Сучасні економічні теорії

Що ж стосується сучасної економічної думки західної Європи та Америки, то її розвиток може бути проілюстрований в стислому аналізі таких її основних напрямів: неокласичний, кейнсіанство та інституційно-соціологічний. Головними критеріями віднесення тієї чи іншої теорії до одного з цих напрямів є трактування ролі і значення у сучасному господарстві ринку і держави, співвідношення та взаємо­дія цих вирішальних чинників економічного розвитку.

Неокласичний напрям, як свідчить сама назва, виходить з корінно­го положення класиків політичкої економії про ринок і конкуренцію як природну умову функціонування і розвитку економіки. Тому вони вважають, що ринковий механізм — це єдино ефективний засіб ре­гулювання економіки, виробництва і споживання, пропонування й попиту; що державне втручання в економіку може призвести де пору­шення економічної рівноваги, до зниження економічної ефективності. Однак не зовсім не означає, що вони цілком покладаються на все­силля ринку. Навпаки, вони припускають зменшення його регулюю­чих можливостей.

Але й державне втручання повинно бути гнучким і обережним. Наприклад, у США велику роль у регулюванні економіки і ринку має державна система інформації про економічний розвиток як окремих галузей, міст, штатів, так і усієї країни, світового господарства, що дозволяє оперативно орієнтувати робітників щодо змін господарської кон’юктури на мікро- і макрорівнях. Оскільки вони виступають за вільне підприємництво, вирішальну роль ринкового механізму, неми­нуче все розглядають через психологію споживачів, які намагаються максимізувати доходи, споживання і психологію господарників, які домагаються мінімізації витрат. Ось чому неокласичний напрям ба­зується на теоріях граничної користності та граничної продуктивності. Це дало можливість розробити і широко використати кіль­кісний аналіз економічних процесів на основі електронно-обчислювальної техніки.

У межах цього напряму в 70—80 роки поширилися теорії монетаризму, «раціонального» чекання та “економіки пропонування”. Саме ці теорії були покладені в основу економічної політики США та Англії, а також ряду інших країн. Як і некласнчннй напрям у цілому, так і “рейганоміка” — це певною мірою симбіоз з неокейсіанством. Віддаючи перевагу ринку, що є вирішальним у неокласиків, «рейганоміка» визнає і певну роль держави, що є головним для кейсіанців.

Представники монетаризму (М. Фрідмен, Ф. Кейган, А. Мельтцер, Д. Лейдлер та ін.) вважали, що гроші є головним і визначальним елементом ринкового механізму. Тому вони пропонували підтримувати темп зростання грошової маси на 3—5% на рік. Без цього порушуєть­ся механізм дії приватного підприємства, настає криза, розгортаються інфляційні процеси. Монетаризм будується на кількісній теорії грошей, наданні грошам визначальної регулюючої ролі, на провідній ролі обміну порівняно з виробництвом.

На думку монетаристів, надмірне зростання грошової маси пов'яза­не з великими державними витратами, тому вони виступають за їх скорочення, але насамперед витрат на соціальні потреби. Як переко­пав досвід, спроби реалізувати на практиці пропозиції монетарис­тів щодо стабільності попиту на гроші та стабільності швидкості їх обігу виявилися неспроможними. Приріст грошей був набагато біль­шим, давалася взнаки інфляція.

Теорія “економіки пропонування” (А. Лаффер, М. Фельдстайн, Дж. Гілбер, М. Еванс та ін.) виходять з того, що головним є пропонуван­ня факторів виробництва, а не попит на них. А щоб зацікавити у ньому населення, необхідно знижувати податки, надавати всілякі пільги коопераціям. Адже зменшення податків неминуче призводить до зростання збережень, що є джерелом збільшення капіталовкла­день, прискорення науково-технічного вдосконалення виробництва, що зрештою забезпечує зростання попиту на них. Хоча ця теорія досить істотно відрізняється від монетарної, адже там йдеться про грошове, а не податкове регулювання, проте вони погоджуються на положені про скорочення бюджетних асигнувань на соціальні потреби. Адже це може стати стимулом зростання зайнятості населення.

У процесі аналізу співвідношення величини ставок податків і дер­жавних доходів було становлено так званий ефект Лаффера, за яким при перевищенні певного рівня ставок податків відбувається гальму­вання і навіть зниження державних доходів. А якщо податки повністю поглинають прибуток підприємств, то це неминуче веде до ско­рочення виробництва, а значить і до падіння податкових надходжень. Тому правильне регулювання співвідношення величини ставок подат­ків і державних доходів, насамперед на основі зниження податків ста­вок з корпорацій більшою мірою, ніж на доходи від праці, забезпечує зростання капіталовкладень, а значить, розширення виробництва. Тре­ба зазначити, що при певному впливі на розвиток економіки «теорія пропонування», як і монетаризм, не забезпечила збалансування дер­жавного бюджету і зростання капіталовкладень. Як відомо дефіцит державного бюджету США надзвичайно великий. І він зростає.

