Тема 3. Якісні методи соціологічних досліджень. Системність 7 страница

Паблісіті - (1)діяльність із досягнення поінформованості, популяризації та просування якогось суб’єкта ПР-розвитку шляхом поширення неоплаченої організацією або спонсором інформації у засобах масових комунікацій. Результатом цієї ПР-діяльності постає паблісіті як (2)відомість, популярність, тобто публічна оцінка діяльності суб’єкта ПР і сила його впливу на адресатів.

Пропаганда - форма комунікації, спрямована на розповсюдження через ЗМІ фактів, доводів, чуток та інших повідомлень для впливу на суспільну думку на користь певної ідейно-політичної позиції. Пропаганда – це форма маніпулювання суспільною свідомістю через (а) емоційно заряджені повідомлення, що мають спровокувати бурхливу емоційну реакцію і тим самим – навіяти певні оцінки в обхід критичного мислення (що є агітацією, яка, за визначенням, застосовується переважно проти влади); (б) вибіркову подачу раціональної інформації (це так звана «інтелектуальна брехня», дуже характерна саме для пропаганди, яка, за визначенням, застосовується переважно владою і на користь влади); (в) масоване атакування суспільної свідомості явно брехливою інформацією, яку не встигають спростовувати і поширеність якої створює враження її само очевидності; застосовується найчастіше владою як контрпропаганда проти опозиційної агітації.

Емоційна і, водночас, поведінкова ефективність реклами пов’язані, насамперед, із її психологічною заразливістю; натомість її інформаційно- когнітивна ефективність складається із комунікативної ефективності та так званого ефекту взаєморозуміння. Комунікативна ефективність реклами відображає те, наскільки точно дане рекламне оголошення передає цільовій аудиторії необхідні відомості та формує бажану для рекламодавця точку зору. Ефект взаєморозуміння – це потенційний вплив реклами на рівень усвідомлення споживачами переваг рекламованого товару та на їх вміння орієнтуватись на ринку.

Соціальні ефекти споживання товару: (а) ефект приєднання до більшості (споживач прагне купувати те, що купують всі, сліпо наслідує моду, що, як йому здається, підвищує його соціальний статус); (б) ефект сноба (споживач прагне відрізнятися від більшості, хоче бути оригінальним, виділитися з натовпу, а тому ніколи не придбає те, що купують всі; тобто і в його поведінці має місце залежність від вибору оточуючих, але з точністю до навпаки); (в) ефект престижного, або демонстративного, споживання (споживач купує товари з метою справити враження на оточуючих не якістю товару, а його ціною, тобто наскільки він більше коштує, настільки він і привабливий). Цей ефект має ще назву «ефект Веблена»: зменшення ціни товару викликає сумніви у його якості, а зростання ціни робить його більш привабливим (оскільки споживач вважає, що вища ціна означає вищий статус). Схоже явище описує термін «Invidious consumption», що позначає споживання з умисною метою викликати почуття заздрості.

Масове суспільство – це проміжний стан соціальної структури, за якого феодальні соціальні зв’язки (переважно – вертикальні: аристократичні клани, ремісничі цехи та сільські громади, що об’єднували різні верстви суспільства в окремі, локальні «сім’ї» із абсолютною відданістю та практичною взаємодопомогою) руйнуються, а капіталістичні, горизонтальні зв’язки соціалізації та контролю всередині кожної соціальної страти ще не встигають сформуватися.

«Комунікація мінімального повідомлення» зосереджена на розумінні не слів, а того, що мав на увазі, але промовчав співрозмовник.

«Комунікація максимального повідомлення» зосереджена на розумінні слів і передбачає звичай формулювати висловлювану думку точно і повністю. Внаслідок цих традиційних комунікативних особливостей мода є більш західним феноменом (там усі їй слідують і готові за це платити), а чутки – більш східним (вони мають тут більш масовий і впливовий характер, і на відміну від ЗМІ, чутки в цих закритих суспільствах поширюють реально більше важливої для людей інформації).

