Розділ VIII

огунові, хоч яким він був мужнім і обачним вождем, не поталанило в тому поході, у котрий його відправили стежити за уявною дивізією князя Ієремії. Він тільки утвердився в переконанні, що князь справді вирушив усією дивізією супроти Кривоноса – так йому казали узяті в полон жовніри пана Заглоби, що самі свято вірили, ніби Вишневецький іде за ними слідом. Тож бідолашному отаманові не лишалося нічого іншого, як вертатися чимшвидше до Кривоноса, але й це завдання не було простим. Ледве на третій день зібралася біля нього ватага із трохи більш як двохсот козаків, інші ж або полягли в бою, або залишилися, поранені, на місці сутички, або блукали ще ярами й очеретами, не знаючи, що діяти, як обернутися, куди йти. Та й ті, хто зібрався біля Богуна, мало на що були здатні: люди його після розгрому були перелякані, деморалізовані, ладні при першій же тривозі дременути. А молодців же він зібрав один в один: ліпших у всій Січі важко було б знайти. Та козаки не знали, що пан Володийовський ударив на них із такою малою силою і завдав поразки завдяки тому, що напав на сонних і не готових боронитися. Вони були переконані, що як не із самим князем зустрілися, то принаймні з сильним, у кілька разів більшим загоном.

Богун кипів гнівом: поранений у руку, потоптаний копитами, хворий, побитий, він іще й заклятого ворога з рук випустив, і славу свою заплямував, бо ці ж молодці, котрі напередодні розгрому хоч у Крим, хоч у пекло, хоч на самого князя сліпо за ним пішли б, тепер утратили в нього віру, підупали духом і думали тільки про те, як би вийти з битви живими. А Богун же зробив усе, що мав зробити отаман, нічого не занедбав, оточив хутір вартою, а на нічліг зупинився тільки тому, що коні, які з‑під Кам’янця ішли майже без спочинку, далі рухатися не могли. Але пан Володийовський, молодість котрого минула в ловах татар і хитрощах на них, як вовк підкрався уночі до вартових, скрутив їх, перш ніж вони встигли крикнути чи вистрелити, – і напав так, що він, Боїун, у самих тільки шароварах і сорочці зумів утекти.

Варто було отаманові про це подумати, як світ чорнів йому в очах, у голові паморочилося і розпач, як лютий пес, рвав душу. Він, котрий на Чорному морі безстрашно кидався на турецькі галери, котрий гнав татар аж до Перекопу, наступаючи їм на п’яти і на очах у хана підпалював улуси, він, котрий у князя під носом, під самісінькими Лубнами, вирізав у Василівці цілий реймент, – змушений був тікати в сорочці, без шапки і без шаблі, бо і їх утратив у сутичці з малим рицарем. Тому, коли ніхто не бачив, на нічлігах і привалах, отаман хапався за голову і кричав: «Де моя слава молодецька, де моя подружка шабля?!» Від цього крику впадав він у дике божевілля і напивався до того, що втрачав людську подобу, після чого на князя рвався йти, на всю його рать ударити – і загинути, і пропасти на віки.

Він хотів – молодці не хотіли. «Хоч убий, батьку, не підемо!» – понуро відповідали вони на його вибухи, і марно погрожував він у нападах шаленства голови їм постинати, стріляв із пістолів так, що їм порохом обсмалювало обличчя, – не хотіли вони, не йшли.

Можна сказати, земля хиталася під ногами в отамана, але це ще не був кінець його нещастям. Боячись через можливу погоню йти просто на південь і, гадаючи, що, може, Кривоніс уже зняв облогу з Кам’янця, він повернув на схід і наткнувся на загін пана Підбип’яти. Чуткий, як журавель, пан Лонгінус не дав себе заскочити, перший ударив на отамана і розбив тим легше, що козаки не хотіли битися, а потім погнав назустріч панові Скшетуському, той же остаточно його розгромив, отож Богун після довгих блукань у степах, лише з кільканадцятьма вершниками, знеславлений, без здобичі й без язиків нарешті дістався до Кривоноса.

Але дикий Кривоніс, нещадний до підлеглих, котрим не усміхнулося щастя, цього разу зовсім не розгнівався. Він із власного досвіду знав, що таке мати справу з Ієремією, тож іще й приголубив Богуна, втішав його і заспокоював, а коли отамана здолала лиха пропасниця, наказав доглядати його, лікувати і берегти як зіницю ока.

