого не бряжчало, й тихцем брели в кінець греблі. Обережно заходили у воду, обережно витягували з твані ноги, тримали для рівноваги руки в сторони. А туман був, як молочний кисіль, стояв стійма, надійно ховав козаків. «Бог послав», – ще раз прошепотів Ждан.

Він чалапав одразу за Кайданом, намагаючись не відстати й не загубитися в тумані; Кайдан ще з двома козаками несли на киреї пораненого (другий поранений уночі помер), вони дали йому горілки, й той спав. Аж тепер Ждан помітив, що в Кайдана висять на шиї чоботи, й пошкодував, що покинув свої біля млина. Ждан обережно пересував у багні цибаті ноги, а сам сторожко дослухався й почував, як понапиналися всі жили, а серце ніби задерев’яніло. Врешті помілішало, осоки ж стали густіші й вищі, незабаром вибейкалися на сухе. Й швидше загойдалися ноші, й швидше застрибали Кайданові плечі, й Ждан шпарко збивав босими ногами холодні роси. Хуркнула десь збоку якась птаха, й враз зовсім недалечко, з лівого боку, пирхнув кінь, а далі заіржав. Те іржання пронизало Ждана наскрізь, він побіг і обігнав ноші, одначе подолав страх і закрокував поруч з Кайданом. Кайдан повернув до нього голову, плямкнув губами – Ждан зрозумів, що той підбадьорює його. Зненацька ліворуч у тумані пролунав схожий на киркання крик, йому відгукнувся інший голос, брязнула зброя, й бахнув постріл. Навіть Ждан зрозумів – то сигнал, їхню втечу розкрито. Тепер уже біг і Кайдан, бігли й інші козаки. Ждан не бачив і не знав, куди вони біжать, тримався Кайдана, який вже не крився, а гупотів, мов розжоханий кінь. Щось цвіркнуло чи свиснуло вгорі, свиснуло ще раз – Ждан зрозумів, що то татари пускають стріли. Враз позаду пролунав зойк, а далі брязкіт заліза – хтось із січовиків уже рубався з ворогами. І в цю мить попереду звелася зелена стіна, козаки, які несли пораненого, шарпонулись праворуч, трохи не збивши з ніг Ждана, – обминали дерева. Шмагнула по обличчі лозина, далі Ждан налетів на кущ, виплутався, пригнувся, шаснув під густе шатрище, ноги йому аж заломлювалися, – втікачі бігли вниз, в долинку, по хвилі бралися вгору, оминули галявину й вискочили на стару дорогу, яка ледве вгадувалася в траві. Знову попереду хиталися широкі плечі Кайдана, знову стрибав у нього на спині один чобіт, аж тепер Жданові спало на думку, що треба б допомогти Кирилові, замінити його, він ступив ширше, і саме в цю мить Кирило похитнувся, якось дивно гойднувся з боку на бік і впав. Ждан кинувся до нього. Кирило й далі цупко тримав у руці полу киреї, а очі його були широко розплющені… й неживі. Козаки, котрі допомагали Кайданові, опустили пораненого на землю й теж посхилялися над Кирилом.

Той був мертвий. Лежав на боці, вивернувши вбік ліву руку, в спині в нього стриміла стріла. Ждан не зміг стримати зойку, а козаки зацитькали на нього, показуючи на мигах, щоби брався за кирею. Ждан нагнувся, звільнив з Кирилової руки зіжмакану полу киреї, але перш ніж піти, ще раз оглянувся. Він чомусь подумав, що Кирило увесь цей час біг мертвий. І ще в Ждановій голові майнуло, що йому самому тепер нічого не страшно, і коли доведеться – прийме смерть, як оцей великий, добрий і валечний козак, котрого послала була йому в товариші доля, та й одразу ж забрала.

Дата добавления: 2015-06-04