Мода – це вид неорганізованої масової комунікації, що забезпечує передачу нових культурних зразків у суспільстві шляхом соціального наслідування поведінки вищих страт нижчими (але цей механізм передачі культури діє лише за умови, якщо між стратами у суспільстві існує не надто великий розрив у їх соціально-економічному та в їх традиціях). Втім, мода виконує не лише утилітарну функцію розвитку смаків, але й функцію відбору і висування у центр суспільної уваги найбільш ефективних зразків поведінки, а також просування її носіїв (представників «модної» на даний час субкультури) у вищі страти.

Чутки – це вид неорганізованої масової комунікації, що забезпечує передачу найважливіших і найстабільніших взірців для наслідування від центральної чи локальної еліти до всіх інших верств. Чутки дозволяють еліті «задавати тон» усьому суспільству у питаннях моралі та громадського духу, але цей «тон» або взірець буде морально високим лише у випадку, якщо народ буде довіряти еліті, - а це залежить як від її уміння подати себе (зокрема – через PR), так і ще більше – від наявності організованих державою можливостей для вертикальної мобільності у суспільстві. Інакше кажучи, головною умовою розповсюдження позитивних для еліти чуток, а отже – виконання нею «взірцевої» функції є наявність неперешкоджуваної соціальної мобільності.

Громадська думка - система найпоширеніших у суспільстві поглядів, тобто емоційних оцінок та пояснювальних стереотипів щодо найбільш значимих питань суспільного життя, система, яка виражає пануючі на даний момент суспільні настрої і виявляється у змінах виробничої, електоральної та побутової поведінки мас. «Порядок денний» (agenda) – набір сюжетів і проблем, що вважаються в суспільстві найбільш важливими на даний момент (переважно завдяки впливу ЗМІ).

Чому вивчення громадської думки таке важливе? Тому що люди реалізують свої, обґрунтовані громадською думкою настрої у відповідній поведінці: при оптимістичних настроях вони старанно працюють, і ця їх старанність та добрі взаємостосунки роблять їх життя кращим; а коли настрої стають песимістичними або розпачливими, то бажання старатися зникає, виробництво працює все гірше, а люди все більше висувають претензії до держави і одне до одного, і живуть справді все гірше. Отже, громадську думку треба заспокоювати, а не розбурхувати, але робити це «малими кроками», не входячи у розріз із пануючими в ній стереотипи.

Додаток. PR-проект. Програма соціологічних досліджень, включно із метою, робочою гіпотезою та попереднім планом гармонізаційних PR-заходів по вирішенню PR-проблеми.

Є два способи вирішення будь-якої PR-проблеми: (І) індуктивний, коли ми спершу збираємо інформацію через соціологічні дослідження обох сторін негармонізованої взаємодії (зокрема, про те, що саме в поведінці одна одної вони не розуміють або недооцінюють і чим готові поступитися задля порозуміння), а потім формулюємо рекомендації про те, які кроки назустріч вони повинні зробити; (ІІ) дедуктивний, коли ми логічно аналізуємо, який варіант їх взаємодії був би найбільш гармонійним, а вже після цього проводимо соціологічні дослідження про те, наскільки вони готові до такої взаємодії, як їм найвигідніше її пояснювати і в яких формах найкраще проводити. Тож ми спробуємо пояснити по черзі обидва можливі способи, вибір між якими на практиці залежить від того, наскільки добре ми знаємо ситуацію, що склалася у досліджуваній взаємодії: якщо добре, то можна (і навіть краще) зробити попередній логічний аналіз, а потім націлити соціологічні дослідження на ключові пункти розробленої програми гармонізації, щоби впевнитись і уточнити їх; а при недостатній обізнаності варто почати із досліджень, а вже на їх результатах розробляти програму.

І спосіб. PR-проблема: зниження довіри до влади внаслідок поразок у ході АТО, зокрема – відступ від Дебальцевого. Сторони негармонізованої взаємодії: керівництво країною (Президент і Прем’єр-міністр України) та населення. Для виявлення когнітивних, емоційних та поведінкових проявів цієї проблеми та її суб’єктивних причин (тобто тих, що піддаються корекції), необхідно провести комплекс досліджень серед представників народу та влади України.

Тема дослідження: причини недовіри влади до народу і рівня недовіри народу до влади.