Тим часом чотири князівських лицарі, нагнавши переляку у цілому краї, щасливо повернулися в Ярмолинці, де затрималися на кілька днів, щоб дати перепочити людям і коням. Зупинилися всі на одній квартирі, й там кожен по черзі звітував Скшетуському про те, що з ними сталося і що вдалося зробити, а відтак гуртом усілися за дзбаном меду, аби в дружній розмові вилити душу і задовольнити взаємну цікавість.

Але тут уже пан Заглоба мало кому дав сказати слово. Він не хотів слухати інших і прагнув, аби слухали тільки його; проте виявилося, що йому таки найбільше є про що розповісти.

– Милостиві панове! – пишно промовляв він. – Я опинився в полоні – що правда, то правда! Але фортуна мінлива. Богун усе життя інших бив, а сьогодні ми його побили. Отакечки, на війні так завше буває! Сьогодні ти даєш комусь прочухана, завтра тобі дають. Але Богуна Господь за те й покарав, що на нас, котрі солодко спали сном праведників, напав і так брутально розбудив. Хо‑хо! Він гадав, що мене своїми недорікуватими речами злякає, а я йому, ваші милості, такого дав одкоша, що він ураз присмирнів, збентежився і вибовкав те, чого й сам не хотів. Та що тут розводитися?.. Не опинись я в полоні, ми б укупі з паном Міхалом так легко їх не здолали; я кажу «вкупі», бо в цій каші magna pars fui[13]– до смерті казатиму. Тож дай мені Боже здоров’я! А тепер слухайте далі мої розмірковування: не побий ми отамана з паном Міхалом, не підсмалив би йому п’ят пан Підбип’ята, та й пан Скшетуський теж; одне слово, якби ми його не розгромили, він би нас розгромив – а чому так не сталося, хто цьому причина?

– А ваша милость як той лис, – зауважив пан Лонгінус. – Тут хвостом махнеш, там підгорнеш і завжди викрутишся.

– Дурний той гончак, що за своїм хвостом біжить: і догнати не дожене, і нічого пристойного не винюхає, а наостанку ще й нюх утратить. Скажи ліпше, ваша милость, скільки ти людей втратив?

– Усього дванадцять, і кілька поранено; козаки не надто вже відбивалися.

– А ваша милость, пане Міхале?

– Десь із тридцять, бо заскочив козаків зненацька.

– А ви, пане поручику?

– Стільки ж, як і пан Лонгінус.

– А я двох. То скажіть мені: хто кращий полководець? Отож‑бо й є! Ми сюди чого приїхали? За князівським велінням вісті про Кривоноса збирати; то я вам, ваші милості, відповім, що перший про нього провідав, та ще й із найдостовірнішого джерела – від самого Богуна. Мені відомо, що він іще під Кам’янцем стоїть, але облогу хоче знімати, бо його пойняв страх. Та це de publicis[14], але я іще дещо знаю, від чого радістю сповняться серця ваших милостей, а не казав про це тому, що хотів укупі з вами обміркувати; до того ж я досі нездужав, відчував смертельну втому, та й нутро збунтувалося після того, як розбійники ці мене скрутили. Думав, правець ухопить.

– Та кажи ж ти, добродію, на милість Божу! – вигукнув Володийовський. – Невже про небогу нашу щось почув?

– Атож, нехай благословить її Господь, – відповів Заглоба.

Пан Скшетуський підвівся на весь свій зріст, але враз сів – і така тиша настала, що чути було дзумання комарів у віконці, аж поки пан Заглоба заговорив знову:

– Жива вона, я знаю це напевно, і в Богунових руках. Страшні це руки, мої милостиві панове, проте Господь оберіг її від кривди і ганьби. Богун сам мені про це сказав, мої милостиві панове, а він би радше чимось іншим похвалився.

– Як це може бути? Як це може бути? – гарячково повторював Скшетуський.