Назва сучасної теорії «кейнсіанство» походить від імені відомого англійського економіста Дж. М. Кейнса, (1884—1946), головний твір якого «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936р.) стала «біблією» кейнсіанства. Кейнс вважав, що загальний обсяг зайнятос­ті визначається трьома факторами: схильність до споживання, гра­ничною ефективністю капіталовкладень, тобто рентабельністю капі­талу, нормою процента.

В умовах величезного безробіття й глибоких економічних криз 20- 30-х років Кейнс змушений був внести певні зміни у традиційні тео­рії. Звичайно економісти виходили з економічної рівноваги на основі певного використання ресурсів. Реальне життя свідчило, що наявність безробіття, невиконання виробничих потужностей неминуче призводить до того, що сукупний попит не завжди збігається з сукупним пропо­нуванням. Тому Кейнс відкинув теорію реалізації, що панувала у по­літекономії за часів Сея, яка заперечувала можливість загального над­виробництва товарів. Він довів, що ринковий механізм не здатний за­безпечити усунення або навіть пом'якшення криз та безробіття. Тому він обгрунтував необхідність і важливість державно-монополістичного регулювання економіки. Оскільки обсяг інвестицій часто є недостат­нім для того, щоб заповнити дефіцит споживацького попиту, а норма процента встановлюється на тому високому рівні, коли невигідно пе­ретворювати заощадження в інвестиції, тому держава має так впли­вати на схильність до споживання, рентабельність капіталу і корму процента, так поєднувати ці фактори, щоб забезпечити сприятливі умови для розширеного відтворення суспільного капіталу. Загальний обсяг зайнятості, за Кейнсом, прямо залежить від споживацького попиту і норм прибутку та обернено залежить від рівня процента.

Обгрунтування державного втручання в економіку, методів держав­ного регулювання економіки відображало особливості розвитку державно-монополістичного капіталізму, його суттєві потреби і визна­чало тривале панівне становище цього напряму економічної думки. І нині існують різні варіанти кейнсіанства. Можна виділити посткейнсіанство. Його прихильники, критикують традиційно кейнсіанство, намагаються обновити теорію Кейнса і на цій основі розробити еконо­мічну політику, адекватно сучасним умовам розвитку. Вони висту­пають за введення поряд з кредитно-грошовою та бюджетною політи­кою «політику доходів», за скорочення воєнних витрат, за перероз­поділ доходів на користь менш забезпечиних верств населення.

Прихильники інституціонально-соціалогічного напрямку буржуазії політичної економії (Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Р. Хейлбронер і багато інших) розглядають економіку як складну систему, в якій взає­модіють економічні, соціологічні політичні та соціально-психологічні фактори. Об'єктом дослідження виступають «Інститути», тобто кор­порації, профспілки, держава, а такюж різного роду правові, мораль­но-етичні та психологічні явища (звичайні норми поведінки людини, навіть інстинкти та ін.).

Методологія інституціоналізму базується на технологічному детер­мінізмі. Саме вони розробили досить поширені теорії «Індустріального», «постіндустріаліьного», «технотронного», «планетарного» та «інформаційного» суспільства. Представники цього напряму піддають критиці негативні наслідки монополізації економіки. Вони виступають, наприклад Гелбрейт, за забезпечення гарантованого доходу всім чле­нам суспільства, за розширення соціальних програм, у тому числі за створення дійової системи перекваліфікації робітників, які вивіль­няються у процесі механізації та автоматизації виробництва. Закли­кають більше покладатися на фінанрово-бюджетну, ніж кредитно-грошову політику, пропонують зменшувати податки, бюджетний де­фіцит та знизити позичковий процент.

Багато уваги приділяється співіснуванню та взаємодії західної та східноєвропейської соціально економічних систем. Насамперед вони виходять з того, що у розвитку економіки є деякі тенденції і форми, спільні для всіх систем. Це, наприклад, наявність великих господар­ських організацій (корпорації у США, промислові міністерства в Україні), тому тільки децентралізація і розвиток ринкового механіз­му, коли рішення приймає сам виробник, дає змогу привести в дію внутрішні стимули і водночас підірвати владу бюрократії. Деякі з них, особливо Гелбрейт, досить реалістично підходить до співіснуван­ня та взаємодії двох систем. Вони вважають, що і тепер, і в май­бутньому поширюватиметься різноманітність економічних, політич­них та культурних форм існування обох систем, що сприятиме дальшому прогресу людської цивілізації.

Нині формується «нова інституційна економіка», яка опирається на еволюційні теорії Р. Нільсона, С. Вінтера, Й. Шумпетера, Ф. Хайєка. Це має бути фундаментальна теорія інститутів, шо вбирає в себе теоретичні положення як традиційні інституціоналістів, так і неокла­сиків.

Дата добавления: 2015-06-30