Вихідні уявлення сторін: шляхом експертних та фокус-групових інтерв’ю серед керівників держави можна виявити ступінь недовіри влади до внутрішніх ресурсів боротьби із РФ (яку вона і вважає своїм противником) і силу сподівань на зовнішню допомогу, а шляхом масового опитування можна виявити рівень готовності населення різних регіонів терпіти погіршення свого становища та поразки і бездіяльність влади (яку воно і вважає винуватцем цього).

Мета дослідження: досягти якомога повнішого розуміння владою очікувань народу від неї і меж його терпіння, а також якнайповнішого розуміння народом напрямків і цілей зусиль влади, її обмежень і можливостей, - щоби добитися, зрештою, максимального співробітництва сторін у розвитку держави і протистоянні ворогу.

Завдання дослідження щодо влади: 1. Наскільки, на думку представників влади, населення України готове боротися до кінця із агресією РФ (вмотивоване не здаватися)? 2. Наскільки довго, на думку представників влади, РФ здатна і хоче продовжувати свою агресію проти України? 3. Що представники влади вважають найсприятливішим варіантом розвитку подій: тривалий конфлікт низької інтенсивності (що потребує від західних країн менших витрат) чи інтенсивний, але короткий конфлікт (який вимагає менше життів і матеріальних збитків від України) із ризиком повномасштабної війни із РФ? 4. Наскільки реальним здається представникам влади ризик повномасштабної війни із РФ? 5. Наскільки довго, на думку представників влади, західні країни зможуть підтримувати Україну у боротьбі із агресією РФ, погоджуючись із тягарем фінансових затрат і недоотриманих вигод? 6. Наскільки довго, на думку представників влади, зможуть ЗСУ при повній мобілізації чинити опір у повномасштабній війні із РФ? 7. Наскільки довго, на думку представників влади, промисловість і с/г України зможуть забезпечувати ЗСУ усім необхідним при повномасштабній війні із РФ? 8. Якого ставлення до себе з боку народу хочуть представники влади: пасивного співчуття і терпіння чи дієвої підтримки та вимогливості? 9. Наскільки довго, на думку представників влади, народ терпітиме їх пасивність, невдачі та жалоби? 10. На які зусилля та жертви у добробуті представники влади готові йти задля перемоги та компромісу із народом? 11. Чи готові представники влади боротися до кінця із агресією РФ (вмотивовані не здаватися)? 12. Чи мають представники влади чітку картину того, чим має завершитися ця ситуація «гібридної війни» із РФ та одностороннього конфлікту із власним народом?

Завдання дослідження щодо населення: 1. Наскільки поганим і нестерпним вважає своє становище у даний момент населення різних регіонів? 2. Чи вважає населення різних регіонів владу винуватцем погіршення свого становища та поразок у ході АТО? 3. Як довго населення різних регіонів готове терпіти погіршення свого становища та поразки і бездіяльність влади? 4. На які форми боротьби із погіршуваним становищем готова більшість населення у різних регіонах: електоральні методи (голосування за «захисників народу»), легальну «пряму дію» (демонстрації та страйки), нелегальну «пряму дію» (від «сміттєвої люстрації» до захоплення адмінбудівель), фінансово-судову боротьбу чи пошуки компромісу із владою за будь-яку ціну? 5. Наскільки населення різних регіонів України прагне до зближення нашого способу життя із західним, ринковим та демократичним (де заможність вища, але дуже коливається від особистих успіхів), або прагне повернення до патерналізму та одноосібної влади (де заможність низька, але захищена державою), нехай і під керівництвом ставлеників РФ? 6. Чи готове населення різних регіонів боротися до кінця із агресією РФ (вмотивоване не здаватися)?

Об’єкт дослідження: вищі військові та політичні керівники України та населення різних регіонів України.

Предмет аналізу: оцінка ситуації, що склалася навколо АТО, у відносинах із РФ та всередині України, а також оцінка можливостей її вирішення, - з точки зору народу та влади України.