– Хай мене грім поб'є, якщо я брешу! – поважно відповів Заглоба. – Адже це святе. Послухайте, що мені Богун казав, коли ще глузувати з мене хотів, аж поки я йому добре втер носа. «Ти що ж, каже, думав, для холопа її у Бар привіз? Думав, я силою хочу приневолити дівчину? Невже, каже, мене не стане на те, щоб у Києві в церкві з нею шлюб узяти, і щоб ченці, каже, мені співали, та щоб триста свічок для мене горіло – для мене, отамана і гетьмана!» – і ну ногами топтати, ножем погрожувати – налякати хотів, та я йому сказав, щоб собак лякав.

Скшетуський уже отямився, але аскетичне його обличчя проясніло, і знов на ньому з'явилися тривога, надія, радість і непевність.

– Де ж вона тоді? Де? – квапливо питав він. – Якщо ти, ваша милость, і про це довідався, тоді тебе мені небеса послали.

– Цього він мені не сказав, але розумний і з півслова зрозуміє. Завважте, ваші милості, що він увесь час із мене глузував, аж поки я його відбрив, та якось у нього вихопилося: «Спершу, каже, я до Кривоноса тебе відведу, а потім запросив би на весілля, та зараз війна, тож це іще не скоро буде» Ви помітили, ваші милості: ще не скоро! – отже, ми маємо час! І друге зауважте: спершу до Кривоноса, а потім на весілля – виходить, у Кривоноса князівни напевно немає, десь далі отаман її сховав, куди ще війна не дістала.

– Золотий ти чоловік, ваша милость! – вигукнув Володийовський.

– Я спочатку подумав, – вів далі втішений Заглоба, – може, він її у Київ одіслав, але ні, бо навіщо тоді було казати, що він до Києва шлюб брати поїде, а раз поїде, то в Києві князівни нема. Та й не дурний він туди її везти, бо якщо Хмельницький на Червону Русь подасться, литовські війська легко можуть захопити Київ.

– Правда! Правда! – вигукнув пан Лонгінус. – Богом присягаюсь, не одному варто було б із вашою милостю розумом помінятися.

– Тільки я не з кожним мінятися стану, бо страшно замість розуму мішок ботвини взяти, особливо з литвином.

– Знову своєї починає, – образився пан Лонгінус.

– Дозволь же мені, ваша милость, докінчити. Як ні у Кривоноса, ні в Києві її немає, то де вона?

– У тому й заковика.

– Якщо ти, ваша милость, здогадуєшся, кажи мерщій, бо я сиджу, як на вогні! – скрикнув Скшетуський.

– За Ямполем вона! – мовив Заглоба і тріумфально обвів усіх своїм здоровим оком.

– Звідкіля ти, ваша милость, знаєш? – спитав Володийовський.

– Звідкіля знаю? А от звідкіля: сиджу я у хліву – туди мене розбійник той, щоб його свині за це з’їли, звелів замкнути! – а навколо козаки поміж собою розмовляють.

Притуляю вухо до стіни і що я чую?.. Один каже: «Тепер, мабуть, отаман за Ямпіль поїде», а другий на це: «Мовчи, якщо тобі молоде життя миле…» Голову на відруб даю, що вона десь за Ямполем.

– О, це вже як Бог свят! – вигукнув Володийовський.

– У Дике ж поле він її не повіз, отже, як на мене, сховав десь між Ягорликом і Ямполем. Був я теж раз у тих краях, коли королівські й ханські судді туди заїжджалися, бо в Ягорлику, як вам, ваші милості, відомо, розглядаються прикордонні справи про забрані стада. А справ цих ніколи не бракує. Отож у тих краях над Дністром сила‑силенна ярів, очеретів і неприступних місць, у яких по хуторах живуть люди, що нікому не підвладні, бо навкруги пустеля, вони й одне одного не бачать. У таких диких пустельників він її, напевно, й сховав, адже там найбезпечніше.

– Чи ба! Але як туди тепер дістатися, коли Кривоніс дорогу загородив! – спитав пан Лонгінус. – І Ямпіль теж, як я чув, розбійницьке гніздо.

На це Скшетуський:

– Хоч і десять разів доведеться голову покласти, я все одно її рятуватиму. Перевдягнуся і піду шукати – Бог мені допоможе, знайду.

– І я з тобою, Яне! – озвався пан Володийовський.

– І я кобзарем переберуся. Повірте мені, ваші милості, що серед вас я маю найбільше досвіду; щоправда, торбан мені добряче остогид, тож я візьму волинку.

– То, може, і я на щось знадоблюся, братики? – спитав пан Лонгінус.

– Авжеж, – відповів пан Заглоба. – Як треба буде переправитися через Дністер, ти нас і перенесеш, як святий Христофор.

– Дякую від душі вашим милостям, – мовив Скшетуський, – і готовність вашу приймаю зі щирим серцем. Не май сто кіп, як сто друзів, а мені, бачу, провидіння таких вірних друзів подарувало. Дай же мені, великий Боже, щоб і я віддячив вашим милостям здоров'ям і багатством.

– Всі ми як один чоловік! – вигукнув Заглоба. – Бог злагоду хвалить, і побачите, невдовзі й ми втішатимемося плодами своєї праці.

– Бачу, мені вже нічого іншого не лишається, – сказав по хвилі мовчання Скшетуський, – як відвести хоругву до князя і відразу ж вирушити укупі з вами. Підемо понад Дністром через Ямпіль аж ген до Ягорлика і всюди шукатимемо. А позаяк, сподіваюся, Хмельницького вже розбито або, поки ми дійдемо до князя, буде розбито, то й служба спільній справі не стане нам на заваді. Певно, хоругви вирушать в Україну, щоб остаточно придушити бунт, але там уже й без нас обійдуться.

– Постривайте лишень, ваші милості, – втрутився Володийовський, – либонь, після Хмельницького настане черга Кривоноса, тож, можливо, ми разом із військом на Ямпіль підемо.

– Ні, нам туди треба встигнути раніше, – відповів Заглоба. – Але спершу нам слід відвести хоругву, щоб розв’язати собі руки. Сподіваюся, князь також буде нами contentus[15].

– Особливо тобою, ваша милость.

– Чом би й ні, адже я йому найкращі вісті везу. І повір мені, ваша милость, князь нагороди не пошкодує.

– Отже, тоді в дорогу?

– До ранку треба було б спочити, – зауважив Володийовський. – Зрештою, нехай наказує Скшетуський – він тут старший. Але я попереджаю, що коли виступимо сьогодні, у мене всі коні попадають.

– Знаю, що це неможливо, – сказав Скшетуський, – але, гадаю, якщо їх добре нагодувати, завтра можна вирушати.

Назавтра й вирушили. За князівським наказом вони мали повернутися до Збаража й там чекати подальших розпоряджень. Тому вони пішли на Кузьмин, щоб, залишивши збоку Фельштин, звернути на Волочиськ, звідкіля через Хлебанівку вів старий битий шлях до Збаража. Іти було важко, бо не вщухали дощі, але спокійно, і тільки пан Лонгінус, котрий рухався на сто коней попереду, розгромив кілька зграй, що сваволили у тилу рейментарських військ. На нічліг зупинилися аж у Волочиську.

Та ледве втомлені довгою дорогою усі поснули солодким сном, їх розбудила тривога – дозорні сповістили, що наближається невідомий кінний загін. Однак невдовзі з’ясувалося, що то Вершулова татарська хоругва, тобто свої. Заглоба, пан Лонгінус і малий Володийовський негайно зібралися у квартирі Скшегуського, а слідом за ними туди ж, як вихор, улетів офіцер легкої кавалерії – засапаний, із ніг до голови забризканий грязюкою. Глянувши на нього, Скшетуський вигукнув:

– Вершул?

– Так… Я! – відповів прибулий, ледве переводячи подих.

– Від князя?

– Авжеж… Ох, дух забило!..

– Які новини? З Хмельницьким уже все?

– Уже… все… з Річчю Посполитою!..

– Боже праведний! Що ти, добродію, говориш? Поразка?

– Поразка, ганьба, сором!.. Без бою… Паніка!.. О матінко!

– Вухам не хочеться вірити. Кажи ж, кажи Христа ради!… А що рейментарі?..

– Утекли.

– А де наш князь?

– Відступає… без війська… Я до вас від князя… з наказом… негайно до Львова… Вони йдуть за нами!..

– Хто? Вершуле, Вершуле! Отямся, брате! Хто йде?

– Хмельницький, татари.

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! – закричав Заглоба. – Земля розступається.

Але Скшетуський зрозумів уже, в чім річ.