Вихідні теоретичні поняття дослідження (які далі треба операціоналізувати у вимірювані, емпіричні одиниці аналізу шляхом формулювання відповідних запитань): оцінка владою готовності населення України боротися до кінця із агресією РФ, оцінка владою ризику повномасштабної війни із РФ, оцінка владою можливості України чинити опір (самостійно чи за допомоги західних країн) у повномасштабній війні із РФ, оцінка владою готовності народу терпітиме її пасивність, невдачі та жалоби, оцінка готовності влади боротися до кінця із агресією РФ та готовності йти на зусилля та жертви задля перемоги та компромісу із народом, преференції влади у розвитку подій: тривалий конфлікт низької інтенсивності (що потребує від західних країн менших витрат) чи інтенсивний, але короткий конфлікт (який вимагає менше життів і матеріальних збитків від України) із ризиком повномасштабної війни із РФ; оцінка населенням різних регіонів нестерпності свого становища на даний момент і готовності терпіти його погіршення разом із поразками та бездіяльністю влади, а також ступеня готовності до різних форм боротьби із владою, оцінка населенням різних регіонів своєї прихильності до негарантованої заможності в умовах ринку або до гарантованої незаможності в умовах проросійського єдиновладдя, оцінка населенням різних регіонів своєї готовності боротися до кінця із агресією РФ.

Робоча гіпотеза: ступінь вираженості перелічених вище одиниць аналізу залежить у представників влади від кланово-партійної приналежності, покоління політиків та національно-культурної ідентичності, а у представників народу – від їх вікового покоління та освітнього рівня та від економічного і громадянського розвитку їх регіону.

Отже, якщо робоча гіпотеза підтвердиться, то ми виявимо, що влада здебільшого не вірить у можливість опиратися агресії РФ, особливо у разі повномасштабної війни з нею, - не вірить у власних генералів, не вірить у можливість виробництва достатньої кількості і якості зброї в Україні і не вірить у здатність народу виявити моральний дух і стійкість у захисті країни. Натомість більшість «простих людей» готові захищати країну і страждають від нездатності допомогти у цій війні чимось більшим, аніж добровільні пожертви чи свідоме терпіння економічних труднощів. Як бачимо, влада явно недооцінює боєготовність народу, а народ, навпаки, ще довіряє обіцянкам влади «дати по зубах» агресору. Втім, нерішучість влади пов’язана також із сумнівами у боєздатності керівництва ЗСУ і у можливості оборонних підприємств (які залежать від трудового ентузіазму робочих і здатності керівників ефективно управляти в воєнних умовах).

А значить, влада бачить, по суті, дві проблеми: бездарне й корумповане керівництво ЗСУ і оборонними підприємствами, з одного боку, та морально неготове до справжньої війни населення. Друга проблема насправді вигадана і є результатом поганого знання настроїв людей, а якщо навіть можна побачити їй підтвердження в ухилянні від мобілізації, то це відбувається переважно тому, що люди теж вважають керівництво ЗСУ бездарним і не хочуть гинути дарма, без жодної користі для країни. Тож проблема насправді одна – брак справді талановитих і просто ефективних менеджерів, - як в управлінні армією, так і оборонними підприємствами, - притому, що невикористаний потенціал цих і багатьох інших підприємств, потенціал наукових закладів і окремих винахідників цілком дозволив би нам якщо і не перемогти у війні (а такого завдання і не ставиться), то принаймні чинити опір агресору настільки довго, щоби зробити ціну війни для нього абсолютно невиправданою (як це було у війні В’єтнаму проти США).

Таким чином, владі треба знайти справді хороших менеджерів, а людей переконати, що влада здатна знайти і призначити на ключові посади таких менеджерів. Власне, тут і знаходиться поле роботи для піарників: переконати людей у здатності влади це зробити, причому переконати не пустими обіцянками чи похвальбами, а яскравими розповідями про успіхи нових призначенців і логічним поясненням, що це не одиничні випадки, а розумна система відбору кадрів, яка буде застосована до всіх ланок керівництва і в яку для цього потрібно залучити якомога ширше коло «простих людей» (що дозволить їм реалізувати потребу допомогти країні у її боротьбі з агресором, а головне – забезпечить їх трудовий ентузіазм і вирішення багатьох економічних труднощів без зайвих витрат бюджету). Більше того, цю розумну система відбору кадрів слід насправді запровадити (і владу треба переконати в цьому, - що цілком можливо, адже керівництво країною, як має показати це дослідження, неоднорідне, і деякі елітні групи реально налаштовані на реформи).