– Запитання потім, – мовив він, – а зараз на коней!

– На коней, на коней!

Коні Вершулових татар уже кресали копитами під вікнами. Жителі, розбуджені вторгненням війська, виходили з будинків із ліхтарями й смолоскипами в руках. Звістка блискавкою облетіла все місто. Дзвони ураз забили на сполох. Тихе хвилину тому містечко наповнилося гамором, тупотом коней, окриками команд і жидівським вереском. Жителі зібралися йти разом із військом; батьки родин запрягали вози, садили на них дітей, дружин, складали перини; бургомістр із кількома міщанами прийшов благати Скшетуського не від’їздити вперед і супроводжувати жителів хоч до Тарнополя, але пан Скшетуський, маючи чіткий наказ негайно вирушати на Львів, і слухати його не хотів.

Виступили відразу ж, і аж дорогою Вершул, трохи оговтавшись, розповів, що і як сталося.

– Відколи стоїть Річ Посполита, – говорив він, – такої поразки вона ще не мала. Що там Цецора, Жовті Води, Корсунь!

А Скшетуський, Володийовський, пан Лонгінус Підбип’ята то до шиї коням припадали, то за голови хапалися, то руки до неба простягали.

– Ні, цього розумом не збагнути! – журилися вони. – А де ж був князь?

– Князь був усіма покинутий і від справ зумисне усунений, він навіть дивізією своєю не розпоряджався.

– А хто ж командував?

Ніхто і всі. Я служу давно, на війні зуби проїв, але таких військ і таких полководців іще не бачив.

Заглоба, котрий був не дуже прихильний до Вершула і мало його знав, почав хитати головою і губами прицмокувати, нарешті сказав:

– Мій милостивий пане! А чи не потемніло у твоєї милості в очах чи, може, тобі часткова поразка здалася загальним розгромом, бо те, що ти кажеш, просто перевершує уяву.

– Що перевершує, згоден, скажу навіть більше вашій милості: я б із радістю дав відрубати голову, коли б якимось чудом виявилося, що помиляюся.

– А як же ти, добродію, першим після поразки у Волочиську опинився? Я не хочу припускати, що ти перший дременув… Де ж тоді війська? Куди тікають? Що з ними далі сталося? Чому, тікаючи, твою милость не випередили? На всі ці запитання я намагаюся знайти відповідь, але марно!

У будь‑який інший час Вершул нікому не спустив би образи, але тої миті він ні про що більше, окрім поразки, не міг думати, тому відповів тільки:

– Я першим опинився у Волочиську, бо інші відступають на Ожигівці, а мене князь зумисне спрямував туди, де, як він сподівався, ви мали бути, аби вас не змело ураганом цим, якщо ви запізно дізнаєтеся про те, що сталося; а ще тому, що ваші п’ятсот вершників тепер для князя неабияка втіха, бо дивізія його розпорошена, переважна частина жовнірів загинула.

– Диво дивне! – буркнув Заглоба.

– Страх подумати, відчай огортає, серце крається, сльози самі ллються! – примовляв, ламаючи руки, Володийовський. – Вітчизну занапащено, знеславлено, таке військо розсіяно… втрачено! Не інакше, як наближається кінець світу і Страшний суд!

– Не перебивайте його, – мовив Скшетуський, – дозвольте договорити.

Вершул замовк, ніби збираючись на силі; якусь хвилю чути було тільки чвакання копит по грязюці, бо дощ не вщухав. Стояла ще глибока ніч, дуже темна і хмарна, а в темряві цій, у шумі дощу на диво зловісно звучали слова Вершула, котрий розповідав далі:

– Якби я не сподівався, що в бою загину, то, певно, збожеволів би. Ви, добродії, казали про Страшний суд – і я гадаю, що невдовзі він настане: все розкладається, зло бере гору над добром і антихрист уже ходить по світу. Ви не бачили того, що сталося, але навіть розповіді про це терпіти не можете, а як же мені, котрий на власні очі бачив поразку і ганьбу безмірну! Бог дав нам щасливий початок у цій війні. Князь наш, покаравши під Чолганським Каменем пана Лаща, решту пустив у непам'ять і помирився з князем Домініком. Ми всі раділи, що настала згода – і Господь дав своє благословення. Князь удруге розгромив ворога під Старокостянтиновом і взяв місто, бо його супротивник після першого штурму залишив. Потім ми вирушили під Пилявці, хоч князь не радив туди йти. Але уже в дорозі всі проти нього повстали: хто заздрість висловлював, хто ставився з упередженням, а хто й вочевидь робив підступи. Його не слухали на радах, не зважали на те, що він пропонував, а передусім намагалися розділити нашу дивізію, аби князь повністю її у своїх руках не мав. Якби він учинив спротив, його звинуватили б в усіх бідах, тому він страждав, мучився, але мовчав. Так, легку кавалерію з наказу генерал‑рейментаря у Старокостянтинові залишили разом із Вурцелевими гарматами та оберштером Махницьким; іще відділили од нас пана обозного литовського Осинського і полк Корицького, отож при князі зосталися тільки гусари Зацвіліховського, два рейменти драгунів і я з частиною моєї хоругви. Усього не більш як дві тисячі людей. І після цього до нього ставилися легковажно, я сам чув, як говорили прихвосні князя Домініка: «Тепер після звитяги ніхто не скаже, що це заслуга самого Вишневецького» І привселюдно розповідали, що коли й надалі така незмірна слава сприятиме князеві, то й його кандидат, королевич Карл, на виборах переможе, а вони хочуть Казимира. І таки домоглися того, що військо на партії розкололося, почалися обговорення, ніби на сеймі, висилання делегатів – про все думали, тільки не про битву, наче супротивника було вже розбито. А вже якби я почав вашим милостям оповідати про ті бенкети, про ті пишномовства, про ту розкіш, ви б вухам своїм не повірили. Піррові раті були ніщо у порівнянні з цим воїнством у страусових перах, золоті й коштовностях. А ще з нами було двісті тисяч слуг і сила‑силенна возів, коні падали під тягарем в’юків із парчею і шовковими наметами, вози ламалися під скринями. Можна було подумати, що ми йдемо завойовувати цілий світ. Шляхта з народного ополчення денно і нощно ляскала батогами: «Ось чим, казали, ми заспокоїмо хамів, шабель не добуваючи» А ми, старі жовніри, битися звикли, а не язиком махати, ми одразу відчули недобре, побачивши таку нечувану розкіш. А тут іще зчинився ґвалт супроти пана Киселя, то кажуть, що він зрадник, то – що достойний сенатор. Напідпитку тільки й знай шаблями вимахували. Сторожі в таборі не було. Ніхто не дотримувався порядку, ніхто вояками не командував, кожен робив, що хотів, ходив, куди хотів, розташовувався, де йому заманеться, челядь зчиняла галас… О Боже милосердний, це була весела масляна, а не військовий похід, масляна, під час якої весь salutem Reipublicae[16]протанцювали, пропили, проїли і прогендлювали до решти!

– Та ми ще живі! – озвався Володийовський.

– І Бог є на небесах! – додав Скшетуський.

Знову настало мовчання, відтак Вершул вів далі:

– Загинемо totaliter[17], хіба що Господь сотворить диво, простить нам гріхи наші й не заслужене милосердя виявить. Часом я сам не вірю тому, що побачив на власні очі, й мені здається, що це був страшний сон…

– Розказуй далі, ваша милость, – сказав Заглоба. – Прийшли ви під Пилявці і що?

– І стали. Про що там рейментарі радилися, не знаю – на Страшному суді із них за це ще спитають, бо якби вони відразу на Хмельницького вдарили, Бог свідок, був би він зломлений і розбитий попри нелад, недисциплінованість, чвари і брак полководця. Уже переполох був серед черні, вже радилися, як би Хмельницького і старшину видати, а він сам мав намір тікати. Князь наш їздив від намету до намету, просив, благав, погрожував: «Вдармо, поки не надійшли татари, вдармо!» – і чуба на собі рвав, а вони один на одного кивали – і нічого, і нічого! Пили, мітингували… Надійшли чутки, що йдуть татари – хан із двохсоттисячною армією, – а вони все радяться та й радяться. Князь замкнувся в наметі, бо його взагалі знехтували. У війську заговорили, буцімто канцлер заборонив князеві Домініку починати битву, буцімто ведуться перемови – і тоді зчинився ще більший нелад. Нарешті татари прийшли, але Бог нам допоміг першого дня, князь із паном Осинським дали їм відсіч, та й пан Лащ бився непогано – відігнали орду з бойовища, добряче їй усипавши. А потім…

Тут Вершулів голос завмер у грудях.