А от що це за розумна й переконлива для мас система відбору кадрів, можна прочитати в описі другого, дедуктивного способу вирішення даної PR-проблеми.

ІІ спосіб. PR-проблема: зниження довіри до влади внаслідок поразок у ході АТО, зокрема – відступ від Дебальцевого. Сторони негармонізованої взаємодії: керівництво країною (Президент і Прем’єр-міністр України) та населення. Перш ніж проводити соціологічні дослідження, спробуємо розібратись, що заважає гармонізувати їх взаємодію і якою вона могла би бути.

Почнемо аналіз із того, що недовіра населення виявляється у збайдужінні та протестних чи ухильницьких настроях, діях і розчарованій громадській думці щодо бойових дій, перемир’я та мобілізації. Таким чином, населення все більше вдається до ухиляння від мобілізації, до зменшення матеріальної та моральної підтримки ЗСУ й до боротьби зі зниженням власного рівня життя (обумовленого, імовірно, об’єктивними труднощами країни, не підвладними її керівництву).

Недовіра влади виявляється у неінформуванні населення про реальний стан справ, прагненні максимально приховати масштаби бойових втрат, дипломатичних невдач та подальших загроз для країни. Реалізуючи цю недовіру, влада не стимулює піднесення патріотизму населення і використання його для кращого ведення бойових дій і якнайширшого розгортання роботи по підтримці ЗСУ, зокрема – науковими розробками, промисловою та с/г продукцією тощо. Влада лише скаржиться на підступність ворога й «об’єктивні» труднощі та «тисне на жалість» повідомленнями (нехай і применшеними) про кількість обстрілів, загиблих і поранених з нашого боку та безперервне підсилення противника, - що теж є маніпуляційним, а тому – нечесним прийомом PR-діяльності.

Загалом, такі відносини можна вважати одностороннім конфліктом: населення здебільшого не противиться мобілізації, не полишає прагнень допомогти своїм воїнам і масово не вимагає відшкодувань явного зниження рівня життя, тоді як влада використовує це терпіння мас для непроведення реформ і непокращення організації управління (хоча люди терплять саме в розрахунку на все це), прагнучи лише виторговувати нові позики та інші форми матеріальної допомоги від Заходу під приводом «тяжкого становища» в Україні, - тобто населення йде на поступки владі, а остання не відповідає на це збільшенням своїх зусиль та жертвуванням власним комфортом задля розвитку країни і покращення становища мас.

Отже, населення погоджується на найтяжчий для себе варіант, а влада обирає найлегший спосіб вирішення завдань, і відбувається так через те, що обидві сторони схильні до пасивного ставлення до наявних проблем, - просто для населення ця пасивність є найтяжчою за поточними наслідками (хоча і легшою в сенсі непотрібності щось змінювати), а для влади він найлегший за поточними наслідками, адже нічого змінювати не потрібно (але це грозить катастрофічними наслідками у майбутньому).

Відмінність їх становища у тому, що для населення пасивність і терпіння – це достоїнство, це його внесок у розбудову держави, а влада за своєю функцією має бути активною (бо якщо вона нічого не робить, вона не потрібна) і для неї пасивність – це недолік і привід для розчарування нею.

Гармонізаційні PR-заходи по вирішенню цієї проблеми передбачають, як завжди, вплив на громадську думку, але спершу треба розібратись, яких цілей прагне влада у своїй інформаційно-пропагандистській роботі щодо подій в зоні АТО.

Насамперед треба виявити, яка ціль у наявного, «жалісливого» стилю цієї інформаційно-пропагандистської роботи? Емоції співчуття, які ним викликаються, є пасивними і швидко втомлюють (адже вимагають багато душевних сил), а тому люди, як правило, захищаються від них байдужістю і «звинуваченням жертви»[87], аби їй не співчувати. Навряд чи усвідомлена ціль пропагандистів була саме такою (імовірно, вони зовсім не задумувались про емоційний PR-ефект, тобто про психологічні наслідки своєї роботи), адже якщо цю роботу продовжувати, то принаймні у чоловічої частини населення буде розвиватись зазначене збайдужіння, - якого поки що не так багато. Що ж до «звинувачення жертви», то спершу воно виявлялось у небажанні співчувати жителям Донбасу, постраждалим від військових дій (мовляв, самі винуваті, що закликали Росію на допомогу або не опиралися цьому), - і це вже було погано для єдності країни, - а тепер воно все більше виявляється у звинуваченні керівників держави у, як мінімум, бездарності або навіть у продажності, - і це, знов-таки, погано не тільки для їх політичного рейтингу, але і для країни в цілому, розвиток якої зараз сильно залежить від легітимності влади, від бажання народу старанно і добровільно працювати задля проголошених нею цілей.

Можна припустити, що у «жалісливої» роботи пропагандистів є інше завдання – викликати співчуття у жіночої частини населення, яка більш схильна і здатна за своєю природою жаліти слабих, тих, кого ображають. Звичайно, треба ще дослідити, наскільки ефективна ця тактика в нашій країні, але в будь-якому випадку замислимось, яка може бути її політична ціль? Допомогти нашій армії? По-перше, це і так робиться, без пропагандистських трюків, а може завдяки ним якраз зменшитись, якщо чоловіча частина «опустить руки». А по-друге, якщо вже викликали ці емоції у мас, то їх треба ідейно скерувати і максимально використовувати, організувавши не на індивідуально-волонтерському, а на державному рівні процес збору і витрачання коштів на армію. Всього цього нема, і значить ціль була інакша.

Можливо, ціллю було викликати співчуття до влади, яка мусить у таких скрутних умовах боротися із підступним і переважаючим за силою ворогом, - а відтак попросити у народу терпіння щодо «тимчасових труднощів» і закликати його голосувати за правлячі партії на місцевих і центральних виборах. Але до виборів Президента і Парламенту ще надто далеко, і можна поки цим не перейматися, а на місцевих виборах люди все одно голосують більш раціонально і прагматично, а тому марно розраховувати, що співчуваючи першим особам, вони будуть автоматично підтримувати їх ставлеників на місцях (про яких тут знають не з ТБ, а з їх наочних результатів); і ще більш марно розраховувати на перемогу завдяки голосам самих лише жінок (адже на чоловіків ця «жалість» не діє).

Вочевидь, у цій «жалісливій» пропаганді виявляється просто відсутність PR-стратегії: щось приховують, бо соромно зізнаватись у провалах, щось говорять, не думаючи, яке враження це справить, та й узагалі – не замислюються, яку ціль вони хочуть досягти своїми повідомленнями. А закономірність така, що у кожного повідомлення, а тим більше – у системи повідомлень (наприклад, у череди скарг) обов’язково є наслідки, і якщо ми їх не плануємо і не отримуємо користі з них, то отримуємо збитки. А щоби отримати користь від власної пропаганди, слід подбати не лише про емоційний PR-ефект, але і про когнітивний (адже ці емоції треба ідейно скерувати) і про поведінковий PR-ефект (адже для використання скерованих емоцій треба організувати потрібну нам поведінку на загальнодержавному рівні), - і все це на разі ніяк не робиться.

Виявивши, що наші пропагандисти не мають усвідомленої цілі і можуть сформулювати хіба що загальні побажання (на кшталт «щоби був високий патріотизм і бойовий дух», тобто – щоби політичні і військові керівники могли і далі не напружуватись в управлінні завдяки героїзму простих людей), піарники мусять самі визначити найкращу ціль PR-роботи у цьому напрямі і ще й переконати керівників у її необхідності (на жаль, в нашій країні поки не варто розраховувати на те, що керівники самі дійдуть до розумних рішень). Яка ж ціль військової пропаганди може бути у нас сьогодні? Звичайно, мова йде про так звану стратегічну мету PR-розвитку, а не про тактичну мету, яка зосереджується лише на виправданні окремих помилок суб’єкта піару, поясненні його непопулярних рішень або незрозумілих для мас дій.