– А потім? – спитав пан Заглоба.

– Настала ніч, страшна, незбагненна. Пам’ятаю, стояв я зі своїми людьми біля річки в караулі, аж раптом чую, у козацькому стані вдарили з гармат, як на салют, і залунали крики. І тут згадалося мені, що вчора у таборі казали, ніби ще не вся татарська рать прийшла, лише частина її приспіла з Тугай‑беєм. От я й подумав: якщо вони там салютують, то, певно, хан прибув власною персоною. Аж тут і в нас зчинилася метушня. Я взяв кількох жовнірів – і мерщій у табір. «Що сталося?» А мені кричать: «Рейментарі пішли!» Я до князя Домініка – нема його! До підчашого – нема! До коронного хорунжого – нема! Боже милосердний!.. Жовніри гасають по майдану, головешками вимахують, крик, вереск, зойки: «Де рейментарі? Де рейментарі?» Дехто волає: «На коней! На коней!» а дехто: «Панове, браття, рятуйтеся! Зрада! Зрада!» Руки до неба простягають, обличчя божевільні, очі витріщені, штовхаються, одне одного топчуть, душать, на коней сідають, летять наосліп без зброї. Кидають шоломи, кольчуги, мушкети, намети. Аж тут їде князь зі своїми гусарами у срібному обладунку: шість смолоскипів біля нього несуть, а він стоїть у стременах і кричить: «Милостиві панове, я лишився, усі до мене!» Де там!

Його й не чують, і не бачать, летять просто на гусар, мішаються з ними, людей і коней збивають із ніг, ми ледве князя самого врятували, – і потім по затоптаних багаттях, у темряві, ніби бистрий потік, а то й річка, усе військо в дикому переполосі вилітає з табору, розпорошується, втікає, гине… Нема більше війська, нема полководців, нема Речі Посполитої… Є тільки ганьба не змита і нога козацька на горлі…

Тут пан Вершул застогнав і почав пришпорювати коня, доведений розпачем до шалу; це почуття передалося й іншим, і вони їхали крізь дощ і ніч, мов навіжені. Їхали довго. Першим заговорив Заглоба:

– Без бою – от шельми! Щоб вас грім побив! А пам'ятаєте, як хизувалися у Збаражі? Як обіцяли Хмельницького з’їсти без перцю і солі? Шельми прокляті!

– Де там! – крикнув Вершул. – Утекли після першого ж бою, виграного у татар і черні, після бою, в якому навіть ополченці билися як леви.

– Є в цьому перст Божий, – зауважив Скшетуський, – але є і якась таємниця, що з часом має відкритися…

– Хай би вже військо розбіглося, таке на світі буває, – озвався Володийовський, – але тут полководці першими покинули табір, ніби зумисне хотіли ворогові звитягу полегшити і ратників своїх вигубити.

– Авжеж! Ваша правда! – згодився Вершул. – Так і кажуть, що це вчинено зумисне.

– Зумисне? Боже праведний, цього не може бути!..

– Кажуть, що зумисне. А чому? Хто збагне! Хто вгадає!

– Щоб вони в могилі перевернулися, щоб рід кожного загинув і тільки безславна пам’ять по них лишилася! – мовив Заглоба.

– Амінь! – сказав Скшетуський.

– Амінь! – підтримав Володийовський.

– Амінь! – повторив пан Лонгінус.

– Один є чоловік, котрий іще може вітчизну врятувати, якщо йому булаву і рештки сил Речі Посполитої віддати, один‑єдиний, бо ні про кого іншого ані військо, ані шляхта й слухати не схочуть.

– Князь! – промовив Скшетуський.

– Так, князь.

– За ним підемо, з ним і загинемо. Слава Іеремії Вишневецькому! – вигукнув Заглоба.

– Слава! – повторило кілька десятків невпевнених голосів, але окрик відразу ж завмер: коли земля розходилася під ногами, а небо, здавалося, падало на голову, не час був для віватів.

А проте розвиднялося, і вдалині замріли мури Тарнополя.

Дата добавления: 2015-06-04