Помилково думати, що військова пропаганда (точніше – піар стосовно військових дій по замовленню влади) повинна обмежуватися лише коментуванням подій у зоні АТО, адже завдання піару – повернути владі прихильність народу і підняти його на якісь дії на її користь. Іншими словами, PR – це більше, ніж пропаганда із її замилюванням очей щодо невдач і вихвалянням неіснуючими успіхами, PR – це комплекс набагато більш тонких і не тільки словесних дій, які повинні добитись переконаності та організованої активності мас заради спільних інтересів суб’єкта і об’єкта піару. В розглядуваному випадку це означає, що піарникам треба від початку уявляти, які ж дії вони хотіли би бачити з боку народу внаслідок їх PR-діяльності: закликати всіх на фронт очевидно немає сенсу, спонукати людей активніше допомагати воякам речами чи грошима – це надто дріб’язкова ціль для загальнодержавної кампанії (яка, до того ж, не вирішить радикально проблем АТО, адже там найбільше бракує тяжкого озброєння, а не одягу чи бронежилетів). А між тим піарник обов’язково має спонукати об’єкт на якісь дії, інакше це буде провалом (як у рекламника, коли його реклама всім подобається, але товар ніхто не купує).

На які ж дії можна надихнути людей, розповідаючи про військові невдачі? Спонукати народ «потерпіти ще трохи» могло би бути виправданою стратегічною метою, якби мала місце деструктивна активність мас, що загрожувала зруйнувати виконання державних планів, які майже досягли успіху і успіх яких реалізував би основні прагнення народу. У нас, на щастя, немає великих збурень, але, на жаль, не видно і реформ, які могли би заспокоїти незадоволених, - тож закликати вгамуватися і терпіти поки ще рано і немає для чого. Значить, потрібно навпаки – активізувати людей, надавши їм якусь неруйнівну, конструктивну ціль, котра була би вигідною і для народу, і для керівництва, а значить – для країни в цілому. Подібних цілей можна назвати чимало, але варто вибрати серед них одну, яка була би найкориснішою для необхідних сьогодні реформ, - котрі би виправили і економічну ситуацію в цілому, і ситуацію на фронті. А отже, починати треба з того, що їм заважає, - заважає, хоча необхідність реформ розуміють і навіть визнають усі. Звичайно, тут навряд чи є якась одна перешкода, скоріше є ціла система чинників (включно із ментальністю народу), що перешкоджають реформам, - але це якраз означає, що можна скерувати зусилля проти будь-якого із цих чинників, і це вплине водночас і на решту із них.

А поскільки не варто скеровувати народ проти власних недоліків, значить ціль треба шукати поза масами «простих людей», але і не в центральній владі (щоби не розхитувати солідарність суспільства і щоби влада очолила цю боротьбу). Наприклад, можна боротися проти корупції, розуміючи під нею безкарність і безвідповідальність місцевих чиновників, причому боротися в позитивному сенсі цього слова: не проти хабарів і хабарників, а за точне індивідуальне визначення заслуг і прорахунків і відбір кадрів за кращою різницею цих показників. Інакше кажучи, боротися треба не методами покарань і тим більше не їх жорстокістю, але простим нарахуванням чи зняттям балів відповідно до індивідуальних результатів роботи чиновника, а потім – прозорим призначенням на посади за рейтингом даного кандидата серед інших, тобто за чесним спортивним принципом.

Звичайно, такі зміни легше сказати, аніж зробити, але піарникам і не треба формулювати інструкцію по запровадженню змагальності серед бюрократів, і тим більше не треба втілювати її в життя. Їх завдання – створити емоційну ідентифікацію і довіру людей до влади, а також їх емоційне піднесення і згуртування навколо ідеї боротьби за призначення кращих людей на керівні посади і посилення їх відповідальності за результати роботи. А вже суспільні наслідки цієї боротьби важливі для піарників не так сильно, як сам процес, котрий має бути різним для різних регіонів, різних організацій і різного рівня чиновників, - а значить цей процес треба не вигадувати теоретично, а «підгледіти» у практиці успішних борців, для чого необхідно, щоби борців і варіантів боротьби було якомога більше, - і саме на цьому і мають зосередитись піарники. Інакше кажучи, в задачі піарників не входить провести соціально-політичні зміни, їм достатньо все більше піднімати людей на боротьбу із свавіллям чиновників шляхом організованих і масових вимог індивідуалізувати всі прийняті рішення (тобто назвати поіменно, хто їх приймав) і згодом оцінити в балах їх ефективність, скласти рейтинг чиновників і лише на його підставі пересувати їх по службовій ієрархії.

Дата добавления: 2015-06-30